Утвердження однопартійної системи влади

Діяльність партії будувалася на  беззастережному       підпорядкуванні нижчих її ланок вищим, а всіх їх – єдиному центрові - Політбюро ЦК РКП(б). КП(б)У була однією з обласних організацій РКП(б) і не мала права відходити від лінії й політики, накресленої московським центром. Але члени КП(б)У діяли в Україні, і це не могло не впливати принаймні на частину з них. В умовах денікінської окупації більшої частини України восени 1919 р. у Жито­мирі склалася група, названа Групою федералістів,  на чолі неї стояло  "Організаційне бюро групи федералістів". До неї ввійшли Г.Лапчинський, П.Попов, Я.Ландер та ін. Ця група вперше виступи­ла з викладом своїх поглядів на нараді представників партійних організацій КП(б)У, яка відбулася 25-26 листопада 1919 р. в Гомелі (Білорусія). Під час обговорення інформаційної доповіді Косіора про роботу ЦК КП(б)У і допові­ді Мануїльського про завдання партії в Україні, а потім у ме­морандумі, поданому в ЦК РКП(б), федералісти піддали різкій кри­тиці діяльність КП(б)У і її ЦК в Україні в 1919 р. Основним недоліком у політиці КП(б)У федералісти вважали відсутність керівного центру, який був би органічно пов’язаний з революційними ма­сами України і міг би дати відповідь на будь-яке питання, яке висувалося життям. Існуючий центр не міг виконати це завданням через свою повну відірваність від української революційної стихії. Він розглядав усе з погляду вузького централізму, цілком лишаючи поза увагою, що революція і в Росії склався далеко не однаково, що Україна не може сприйняти у готовому вигляді форми життя, які були вироблені в Росії за півтора роки радянського будівництва в умовах, повністю відмінних від України. Основною тенденцією було механічне поширення законів, чинних на території РСФРР, на тери­торію України. "Установилось як правило, - говорилось у меморан­думі федералістів, - що партія не мала ніякого впливу і в селі, чисто українському за своїм складом... Україна розглядалась виключно як об'єкт для викачування матеріальних ресурсів, причому цілком ігнорувались інтереси класової боротьби на Україні". А в одному з пізніших листів лідер “федералістів” Г.Лапчинський так викладав погляди федералістів на політику КП(б)У в Україні: “Нестримно централі­заторська політика московського центру, яка зводила нанівець усю самостійність місцевих органів, перетворювала їх у чисту фікцію, а потім і формально скасувала найважливіші з них, повна нездатність і безсилля навіть таких впливових і талановитих товаришів, як П’ятаков і Бубнов, дати відсіч цій політиці, русотяпство, запов­нення всього радянського і партійного апарату покидьками з великоруського центру - дезорганізували країну, позбавили її всякої здатності чинити опір контрреволюції зсередини й ззовні і ледве не призвели до катастрофи революції навіть і у Великоросії”. Федералісти пропонували усунути хиби 1919 р., зокрема об'єднати КП(б)У з Партією боротьбистів, утворити український центр, якому б і належала керівна роль в Україні. Федералістів було обвинувачено в націонал ухильництві, ЦК РКП(б) оголосив їм догану, а їхнього лідера Г.Лапчинського у 1920 р. було виключено з партії (поновлено в 1926 р., а потім розстріляно в 1938 р.).  Суворо караючи своїх членів партії за висловлення поглядів, не сумісних з загальнопартійними настановами, керівництво РКП(б) одночасно намагалося не допустити до влади і усунути з політич­ної арени інші політичні партії, повністю утвердити однопартійну систему влади в країні. Всі політичні партії, у тому числі й соціалістичні, які могли конкурувати з більшовиками за вплив на маси, було оголошено контрреволюційними. Так, Українська партія есерів (УПСР) на початку 1920 р. визнала радянську владу й перейшла на легаль­не становище. Але незабаром її обвинуватили в організації "буржуазно-куркульського бандитизму", і в серпні 1920 р. члени її ЦК - Голубович, Петренко, Лизанівський та інші – були ув'язнені і віддані під суд Верховного трибуналу. Судовий процес відбувся в травні 1921 р. Меншовики в період існування денікінців в Україні активно працювали в робітничих масах і, зокрема, в профспілкових органі­заціях у Києві та Харкові. Після вигнання денікінців більшовики не­гайно взялися за дискредитацію меншовиків, щоб ліквідувати їх вплив на маси і усунути як конкурентів з політичного життя. При цьому вони діяли не стільки політичними методами, як шляхом прямих репресій, арештів і судо­вих розправ. Були заарештовані керівники київської меншовицької організації, які працювали за денікінщини в Києві в Центральному бюро профспілок, брали участь у роботі управи міської думи. До суду були віддані Кучин-Оранський, Романів, Ланда, Балабанов, Семковський та інші – всього 12 чол. Судовий процес відбувався в Київському надзвичайному трибуналі 21-23 березня 1920 р. Меншовики були обвинувачені “в контрреволюційній діяльності під час денікінщині і у згоді з буржуазією на шкоду інтересам революції”. У ході процесу яскраво виявився його політичний характер. Обвинувач І.Вардін прямо заявив, що "цей процес має політичний смисл" і "що підсудних" у "кримінальному злочині ніхто не звинувачує''. Підсудний Семковський зазначив, що цей процес "є партійний суд над нами - суд однієї партії над іншою", бо "конкуруємо ми з більшовиками". Хоча в ніяких кримінальних злочинах підсудні не були звинувачені,  надзвичайний трибунал засудив їх до ув’язнення в концентра­ційному таборі. Найчисленнішою серед легальних опозиційних щодо більшовиків партій наприкінці 1919 р. - на початку 1920 р. в Україні була Україн­ська комуністична партія (боротьбистів), яка тоді налічува­ла понад 15 тис. членів. Вона мала значний вплив серед українського селянства та української національної інтелігенції. Бороть­бисти брали участь у повстанському русі проти денікінців і погоди­лися на союз з більшовиками, увійшли до  Всеукрревкому і співробітничали з ними в ревкомах та радах. Вони відстоювали незалеж­ність України, наполягали на існуванні окремої Української Чер­воної Армії. Більшовики не могли примиритися з наявністю політичного конкурента і повели лінію на ліквідацію партії боротьбистів. Бо­ротьбисти звернулися до Виконкому Комінтерну з проханням прийняти їх партію в ІІІ Інтернаціонал.  26 лютого Виконком Комінтерну прий­няв постанову про боротьбистів, у якій відмовив партії боротьбистів у прийомі її в Комуністичний Інтернаціонал, відзначивши при цьому, що “справді комуністичним елементам боротьбистів    ніхто   не   перешкоджає   вступити   до   лав   К П У  (більшовиків)...”. Прагнення боротьбистів створити в Україні другу, пара­лельну з КП(б)У, партію Виконком Комінтерну розцінив як спробу розколоти ряди робітничого класу. Виконуючи рішення Виконкому Комінтерну, Всеукраїнська конфе­ренція боротьбистів 20 березня 1920 р. прийняла рішення про роз­пуск партії, а  24 березня ЦК боротьбистів оголосив свою партію неіснуючою. Після перереєстрації в індивідуальному порядку частина членів партії боротьбистів вступила до КП(б)У. Зокрема, членами КП(б)У стали В.Блакитний, Г.Гринько, П.Любченко, О.Шумський та ін., усього понад 4 тис. чол. Згодом, у 30-х роках вони були репресовані. Після самоліквідації партії боротьбистів найбільшою опози­ційною легальною партією залишалася Українська партія лівих есе­рів (борбистів) (УПЛСР(б)), яка утворилася в 1919 р. на основі місцевих організацій загальноросійської партії есерів. На поча­ток травня 1920 р. вона налічувала 7700 членів. Проводячи лінію на ліквідацію партії борбистів, Політбюро ЦК КП(б)У 15 червня 1920 р. затвердило умови угоди між ЦК КП(б)У і ЦК партії борбис­тів про розпуск УПЛСР(б) і входження її членів до КП(б)У. Напри­кінці липня І920 р. з'їзд борбистів постановив ліквідувати свою партію і влитися в КП(б)У. До вересня організації борбистів були ліквідовані, а більшість їхніх членів прийняті до КП(б)У. Як і вихідців з інших партій, колишніх борбистів у 30-х роках репресували. Залишалася легальною лише Українська комуністична партія (УКП), яка виникла у період розгрому денікінщини в січні 1920 р. Вона утворилася внаслідок об'єднання незалежників, які виділи­лись у 1919 р. з УСДРП, і частини боротьбистів. Лідерами УКП стали А.Драгомирецький, М.Ткаченко, А.Річицький, Ю.Мазуренко, Ю.Авдієнко, М.Яворський та ін. 22-25 січня  1920 р. відбувся пер­ший установчий з'їзд УКП, який розпустив усі організації УСДРП - незалежників і прийняв статут і програму нової партії - УКП. У рішенні про програму партії з'їзд заявив про визнання програми Комуністичного Інтернаціоналу, але застосувати цю програму слід було стосовно "конкретних національних умов України". У програ­мі говорилося, що оскільки розвиток України гальмувався її експлу­атацією з боку імперіалістичної Росії, то "українська революція спочатку виявилася як революція національна". Обстоюючи необхід­ність тісного союзу і співробітництва Української Радянської Рес­публіки з іншими радянськими республіками, УКП, разом з тим, підтримувала ідею незалежності і самостійності УСРР. Вважаючи КП(б)У партією, що не має корін­ня в українському народі, УКП висувала себе на роль “єдиного від­нині дійсного виразника класового руху всього пролетаріату України”.  УКП була партією малочисельною, фактично – невеликою групою. Точних статистичних даних немає. Під час організації в січні 1920 р. членів і кандидатів УКП налічувалось 304 члени і 276 кандидатів. ЦК КП(б)У дозволяв УКП легальне існувати і брати участь у виборах та діяльності рад. УКП не мала значного впливу ні на селі, ні в робітничих колективах і на той час не становила серйозної конкуренції КП(б)У в політичному житті, а ілюзія багатопартійності створювалася.