Відбудова промисловості і транспорту

Запровадження нової економічної політики забезпечило швидку відбудову народного господарства. Обсяг промислового виробництва в Україні у 1924/25 господарському році досяг 75,7% від рівня 1913 р. У 1926/27 році промисловість республіки перевищила довоєнний рівень виробництва. Успішно відбудовувався залізничний транспорт. Було відновлено рух на всіх залізницях і збудовано ряд нових залізничних ліній. У 1925/26 р. протяжність залізничної колії в Україні становила 13,9 тис. км. Відроджувався річковий і морський транспорт, почав розвиватись автомобільний і авіаційний. У 1925 р. в Україні налічувалось понад 650 вантажних автомашин. У 1923 р. почали діяти перші повітряні траси Київ-Харків і Харків-Орел-Москва.  У міру відбудови промисловості й транспорту зростала чисельність робітничого класу. У 1925/26 р. у промисловості України працювало 570,6 тис. робітників проти 642 тис. у 1913 р. і 316,5 тис. у 1921 р. Тисячі робітників більшовиками висувались на керівну роботу в господарські та радянські органи, на підприємства і в кооперацію. Це так звані “висуванці”. Робилося це для зміцнення “пролетарського ядра” у керівництві, оскільки більшовики не довіряли старим спеціалістам (“спецам”). Часто-густо висуванці не мали відповідної фахової підготовки, їм бракувало спеціальних знань, був низький рівень їхньої загальної культури тощо, але більшовиків це не спиняло, вони активно займались висуванством до появи “своєї” радянської інтелігенції. Класовий принцип підбору кадрів для більшовиків значив більше ніж фаховість і компетентність. 

Проголошення курсу на індустріалізацію

На основі успішної відбудови промисловості XIV з’їзд ВКП(б) у грудні 1925 р. у своїх рішеннях визнав за необхідне “тримати курс на індустріалізацію країни, розвиток виробництва засобів виробництва”. Ставилося завдання в історично короткий строк перетворити країну з аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну,  з країни, яка ввозить машини й устаткування, у країну, яка вивозить ці машини. Для фінансування індустріалізації мали використовуватися передусім внутрішні ресурси країни. Головним джерелом, звідки черпалися кошти для розвитку промисловості, було сільське господарство. З кожним роком через “регулювання” цін, грошові податки та інші методи держава посилювала пряме пограбування селян. З розвитком промисловості збільшувалася і її частка у прибутках країни. Певну роль у нагромадженні коштів у період індустріалізації відігравали зовнішня і внутрішня торгівля, транспорт, зв’язок, кредитні установи. Значні кошти для фінансування промисловості держава одержувала від експорту, чому сприяла монополія зовнішньої торгівлі. Для індустріалізації залучали також особисті кошти трудящих. Робилося це передусім через державні позики і ощадкаси. Протягом 1926-1928 рр. було випущено 10 державних позик. У 1926-1929 рр. було випущено три так звані „позики індустріалізації”. Трудящі України підписалися на 320 млн. крб. При цьому передплата на позику, як правило, проводилась примусово. У пресі розгорнули галасливу кампанію за ощадливе і раціональне використання коштів і матеріальних цінностей, за так званий “режим економії”, а насправді це виливалося у замороження і без того низької заробітної плати робітників і службовців, згортання виробництва товарів широкого вжитку, житлового будівництва тощо. А безгосподарність залишалася однією з головних рис планово-розподільної системи радянської економіки.