Література і мистецтво

У перше десятиліття після революції 1917 р. бурхливо розвивалася українська література. Поряд з тими письменниками, які працювали ще в дореволюційний час, у літературу ввійшло багато молодих письменників, серед яких немало було активних учасників революції і Громадянської війни. Особливо плідною стала праця українських письменників після закінчення Громадянської війни з початку 1920-х років. Дедалі більше з’являлось нових віршів, поем, оповідань, повістей, романів, п’єс таких поетів, прозаїків, драматургів, як В. Еллан-Блакитний, П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, А. Головко, М. Рильський, П. Панч, О. Копиленко, Іван Ле, М. Бажан, М. Зеров, Д. Загул, М. Драй-Хмара, В. Підмогильний, І. Кочерга, М. Куліш та багатьох інших. Досить сказати, що в бібліографічному збірнику “Десять років української літератури (1917-1927)”, що вийшов у 1928 р., А. Лейтес і М. Яшек називають 1070 літераторів, які брали участь у творенні української літератури в перше пореволюційне десятиліття. Разом з письменниками Радянської України у 1920-ті роки українську літературу розвивали і літератори, які жили за межами республіки – В. Винниченко, Олександр Олесь, Євген Маланюк, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Осип Маковей та ін. Письменники Радянської України групувалися в різні літературні організації, які особливо активно створювалися та розпадалися в 1922-1927 рр. У 1922 р. у Харкові виникла Спілка селянських письменників “Плуг”, у 1923 р. – Спілка пролетарських письменників “Гарт”. До “Плугу” входили С. Пилипенко (голова), І. Сенченко, А. Головко, Г. Епік, І. Кириленко, О. Копиленко, П. Панч та ін. Головою “Гарту” був В. Еллан-Блакитний, членами К. Гордієнко, І. Дніпровський, О. Довженко, М. Йогансен, І. Кулик, В. Сосюра, М. Хвильовий та ін. Були й інші літературні організації: “Молодняк”, “Авангард”, “Нова генерація”, ВУСПП та ін. У 1926-1931 рр. діяла літературно-мистецька організація “Західна Україна”, до якої входили понад 50 письменників і художників, переважно політичних емігрантів з західноукраїнських земель. Очолював її спочатку Д. Загул, потім М. Ірчан. Наприкінці 1925 р. деякі вихідці з “Гарту” та “Плугу” створили “Вільну академію пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ). Керували нею М. Яловий (президент), М. Хвильовий, О. Досвітній. До ВАПЛІТЕ входили також П. Тичина, П. Панч, М. Бажан, Ю. Яновський, Ю. Смолич та ін. Учасники літературних організацій, прихильники різних літературних течій – неокласики, неоромантики, футуристи, символісти й інші – створювали різноманітні художні твори, у палких суперечках і дискусіях шукали шляхів розвитку української літератури й культури, виведення її на рівень світової цивілізації. Визначне місце у цих пошуках зайняла літературна дискусія 1925-1928 рр. Початок дискусії поклала стаття початківця-новеліста Григорія Яковенка “Про критиків і критику в літературі”, опублікована 30 квітня 1925 р. в журналі “Культура і побут”. Яковенко зі злістю писав про три категорії критиків, які заважають розвитку пролетарської літератури: “велика зграя “сивих дідусів” від літератури”, “нові літературні “метри”, яких породила революція, і “люди”, які ні жодного слова свого не надрукували й ніколи не надрукують”. Усі ці критики начебто й душать творчість молодих письменників, гасять їхній “творчий вогонь”. При цьому в статті відкрито ставилась вимога поставити під жорсткий контроль редакції газет і журналів та рецензії “штампованих письменників”. Першим з відповіддю на статтю Г. Яковенка виступив М. Хвильовий, що назвав її “Про “сатану в бочці”, або графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”. Микола Григорович Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) народився в родині робітника 13 грудня 1893 р. в м . Тростянці (нині Сумської обл.), брав участь у Першій світовій війні, на фронті вступив до більшовицької партії, потім у 1918 р. керував повстанським загоном, після Громадянської війни став письменником. У названій вище статті і наступних памфлетах “Апологети писаризму”, “Україна чи Малоросія?” та інших Хвильовий виступив проти зниження художніх творів до рівня сількорівських заміток, проти проповідуваного “плужанами” масовізму в літературі, названого ним “червоним просвітянством”, за включення української літератури як самостійного феномену до світового духовного розвитку. Виступаючи проти малограмотності, дилетанства, “культурного епігонізму”, „хуторянства”, бездумного копіювання досягнень інших культур, передусім культури російської, Хвильовий закликав письменників у своїй творчості спиратися на свою національну духовну спадщину і орієнтуватися на європейські зразки цивілізації. На дилему “Європа чи “Просвіта”?” Хвильовий висунув гасло “Геть від Москви. Дайош Європу!”, підкреслюючи, що в його розумінні то “Європа грандіозної цивілізації, Європа Гете, Дарвіна, Байрона, Маркса”. Хвильовий не закликав до відокремлення України від Росії, про що прямо писав, що “не треба плутати нашого політичного союзу з літературою”. Він заперечував проти однобічної орієнтації лише на московську літературу й мистецтво, ратував за виведення української культури на європейський рівень. “Злою іронією звучать безпорадні поради орієнтуватись на московське мистецтво”, – писав Хвильовий у памфлеті “Україна чи Малоросія?”. Висловлювання Хвильового, які стосувалися шляхів і орієнтирів у розвитку української культури і які аж ніяк не закликали до відриву України від Росії, після засудження їх у листі Сталіна від 26 квітня 1926 р. Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У були страктовані як сепаратизм, як націоналістичний ухил. Після засудження на червневому пленумі 1926 р. ЦК КП(б)У висунутих під час літературної дискусії поглядів Хвильового керівники ВАПЛІТЕ М. Яловий, М. Хвильовий і О. Досвітній на початку 1927 р. були виключені з ВАПЛІТЕ, а 28 січня 1928 р. з волі партійного керівництва ВАПЛІТЕ саморозпустилася. Хоча Хвильовий і його товариші не один раз визнавали свої “помилки” й заявляли про свою відданість ідеям комуністичної партії, в Україні дедалі більше розгорталася кампанія “з викриття націоналізму” і, зокрема, “шумськізму”, “хвильовизму” й “волобуєвщини”, що вкрай негативно відбивалося на стані й розвитку літератури. У 20-ті роки розвивалися й інші галузі мистецтва, передусім театрального. Діяли професійні й аматорські театральні колективи. Усього на кінець 1927 р. працювало 74 театри. У 1922 р. у Києві було створено театр “Березіль”, яким керував О.С. Курбас. У 1926 р. він був переведений до тодішньої столиці Харкова. У театрі плідно працювали видатні майстри української сцени П.К. Саксаганський, М.М. Крушельницький, І.О. Мар’яненко, О.І. Сердюк, А.М. Бучма, Ю.В. Шумський, Б.В. Романицький та ін. Активно працювали композитори Г.Г. Верьовка, М.І. Вериківський, П.О. Козицький, Л.М. Ревуцький, К.Є. Богуславський та ін. Широкою була концертна діяльність, яку проводили професійні і самодіяльні хорові колективи, зокрема капела “Думка”, багато років якою керував М. Городовенко. У 1925-1926 рр. в УСРР діяли театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі, а в 1928-1929 рр. ще чотири пересувних оперно-балетних колективи. У 1923 р. виник Український державний симфонічний оркестр, у 1927 р. – Українська державна філармонія (в Харкові). Розвивалося в Україні і кіномистецтво. У 1922 р. в Одесі розпочала діяльність кіностудія, яка випустила фільми “Остап Бандура”, “Укразія”, “Тарас Шевченко” та ін. У другій половині 20-х років у кіномистецтво ввійшов О.П. Довженко, який у 1928 р. створив свій перший значний фільм “Звенигора”. У 1927 р. почалося будівництво Київської кіностудії, яка була введена в дію в 1928 р. У 20-х роках в Україні плідно працювало багато художників, серед яких М.С. Самокиш, А.Г. Петрицький, Ф.Г. Кричевський, І.С. Їжакевич, Г.П. Світлицький, К.Д. Трохименко, Г.І. Нарбут, М.Г. Бурачек, М.Л. Бойчук та ін. Таким чином, у 20-х роках культурне будівництво в Українській СРР відбувалося в складних і суперечливих умовах. Унаслідок ліквідації царської політики національного гноблення, за умов здійснення політики українізації організовувалось навчання неписьменних, налагоджувалася діяльність загальноосвітніх, професійних і вищих навчальних закладів, розгорталась науково-дослідна робота, розвивались література й мистецтво, відроджувалась національна самосвідомість українського народу. З великою ініціативою й енергією працювали в українській науці й культурі як учені і митці дореволюційної формації, так і представники нової інтелігенції. Разом з тим уже з другої половини 1920-х років, з подальшим формуванням тоталітарної системи партійно-державна верхівка дедалі сильніше підпорядковувала своєму диктатові розвиток науки й культури, намагалася повністю їх уніфікувати, примусити обґрунтовувати політику й морально-етичні норми більшовицького режиму. Для цього більшовики використовували всі засоби – від обвинувачення творчих людей у нелояльності до комуністичної партії та радянської влади, усунення їх з роботи аж до влаштування сфальсифікованих судових процесів і масових репресій.