Держава і православна церква

Значну роль у суспільно-політичному житті українського народу відігравала релігія і християнська церква. Після перемоги Жовтневого повстання в Петрограді й проголошення радянської влади більшовики, вважаючи релігію “опіумом” народу, повели проти церкви жорстку політику. 23 січня 1918 р. був опублікований декрет Раднаркому РСФРР “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви”. За цим декретом було проголошено відокремлення церкви від держави, право кожного громадянина сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Хоча формально Раднарком і проголосив свободу совісті та право громадян на сповідування будь-якої релігії, а патріарх Тихон і православне духівництво у своїй масі тримали курс на аполітичність та нейтралітет у справах земних, державні органи, керовані більшовиками, які вважали, що релігія і комунізм не сумісні, втручалися у внутрішнє життя церкви і вдавалися до репресій щодо священнослужителів. Особливо ця репресивна політика посилилась у час голоду в 1921-1922 р. 26 лютого 1922 р. ВЦВК прийняв постанову, в якій пропонував місцевим радам у місячний термін вилучити із церковного майна всі дорогоцінні предмети із золота, срібла і коштовного каміння. Духівництво зустріло цю постанову з незадоволенням, але в основній масі не чинило серйозного опору вилученню церковних цінностей. Трапилось лише кілька ексцесів, а найбільш серйозна сутичка між натовпом віруючих і міліцією та викликаними частинами Червоної Армії сталася в місті Шуї Ярославської губернії РСФРР. Троцький запропонував використати цей інцидент і перейти в наступ проти “церковних мракобісів”, його підтримав Ленін. Було вирішено дати “вирішальний бій” “чорносотенному духівництву”. У таємному листі Молотову для членів Політбюро ЦК РКП(б) 19 березня 1922 р. Ленін писав: “Ми повинні саме тепер дати найрішучішу і нещадну битву чорносотенному духівництву і придушити його опір з такою жорстокістю, щоб вони не забули цього протягом кількох десятиліть... Чим більше число представників реакційного духівництва і реакційної буржуазії вийде нам з цього приводу розстріляти, тим краще”. Виконуючи директиви ЦК РКП(б), державні органи й більшовицькі партійні організації України розгорнули широку діяльність з вилучення церковних коштовностей і дискредитації церкви та її священнослужителів. 8 березня 1922 р. ВУЦВК прийняв про це постанову, яка повторювала відповідну постанову ВЦВК. При ВУЦВК була створена Центральна комісія з вилучення церковних коштовностей, по всій країні була розгорнута широка агітаційна кампанія проти церкви й духівництва взагалі. Оскільки практика показала, що лише вилученням церковних коштовностей та репресіями щодо духівництва неможливо було розв’язати “релігійне питання”, причому ці методи викликали незадоволення у великій масі віруючих, особливо на селі, у ЦК РКП(б) і Раднаркомі визріла думка провести кампанію з розколу православного духівництва, усунути патріарха Тихона і домогтися передачі керівництва церквою духівництву, абсолютно лояльному до радянської влади. У ході цієї кампанії, що почалася у березні 1922 р., у православній церкві склалися два напрямки – тихонівський (або староцерковний) та обновленський. Вважали, що патріарх Тихон та його прихильники ненавидять радянську владу і виступають проти будь-яких реформ у церковному житті. Обновленці ж закликали перейти на позицію лояльності до радянської влади, усунути з поста патріарха Тихона і провести внутрішньоцерковні реформи з метою “оновлення”, пристосування церкви до нових суспільно-політичних умов. Організацією антитихонівської кампанії займалися співробітники ОДПУ. Вони налагодили контакти зі священнослужителями Москви й Петрограда О. Введенським, О. Боярським, В. Красницьким, єпископом Антоніном та деякими іншими, з виступів яких у березні 1922 р. в “Известиях” і почалась атака на патріарха Тихона та його прихильників. За найактивнішого сприяння органів влади, зокрема ДПУ, обновленці скликали у Москві 22 квітня 1923 р. Помісний собор, який, обговоривши питання “Ставлення Церкви до Жовтневої революції, до Радянської влади і патріарха Тихона”, у своїй резолюції записав: “... Собор вважає Тихона відступником від справжніх завітів Христа та зрадником Церкви і на підставі церковних канонів оголошує його позбавленим сану та чернецтва і поверненим його у первісний мирянський стан...”. Керівним органом обновленців було Вище Церковне Управління, яке користувалось підтримкою органів державної влади. В Україні обновленський рух став поширюватися з літа 1922 р. і з перших днів дістав підтримку від партійно-державного керівництва. Органи влади підтримували діяльність керованого органу обновленців – Всеукраїнське Вище Церковне Управління (ВУВЦУ), сприяли передачі обновленцям православних храмів. ДПУ направляло “своїх” людей до керівних органів обновленців і виділяло для них необхідні грошові кошти. Саме завдяки субсидіям ДПУ у жовтні 1923 р. у Харкові було проведено Собор обновленців, який проголосив утворення Української синодальної церкви, яку очолив митрополит Пимен. Синод складався з п’яти чоловік. Найбільш активною частиною обновленців була так звана “Жива церква”. Підтримуючи обновленців, власті репресували тих священнослужителів, які залишалися відданими патріархові Тихону. Але ніякі заходи властей і обновленців з повної дискредитації тихонівців не змогли розвалити патріаршу церкву. На початок 1925 р. її підтримували майже 6 тис. парафій, а обновленців – менш 2,9 тис. “Тихонівський”, або ортодоксальний, напрямок у Російській православній церкві залишався пануючим, користувався підтримкою переважної більшості віруючих. У 20-ті роки в Україні, поряд з Руською православною церквою, діяла й Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), яка виникла на ґрунті українського національно-визвольного руху. У 1917-1920 рр., у ході боротьби за українську державність, висувалися вимоги створення української національної церкви, яка була б незалежною (автокефалія – самоуправління, незалежність церкви) від Російської православної церкви, з богослужінням рідною українською мовою, з українськими духовними навчальними закладами, з відновленням соборної і виборчої засад у церкві. Ще 1 січня 1919 р. Директорія УНР оприлюднила “Закон про автокефалію Української Православної Церкви та її вищий уряд”, проголосила українську церкву автокефальною, яка “ні в якій залежності від всеросійського патріарха не стоїть”. Але через короткочасність перебування Директорії при владі і продовження Громадянської війни практично здійснити автокефалію української церкви тоді не вдалося. 14 жовтня 1921 р. у Храмі Святої Софії в Києві відкрився Всеукраїнський православний церковний собор – перший собор УАПЦ. На ньому зібралися близько 500 делегатів від духівництва і мирян. У своїй ухвалі собор проголосив, що Українська православна церква “є автокефальна, ніякому духовному урядові інших православних Церков не підлегла і сама порядкує своїм церковним життям за провідництвом Святого Духа”. Собор висвятив перших ієрархів. Василь Липківський дістав титул і посаду архієпископа, митрополита Київського і всієї України, Нестор Шамраївський – єпископа Київського, заступника митрополита Київського і всієї України. Митрополит В. Липківський та інші керівники УАПЦ неодноразово заявляли, що їхня церква вважає своїм завданням відокремитися від держави, бути цілком аполітичною. Автокефальна церква не була ворожою держави – вона цілком лояльно ставилася до радянської влади. Вплив УАПЦ серед населення зростав, збільшувалась кількість її парафій і чисельність віруючих. Особливо приваблювало віруючих те, що пастирі зверталися до них рідною українською мовою. На середину 20-х років парафій автокефальної церкви стало 1300, парафіян налічувалось близько 3 млн. Найбільший вплив УАПЦ мала на Київщині, Поділлі, Полтавщині, Волині.  У 1923 р. ЦК КП(б)У, місцеві парторганізації та державні органи взяли лінію на дискредитацію й ліквідацію не тільки тихонівської, а й автокефальної церкви. Автокефалістам приклеювали ярлики “націонал-шовіністів”, “людей з петлюрівською фізіономією”, підозрювали їх в контрреволюційності тощо. Особливо атмосфера підозрілості і курс на репресії проти церкви посилився з приходом у квітні 1925 р. на пост генерального секретаря ЦК КП(б)У Кагановича, який оцінював автокефальну церкву як буржуазно-націоналістичну і контрреволюційну. Наприкінці квітня 1925 р. Всеукраїнська нарада агітаційно-пропагандистських працівників поставила завдання “виявити контрреволюційну роботу церковних організацій, їхній зв’язок з закордонною еміграцією тощо.” Розгорнулася широка кампанія цькування керівництва церкви, відбирання церков, спалювання ікон, арештів священнослужителів. Особливо вона посилилася після перевірки спеціальною комісією у 1926 р. складу священиків УАПЦ. Серед перевірених 577 осіб було виявлено: колишніх солдат армії УНР – 214, членів українських політичних партій – 55, офіцерів царської армії – 46, денікінців – 22, жандармів та поліцейських – 17, членів “Союзу руського народу” – 3. Саме ці дані, незалежно від поведінки перевірених священиків, були основним доказом контрреволюційності УАПЦ. Почалися арешти. З 30 липня до середини вересня 1926 р. перебував під арештом митрополит В. Липківський, деякий час були ув’язнені також єпископи К. Малюшкевич, Ю. Жевченко, І. Павловський та ін. У жовтні 1927 р. під час роботи другого Всеукраїнського церковного собору власті зажадали усунути митрополита. Собор змушений був з В. Липківського зняти “тягар митрополичого служіння”. Після цього В. Липківський бідував від нестатків під Києвом. А в лютому 1938 р. 74-річний митрополит був заарештований і розстріляний. Митрополитом з 1927 по 1930 р. був Борецький, у 1930 р. він теж був заарештований і загинув у психіатричній лікарні. Після усунення В. Липківського кампанія проти автокефальної церкви, у якій найактивнішу участь брали органи влади, ДПУ, Спілка войовничих безвірників, зростала, поки в 1929-1930 рр. УАПЦ не включили в справу “Спілки визволення України”. У час судового процесу над СВУ обвинувачі намагалися довести, що автокефальна церква була однією із ланок антирадянського підпілля, яке готувала повалення радянської влади в Україні. Під час кампанії, пов’язаної з процесом СВУ, було знищено 32 єпископи і близько 10 тис. священиків УАПЦ. За таких умов, щоб уникнути подальших репресій і під тиском ДПУ, керівництво УАПЦ 28-29 січня 1930 р. скликало у Києві Надзвичайний церковний собор, що прийняв рішення вважати дальше існування УАПЦ за недоцільне. У лютому 1930 р. керівні органи УАПЦ припинили своє функціонування. Миряни, що не зреклися віри, змушені були відвідувати інші православні храми. 

Боротьба за лідерство у комуністичній партії й участь у ній КП(б)У

Одночасно з усуненням і ліквідацією політичних конкурентів у боротьбі за вплив на маси, що їх проводила комуністична партія, у середовищі її вищого керівництва розгорталася боротьба за лідерство, передусім між Сталіним і Троцьким. У жовтні 1923 р. Троцький, член Політбюро ЦК, Наркомвоєнмор і голова Реввійськради СРСР, і 46 його прихильників підписали “Заяву 46-ти”, де протестували проти диктатури, яка зароджувалася в партії і вимагали розширення внутріпартійної демократії. Каменєв, Зінов’єв, Сталін, відстоюючи свою владу в партії, відкинули звинувачення опозиції і негайно, 25-27 жовтня 1923 р., провели Пленум ЦК і ЦКК, на який викликали представників від десяти найбільших партійних парторганізацій, у тому числі Харківської і Катеринославської. З України на Пленумі були Фрунзе, Мануїльський, Петровський, Чубар, Квірінг та ін. Пленум засудив виступ Троцького й “платформу 46-ти” як “крок фракційно-розкольницької політики”. Нове загострення протистояння Сталіна, Каменєва, Зінов’єва і Троцького почалося восени 1924 р. після опублікування статті Троцького “Уроки Жовтня”, в якій він підкреслював свою роль у Жовтневому повстанні 1917 р. у Петрограді і негативно характеризував дії Каменєва та Зінов’єва. Сталін, Каменєв і Зінов’єв розгорнули кампанію проти Троцького, яка закінчилася тим, що Пленум ЦК і ЦКК РКП(б) 17 січня 1925 р. визнав, що сукупність виступів Троцького – це не більшовизм, це – ревізія більшовизму і “спроба підмінити ленінізм троцькізмом”. Пленум визнав неможливим подальшу роботу Троцького у Реввійськраді СРСР, і він був звільнений з поста голови Реввійськради. Отже, Троцький був політично скомпрометований як автор начебто ворожої ленінізмові ідеології, яка трактувалася як буцімто різновидність меншовизму і фальсифікація комунізму.  Але Каменєв і Зінов’єв дуже швидко запідозрили, що Сталін прямує до єдиновладдя в партії, і в 1925 р. на XIV з’їзді РКП(б) виступили проти Сталіна,  зажадали зміщення Сталіна з поста генсека. Каменєв прямо сказав на з’їзді, що “тов. Сталін не може виконати ролі об’єднувача більшовицького штабу”. Але з’їзд не підтримав “нову” опозицію. У 1926-1927 рр. Каменєв і Зінов’єв зблокувалися з Троцьким, створивши єдиний опозиційний блок проти Сталіна. Цей блок був оцінений як антипартійний, “соціал-демократичний ухил” у партії і розгромлений. У внутрішньопартійній боротьбі і дискусіях активу участь брали члени КП(б)У. Сталін надавав великого значення забезпеченню підтримки КП(б)У, яка була однією з найбільших організацій партії. Насамперед, він піклувався про те, щоб на чолі КП(б)У стояли його вірні соратники. З грудня 1921 р. до квітня 1923 р. першим секретарем ЦК КП(б)У був Мануїльський, який у час створення Союзу РСР беззаперечно підтримував сталінську ідею автономізації союзних республік. З квітня 1923 р. по березень 1925 р. першим, а з березня по квітень 1925 р. – генеральним секретарем ЦК КП(б)У працював Квірінг. Він теж виступав проти Троцького і опозиції (але Сталіну здавалося, що недостатньо рішуче) і до того ж він у приватній розмові підтримав висловлену Каменєвим на січневому Пленумі ЦК у січні 1925 р. пропозицію Сталіну перейти з поста генсека на посаду голови Реввійськради СРСР. За цих умов замість Квірінга у квітні 1925 р. на посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У Сталін направив відданого йому посланця Кагановича, який обіймав цю посаду до липня 1928 р. і ретельно виконував сталінську волю. У боротьбі Сталіна за лідерство в партії в 1923-1927 рр. більшість керівних працівників України підтримували його проти Троцького, а потім Каменєва й Зінов’єва та інших опозиціонерів, зокрема Затонський, Петровський, Постишев, Скрипник, Чубар, Шліхтер, Якір та ін. Однак були й окремі керівні партійні та державні працівники України, які негативно оцінювали політику Сталіна й підтримували ідеї опозиціонерів. Найбільш відомим серед них був Раковський – голова Раднаркому України. Уперше найбільш рішуче проти сталінської політики Раковський виступив на ХІІ з’їзді РКП(б) 1923 р. при обговоренні питання про національні моменти в партійному і державному будівництві. Сталін не стерпів такого опонування, і в 1923 р. Раковський був звільнений з поста голови Раднаркому УСРР і призначеним повноважним представником в Англії. Повернувшись на початку 1927 р. у СРСР, Раковський підключився до  боротьби проти сталінського режиму. У листопаді 1927 р. за “фракційну діяльність” Раковський був виключений з партії, а потім висланий до Астрахані, далі в Саратов, Барнаул і страчений енкеведистами восени 1941 р. в Орловській в’язниці. Проти сталінської авторитарної політики, на підтримку ідеї опозиції виступили й інші відомі державні, партійні й військові діячі України: Я. Гамарник – тоді голова Київського губвиконкому, І. Дашковський – ректор Комуністичного університету ім. Артема, М. Логинов – секретар Київського губкому КП(б)У, В. Аусем, М. Голубенко, М. Лобанов та ін. Усі вони в  30-х роках були репресовані сталінським режимом. Дедалі більше в партії і суспільстві посилювалась практика колективного цькування опозиціонерів, виключення їх з партії, а то й усунення з роботи, висилки в інші місцевості або за кордон. За станом на 1 жовтня 1927 р. в Україні до партійної відповідальності було притягнуто 320 опозиціонерів, після XV з’їзду ВКП(б) – ще 564. Більшість з них було виключено з партії. Одночасно з внутрішньопартійними незгодами в цілому в СРСР та Україні з приходом на пост генерального секретаря ЦК КП(б)У Кагановича дедалі більше почала роздмухуватися боротьба проти українського буржуазного націоналізму, а у КП(б)У – проти націонал-ухильництва. У 1926 р., після того, як тодішній нарком освіти УСРР Шумський у розмові зі Сталіним поставив питання про увільнення Кагановича з посади генерального секретаря ЦК КП(б)У, його стали обвинувачувати в ухилі від ленінської національної політики та начебто насильницькому проведенні українізації. У націоналістичних збоченнях обвинувачували також письменника Хвильового. До них приєднали економіста, викладача Харківського технікуму народного господарства М. Волобуєва. М. Волобуєв надрукував у № 2 та 3 за 1928 р. теоретичного органу ЦК КП(б)У журналі “Більшовик України” статтю “До проблеми української економіки”. У цій статті автор поставив ряд важливих проблем і висловив ряд принципових положень, зокрема, те що народне господарство України є економічною цілістю, що економіка України після революції перестала бути “додатком” до російської, що “ця економіка тепер є рівноправна” і, у зв’язку з цим, необхідно усунути наслідки штучних перепон, що їх чинив царат на шляху розвитку продуктивних сил України. “Нашим завданням, - писав Волобуєв, - повинна стати ліквідація того відхилення розвитку продуктивних сил України від об’єктивно найраціональнішого, яке було наслідком певної колоніальної політики”. Одразу після появи статті Волобуєва почалася її нищівна критика. Автора обвинувачували в тому, що він дає економічне обґрунтування хвильовизму-шумськізму, необхідності виходу України з СРСР, протиставлення Радянської України іншим республікам, у першу чергу РСФРР, що його стаття є “платформою українського націоналізму” тощо. У одній з промов Каганович сказав, що “останніми днями у пресі з’явилася ганебна стаття Волобуєва, не тільки антипартійна, але, я сказав би, антирадянська стаття”. Об’єднавши воєдино обвинувачення проти Шумського і Хвильового, а потім і проти Волобуєва, прихильники і підспівувачі Кагановича розгорнули в КП(б)У шумну кампанію проти націонал-ухильництва – “шумськізму”, “хвильовизму” і “волобуєвщини”. І хоча були лише виступи окремих осіб та ніякого організованого “ухилу” не було, уже резолюції Х з’їзду КП(б)У в листопаді 1927 р. було записано, що в партії виявився націоналістичний ухил в особі Шумського та ін.