2.4. Поразка військових сил Директорії

Підготовка і початок наступу радянських військ.

Наприкінці 1918 р. більшовики розпочали воєнні дії проти УНР. Чисельність радянський військ становила на 24 грудня 1918 р. 21,6 тис. чол. Цим військам протистояв Лівобережний фронт військ УНР зі штабом у Полтаві. Командував фронтом отаман Балбачан. У нього було близько 50 тис. чол. Але проти влади Директорії вели боротьбу не тільки радянські військові частини. Проти неї виступали і місцеві збільшовичені робітни­ки та селяни. У боротьбі проти Директорії брали участь і українські есери-боротьбисти, які створили свій Центральний ревком, до якого ввійшли Г.Михайличенко, М.Шинкар, В.Лашкевич, М.Литвиненко, О.Шумський.  У листопаді – грудні 1918 р. у Харкові діяли Виконавче бюро ЦК КП(б)У, створене після ІІ з' їзду КП(б)У, обласний більшовицький партійний і військово-революційний комітети, у яких тоді працювали М.Безчетвертний, Н.Винокур, Я.Гамарник, Е.Іонанс, М.Кабаненко, О.Руденко, Я.Яковлєв (Епштейн) та ін. Під їх керівництвом явочним порядком 22-23 листопада була обрана Харківська рада робітничих депутатів.  Більшовики готували повстання, намагаючись узгодити його з просуванням до Харкова радянських військ. Частини 2-ї Української повстанської дивізії 28 грудня зав'язали бій з 1-м Запорізьким імені гетьмана Дорошенка полком біля станції Козача Лопань, який почався на світанку і закінчився увечері. Утрати з обох сторін були великі, але дорошенківці мусили відступити. У їхньому тилу 1 січня 1919 р. робітники Харкова почали повстання. У ніч на 2 січня влада перейшла до рук ради робітничих депутатів. 3 січня до Харкова ввійшли радянські війська. До Харкова переїхав Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, створений більшовиками 28 листопада 1918 р. у містечку Суджа Курської губернії. Харків став столицею Радянської України (офіційна назва з січня 1919 р. – Українська Соціалістична Радянська Республіка).

Реорганізація військових сил.

4 січня 1919 р. Реввійськрада Російської республіки вирішила утворити єдиний Український фронт, до якого як складові частини входили б партизанські українські загони. Командуючим фронтом було призначено В.Антонова-Овсієнка. В усіх оперативних питаннях він прямо і безпосередньо був підпорядкований головнокомандуючому збройними силами РСФРР І.Вацетісу і мав виконувати лише його директиви. Отже, Український фронт повністю підлягав Москві. Українські повстанські війська переформувалися на регулярні частини Червоної Армії, навчання й матеріальне постачання яких велося за загальними правилами для військових частин Радянської Росії.  Директорія в січні 1919 р. також намагалася сформувати регулярну армію і запровадити в ній військову дисципліну. 1 січня 1919 р. головний отаман республіканських сил С. Петлюра видав наказ, за яким усі військові частини, мобілізовані й розташовані на певних територіях, підпорядковувалися відповідно: на Волині і Поділлі - отаману Шаповалові, на Херсонщині - отаману Грекову, на Київщині - отаману Коновальцю, на Лівобережжі - отаману Балбачану. З усіх цих частин Петлюра наказував сформувати корпуси, дивізії, полки, курені, сотні, батареї й інші потрібні частини нормального складу, при цьому ніяких нештатних частин не повинно було існувати.  22 січня 1919 р. за постановою Директорії всі військові справи армії було доручено головному отаманові С.Петлюрі.

Бойові дії на Лівобережжі. Зайняття радянськими військами Києва.

Після утворення Українського фронту головком І.Вацетіс у своєму на­казі від 6 січня 1919 р. поставив перед ним найближчою метою, просування до Дніпра і захоплення найголовніших пунктів (Катеринослава, Кременчука, Черкас, Канева, Києва).  У напрямку на Лозову - Катеринослав з Харкова наступала окрема група П.Дибенка. На Катеринославщині тоді проти влади Директорії активно виступали повстанські загони Н.Махна. За їх допомогою Червона Армія 27 січня 1919 р. захопила Катеринослав. Влада в Катеринославі перейшла до ради робітничих депутатів.  Уперті бої вели війська Запорізького корпусу з частинами 2-ї Української радянської дивізії, яка з Харкова наступала в напрямку на Полтаву. Запеклий бій 6 січня відбувся біля станції Люботин. Після поразки в цьому бою Харківська група військ УНР відійшла до Полтави.  Разом з тим у тилу військ Директорії розгортався повстанський рух. Повстанські загони вели бої по всій Полтавщині. Начальник оперативного від­ділу Генштабу полковник Капустянський 17 січня 1919 р. в огляді стану воєнних справ на фронтах і, зокрема, на Пол­тавщині відзначав, що “населення, особливо у великих містах, вороже ставиться до республіканських військ”. 18 січня між частинами 2-ї Української радянської дивізії і військами Балбачана під Полтавою зав'язався запеклий бій, який тривав 16 годин. 19 січня Полтавою оволоділи червоні війська.  Розгромлені під Полтавою, частини Запорізького корпусу з групи Балбачана відступали по залізниці на Кременчук. Друга, київська група - отамана Сушка - відходила у напрямку на Київ.  Підрозділи 2-ї Української радянської дивізії спільно з повстанськими загонами швидко просувалися до Дніпра. 1 лютого 5-й піхотний полк і 1-й полк Червоного козацтва, підтримані повсталими робітниками, після впертого бою зайняли місто Кре­менчук і перекинули свої авангарди на правий берег Дніпра. Одночасно з просуванням Харківської групи військ з Черні­гівщини на Київ наступала Українська радянська дивізія. На пра­вому фланзі рухався 1-й Богунський полк (командир М. Щорс), у центрі - Таращанський (командир В. Боженко), на лівому фланзі – 3-й Новгород-Сіверський полк, командував яким Т.Черняк. Ці полки швидко просувалися вперед і 12 січня зайняли Чернігів. Після зайняття Чернігова полки 1-ї Української дивізії повели наступ на Київ. Їм протистояли окремі частини дивізії сірожупанників і Чорноморський кіш, переведений з Правобережжя, але деякі його підрозділи перейшли на бік більшовиків, частина з боєм відійшла до Броварів, лише 3-й полк мужньо бився в районі Прилук. Для оборони Києва наприкінці січня наказом С.Петлюри була сформована група військ отамана Рогульського, сюди ж відійшла й група отамана Сушка, що прикривала шлях на Київ з боку Полтави. До групи Рогульського влилася й козелецька група полковника Аркаса. Усі військові частини Директорії, які обороняли Київ, мали загальну чисельність приблизно 5 тис. багнетів і шабель. 1-а Українська радянська дивізія, що вела в цьому напрямку бої, налічувала понад 11 тис. чол. Протягом трьох днів біля сіл Димерки і Богданівки між богунцями й частинами військ УНР точився запеклий бій, і лише після того, як напередодні залізницею з Ніжина прибули таращанці, червоні зайняли Бровари, але не наважувались штурмувати Київ. Лише коли в ніч на 5 лютого стало відомо, що війська Директорії відходять з Києва на Фастів, цієї ж ночі радянські війська вступили до Києва. Таким чином, на кінець січня - початок лютого 1919 р. військові частини Директорії під натиском радянських військ і внаслідок дій повстанських загонів у їхньому тилу мусили за­лишити Лівобережну Україну. Червоні війська, зайнявши Катерино­слав, Кременчук і Київ, вийшли на Правобережжя. Директорія з Києва перебралася до Вінниці. Через незгоди між її членами 10 лютого головою Директо­рії, замість В.Винниченко, став С.Петлюра. Хоча Андрієвський, Макаренко і Швець залишалися членами Директорії, фактично всі справи вирішував одноосібно С.Петлюра. В.Чехівський подав у відставку, і головою Ради міністрів став С.Остапенко. Уряд формально був позапартійним, правим, де голов­ну роль відігравали соціалісти-федералісти й соціалісти-самостійники. Українські соціал-демократи й есери своїх представників до уряду не послали. Міністрами стали праві й помірковані діячі: К.Мацієвич - закордонних справ, О.Шаповал - оборони, Г.Чижевський - внутрішніх справ, С.Федак - фінансових справ, І.Фещенко-Чопівський - господарства, І.Огієнко - освіти, О.Корчак-Чепурківський – здоров'я та ін. Новий уряд докладав багато зусиль, щоб досягти угоди й дістати допомогу від Антанти, передусім від Франції, але ці зусилля виявилися марними. Не зміг він налагодити ані зовнішні стосунки, ані контроль і у внутрішньому житті.

Реорганізація радянських військ.

У лютому - квітні 1919 р. бойові дії між військами Директорії і радянськими частинами відбувалися на Правобережній Україні. Для ведення цих боїв радянське командування у лютому створило групу військ Київського напрямку в складі 1-ї і 2-ї Українських радянських дивізій та групи О.Беленковича (командуючий - С.Мацилецький). Тоді ж війська групи П.Дибенка й партизанські загони, що оперували на півдні (у тому числі і загони Григор'єва та Махна, що перейшли на бік Червоної Армії), були переформовані в 1-шу (пізніше 3-ю) Задніпровську українську дивізію в складі трьох бригад (начдив П.Дибенко). Група Донецького напрямку 13 березня 1919 р. була введена до складу 13-ї армії і пере­йшла в розпорядження командуючого Південним фронтом. 7 квітня за наказом командуючого Українським фронтом для закріплення за радянською владою Оде­си й дій на Бессарабію з військ Харківської групи була виділена особлива група військ Одеського напрямку (командуючий М.Худяков). До її складу ввійшли 1-а бригада Задніпровської дивізії, окрема діюча Південна бригада та інші частини.  За наказом Реввіськради Українського фронту від 15 квітня 1919 р. війська фронту були переформовані в три армії: 1-а - зі штабом у Києві - створилася з військ Київської групи (командуючий армією С.Мацилецький), 2-а - зі штабом у Катеринославі - організована з основної частини групи військ Харківського напрямку (командуючий армією А.Скачко), 3-я - зі штабом в Одесі - створена з військ Харківської групи, які діяли в тому районі (командуючий армією М.Худяков). Одночасно з цим усі війська Українського фронту переформувалися у сім штатних дивізій за за­гальними принципами, установленими Реввійськрадою РСФРР для Червоної Армії.  У лютому - березні 1919 р безпосередньо проти військ Директорії. розгортали наступ частини Київської групи військ, головну силу якої складали 1-а і 2-а Українські радянські дивізії. Найбільшими й найбоєздатнішими в армії УНР були корпус Січових стрільців під командою отамана Коновальця, який діяв у Київсько-Козятинському напрямку, і Запорізький корпус, що в середині лютого мав свій штаб у місті Умані й становив правофлангове угруповання військ Директорії.

Розгром основних військових сил Директорії.

Після зайняття радянськими військами Катеринослава, Кременчука і Києва між радянськими військами і частинами Директорії з середини лютого 1919 р. розгорнулися широкомасштабні бої на Правобережжі. Становище військ УНР тут, як і в інших місцевостях, ускладнювалося діями повстанських загонів у тилу Директорії.  Ненадійними виявлялися і чимало військових частин, оскільки солдати нерідко тікали з фронту, відмовлялися брати участь у боях, а то й повставали та переходили на бік радянських військ. Командування не змогло налагодити нормальної бойової діяльності військ. "... Дезорганізація фронту і тилу повна..., - писав 1 березня у Генштаб із штабу Східного фронту з Козятина отаман Хілобоченко. - Узагалі становище фронту катастрофічне... ». У таких надзвичайно складних умовах військам Директорії доводилося протистояти частинам радянських військ.  У лютому - квітні 1919 р. Київська група радянських військ проводила активні бойові дії. 1-а дивізія (начдив з 6 березня М.Щорс) вела наступ у напрямку Київ - Вінниця - Жмеринка, а друга дивізія (начдив О.Ленговський) - по лінії Кременчук – Знам'янка - Христинівка - Вапнярка. 7 березня червоні війська зайняли Бердичів і Козятин, 14-го - Житомир, 18-го - Вінницю, а 20-го – Жмеринку.  Унаслідок оволодіння Вінницею і Жмеринкою радянськими військами були зруйновані комунікації військ Директорії і її фронт був розколотий на дві ізольовані частини: правофлангову (півден­ну), яка оперувала в районі Вапнярки і складалася в основному із Запорізького корпусу, і лівофлангову (західну), що діяла на лінії Могилів - Летичів - Хмільник - Житомир - Коростень - Сарни, де важливу роль відігравав корпус Січових стрільців.  Користуючись тим, що основні сили радянських військ перебували на Вапнярському напрямку, С. Петлюра вирішив завдати несподіваного удару з боку Коростеня – Бердичева і захопити Київ. 15 березня в наступ під Коростенем перейшли шість полків, відтиснули червоні війська і підійшли до станції Бородянка, що за 50 км від Києва. Радянське командування було змушене перекинути з-під Вінниці – Жмеринки Богунський і Новгород-Сіверський полки, які відбили контрнаступ військ Директорії на Київ з боку Коростеня. Але в цей час війська Директорії посилили натиск у районі Бердичева, де наприкінці березня відбувалися особливо запеклі бої.  Але наступ військ УНР не увінчався успіхом. Знесилені у тривалих і тяжких боях, вони втратили ініціативу і почали відступати. 7 квітня радянські частини зайняли Коростень, 12 квітня – Житомир, 17 квітня – Кам'янець-Подільський, а 20 квітня – Новгород-Волинський.  Одночасно зазнало поразки і південне угруповання військ Директорії. 16-17 квітня воно перейшло Дністер на територію Бессарабії, захоплену румунами, де і було інтерновано. Інша частина південної групи військ Директорії у другій половині березня була оточена 2-ю Українською радянською дивізією в районі Вапнярки – Бірзули. тут солдати підняли повстання, створили ревком, до якого ввійшли більшовики, ліві есери та соціал-демократи-незалежники. Ревком почав переговори з радянським урядом України про припинення воєнних дій. Унаслідок цього 10 тис. чол. здалися радянським військам - і південне угруповання військ Директорії перестало існувати.  Таким чином, весною 1919 р. головні військові сили Директорії були розгромлені.  

Директорія в мандрах

З наближенням радянських військ до Вінниці Директорія 6 берез-ня 1919 р. переїхала до Проскурова. Тут відбулося останнє її засідання в повному складі. До складу Директорії було включено Є.Петрушевича як представника ЗУНР. Через кілька днів у Проскурові почалося повстання і члени Директорії Петрушевич та Андрієвський змушені були переїхати до Станіслава, а Петлюра, Швець і Макаренко – до Рівного.  В умовах безперервних поразок Директорії, безвладдя і безсилля отаманщини ліва частина членів соціалістичних партій на чолі з В.Чехівським, М.Ткаченком та О.Жуковським вирішила стати на бік радянської влади й порозумітися з більшовиками. З цією метою вона у Кам'янці-Подільському створила “Комітет порятунку республіки”, але він не зміг нічого зробити і 28 березня саморозпустився.  Оскільки правий уряд С.Остапенка виявив свою повну нездатність до урядування і не досяг будь-яких позитивних наслідків у переговорах з представниками Антанти, він утратив повністю авторитет і змушений був у березні піти у відставку. Замість нього 9 квітня 1919 р. у Рівному партії українських соціал-демократів і есерів сформували новий, соціалістичний кабінет міністрів на чолі з українським соціал-демократом Б.Мартосом. Міністрами стали українські соціал-демократи: А.Лівицький – міністр юстиції, І.Мазепа – міністр внутрішніх справ, Г.Сиротенко – в.о. військового міністра, український есер М.Ковалевський – міністр земельних справ та ін.  Створення соціалістичного уряду викликало незадоволення радикальних правих, і вони вирішили влаштувати переворот. Уночі 29 квітня 1919 р. загони військ командуючого Волинською групою військ УНР отамана Оскілка захопили Рівне і арештували майже весь уряд Б.Мартоса. С. Петлюра і цей час знаходився на станції Здолбунів за 12 км від Рівного. Віддані йому війська на другий день вибили Оскілка з Рівного і придушили заколот. Оскілко з найближчими прихильниками втік у Польщу.  Однак під натиском радянських військ 5 травня уряд Директорії покинув Рівне і переїхав до Радзивілова, намагаючись реорганізувати війська й підготуватися до подальших боїв проти більшовиків. “І знов, - писав пізніш В.В. Винниченко, - пішло “вагонне” животіння, блукання по станціях, містечках, без притулку, без ладу, без війська, без території й з ворогами з усіх боків. Бували моменти, коли під владою українського отамансько-соціалістичного уряду було кілька верст залізниці, зайнятої урядовими вагонами, в яких жило правительство, партії, урядовці й “військо”. Щось подібне до циганського табору”. Саме тоді з'явилась приказка: “У вагоні Директорія, а під вагоном територія”. Гірка правда.

Причини поразки Директорії.

У національно-визвольних змаганнях українського народу 1917 – 1920 рр. період з листопада 1918 р. до травня 1919 р. займає чільне місце. У цей час на хвилях народного антигетьманського, антипоміщицького й антиокупаційного руху до влади прийшла Директорія, яка відновила Українську Народну Республіку й зробила спробу її утвердити як в Украї­ні, так і на міжнародній арені. Але утриматися при владі й розбу­дувати Українську незалежну державу Директорії не вдалося, і вже у квітні-травні вона фактично втратила контроль майже над усією територією України.  Основні причини невдач нової хвилі українського національного визвольного руху, як і за часів Центральної Ради, полягали як у загальній ситуації, у якій діяла Директорія, так і в її суб'єктивних прорахунках та слабкостях.  Насамперед, надто несприятливими для Української Народної Республіки були геополітична ситуація і зовнішньополітичні обста­вини, у яких довелося їй діяти. З усіх кінців Україну оточували сили, які надто негативно ставилися до створення й розбудови Української самостійної держави. Серед них були Польща, Радянська Росія, країни Антанти, зокрема Франція, білогвардійські формування та їхнє командування, Румунія. Усі спроби Директорії досягти угоди й дістати допомогу від Франції закінчилися безрезультатно - і Директорія в боротьбі з радянськими військами та іншими ворогами залишилася самостійною.  Разом із тим, як і за часів Центральної Ради, керівництво УНР виявилося не на належному рівні організації. Слабо діяли українські партії, між ними не було єдності, та і в них самих, зокрема в головних - УСДРП і УПСР, відбулися розколи - вони поділилися на групи й не могли забезпечити твердого, монолітного керівниц­тва державними справами. Навіть у самій Директорії не було єдності і злагоди. Через малочисельність української еліти не виста­чало кваліфікованих державних працівників. До того ж діяти Дирек­торії доводилось увесь час у стані безперервних воєнних дій.  У таких умовах Директорія не змогла забезпечити хоча б мінімально нормальний, стабільний і дійовий політичний режим, елемен­тарний державний порядок. Не було створено й організовано державних органів влади й управління, які б охопили своїм впливом усю територію УНР й гарантували населенню спокій і безпеку. Настав розгул отаманщини, коли кожний отаман діяв лише на свій розсуд і не зважав ні на які закони й розпорядження адміністрації. З цього погляду є цікавим наказ Головного отамана військ УНР С.Пет­люри від 12 лютого 1919 р. № 121, у якому він аналізує причини невдач, які змусили армію залишити Лівобережну Україну. До першорядних причин цих невдач Петлюра відносить передусім таке: “Загальна недисциплінованість не так війська, як начальствующих осіб. Ніхто з так званих отаманів не хотів підлягати другому або якщо підлягав, то тільки постільки, поскільки це не ображало його особи. Ця боротьба отаманів за владу доходила до зрадництва і до провоку­вання частин. Звичайно, що при такому стані не могло бути і мови про дисциплінованість війська”.  У таких умовах Директорія не змогла створити регулярної, дисциплінованої армії. Ця армія, за винятком кількох порівняно монолітних частин, як корпус Січових стрільців або Запорозький корпус, фактично складалася з багатьох партизанських загонів, різношерстих, військово ненавчених і недисциплінованих, які часто без команди залишали позиції, розходилися по домівках, а то й переходили на бік червоних військ.  Великим лихом для Директорії було те, що вона своєю соціаль­ною політикою не змогла привернути на свій бік більшість робітників і селян. Саме цим пояснюється те, що за короткий час повстанці, які повалили гетьманщину, розійшлися по домівках і те, що у тилах армії УНР став масовим повстанський рух. Ще 17 січня 1919 р. начальник оперативного відділу Генштабу УНР полковник Капустянський у зведенні про “обстановку на більшовицькім фронті” з прикрістю писав, що надіслані армії поповнення не певні, з більшовицьким настроєм. “А головніше, - писав він далі, - це те, що населення взагалі большевикам симпатизує та оказує їм активну допомогу, виставляє цілі партизанські загони супротив рес­публіканським частинам”.  Отже, за дуже складних несприятливих зовнішньополітичних умов, за низької національної свідомості широких мас, за умов наступу радянських військ, організовуваних і керованих з Москви, значної участі у їх наступі місцевих повстанських загонів Директорія не змогла налагодити більш-менш стабільний державний порядок, протистояти набагато більшим силам, які вели проти неї боротьбу, і зазнала поразки. Однак відновлення Української Народної Республіки, діяльність Директорії з її розбудови стали важливим етапом у національно-визвольних змаганнях українського народу.

2.5. Антантівські війська на півдні України і в Криму та їхній відступ і евакуація

Висадка антантівських військ на півдні Укра­їни і в Криму

Після поразки військ німецько-австрійського блоку у Першій світовій війні прав­лячі кола Антанти вирішили посилити боротьбу проти більшовиків і направити для цього свої збройні сили на територію колишньої Російської імперії. Одним з напрямків руху їхніх військ був південь України і Крим. У ніч з 15 на 16 листопада 1918 р. англо-французька ескадра ввійшла в Чорне море і наприкінці листопада висадила у Новоросійську, Севастополі, Одесі свої війська. Розширяючи зону окупації, антантівські війська 1 лютого 1919 р. захопили Херсон, 2 лютого – Миколаїв. На початок лютого 1919 р. межі окупованої території України на північному заході проходили по лінії Одеса-Тираспіль - станція Бірзула, на півночі та північному сході по лінії Вознесенськ -Новий Буг – Олешки - Берислав. Усього на початок лютого 1919 р. на півдні України і в Криму налічувалося 60 тис. чол військ інтервентів.  Командування французьких військ в Одесі (командуючим військами Антанти на півдні Росії був призначений генерал Бертелло) стояло за відновлення єдиної Росії і тому підтримувало білогвардійців. В Одесі тоді зосереджувалось близько 10 тис. денікінських офіцерів, а всього на півдні України - приблизно 25 тис.  За погодженням з французьким командуванням військовим губернато­ром Одеси Денікін призначив генерала Гришина-Алмазова.  На початку грудня 1918 р. до Одеси з півночі наблизились війська Директорії і 12 грудня ввійшли до міста. Білогвардійські загони відійшли в приморську частину під захист військових кораблів Антанти.  17 грудня в Одесі висадилася 156-а французька дивізія, і її командир генерал Боріус наказав білогвардійцям вибити загони Директорії з міста. Після бою з білогвардійцями командування військ Директорії ввечері 18 грудня підписало угоду з французами про виведення своїх військ з Одеси.  

Окупаційний режим інтервентів

На зайнятій території антантівські інтервенти встановили режим терору, свавілля, грабежу.  Тільки в Одесі діяло 17 різних контррозвідок. Тюрми були переповнені арештованими, яких розстрілювали часто без суду. За короткий час в одеський морг було доставлено 209 трупів людей, убитих начебто під час "спроб до втечі". Усього інтервенти і білогвардійці закатували понад 38 тис. чол., ув'язнили близько 46 тис.  В Одесі, Миколаєві, Севастополі окупанти пограбували всі склади, у Херсоні спалили портові будови. У Миколаївському міському банку вони захопили 19 млн. крб. золотом. Зайнявши Севастополь, англійські і французькі інтервенти на більшості ро­сійських військових кораблів підняли свої прапори. Утікаючи, вони зруйнували берегові укріплення, склади, гідролітаки, затопи­ли підводні човни. Евакуюючи Одесу, інтервенти вивели з собою 112 російських торговельних суден, навантажених різним добром. Вони грабували також і приватних громадян, відбирали в них продукти, одяг, домашні речі тощо. Загальна сума збитків, яких зазнали приватні громадяни в період антантівської інтервенції в Україні, становила понад 600 млн. крб.  

Боротьба проти окупантів

У відповідь на звірства і знущання інтервентів та білогвардійців розгорнулася підпільна, партизанська боротьба. Активно діяли повстанці на Придністров'ї та в інших місцевостях - у районах Біляївки, Вознесенська, Голти, Балти, Помощної, Херсона, Олешок, Чаплинки та інших міст і сіл.  Для ведення роз'яснювальної роботи серед солдатів і матросів окупаційних, у першу чергу французьких, військ, у грудні 1918 р. при Одеському обласному комітеті КП(б)У було створено спеціальну Іноземну колегію, що складалася з французької, румунської, поль­ської, сербської і грецької груп. Її очолювала президія, до якої входили С.Соколовська, Ж.Лябурб.  Члени Іноземної колегії проникали на військові кораблі і в полки, розповсюджували серед солдатів і матросів газету “Коммунист”, листівки англійською, румунською, грецькою, польською, французькою мовами, роз'яснювали їм їхню ганебну роль у справі окупації.  Під впливом агітації в ході боїв з повстанцями іноземні сол­дати і матроси стали відмовлятися від участі у боях проти партизанів і наступаючих частин Червоної Армії.  У ніч з 1 на 2 березня члени Іноземної комісії Жанна Лябурб, Я.Елін, М.Штілівкер, І. Дубинський, 0. Вінницький, О. Вапельник були арештовані і після звірячих катувань розстріляні. Незабаром інтервентам удалося захопити і вбити секретаря Одеського комітету КП(б)У I.Смирнова (Ласточкіна).  

Відступ і евакуація антантівських військ з півдня України й Криму

А в цей час з фронту розгорнули наступ частини Харківської групи радянських військ (командуючий А.Скачко).  На початку березня 1919 р. 1-а бригада Задніпровської дивізії (командир М.Григор'єв) почала бої під Херсоном. Вони тривали вісім днів і 10 березня закінчились визволенням міста. 15 березня радянські війська вступили до Миколаєва.  Після визволення Херсона й Миколаєва частини Харківської групи військ розгорнули бої за Одесу. Окупанти вирішили затримати наступ Червоної Армії під станцією Березівкою і для цього пустили в бій танки. Але радянські війська 18 березня зайняли Березівку, захопивши великі трофеї, серед яких було і 5 французьких танків.  Наступ радянських військ поєднувався з посиленням дій партизанських загонів у тилу інтервентів і подальшим революціонізуванням окупаційних військ, що ставали не боєздатними. Французьке командування змушене було віддати наказ про евакуацію Одеси, яка й почалась 3 квітня 1919 р. 5 квітня після успішно проведеного страйку владу в Одесі взяла до своїх рук досі підпільна рада робітничих депутатів, а 6 квітня до міста вступили частини Червоної Армії.  Одночасно з наступом на Одесу радянські війська Харківської групи розгортали наступальні бої в південному напрямку. Була організована ударна кримська група військ під командуванням П.Дибенка. Тут радянські війська вели запеклі бої переважно проти білогвардійців, підтримуваних англо-французькими окупантами. Унаслідок цих боїв у середині березня 1919 р. були зайняті міста Бердянськ, Мелітополь, а 25 березня - і Маріуполь.  Навально рухаючись уперед, радянські війська на початку квітня підійшли до Перекопа і 4 квітня взяли його. 11 квітня вони ввійшли до Сімферополя і Євпаторії, 13 квітня - до Бахчисарая та Ялти і вийшли на підступи до Севастополя. Білогвардійці і війська англо-французьких інтервентів не змогли стримати натиску радянських військ і партизанських загонів, що діяли в Криму.  Серед солдатів та матросів військових частин окупантів поширювалися революційні настрої. 19 квітня повстали матроси французьких лінкорів “Жан Бар” і “Франс” у Севастополі. До повсталих приєдналися екіпажі інших кораблів. 21 квітня командування військ інтервентів вирішило залишити Севастополь, і владу в місті взяв ревком. У місто ввійшли радянські війська. У Криму було проголошено створення Кримської Радянської Республіки і створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд на чолі з Д.Ульяновим (братом В.Леніна).

2.6. Радянська влада в Україні наприкінці 1918 – у першій половині 1919 року

Утворення центральних і місцевих органів радянської влади

У листопаді - грудні 1918 р., коли німецько-австрійська окупація в Україні зазнала краху, а гетьманщина під ударами масового повстанського руху наближалась до загибелі і Директорія проголосила відновлення Української Народної Республіки, більшовики та їхні керівні органи - ЦК РКП(б) і Раднарком РСФРР відмовились від визнання України самостійною державою і вирішили відновити в ній радянську владу. Щоб надати рухові ра­дянських військ в Україні законності, за рішенням ЦК РКП(б) 28 листопада 1918 р. було проголошено утворення Тимчасового робітничо-селянського уряду України, який 29 листопада 1918 р. у своєму маніфесті проголосив відновлення радянської влади в Україні. На цій основі в подальшому Наркомзаксправ РСФРР у своїх нотах Директорії неодноразово заявляв, що в Україні нема російських військ, а там іде боротьба народних мас за радянську владу, боротьба між Директорією і радянським урядом України, який начебто мав повну незалежність. Насправді цей уряд був створений ЦК РКП(б) і діяв повністю за його директивами. Він підпорядковував усе життя України інтересам РСФРР, намагався повністю завести та­кий самий режим і порядки, які існували там, часто не зважаючи на специфіку й особливості України. 6 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України замість назви “Українська Народна Республіка” вирішив називати Україну, за прикладом радянської Росії, Українською Соціалістичною Радянською Республікою.  Коли на початку січня 1919 р. уряд переїхав до Харкова, у ньому розгорілися суперечки між прихильниками Г.П'ятакова і Артема (Ф.Сергєєва), а також навколо головнокомандуючого Української армії В.Антонова-Овсієнка. На засіданні уряду 8 січня було вирі­шено замість Антонова-Овсієнка, Затонського і Артема членами Реввійськради Української армії призначити К.Ворошилова, В.Межлаука і М.Рухимовича, останнього - і головкомом армії. 16 січня біль­шістю голосів уряд звільнив з посади голови Г.П'ятакова і обрав Артема (Сергєєва). Але Г.П'ятаков заявив, що, уважаючи для себе обов'язковою постанову ЦК РКП(б), за якою він призначений головою уряду, він може передати посаду Артему лише після рішення ЦК РКП(б).  Щоб оздоровити обстановку серед верхівки більшовиків України, Ленін не підтримав жодної з їх груп, а відрядив на посаду голови Тимчасового робітничо-селянського уряду України X. Раковського.  Християн Георгійович Раковський (1873-1941) – один із засновників і активних діячів соціал-демократичних партій Болгарії і Румунії. У 1917 р. Раковський приїхав до Росії і після жовтневого перево­роту включився в діяльність Раднаркому РСФРР.  Перед від'їздом на Україну Раковський мав розмову з Лені­ним, який визначив його найближчі завдання: докласти всіх зусиль для відновлення єдності в керівництві КП(б)У і створення дисциплінованої регулярної Червоної Армії. 24 січня засідання Тимчасового робітничо-селянського уряду ухвалило постанову: “Головою уряду призначити товариша Х.Раковського”. 25 січня уряд схвалив декларацію, у якій заявив, що своїм першим обов'язком він уважає “...довести соціалістичну революцію до кінця, відновлюючи скрізь владу рад”. Викладаючи програму своєї діяльності, уряд підкреслював необхідність найтіснішого єднання УСРР з усіма радянськими республіками і, передусім, з РСФРР. При цьому в декларації зазначалось, що УСРР об'єднується з Радянською Росією на засадах “соціалістичної федерації”. Суть "федерації" не з'ясовувалась, але в березні 1919 р. VIII з'їзд РКП(б) у новоприйнятій партійній програмі записав: "...Як одну з перехідних форм до повної єдності партія висуває федеративне об'єднання держав, об'єднаних за радянським типом". Отже, федерація - перехідна форма, а повинна бути відновлена унітарна держава, у якій для української державності місця не знаходилося.  29 січня 1919 р. Тимчасовий ро6ітничо-селянський уряд було реорганізовано. За прикладом Раднаркому РСФРР він став називатися Радою Народних Комісарів УСРР; відділи були перейменовано на на­родні комісаріати. Уряд складався з 13 наркомів, голови Ради на­родного господарства, командуючого військами УСРР і Революційної військової ради УСРР. Головою уряду і наркомом закордонних справ залишався Х.Раковський. Наркомами стали: військових справ – М.Подвойський, внутрішніх справ - К.Ворошилов, продовольства - О.Шліхтер, освіти - В.Затонський, радянської пропаганди - Артем (Ф.Сергєєв), головою Верховної соціалістичної інспекції і наркомом державного контролю – М.Скрипник та ін. В.Антонов-Овсієнко залишався командуючим Українського фронту, головою Української ради народного господарства став Е.Квірінг.  На місцях у перший час більшовицькі партійні комітети або комісари військових частин створювали й передавали владу надзвичайним органам - революційним чи військово-революційним комітетам, а в селах, де не було ревкомів, - комітетам бідноти. Ревкоми та комбіди й мали забезпечити революційний порядок, підготувати і провести вибори рад.  Створюючи органи радянської влади, уряд УСРР ліквідував старий державний апарат і режим. За прикладом Раднаркому РСФРР своїми декретами він скасував стани й цивільні чини, установивши для всього населення одну загальну назву - громадяни Української республіки, відокремив церкву від держави, скасував старі судові установи й передав усю судову владу в Україні народним судам та революційним трибуналам, оголосив обов'язковим цивільний шлюб. Для придушення опору противників радянської влади уряд створив Всеукраїнську й місцеві надзвичайні комісії, став формувати робітничо-селянську міліцію і Червону Армію. Провідне місце у систе­мі каральних органів займала Всеукраїнська надзвичайна комісія(зловісно відома під російською абревіатурою ВУЧК), керував якою спочатку І.Шварц, а потім М.Лаціс. На початок березня 1919 р. на Лівобережній Україні ревкоми під керівництвом більшовиків в основному закінчили організацію рад робітничих, селянських і робітничих депутатів, на Правобережжі цей процес тільки почався. Проводилися волосні, повітові й гу­бернські з'їзди рад. Уся робота велася так, щоб в усіх радах було забезпечено начебто керівне становище робітникам, а фактич­но більшовикам, які, за їх твердженням, відображали інтереси про­летаріату. Йшлося про диктатуру пролетаріату, а фактично - про вста­новлення диктатури більшовицької партії, точніше, її верхівки. Більшовики членів усіх партій, що не стояли на радянській платформі, оголошували контрреволюціонерами і з підозрою ставилися до партій, які перейшли на позицію радянської влади (українські есери-боротьбисти, незалежники та ін.).  Наслідуючи Конституцію РСФРР, більшовики в Україні теж узаконили нерівність робітників і селян у виборах до рад і на з'їзди рад. Так, на ІІІ Всеукраїнський з'їзд рад волосні з'їзди рад обирали, незалежно від кількості населення, лише по одному делегату від волості (у деяких волостях налічувалось по 50 тис. населення), а ради міст, фабрично-заводських і рудникових селищ посилали одного депутата на 10 тис. населення, червоноармійці - одного депутата на полк або на окрему частину (одного депутата не більше як на 1000 червоноармійців). За таких порядків під час виборчої кампанії селяни і навіть робітники мали вдесятеро менше представництво, ніж червоноармійці. Це пояснюється тим, що червоноармійці були переважно не місцевими, а прийшлими, і перебували під пильним наглядом політпрацівників, так що їх можна було легко змусити обирати угодних начальству делегатів.  А керували виборами в більшості місцевостей створені більшовиками ревкоми або організовані ними ради, які й відбирали канди­датів у депутати рад та на з'їзди рад і комплектували виконкоми рад та їхній апарат. Із своїми суперниками більшовики розправлялись за допо­могою надзвичайних комісій (чекістів). Про характер виборчої кампанії напередодні ІІІ Всеукраїнського з'їзду рад дає яскраве уявлення лист одного з лідерів українських лівих есерів М.Полоза до Й.Сталіна, датований 23 лютого 1919 р. "Політика на Україні, - писав М.Полоз, - здійснюється врозріз усьому, про що говорилося між нами. Якщо продовжиться такий курс, ви зможете утриматися (та й то навряд), тільки спираючись на чужонаціональну збройну силу. Вирішено створити "комуністичний" з'їзд рад, який, очевидно, повинен вотирувати злиття з Росією. Надсилаються накази місцевим органам влади про те, що на з'їзд треба обирати тільки комуністів. З'їзди проводять в атмосфері військового терору. Вибори на з'їздах проводяться за мажоритарною системою, тобто штучним створенням більшості в декілька голосів, значна меншість позбавляється всякого представництва, хоча ця меншість стоїть цілковито на радянській платформі... У результаті вашої партійної диктатури, здійснюваної за майже повної відсутності у вас на Україні підготовлених партійних працівників, знайомих з місцевими умовами, дискредитується ідея радянської влади навіть в очах робітників”.

ІІІ з'їзд КП(б)У і ІІІ Всеукраїнський з'їзд рад. Прийняття першої Конституції УСРР

Важливе значення в утвердженні радянської влади в Україні в 1919 р. мали ІІІ з'їзд КП(б)У і ІІІ Всеукраїнський з'їзд рад. ІІІ з'їзд КП(б)У працював з 1 по 6 березня 1919 р. у Харкові. ІІІ з'їзд КП(б)У обрав новий склад ЦК, до якого ввійшли К.Ворошилов, А.Бубнов, В.Затонський, Я.Гамарник, С.Косіор, Е.Квірінг, М.Мещеряков та ін.  Рішення з'їзду КП(б)У лягли в основу роботи третього Всеукраїнського з'їзду рад, який працював 6-10 березня 1919 р. у Харкові.  Оскільки під час виборів на з'їзд більшість була забезпечена більшовикам, то, незважаючи на те, що проти їхньої політики виступали представники українських лівих есерів та інших партій, з'їзд з усіх розглянутих питань схвалив більшовицькі рішення. Заслухавши і обговоривши доповідь Тимчасового робітничо-селянського уряду України, з'їзд висловив йому повне довір'я, цілком схвалив його внутрішню та зовнішню політику і постановив: “Радян­ський уряд України перестає бути тимчасовим і іменується надалі Робітничо-Селянським урядом Української Соціалістичної Радянської Республіки.” У військовому питанні з'їзд поставив завдання створити регулярну, добре дисципліновану, озброєну і споряджену Червону Армію, прийняв текст урочистої обіцянки (присяги), яку давав кожний червоноармієць і командир. Підкресливши, що радянська Україна буде боротися із своїми ворогами разом з Радянською Росією, з'їзд оголосив Україну озброєним табором, підпорядкувавши все державне і господарське життя республіки вимогам, які викликалися війною, ліквідуючи поділ її на фронт і тил. Схваливши діяльність Наркомпроду, з'їзд постановив запровадити у продовольчому питанні основні принципи політики, які проводилися в Росії, - державна монополія на хліб та найважливіші продукти, продрозкладку та ін. З'їзд у цілому схвалив "Положення про соціалістичне землевпорядження і про заходи переходу до соціалістичного землеробства".  10 березня з'їзд затвердив першу Конституцію УСРР, розроблену на основі Конституції РСФРР, схваленій на V Всеросійському з'їзді рад у липні 1918 р. Як і Конституція РСФРР, Конституція УСРР закріпляла диктатуру пролетаріату, проголошувала скасування приватної власності на землю та засоби виробництва, установлювала право участі в здійсненні державної влади виключно для трудящих мас, усуваючи від цього так звані експлуататорські класи. Влада трудящих мас в УСРР мала здійснюватися радами робітничих, селянських і червоноармійських депутатів та іншими органами влади за вибором рад.  У Конституції висловлювалося сподівання на світову революцію. Очевидно, озираючись на це сподівання, у ній було записано: “Українська Соціалістична Радянська Республіка заявляє про свою тверду рішучість увійти до складу Єдиної Міжнародної Соціалістичної Республіки, як тільки створяться умови для її виникнення". У той же час про взаємовідносини з уже існуючими радянськими республіками говорилося лише в загальному плані, без визначення конкретних форм цих взаємовідносин.  Отже, Конституція не визначала, якою є і має бути українська державність: УСРР – чи це самостійна держава, чи частина якоїсь федерації або унітарної держави.  Органи влади, які створювалися в Україні за Конституцією УСРР, були такими, як і в РСФРР: у центрі - Всеукраїнський з'їзд рад як найвищий орган влади і обраний ним Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад (ВУЦВК), Рада Народних Комісарів; на місцях - ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (міські і сільські) і обирані ними виконавчі комітети рад (губернські, повітові і волосні). Таким чином, формально проголошувалась влада трудящих в особі рад, але на практиці всі ці ради були лише прикриттям справжньої влади більшовицької партії та її місцевих парткомів.  Як і в Конституції РСФРР, у Конституції УСРР була вміщена "Декларація прав і обов'язків трудящого і експлуатованого народу України", яка надавала "трудящим масам усю повноту прав і можливостей в галузі громадського і політичного життя", позбавляючи цих прав так звані експлуататорські класи.  У Конституції були затверджені державні символи УСРР: герб - зображення на червоному фоні у променях сонця золотих серпа і молота, прапор – червоний.  Наприкінці своєї роботи Ш Всеукраїнський з'їзд рад відповідно до прийнятої Конституції обрав Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), до складу якого ввійшли 89 кому­ністів і 10 українських лівих есерів-боротьбистів. Членами ВУЦВК були обрані більшовики Артем (Ф.Сергеєв), А.Бубнов, К.Ворошилов, С.Гопнер, Ю.Коцюбинський, С.Косіор, М.Скрипник та ін. Від партії українських лівих есерів-боротьбистів до ВУЦВК були обрані Г.Михайличенко, П.Любченко, О.Шумський та ін. Головою Президії ВУЦВКу було обрано Г.Петровського.  Григорій Іванович Петровський (1878 - 1958) народився в Харкові в сім'ї робітника-кравця, з 11 років працював слюсарем, а потім токарем, брав участь у роботі Катеринославського комітету РСДРП. У 1912 р. був обраний від робітників Катеринославської губернії депутатом ІV Державної думи, працював у більшовицькій фракції. У 1915 р. був засланий до Туруханського краю, улітку 1917 р. повернувся до Петрограда. У листопаді 1917 - березні І9І9 р. - нарком внутрішніх справ РСФРР. У березні 1919 р. ЦК РКП(б) направив Петровського в Україну, де він був обраний головою ВУЦВКу. З цього часу й до літа 1938 р. він і залишався на цьому посту.  14 березня ВУЦВК рад України обрав свою президію і сформував новий уряд - Раднарком на чолі з Х. Раковським, до якого включив лише комуністів, відхиливши кандидатури боротьбистів.

Діяльність більшовиків з утвердження монопольного панування в суспільстві

Загальні принципи діяльності більшовиків і радянської влади в І9І9 р. були визначені у програмі парії та інших рішеннях, прийнятих VІІІ з'їздом РКП(б), який працював 18 – 23 березня 1919 р. у Москві. Серед 301 делегата з ухвальним голосом на з'їзді 23 деле­гати представляли КП(б)У.  У новій програмі партії й інших рішеннях з'їзду накреслюва­лись перспективи комуністичного будівництва, подальше посилення влади РКП(б) на території всіх радянських республік, а через неї і залежність цих республік від РСФРР. З'їзд визнав необхідним існування єдиної Російської комуністичної партії з єдиним ЦК, до якої компартії національних радянських республік уходили як складові частини, а центральні комітети цих партій мали користуватися правами обласних комітетів партії і цілком підлягали ЦК.  VIII з'їзд партії перед усіма організаціями поставив завдання забезпечити керівну роль партії у всіх органах державної влади і масових організаціях трудящих - радах, профспілках, кооперативах та ін. Особливо наголошувалось, що партія “стоїть при владі і тримає у своїх руках весь радянський апарат” і що вона “повинна завоювати для себе безроздільне політичне панування в Радах і фактичний контроль над усією їх роботою”.  В Україні поставлені VIII з'їздом завдання здійснювала КП(б)У, яка в усій своїй діяльності була підпорядкована ЦК РКП(б). На час ІІІ з'їзду КП(б)У (березень 1919 р.) у КП(б)У членів партії налічувалося 23 тис. чол., на початок червня 1919 р. - 36 тис. Крім того, що чисельність КП(б)У була невеликою, специфічним був її склад. Більше половини членів партії (20 тис.) перебували в Донецькій, Катеринославській і Харківській губерніях, найбільш промис­лових. Дуже мало більшовиків було в українських селах, вплив їх там був дуже слабким. До того ж у складі КП(б)У взагалі було мало українців, значно переважали росіяни та євреї.  Гостру боротьбу вели більшовики за вплив на робітничі маси в профспілках, де в керівництві переважали меншовики й есери. Зокрема, гарячі дискусії велися на Всеукраїнському з'їзді профспілок, який працював 27 квітня - 4 травня 1919 р. у Харкові. Делегати представляли 575 тис. членів профспілок. Під тиском більшовиків з'їзд в основу своєї роботи поклав рішення ІІ Всеросійського з'їз­ду профспілок і закликав професійні спілки України всю свою силу і свій авторитет “цілком і самовіддано спрямувати на повну і безу­мовну підтримку соціалістичної революції і здійснення диктатури робітничого класу”. З'їзд висловився за встановлення єдиної економічної політики між УСРР та РСФРР і постановив об'єднати профспілковий рух України з профспілковим рухом Радянської Росії в єдине ціле під керівництвом ВЦРПС.  КП(б)У підпорядковувала собі і молодіжні організації. І з'їзд комуністичних спілок робітничої молоді України, який працював у Києві  26 червня - 1 липня 1919 р., об'єднав комуністичні спілки молоді України в єдину Комуністичну спілку робітничої молоді України. З'їзд підкреслив, що комсомол України працює під загаль­нополітичним керівництвом Комуністичної партії.  У боротьбі за неподільність політичної влади КП(б)У протистояло багатьом політичним партіями. В Україні, крім загальноросійських партій, на першому місці серед яких стояли меншовики й есери, продовжували діяти українські соціалістичні партії. Голов­ними з них залишалися Українська партія соціалістів-революціонерів "центральної течії" (УПСР) і Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), організації єврейських партій (Бунд, Поалей-ціон, Соціалістична єврейська робітнича партія) та польських партій (ППС, Об'єднані польські соціалісти). Боротьбисти, що вийшли з УПСР ще в травні 1918 р., перейменувались у березні 1919 р. в "Українську партію соціалістів-революціонерів-комуністів", заявили про своє визнання радянської влади і про бажання співро­бітничати з більшовиками. У січні 1919 р. з УСДРП виділилася фракція незалежників, яка незабаром оформилася в окрему партію (УСДРП незалежних). Лідерами її були М.Ткаченко, А.Річицький, А.Драгомирецький, Ю.Мазуренко та ін. Весною 1919 р., коли неза­доволення політикою більшовиків стало масовим, незалежники пере­йшли в підпілля й стали організаторами повстанського руху проти радянської влади. У травні 1919 р. з Партії незалежників виділи­лася невелика група лівих незалежників (УСДРП незалежних лівих), яка заявила про свою готовність співробітничати з радянською владою й більшовиками та про своє принципове визнання програми Комуністичної партії. Лідерами лівих незалежників були Г.Черепенко, В.Гукович, А.Дегтяр та ін. На початку серпня 1919 р. боротьбисти й ліві незалежники об'єдналися в одну партію під назвою "Українська комуністична партія (боротьбистів)” (УКП(б)).  Російські ліві есери в Україні, як і взагалі ліві есери в Росії, виступали проти влади більшовиків і вели боротьбу проти неї. У таких умовах у партії лівих есерів утворилася група, яка стала на радянську платформу, відійшла від основної частини лівих есерів, що стали називати себе "активістами", і пішла на співробітництво з більшовиками. Називалася вона спочатку УПЛСР (меншості), а в травні 1919 р. оформилася в окрему партію з назвою "Української партії лівих соціалістів-революціонерів-борбистів (за назвою газети "Борьба"). Лідерами борбистів були Є.Терлецький, В.Качинський, М.Алексєєв та ін.  З єврейських партій також виділилися ліві групи. З Бунду в березні  1919 р. виокремився так званий Комуністичний бунд, який, об'єднавшись у травні 1919 р. з об'єднаною Єврейською комуністичною партією, створив так званий Єврейський комуністичний союз (Комфербанд), одним з лідерів якого був М.Рафес.  Партії, які стали на радянську платформу, - боротьбисти, борбисти та інші - разом з тим у багатьох питаннях не погоджувалися з більшовиками і критикували їхню політику. Вони передусім виступали за існування самостійної української республіки, проти підпорядкування її РСФРР, замість диктатури пролетаріату висували ідею диктатури трудящих, трудових мас, протестували проти продрозверстки, створення комбідів, відзначали неукраїнський характер КП(б)У, вважаючи себе справжніми українськими комуністами і т.п.  Політика більшовицької партії, спрямована на розгортання комуністичного будівництва, повне підпорядкування КП(б)У ЦК РКП(б), а УСРР - РСФРР, ігнорування національних інтересів україн­ського народу викликала незадоволення не тільки широких мас населення і українських політичних партій, а й частини чле­нів КП(б)У, які вважали необхідним надати радянській владі в Україні національного характеру і забезпечити УСРР незалежність. Найбільш різку негативну оцінку національна політика більшовиків дістала в книзі членів КП(б)У С.Мазлаха і В.Шахрая "До хвилі. Що діється на Україні і з Україною", виданій у Саратові на початку 1919 р., куди автори евакуювались після відступу з України весною 1918 р. Вони ставили перед Леніним питання, на які слід було дати відповіді: "Або самостійна Україна - тоді повинен бути і "свій" уряд і "своя" партія; або Україна - се "Південна Росія"...". Тому влітку 1919 р. С.Мазлах і В.Шахрай були виключені з КП(б)У.  Усі партії, які не визнавали влади більшовиків, - праві есери й ліві есери-активісти, меншовики, українські есери "центральної течії", українські соціал-демократи, незалежники, праві бундівці та інші - оголошувалися більшовиками контрреволюційними, їхні газети закривалися, члени їх переслідувалися. Одночасно з цим більшовики України не вважали можливим розділяти владу і з партіями, які стали на радянську платформу, - боротьбистами, борбистами, лівими Бундом та ін. - і всіляко їх утискували, ігнорували тощо.  ІІІ з'їзд КП(б)У у своїй резолюції про ставлення до дрібно­буржуазних партій (так більшовики називали всі названі вище пар­тії), записав: “ІІІ з'їзд КПУ вважає, що хоч ці партії і визна­ють Радянську владу, вони не можуть прийняти програму диктатури пролетаріату з усіма її наслідками, і через те надавати їхнім представникам відповідальні керівні посади в Радах ні в якому разі не слід. З'їзд особливо наголошує на неприпустимості надання місць в уряді українсь­ким есерам...”. На основі цього рішення на засіданні ВУЦВК 14 березня 1919 р. при формуванні Раднаркому до нього були включені лише більшовики. Боротьбисти не були допущені ні в уряд, ні в президію ВУЦВК.  Але в умовах, коли більшовики були відірвані від українського села, де наростало масове незадоволення політикою радянської влади, а боротьбисти користувалися великим впливом серед селянства, ЦК РКП(б) вирішив покращити авторитет керівництва КП(б)У. 25 березня 1919 р. ЦК РКП(б), розглянувши резолюцію ІІІ з'їзду КП(б)У про дрібно­буржуазні партії і зваживши на те, що ця резолюція суперечила загальній тактичній лінії більшовиків щодо дрібної буржуазії та її партій, рекомендував ЦК КП(б)У оголосити її недійсною. Але й після цього 6 квітня 1919 р. пленум ЦК КП(б)У питан­ня про входження боротьбистів до уряду теж розв'язав негативно. У зв'язку з цим це питання стало предметом обговорення ЦК РКП(б), і 8 квітня ЦК РКП(б) надіслав ЦК КП(б)У телегра­му, у якій говорилось: “Цека партії вважає обов'язковою угоду з у.с.-р. у розумінні входження представників українських есерів в український радянський уряд. Цека партії наказує Цека українських комуністів терміново провести у життя ці директиви. Результат сповістити негайно”.  Виконуючи цю директиву ЦК РКП(б), пленум ЦК КП(б)У 9 квітня 1919 р. переглянув це питання і схвалив нову постанову, у якій запропонував Партії боротьбистів відрядити своїх представників до Раднаркому УСРР. Політбюро ЦК КП(б)У було доручено домовитися з ЦК Партії боротьбистів про вироблення конкретних умов входження їхніх представників до складу уряду України і остаточно розв'язати це питання. Фракція більшовиків ВУЦВК була зобов'язана голосувати за тих кандидатів у народні комісари від боротьбистів, які будуть рекомендовані Політбюро ЦК КП(б)У. На основі цього 12 квітня 1919 р. ВУЦВК надав місце у своїй президії представникові фракції боротьбистів. Від боротьбистів членом президії було обрано М.Полоза.  А коли 9 травня почалося повстання Григор'єва і під загрозою опинилося саме існування радянської влади, Політбюро ЦК КП(б)У вирішило надати боротьбистам пости наркомів освіти, фінансів, юстиції і заступників у деяких інших наркома­тах, а також місця у Всеукраїнській надзвичайній комісії і у Реввійськраді. Згідно з цим рішенням 12 травня об'єднане засідання ВУЦВК, Київської губернської ради, Бюро профспілок, ЦК КП(б)У і ЦК УПСР (комуністів) на доповідь голови ВУЦВК Г.Петровського постановило включити до складу Раднаркому представників боротьбистів, призначивши їх на такі пости: наркомом юстиції - М.Лебединця, наркомом фінансів - М.Литвиненка, наркомом освіти – Г.Михайличенка, заступником голови Укрраднаргоспу – К.Тараненка, другим заступником наркома продовольства - Д.Кудрю, другим заступником наркома внутрішніх справ - М.Панченка. Крім того, було вирішено зарахувати до складу ВУЦВК одного представника Комуністичного Бунду (М.Рафеса) і трьох представни­ків від українських лівих есерів (меншості). 14 червня до ВУЦВК було введено також представників лівих незалежників (Г.Черепенка, В.Гуковича, А.Дегтяра). Отже, весною 1919 р., коли розгорнувся масовий антибільшовиць­кий рух, КП(б)У змушена була, причому за прямої директиви ЦК РКП(б), піти на поступки й співробітництво з іншими партіями, які перейшли на радянську платформу. Представники цих партій були включені до ВУЦВК, Раднаркому, перебували в складі рад та їхніх виконкомів тощо. Але більшовики, як і раніше, уважали ці партії дрібнобуржуазними, націоналістичними, різко критикували їх, не довіряли їм і намагалися домогтися їхньої ліквідації та зникнення з політичної арени.  

Політика “воєнного комунізму”

Наприкінці 1918 - у першій половині 1919 р. в УСРР, за прикладом РСФРР і за безпосереднім керівництвом ЦК РКП(б) та Раднаркому Росії, більшовики запроваджували політику, яка пізніше, уже після громадянської війни, дістала назву політики "воєнного комунізму". Вперше тер­мін "воєнний комунізм" Ленін вжив у брошурі "Про продовольчий податок" (квітень 1921 р.). Говорячи про продподаток, Ленін писав: "Продподаток є одна з форм переходу від своєрідного "воєнного комунізму", вимушеного крайньою нуждою, розорен­ням і війною, до правильного соціалістичного продуктообміну".  На основі висловлювань Леніна в радянській історіографії утверди­лась концепція, що політика “воєнного комунізму” була системою тимчасових надзвичайних заходів, викликаних громадянською війною та воєнною інтервенцією, а не спробою безпосереднього розгор­тання комуністичного будівництва, тобто здійснення теоретичних положень партійної програми.  Останніми роками історики піддали цю концепцію критиці і стали твердити, що комуністична партія протягом всієї громадян­ської війни здійснювала комуністичне будівництво, намагалася перейти до комуністичного виробництва і безгрошового, прямого продуктообміну між виробниками. В Україні найбільш послідовно цю думку відстоює С.Кульчицький. “До весни 1921 р. - пише він, - курс державної партії на побудову комунізму залишався незмінним”.  Вивчення конкретної історії засвідчує, що і в період громадянської війни партія не відмовилась від свого курсу на комуністич­не будівництво. Це ясно видно, передусім, з програми РКП(б), прийнятої у березні 1919 р., тобто в розпал громадянської війни. Але разом з тим слід зважати на те, що саме тяжка обстановка вій­ни об'єктивно сприяла прискоренню запровадження надзвичайних заходів - націоналізації промисловості і одержавленню економіки взагалі, централізації і натуралізації господарських відносин, позаринкової організації виробництва і розподілу, заборони торгівлі, мілітаризації праці і т.п. Багатьом членам партії стало здаватись, що всі ці заходи і йшли в напрямку до соціалізму, означали практичне здійснення комуністичної перебудови суспільства, і вони намага­лись форсувати здійснення цих заходів.  Головними рисами економічної політики більшовиків у роки громадянської війни, тобто політики "воєнного комунізму", були прискорена націоналізація й підпорядкування контролю радянської держави не тільки важкої, а й середньої та дрібної промисловості, строго централізований розподіл усіх матеріальних ресурсів, забо­рона приватної торгівлі, державна хлібна монополія й продовольча розверстка, загальна трудова повинність за принципом "хто не працює, той не їсть", мілітаризація праці.

Одержавлення економіки

На першому плані в діяльності Компартії стояло завдання підпорядкувати собі пролетаріат, а фактично державу, - командні щаблі в економіці шляхом націоналізації промисловості, банків, транспорту і засобів зв'язку. 11 січня 1919 р. уряд УСРР ухвалив декрет "Про порядок націоналізації підприємств", за яким націоналізація промислових підприємств провадилася за рішенням уряду або його відділу народного господарства. Управління підприємствами, власники яких втекли, передавалося комісіям, обраним робітниками і службовцями. При цьому розгорталася націоналізація не тільки великих, а й середніх та частини дрібних підприємств.  Протягом перших місяців 1919 р. в Україні були націоналі­зовані підприємства вугільної, залізорудної, марганцеворудної, металургійної, металообробної, цукрової та інших галузей. Були націоналізовані транспорт і засоби зв'язку. Для управління народним господарством були створені республіканська й місцеві ради народного господарства, на підприємствах створювалися тимчасові комітети за участю робітників.  Одночасно з націоналізацією промисловості й транспорту на початку 1919 р. радянська влада в Україні націоналізувала бан­ки й банківські капітали, прибрала до своїх рук фінансову справу. На капіталістів і заможних селян накладалися контри­буції й надзвичайні грошові та натуральні податки, буржуазія за­лучалася до обов'язкової фізичної праці.  Завдяки націоналізації промисловості, транспорту, банків у руках держави були зосереджене командні вжелі економіки і вона мала можливість, упровадивши сувору централізацію, організувати планове виробництво і постачання озброєння, боєприпасів, обмундирування, спорядження Червоної Армії. Разом з тим націоналізація промисловості вела до знищення старих і створення нових виробни­чих відносин. Приватна власність на засоби виробництва ліквідувалась, і основою виробничих відносин ставала суспільна, а точніше державна власність на знаряддя й засоби виробництва.  Націоналізувавши промисловість та інші галузі економіки, більшовики максимально централізували управління ни­ми й підпорядкували військовим інтересам. За прикладом РСФРР, Україна була оголошена єдиним озброєним табором, була створена Рада робітничої-селянської оборони УСРР, яка наділялась повнотою влади. Разом з тим за прийнятою в березні 1919 р. Вищими радами народного господарства РСФРР і України спільною постановою "Про проведення єдиної економічної політики" уся ді­яльність Укрраднаргоспу підпорядковувалась ВРНГ.  На основі жорстокої централізації, підпорядкування найважливіших галузей народного господарства (транспорт, оборонні заводи, заготівля палива та ін.) законам воєнного часу, запровадження жорсткої дисципліни праці на весну 1919 р. більшовикам удалося досягти певних зрушень у діяльності промислових підприємств, залізничного транспорту, засобів зв'язку. В окремих районах Донбасу збільшився видобуток вугілля, виробництво патронів на Луганському патронному заводі, пороху – на Шосткінському пороховому заводі тощо.  

Продовольча політика

У системі політики "воєнного комунізму" особливе місце займало продовольче питання. Запроваджувалась система надзвичай­них заходів. Були введені хлібна монополія й продовольча розвер­стка, класовий пайок за принципом “хто не працює, той не їсть”, заборонена вільна торгівля, запаси хліба і продовольчих продуктів зосереджувалися в руках державних органів і розподілялися в плановим, централізованим шляхом.  Продовольча справа була зосереджена в руках Наркомпроду УСРР, встановлена його продовольча диктатура. На місцях діяли губернські і повітові продовольчі комітети. За продовольчою розверсткою селяни, крім необхідної мінімальної кількості зерна для потреб господарства (на харчування членів сім'ї, посівний матеріал, фураж для худоби), усі лишки повинні були здавати державі. Але при визначенні розмірів розвер­стки продовольчі органи виходили здебільшого не з потреб сім'ї, а з потреб держави. Кількість зерна, що її повинні були здати селяни, визначалась зверху на волость, а потім уже розподілялась між селянськими дворами. У більшості селян забирали не тільки лишки хліба, а й необхідне для їхніх господарств.  Головну роль у заготівлі хліба та продовольчих продуктів відігравали комітети бідноти і робітничі продовольчі загони. За кілька місяців 1919 р. в українське село з міст України і Росії було відправлено близько 5 тис. робітників. Зокрема російських робітників діяло в Україні понад 2,5 тис. чол. До заготівлі хліба залучались також загони червоноармійців. При здійсненні продовольчої політики відбувалося багато зловживань: у селян забирали весь хліб, а не тільки лишки, вдавалися до насилля та репресій. Це викликало гостре незадоволення на селі, різко посилило повстанський рух проти більшовиків.

Аграрна політика

Одним з найскладніших і найважливіших питань було питання зе-мельне, яке зачіпало інтереси мільйонів селян. Наприкінці 1918 - на початку 1919 р. уряд УСРР проголосив поміщицькі, удільні, казенні і церковні землі конфіско­ваними. На селі розгорнулися облік і конфіскація поміщицьких зе­мель. Селяни прагнули розподілити за зрівняльним принципом усі нетрудові землі. Норми наділення, як правило, визначалися на наявну душу, тобто на їдця, і в різних повітах, волостях, селах мали різні розміри.  Але, усупереч волі селянських мас, більшовики України, як і Росії, головним завданням на селі вважали перехід до великого соціалістичного виробництва - до дер­жавних, радянських господарств (радгоспів) і колективних господарств (колгоспів) - комун і артілей. "Найголовнішим завданням земельної політики, - говорилось у резолюції ІІІ з'їзду КП(б)У, - є перехід від одноосібного господарства до товариського". На основі цього визначалось, що “конфісковані землі використовуються в першу чергу для землеробства товариського, громадського і в другу чергу - для потреб одноосібних землекористувачів”.  Проводячи партійну лінію, партійні й радянські працівники на місцях усіма засобами намагалися прискорити створення колективних господарств і вдавалися до примусу при організації комун і артілей, умовою наділення землею ставили перехід селян до колективного обробітку. Так, на літо 1919 р. в УСРР було створено приблизно 500 колектив­них господарств. Поряд з цим у багатьох поміщицьких маєтках ство­рювалися радянські господарства, яких, за даними Наркомзему УСРР, у 1919 р. в Україні налічувалося 1685.  Під радгоспи було відведено понад 1 млн. поміщицьких земель. Крім того, залишалися недоторканими земельні угіддя цукрових і винокурних заводів - приблизно 1,5 млн. дес. Отже, із 14,5 млн. поміщицької, церковної і удільної землі понад 2,5 млн.дес. кращих земель залишалися у віданні державних установ і не підлягали розподілові серед селян.

Ігнорування більшовиками значення національного питання. Заходи в галузі культури

Більшовики встановлювали владу рад під знаком інтернаціоналізму, у сподіванні на швидку перемогу світової революції. Ставлячи на пер- ше місце інтереси пролетарської диктатури, вони національне питання, тобто питання про майбутню долю гноблених царизмом народів, уважали другорядним. Навіть у грудні 1919 р., коли Російська імперія роз­палися і на її терені існували національні республіки, вождь РКП (б) Ленін у праці "Вибори до Установчих зборів і диктатура пролетаріату" називав національне питання "незначним".  У 1919 р. більшовики в Україні, ліквідувавши Українську Народну Республіку, ігнорували національні інтереси українського народу і підпорядкували УСРР російському центру - ВЦВКу і Раднаркому, а над всіма владними структурами стояв ЦК РКП(б), що залишався центра­лізованою, унітарною партією.  Уряд УСРР був сформований за директивою ЦК РКП(б) з осіб, здебільшого надісланих із Росії. Головою став Х.Раковський, переважна більшість членів уряду, за винятком, мабуть, тільки М.Скрипника, були далекими від українського народу, його мови, життя, побуту, звичаїв – цього вони не знали і знати не хотіли, вважаючи прагнення до утвердження української державності справою контрреволюційною. Таких працівників було дуже багато також у губернських, повітових і навіть волосних установах.  Х.Раковський у кількох своїх перших промовах в Україні зневажливо висловлювався про українську мову і явно недооціню­вав українське національне питання. На засіданні Київської Ради 13 лютого 1919 р. він заявив, що "декретування української мови як мови державної є реакційним заходом", а в заключному слові на ІІІ Всеукраїнському з'їзді рад висунув твердження, що ми "покінчили з національними відмінностями".  За такого ставлення голови уряду і за такого складу партій­них та державних працівників у всіх партійних органах, державних установах, громадських організаціях уся робота й діловодство вело­ся не українською, а російською мовою. При цьому деякі з керівни­ків прямо забороняли користуватися українською мовою. Так, у люто­му 1919 р. один з керівних працівників Наркомату пошт і телеграфів Кролевецький розіслав циркулярну телеграму, за якою все листування й діловодство в усіх поштово-телеграфних установах мало вестися тільки російською мовою.  Однак в умовах наростання українського національно-визвольного руху більшовики були змушені проводити у галузі освіти й культури деякі заходи, які мали сприяти поширенню сфери вживання української мови. Так, 4 квітня 1919 р. він прийняв постанову про обов'язкову публікацію українською та російською мовами всіх декретів, наказів, звернень та інших документів. Ряд газет, у тому числі деякі центральні, такі, наприклад, як ор­ган ЦК КП(б)У "Більшовик", видавалися українською або українською і російською мовами.  А ось щодо мови викладання в школах, то уряд надав право населенню на місцях визначати мову, якою треба вести викладання в школах даної місцевості, що об'єктивно в конкретних умовах того часу забезпечувало перевагу російської мови.  Проводилася реорганізація системи освіти, яка значною мірою вела до її руйнування і зниження рівня знань, що їх могли дістати учні й студенти. За тимчасовим положенням "Про середню освіту", опублікованим Наркоматом освіти УСРР 1 лютого 1919 р., у середніх школах ліквідовувались посади директорів, інспекторів та завідуючих. За­мість них для керівництва життям шкіл створювалися педагогічні ради, до яких входили вчителі, представники учнів і нижчих служ­бовців, тобто швейцари, прибиральниці та ін. Скасовувалися перехідні та випускні іспити, бальна система для оцінки знань і пове­дінки учнів. Класичні гімназії перетворювалися на загальноосвітні школи. Школи мали бути трудовими. У всіх школах виключалися з викладання релігійні предмети.  За декретом Раднаркому УСРР підчас вступу до вищої школи було заборонено вимагати дипломи й будь-які документи, крім посвідчень про особу і вік. До вузів могли, отже, вступати зовсім не підго­товлені люди. Крім того, у вищих навчальних закладах ліквідовува­лися правління й вчені ради, посади ректорів і проректорів. За­мість них призначалися комісари, часто неграмотні, але дуже самовпевнені.  За радянської влади продовжувала діяти Українська Академія наук, заснована в 1918 р.  Уряд УСРР провадив націоналізацію закладів культури і мистец­тва. У січні 1919 р. були націоналізовані і передані у відання Наркомату освіти всі театри і кінематографи. Декретом Раднаркому УСРР будівлі і приміщення художньо-історичного значення (старовин­ні храми, монастирі, каплиці, мечеті та ін.), а також палаци, садиби й міські будівлі, будинки й приміщення, які служать цілям мис­тецтва (театри, сценічні студії, музеї, консерваторії, музичні школи й т.п.) були передані у відання Наркомосвіти.  Діяльність усіх закладів освіти, науки, культури й мистецтва більшовицька партія підпорядковувала інтересам пропаганди комуніс­тичної ідеології, посиленню свого впливу серед народних мас. Для цього був створений Народний комісаріат радянської пропа­ганди. Він став найвищим органом УСРР, який організовував і об'єд­нував справу загальнополітичної пропаганди як у центрі, так і на місцях. Наркомом пропаганди працював Артем (Ф.Сергєєв).  Важливим засобом політичної пропаганди в руках компартії була преса. Більшість газет, які виходили в період гетьманщини й Директорії, були оголошені контрреволюційними й закриті. Виходили й розповсюджувалися більшовицькі газети "Известия Временного рабоче-крестьянского правительства Украины", "Известия ВУЦИК", "Большевик" - орган ЦК КП(б)У та ін.  Більшовицькі організації в містах і селах для ведення політич­ної пропаганди використовували діяльність культурно-освітніх установ – хат-читалень, клубів, народних будинків, бібліотек та ін., у яких проводилися лекції, доповіді, бесіди, мітинги, збори за участю партійних і радянських працівників.  

“Воєнно-політичний союз” радянських республік

Наприкінці 1918 – на початку 1919 р. Українська СРР формально не була включена до складу РСФРР і вважалася окремою, незалежною радянською республікою. Але вона повністю була підпорядкована ЦК РКП(б) і Раднаркому Росії. Особливо всеохоплюючою ця залежність була у військовій сфері. Крім військових справ посилювалася залежність УСРР від РСФРР і в інших галузях життя республіки.  Але багатьом керівним працівникам РСФРР централізація управ­ління здавалась недостатньою, і вони вимагали ліквідації армій і народних військових комісаріатів у республіках та повної єдності республік. У зв'язку з цим 8 квітня 1919 р. ЦК РКП(б) схвалив і надіслав ЦК КП(б)У директиви про необхідність ще більшої політич­ної, економічної й військової єдності між УСРР і РСФРР.  24 квітня Політбюро ЦК КП(б)У обговорило й ухвалило директиви ЦК РКП(б).  4 травня 1919 р. пленум ЦК РКП(б), розглянувши питання "Про єдине командування над арміями як Росії, так і дружніх соціаліс­тичних республік", ухвалив директиви центральним комітетам кому­ністичних партій Естонії, Латвії, Литви, Білорусії та України. Визнаючи необхідним відновити в галузі військового управління й командування найсуворіше начало єдності організації й суворого централізму, ЦК РКП(б) вважав доцільним зосередити загальне керівництво формуванням, постачанням і бойовою діяльністю частин Чер­воної Армії всіх радянських республік у руках Реввійськради РСФРР.  Виконуючи директиви ЦК РКП(б) і Леніна, ВУЦВК на своєму засіданні спільно з Київською радою, представниками партійних ор­ганізацій, профспілок і фабзавкомів 18 травня 1919 р. прийняв постанову про об'єднання військових і матеріальних сил радянських республік і з цією пропозицією звернувся до урядів інших республік.  Під тиском ЦК РКП(б) радянські уряди всіх радянських респуб­лік підтримали пропозицію ЦВК рад України. На основі цього ВЦВК РСФРР на своєму засіданні 1 червня 1919 р. за участі представників України, Латвії, Литви і Білорусії схвалив декрет про об'єднання Радянських Соціалістичних Республік Росії, України, Латвії, Литви, Біло­русії для боротьби з світовим імперіалізмом. За цим декретом об'єднувалися всі військові організації і військове командування, ради народного господарства, залізничне управління і господарс­тво, фінанси і комісаріати праці радянських соціалістичних республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії і Криму з тим, щоб керівництво зазначеними галузями народного життя було зосереджено в руках єдиних колегій.  Керівництво військовими справами й об'єднаними галузями народного господарства всіх республік повністю переходило до вищих державних органів РСФРР. Передусім були об'єднані армії всіх радянських республік в єдину Червону Армію під керівництвом Реввійськради РСФРР з єдиним командуванням, за єдиними штатами, з єдиною системою постачання, єдиним порядком мобілізації.  Наказом Реввійськради РСФРР від 19 червня на територію УСРР була поширена чинність усіх діючих у РСФРР декретів, законополо­жень, постанов і наказів, що стосувалися Червоної Армії і Народ­ного комісаріату військових справ. 21 червня 1919 р. ВУЦВК, обговоривши питання про єдність фронту радянських республік, постановив, що, оскільки Український фронт начебто виконав свої завдання по визволенню України, він ліквідову­ється і "зливається й організується з фронтом усіх радянських рес­публік під єдиним спільним командуванням Революційної Ради Росій­ської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки". У зв'язку з тим, що керівництво військовими справами всіх республік зосереджувалося в руках Реввійськради РСФРР, підпорядко­вуваній Раді оборони, 24 липня 1919 р. Політбюро ЦК КП(б)У постановило вжити заходів щодо негайної ліквідації Політуправління і Наркомвійськсправ УСРР. Одночасно зі створенням єдиної військової організації та єди­ного командування почалося об'єднання, відповідно до декрету ВЦВК від 1 червня 1919 р., й інших галузей народного життя. Був розроблений проект постанови про організацію народного господарства в Україні, за яким госпо­дарське життя РСФРР і УСРР мало регулюватися й управлятися єдиним органом – Вищою радою народного господарства РСФРР. Отже, улітку 1919 р. за директивами ЦК РКП(б) не тільки фак­тично, а й юридично було оформлено повне підпорядкування Україн­ської СРР, як і інших радянських республік, вищим органам РСФРР, утворено, як говорилося тоді й потім у радянській історіографії, “воєнно-політичний союз радянських республік для спільної боротьби зі світовим імперіалізмом”.

Загострення суспільно- політичного становища

Весною і влітку 1919 р. воєнно-комуністична політика більшовиків в Україні викликала незадоволення в широких масах населення. Надмірна й прискорена на­ціоналізація підприємств промисловості, транспорту та зв'язку і невміння організувати їх правильне функціонування призвели до припинення діяльності багатьох з них, а, отже, до масового безро­біття і втрати засобів до існування значних лав робітників. Народне господарство руйнувалось. Найголовнішим завданням земельної політики більшовики, спираючись на комуністичну доктрину, проголосили перехід від одноосібного господарства до колективного і стали нав'язувати селянам ідею створення комун і артілей, і тому зали­шили значні площі поміщицьких земель у віданні держави. Селяни стали виступати проти комун. "За більшовиків, але проти комуністів", – часто заявляли вони. Сутеречило інтересам селянства політика воєн­ного комунізму у продовольчій справі і, передусім, продрозверстка і заборона вільної торгівлі, намагання перейти на безгрошовий обмін. Ця політика повніс­тю підривала економічний інтерес селянина у розвитку господарства. До того ж замість вилученого хліба держа­ва не могла дати селянинові необхідних знарядь праці і товарів першої необхідності, що викликало величезне незадоволення села. "Із села, – писав 25 травня 1919 р. голова Раднаркому УСРР Х.Раковський народному комісару продовольчих справ О.Шліхтеру, – чується суцільний зойк: дайте нам солі, сірників, мила, гвіздків…”. Багато зла на селі чинили продзагони, до того ж більшість їх було із Росії, і вони не зважали на місцеві умови, звичаї і характер українських селян. Налаштовували селян проти радянською влади і численні реквізиції, а то й просто грабежі, що їх чинили частини Червоної Армії. Негативно впливала на настрої селянства справляла не­дооцінка КП(б)У національного питання й розвитку української культури. Серед керівних кадрів було надто мало українців або, при­наймні, людей, які володіли українською мовою і могли нею спілку­ватися з селянами. Через це радянська влада в багатьох випадках була національно чужою для селянина. Велике незадоволення селян викликало переслідування право­славної церкви, виступи керівних працівників проти релігії. "Відокремлення церкви від держави розуміється як знущання над вірою", – писали у своєму звіті співробітники військово-агітаційного відділу про настрої селян у Київській і Чернігівській губерніях. Створивши систему органів влади й управління, – а в Україні на червень 1919 р. було близько 25 тис. виконкомів рад (губернських, міських, повітових, районних, волосних, сільських та ін.) і понад 100 тис. членів у них, – більшовики не змогли створити дійового, чітко працюючого апарату. Хоч для оздоровлення державних установ проводилися різні заходи - розпуск і перевибори ревкомів, рад, комбідів, чистки їх складу, ревізії їх діяльності та ін., але в них було багато некомпетентних і нечесних керівни­ків та службовців, поширеними були бюрократизм, тяганина, хабарництво, пияцтво та інші зловживання. Найбільше незадоволення й відверту ненависть населення викликала діяльність надзвичайних комісій (за російським зразком ЧК). Всеукраїнська, фронтові і місцеві надзвичайні комісії були створені за рішенням Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 27 грудня 1918 р. для боротьби з контрреволюцією, саботажем, спекуляцією і службовими злочинами. Спочатку Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК) очолив І.Шварц, а з квітня 1919 р. – М.Лацис. Були створені губернські, повітові і в багатьох волостях також волосні надзвичайні комісії, переважно не з українців. Але головне полягало в тому, що надзвичайні комісії буквально тероризували населення. Їхні співробітни­ки часто арештовували ні в чому не винних людей, знущалися над ними і розстрілювали. У Києві весною-влітку 1919 р. було розстріляно не менше 12 тис. чол., в Одесі, Миколаєві й Херсоні принаймні 13-14 тис. Розстрілю­вали не тільки винних за скоєні злочини, а й заложників з числа "буржуаз­них верств населення", інтелігентів, священиків, службовців, робітників і селян. При цьому співробітники надзвичайних комісій пиячили, брали хаба­рі, привласнювали цінні речі. Усе це викликало ненависть більшості населення. Сам Лацис 6 травня 1919 р. у своїй інструкції писав: “Замість широкої підтримки населення ми зустрічаємо одну лише ненависть”. Навіть Ленін у телеграмі Лацису 4 червня 1919 р. визнавав: “...На Україні Чека завдали величезної шко­ди...”. Отже, прогресуючий розвал економіки, неспроможність владних структур налагодити елементарний порядок, різке погіршення життя широких народних мас, викликані війною і воєнно-комуністичною політикою більшовиків, зумовили загальне незадоволення населення, загострення суспільно-політичного становища в Україні. При цьому незадоволені були не тільки заможні верстви, а й звичайні робітники і особливо селяни. У таємному звіті політвідділу Вищої військової інспекції Червоної Армії так характеризувалось станови­ще в Катеринославській губернії в березні 1919 р.: "Загальне становище Катеринославської губернії сумне у всіх відношеннях. Гостра продовольча криза. Безробіття і велика смертність голодних робітників. Заводи стоять. Робітники, які чекали, що радянська влада запустить заводи, дуже незадоволені". Подібне становище і настрої робітників були і в інших губерніях.  

Селянський повстанський рух проти політики комуністів

Селянство України відкрито виступило проти політики радянської влади. Розгорнувся масовий повстанський рух, який більшовицьке керів-ництво характеризувало як контрреволюційний, куркульський бандитизм. Троцький, інструктуючи агітаторів підчас відправки їх на Україну, говорив: "Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров ... возненавидел украинский крестьянин до глубины души". Отже, у 1919 р. в Україні розвивався масовий повстанський селянський рух, а не куркульський бандитизм, який відображав незадоволення усіх селян політикою радянської влади. Недарма у зведеннях Наркомвійськсправ інформації поділялися на розділи: "Зовнішній фронт" і "Внутрішній фронт". Повстанські виступи у 1919 р. проходили здебільшого під радянськими гаслами (Григор'єв - за "самостійну радянську владу", Зелений, незалежники - за "самостійну вільну Радянську Україну", Махно - за "вільні ради"). Українські партії соціал-демократів, незалежників та есерів намагалися використати масовий селянський рух з метою організації боротьби з "окупаційною російською, комуністичною владою". На по­чатку квітня 1919 р. їхні представники провели підпільно нараду, на якій домовилися про об'єднання керівництва повстанським рухом. У міс­течку Сквирі на Київщині незалежники створили Всеукраїнський повстанський ревком, на чолі якого став один з лідерів цієї партії Драгомирецький, а отаманом усіх повстанських сил був проголошений Ю.Мазуренко. У квітні-травні селянство посилило опір радянській владі, унаслідок чого повстанство набрало широкого розмаху. Протягом квітня в Україні було зареєстровано 93, а з середини квітня до середи­ни червня 1919 р. - 328 виступів. Найбільше цих виступів припада­ло на Київщину, де найсильнішими були загони Зеленого, Струка й Соколовського. Зелений (Данило Терпило) - син селянина з Трипілля, учитель, член партії незалежників, організував повстанський загін і діяв спочатку у Київському повіті в районі Трипілля - Обухів - Германівка - Кагарлик, а потім поширив сферу своїх дій на інші повіти Київщини та Переяславський і Золотоніський повіти Полтавщини. Сили його сягали часом до 30-35 тис. чол. Струк - учитель в минулому - також назбирав загін і боровся проти органів радянської влади в Чорнобильському повіті Київщини, в Остерському та інших повітах Чернігівщини. Соколовський - син псаломщика, поручик вій­ськового часу - із своїм загоном робив те саме у Радомишльському та інших повітах Київщини. Одночасно з загонами Зеленого, Струка, Соколовського діяли й багато інших загонів (Гончара, Ангела, Лазнюка, Уварова, Трепета, Тютюнника, Яценка та ін.). Зеленому вдалося підняти 10 квітня 1919 р. повстання навіть на околиці Києва - на Куренівці та в сусідніх селах Старо-Петрівської волості. Для придушення повстанського руху уряд залучив військові частини та Дні­провську річкову флотилію загальною чисельністю 21 тис. чол. Унаслідок активних дій цих військ на початку травня 1919 р. загони, і передусім найбільші - Зеленого, Струка і Соколовського, - були в основному розсіяні. Але у травні виступ М. Григор'єва знову активізував формування й дії повстанських загонів. М.О.Григор'єв - штабс-капітан царської армії, український есер, учасник антигетьманського повстання на півдні України під прапором Директорії, "отаман Херсонщини, Запоріжжя й Таврії". На початку лютого 1919 р. від Директорії М. Григор'єв перейшов на бік радянської влади. Очолювані ним загони були спочатку переформовані у 1-у бригаду Задніпровської дивізії, а у квітні – у 6-у Стрілецьку дивізію, її начальником і був призначений М.Григор'єв. На початку травня 6-а дивізія зосереджувалася в районі Олександрії - Єлисаветграда – Знам'янки. Під коман­дуванням Григор'єва перебувало близько 20 тис. чол. У своєму розпорядженні він мав 52 гармати, 700 кулеметів, 11 бронепоїздів. У травні 6-а дивізія у складі 3-ї Української армії дістала наказ почати наступ проти румун в Бессарабії для подальшого з'єднання з Угорською Радян­ською Республікою. Відмовившись виконати наказ про похід у Бессарабію, Григор'єв 8 травня звернувся до "народу українського, народу змученого" з універсалом, у якому закликав до усунення "уряду авантюриста Раковського" і встановлення "диктатури працюючого люду", "влади народу України". Він закликав формувати загони, займати повітові й губернські міста, а кращих бійців посилати на Київ і Харків. “Негайно організовувати владу народну, - говорилося в універ­салі. - В кожному селі виберіть селянську раду, у кожній волості - волосну раду, у кожному повіті - повітову раду, у кожній губернії - губерніальну раду”. Піднявши повстання в районі Олександрія – Єлисаветград, Григор'єв за кілька днів захопив Катеринослав, Кременчук, Миколаїв, Херсон, Черкаси, Золотоношу, Знам'янку та розгорнув наступ на Київ, Харків, Одесу. Григор'євське повстання стало серйозною загрозою для радянської влади в Україні. Тому командування радянських військ мобілізувало на його придушення всі сили. Воно створило ударні групи трьох основних напрямків: 1)групу військ Київського напрямку; 2) Одеську групу; 3) групу Харківського напрямку. У впертих боях з повстанцями радянські війська у травні 1919 р. розгро-мили основні сили григор'євців. Сам Григор'єв із залишками прибічників пере-ховувався у віддалених степових селах на Херсонщині до кінця липня 1919 р. Але розгром григор'євського повстання не означав ліквідації повстанського руху, оскільки незадоволення селянства політикою радянської влади не зникло. Лише з 1 по 19 липня 1919 р. в Україні було зареєстровано 207 повстанських виступів. Складними були відносини радянської влади з Махном і махнов­ськими повстанськими загонами. Нестор Іванович Махно (1888-1934) народився в сім'ї бідного селянина в селі Гуляй-Полі на Катеринославщині, у юні роки включився до революційної боротьби, ввійшов до гуляйпільської групи анархістів. За терористичну діяльність у 1910 р. був засуджений до смертної кари, яка була замінена довіч­ною каторгою. До середини 1917 р. він утримувався в Бутирській каторжній тюрмі у Москві. Весною 1917 р. повернувся до Гуляй-Поля, був обраний головою ради робітничих і селянських депутатів, створив Чорну гвардію. Під керівництвом Махна у Гуляй-Полі ще до жовтня 1917 р. були взяті на облік і розподілені поміщицькі землі. Улітку 1918 р. Махно організував повстанські загони, які вели бої проти гетьман­ців і німецько-австрійських військ, а потім проти військ Директорії. У лютому 1919 р. Махно перейшов на бік радянської влади і його повстанські загони були переформовані в 3-ю бригаду Задніпровсь­кої дивізії, якою командував П.Дибенко. На початку лютого бригада мала 4 тис., а на початок березня - 7 тис. бійців. Махновський рух був рухом переважно степового українського селянства, яке прагнуло оволодіти поміщицькими землями, вільно вести своє індивідуальне господарство й розпоряджатися результатами свого господарювання, якомога менше залежати від центральної влади. Цей рух був оголошений анархістським, оскільки сам Махно і його найближчі прибічники вважали себе ідейними анархістами, запе­речували будь-яку владу, висували "безвладну" програму тощо. До Махна пристали такі ватажки анархістів, як Аршинов, Волін, Барон, Венгеров та ін. Відображаючи незадоволення селянства диктатом комуністів і їхньою воєнно-комуністичною політикою, махновці висунули гасло: "Хай живуть вільно обрані Ради трудящих селян і робітників". У рішеннях 3-го районного з'їзду представників від 72 волостей Олександрівського, Маріупольського, Бердянського, Бахмутського і Павлоградського повітів, а також махновських військових частин, проведеного штабом Махна 10 квітня 1919 р. у Гуляй-Полі, зазначалось, що ІІІ Всеукраїнський з'їзд рад не був "істинним і вільним виразником волі трудящих", і містився протест проти "реакційних прийомів більшовицької влади" і вимоги "зміни в корені продоволь­чої політики, заміни реквізиційного загону правильною системою товарообміну між містом і селом". У березні - квітні 1919 р. бригада Махна вела вперті і дуже тяжкі бої проти білогвардійців на ділянці фронту від Азовського моря до Волновахи. 15 березня вона оволоділа Бердянськом, 17-го - Волновахою, 27-го - Маріуполем і розгорнула наступ на Таганрог. Але на початку квітня денікінці підтягнули свіжі сили. 6 квітня по радянським військам ударив кінний корпус генерала А.Шкуро. Розгорнулися запеклі бої. Сусідня з бригадою Махна 9-а дивізія Південного фронту була розгромлена й почала відступати. Махновські частини були виснажені, але трималися. В одному з боїв під Гришино полягло близько трьох тисяч повстанців. Але радянське командування допомоги вій­ськам Махна не надало. 16 травня в Україну прибув голова Реввійськради Російської Республіки Троцький, маючи метою "розпеченим залізом" розправлятися з партизанщиною в армії. Він різко запротестував проти намірів реорганізації бригади Махна в дивізію і зажадав ліквідації "махновщини". За цих умов 25 травня Рада робітничо-селянської оборони УСРР постановила: "Ліквідувати Махна в найкоротший строк", хоча махновці і сам комбриг Махно пе­ребували на фронті в боях. На початку червня Троцький відкрито оголосив Махна зрадником і організатором заколоту. Махно в телеграмі в Москву спростовував ці звинувачення. 12 червня з Харкова на станцію Синельникове прибув Надзвичайний трибунал на чолі з Г.П'ятаковим і того ж дня заарештував вісім членів махновського штабу. 17 червня вони були розстріляні. Вражений цією розправою, Махно з невеликим загоном (150 чол.) виїхав з фронту у Великий Токмак, а потім 17 червня з загоном уже з 800 чол. перейшов на правий берег Дніпра і став організовувати нові повстанські загони. У липні Махно увійшов у контакт з Григор'євим, зустрівся з ним 27 липня в селі Сентове, поблизу Олександрівки на Херсонщині. Звинувативши Григор'єва в зраді народу, махновці вбили його.