2. 2 Українська держава за гетьманування Павла Скоропадського

Перетворення УНР в Українську Державу та її адміністративний устрій   

На  другий  день  після  обрання гетьманом П. Скоропадського, 30 квітня  1918 р. з’явилися його маніфест -  "Грамота  до  всього українського народу" та "Закони про тимчасовий державний устрій України".  У грамоті гетьман заявляв, що колишній український уряд не здійснив державного будівництва України, оскільки був не здатний до цього. "Безчинства й анархія продовжуються на Україні, економіч­на розруха і безробіття збільшуються і розповсюджуються з кожним днем і врешті для багатющої колись-то України встає грізна мара голоду. Таке становище, яке загрожує новою катастрофою Україні, глибоко сколихнуло всі трудові маси населення, які ви­ступили з категоричним домаганням негайно збудувати таку державну владу, яка здібна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці. Як вірний син України я рішив відклик­нутись на цей поклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади. Цією грамотою я оголошую себе гетьманом всієї України”. Далі в грамоті оголошувалось, що Центральна Рада розпускається. У повній мірі відновлювалися права приватної власності, повна свобода купівлі-продажу землі, свобода торгівлі та приватного підприємництва й ініціативи, висловлювалися обіцянки вжити за­ходів щодо відчуження землі за її дійсною вартістю від великих землевласників для наділення малоземельних хліборобів, забезпечити права робітничого класу. У "Законах про тимчасовий державний устрій України", які мали діяти до обрання й початку діяльності Українського сейму, визначався державний устрій України та порядок управління. У межах всієї Української Держави влада мала належати виключно гетьманові України. Гетьман затверджує всі закони, і без його санкцій жоден закон не може мати сили. Гетьман призначає Отамана (пре­м'єра) Ради Міністрів, усіх міністрів і всіх вищих урядових осіб. Йому належить керівництво закордонними відносинами, він є Верхов­ним "воєводою" (головнокомандуючим) армії і флоту. Отже, за гетьманськими законами Українська Народна Республіка, колективним органом якої була Центральна Рада, перетворювалася на Українську державу, якою одноосібне управляв гетьман, правда, до скликання Українського сейму. Найвищим органом виконавчої влади ставала Рада Міністрів, у губернії та повіти призначались губернські й повітові старости, які здійснювали вищу адміністративну владу на підвідомчих їм територіях. У волостях і селах відновлювались посади волосних старшин і сільських старост. Вищою військовою владою в кожній губернії були комен­дант (отаман) корпусу і губернський комендант, у кожному повіті - повітовий комендант. У Києві, Одесі та Миколаєві були створені градоначальства на чолі з градоначальниками. На посади старост, комендантів, градоначальників були призначені переважно колишні царські генерали, чиновники, поміщики, офіцери. Відповідно до виданого гетьманом 12 травня 1918 р. закону був створений під назвою Державної варти жандармсько-поліцейський апарат, співробітниками якого ставали в основному офіцери і рядові колишнього царського корпусу жандармів. На початку травня 1918 р. гетьман сформував уряд - Раду Міністрів. Головою уряду став Ф.А.Лизогуб - великий полтавський поміщик, виходець зі старовинного козацького роду, земець-октябрист. Міністрами були призначені: закордонних справ - Д.І.Дорошенко, відомий історик, діяч Центральної Ради; освіти - М.П.Василенко, історик і юрист, кадет; юстиції – М.П.Чубинський, професор Харківського університету в галузі криміналістики; фінансів – А.К.Ржепецький, банкір, кадет; торгівлі і промисловості - С.М.Гутник, голова одеського біржового комітету, кадет; продовольства - Ю.Соколовський, кадет; шляхів сполучення - А.І. Бутенко, інженер, кадет; хліборобства - Кіяніцин, поміщик, кадет та ін. Серед міністрів переважали кадети, частина була безпартійні, але вони вважались фахівцями відповідних галузей. В уряді не було жодного представника українських соціалістичних партій, переважали міністри проросійської орієнтації. Більшість міністрів і чиновників державного апарату, наводячи порядок в Україні репресивними заходами, вважали, що існування Української Держави – лише певний перехідний етап до відновлення “єдиної і неділимої Росії”. 

Наміри гетьмана  П.Скоропадського 

 Гетьман  П.Скоропадський ввавважав потрібним підтримувати українські визвольні змагання та розвивати територіально-державницький патріотизм. Він узяв за свій обов’язок заспокоєння й організацію краю, розбудову Української Держави. " ...Мене, - писав він потім у "Споминах", - захопило пробуджене революцією в масі солдат і молодих старшин українське національне почуття... Моя програма була проста: створити здіб­ний до державної праці сильний уряд, відбудувати армію і адміністраційний апарат, яких на той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві; провести необхід­ні політичні і соціальні реформи. Політичну реформу я уявляв собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура проле­таріату, а рівномірна участь всіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямку збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків”. 

Гетьманський уряд і окупаційні власті

Проте здійснення задумів  гетьмана Скоропадського щодо розбудови Української Держави за тодішніх умов зіштовхувалося  з вели­кими труднощами та перешкодами. В Україні стояла кількасоттисячна армія німецьких і австро-угорських військ, командування яких і тримало в своїх руках фактичну владу й управління країною. І саме воно визначало й обмежувало міру повноважень гетьмана. Ще перед обранням на пост гетьмана Скоропадський був змушений підписати висунуті гене­ралом Гренером умови, які ставили його в досить жорсткі рамки. Представники німецьких властей і військового командування у своєму таємному листуванні дебатували питання: чи не краще для них усунути гетьмана й чи не проголосити відверту військову окупацію України?Та це не співпадало з інтересами Німеччини, тому кайзер Вільгельм ІІ на початку червня своїм окремим листом визнав гетьманський режим і цим у повній мірі посилив позиції гетьмана як у межах, так і поза межами України. 

Гетьманський уряд і  громадськість України  

Гетьманський  уряд   мав   дуже вузьку  соціальну  базу,  на  яку він міг би спиратися. Оскільки у соціально-економічній сфері він поновлював приватну власність і, по суті, усі порядки царських часів, його підтримували поміщики, фабриканти, заводчики, банкіри -  тобто панівні верстви старого режиму. 8-11 травня в Києві відбувся крайовий з’їзд партії конституційних демократів (кадетів), у якому брали участь і три міністри-кадети М.Василенко, А.Ржепецький і С.Гутник. Делегати з’їзду вважали за необхідне пристосуватися до нових умов, а, отже, визнати самостійність України. Але самостійність України в розумінні кадетів мала бути тільки неминучим етапом до відновлення “єдиної, неділимої” і небільшовицької Росії. 15-18 травня у Києві відбувся з’їзд промисловців, торговців, фінансистів і поміщиків. У ньому брали участь міністри, його вітав прем’єр Ф.Лизогуб. Учасники з’їзду вітали відновлення приватної власності на землю та дозвіл на її продаж і купівлю, вимагали права підприємців на свободу коаліцій для захисту їхніх економічних інтересів, вважали за необхідне переглянути закон ще Тимчасового уряду про страйки, визнати колективні договори недійсними тощо. Владу гетьмана підтримувала й частина заможних селян, особ­ливо тих, у яких за часи радянської влади бідняки відібрали певну кількість землі та майна. Але основна маса селянства була налаштована проти гетьманської влади й німецько-австрійських військ. Це яскраво продемонстрував ІІ Всеукраїнський селянський з'їзд. Гетьманський уряд заборонив з'їзд, державна варта заарештувала президію та розігнала делегатів з'їзду. Але приблизно 2 тис. делегатів зібралися поблизу Києва в Голосіївському лісі і там 8-10 травня провели з'їзд. Делегати не визнали влади гетьмана й висловилися за відновлення УНР і негайне скликання Установчих зборів. Гетьманські власті заборонили й проведення ІІ Всеукраїнського робітничого з'їзду, заарештували частину делегатів, але делегати, які уникнули арешту, 14 травня нелегально провели з'їзд. У схваленій відозві з'їзд висловлювався за незалежну УНР, скликання Установ­чих вборів, передання земель трудовому народу без викупу, державний контроль за виробництвом за участю робітників, поновлення громадянських свобод і закликав до рішучої боротьби проти гетьманщини. Українські соціалістичні партії - українські соціал-демократи, есери, соціалісти-самостійники та соціалісти-федералісти не ввійшли до гетьманського уряду і стали до нього в опозицію, оскільки вважа­ли його неукраїнським, таким, що не може захищати інтереси україн­ської державності. У середині травня у Києві нелегально відбувся черговий V з'їзд Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). У своїх рішеннях з'їзд негативно оцінив гетьманський переворот і закликав до боротьби проти гетьманського режиму. З’їзд вважав, що лише обсто­ювання самостійності може дати як Україні в цілому, так і українському пролетаріатові зокрема максимальне забезпечення вільного національно-культурного і соціально-економічного роз­витку. В УСДРП на той час не було єдності, оскільки ще наприкінці 1917 - на початку 1918 р. склалася ліва група, до якої, входили П.Буценко, М.Врублевський, Є.Неронович, П. Слинько, Г.Тимофєєва та ін. і яка виступила про­ти поміркованого курсу керівництва, пішла на зближення з більшо­виками і в липні 1918 р. перейшла до їхньої партії. Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) 13 - 16 травня провела під Києвом у Пущі-Водиці свій ІV з'їзд, який був нелегальним. На з'їзді в УПСР стався розкол. Права частина, що дістала назву "УПСР центральної течії", обстоювала помірковану соціально-економічну програму, виступала за легальну роботу і проти повстанського руху,. Ліве крило УПСР, діставши на з'їзді більшість у ЦК, оголосило про розпуск місцевих організацій і фактично ство­рило окрему партію - УПСР боротьбистів (за назвою центрального органу тижневика "Боротьба"). Боротьбисти перейшли в підпілля та приєдналася до повстанського руху проти німецько-австрійських оку­пантів і гетьманщини. У середині травня опозиційні до гетьманського уряду партії й організації об'єдналися в Український національно-державний союз (УНДС). До нього ввійшли українські соціалісти-самостійники, соціалісти-федералісти, трудова партія, пізніше – хлібороби-демократи, Рада залізничників, поштово-телеграфна спілка, українські соціал-демократи, соціалісти-революціонери. Головою Союзу став А.Ніковський. 24 травня Союз передав гетьманові свій меморандум, у якому характеризував гетьманський уряд як неукраїнський і бур­жуазний, антинародний і вимагав його заміни. Антигетьманський меморандум від імені Союзу земств 7 липня передав австрійському послові Форгачу для представників усіх цен­тральних держав С.Петлюра, що був тоді головою Київської земської управи. Після цього 12 липня Петлюра був ув’язнений гетьманським режимом. Більшовицькі організації в умовах підпілля на травень 1918 р. були дуже ослаблені і налічували всього близько 1 тис. членів. Вони прагнули до об'єднання та створення всеукраїнського більшовицького центру. Важливим кроком у здійсненні цього об'єднання були рішення Таганрозької партійної наради, яка відбулась 19 - 20 квітня 1918 р. Висловившись за об'єд­нання парторганізацій України в Комуністичну партію (більшовиків) України, нарада обрала для підготовки скликання І з'їзду КП(б)У Організаційне бюро, до складу якого ввійшли М.Скрипник (секретар), А.Бубнов, Я.Гамарник, В.Затонський, С.Косіор, І.Крейсберг та ін. 26 травня 1918 р. у передмісті Києва Пущі-Водиці відбулася нелегальна нарада, яка також визнала необхідним розгор­тати діяльність парторганізацій і обрала Тимчасовий всеукраїнський комітет Робітничої комуністичної партії, що мав одним з головних завдань готувати скликання з'їзду більшовиків України. До складу цього комітету ввійшли І.Амосов, Л.Картвелішвілі, М.Майоров, М.Реут та ін. Оргбюро та Тимчасовий всеукраїнський комітет доклали багато зусиль до зміцнення підпільних парторганізацій і підготовки І з'їзду КП(б)У. На відміну від інших партій, з’їзди яких відбувалися в Україні, І з’їзд КП(б)У відбувся в Москві 5-12 липня 1918 р. У його роботі брали участь 65 делегатів з ухвальним голосом від 40 парторганізацій, в яких налічувалося 4,4 тис. членів партії. Гострі дебати на з’їзді викликало обговорення питань про поточний момент, збройне повстання проти німецько-австрійських окупантів в Україні та завдання партії, тобто перспективи й рушійні сили революції в Україні. Через це питання між двома групами керівних працівників виявились значні розбіжності, що помітилися ще на початку 1918 р., уперше широко виявилися на Таганрозькій партійній нараді і набули значної гостроти на І з’їзді. Маючи єдиною метою відновлення радянської влади в Україні, представники обох груп з низки питань поділяли неоднакові позиції. Прибічники "лівих" поглядів, до яких належали А.Бубнов, Я.Гамарник, С.Косіор, Ю.Коцюбинський, І.Крейсберг та ін., переоцінювали внутрішні революційні сили, особливо селян­ський революційний рух, стояли за негайне загальне збройне пов­стання, без урахування міри його готовності, конкретної обстановки і реального співвідношення сил. До прихильників „правих” поглядів належали В.Аверін, Е.Квірінг, Я.Епштейн (Яковлєв) та ін. Вони недооцінювали внутріш­ні революційні сили, зокрема селянський рух, переоцінюючи значення легальної роботи, пропонували, щоб парторганізації обмежувалися лише агітаційно-пропагандистською діяльністю. У резолюції про поточний момент з'їзд, проаналізувавши між­народне та внутрішнє становище України, вказав, що головне завдання Комуністичної партії України - стати "на чолі запеклої грома­дянської війни робітників і селян проти німецького імперіалізму та вітчизняних поміщиків і буржуазії" за "відновлення необмеженої влади рад як диктатури робітників, підтриманої найбіднішими селяна­ми України…”. Для практичної організації та керівництва повстанським рухом з'їзд вирішив створити Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК) і військово-революційні комітети (ВРК) на місцях. Заслухавши доповідь про взаємовідносини Радянської Росії і Радянської України, з'їзд прийняв спеціальне рішення "Україна і Росія", у якому заявив, що завданням комуністів України є боротьба за її революційне об'єднання з Радянською Росією. З'їзд постановив об'єднати більшовицькі організації України в Комуністичну партію (більшовиків) України як складову і невід'єм­ну частину єдиної Російської Комуністичної партії. Наприкінці своєї роботи з'їзд обрав Центральний Комітет КП(б)У, до складу якого ввійшли А.Бубнов, П.Буценко, В.Затонський, Л.Картвелішвілі, Е.Квірінг, С.Косіор, Г.П’ятаков (секретар) та ін. Після І з'їзду КП(б)У на окупованій території були створені три обласні комітети КП(б)У - Київський, Донецько-Криворізький і Одеський. У губерніях, повітах і містах діяли губернські, пові­тові й міські партійні комітети. Безпосереднє керівництво повстанською боротьбою трудящих було покладено на військово-революційні комітети та повстанські штаби, на чолі яких стояв Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК), створений ЦК КП(б)У після І з'їзду КП(б)У (А.Бубнов, В.Затонський, Ю. Коцюбинський та ін.).  Суспільно-політичне життя в Україні весною – влітку 1918 р. ускладнювалось тим, що численні прихильни­ки царського режиму тікали з радянської Росії до Києва. Це були члени царської фамілії, придворні царя, колишні царські міністри, члени Державної думи, генерали, офіцери, банкіри, біржовики, чорносотенці, октябрис­ти, кадети та ін. У Києві знайшли притулок Пуришкевич, Рябушинський, Шульгін, Гурко, Шебеко, Нелідов, Мілюков, генерали Драгомиров, Лукомський і багато інших. В Україні почали дедалі ширше діяти організації переважно монархічного й антиукраїнського спрямування – “Монархический блок”, “Союз русского народа”, “Союз возрождения России”, “Национальный центр”, „Московский центр”, „Союз государственного объединения России” та ін. Усі ці організації в Україні і, передусім, у Києві діяли відкрито – проводили збори і з’їзди, готувались до повалення радянської влади та відновлення “єдиної – неділимої” монархічної Росії. А Україна для них мала бути лише плацдармом для підготовки сил і організації боротьби з більшовиками, а потім повинна була повернутися до складу відновленої Російської імперії. Отже, гетьманський уряд змушений був розгортати свою діяльність у досить складній суспільно-політичній обстановці. 

Окупаційний режим.Політика гетьманського уряду в соціально-економічній сфері     

Одночасно з поновленням дореволюційних  порядків  німецько-австрійські  окупанти  намагалися  проводити  у життя  й свою  економічну політику, головною метою якої було якнайбільше вивезти з України до Німеччини та Австро-Угорщини продовольства, сировини й усякого іншого добра. Для надання політиці грабежу личини “законності” Німеччина й Австро-Угорщина уклали з Центральною Радою (в квітні 1918 р.) та гетьманом (10 вересня 1918 р.) економічні угоди й договори. Поряд з поставками за угодами окупанти вдавалися, причому з кожним днем усе ширше, й до відкритого здирства багатств України. Усе майно військових складів вони оголосили “воєнною здобиччю”, включивши до нього фактично все те майно, що було на усіх складах і підприємствах. Особливо велику кількість хліба, продовольчих продуктів і сировини окупанти відправили в Німеччину й Австро-Угорщину. Хоч через опір українського народу повністю планів пограбування України окупантам виконати не вдалося тільки за неповними даними Київського залізничного центрального бюро за час з 1 травня по 1 грудня 1918 р. з України в Німеччину було вивезено 9293 вагони хліба, 23195 вагонів інших продовольчих продуктів, 4597 вагонів сировини усього 37055 вагонів. Грабіжницька політика німецько-австрійських окупантів посилювала й без того велике розладнання й розруху народного господарства України. Масове закриття підприємств і скорочення виробництва на заводах і фабриках привели до масового безробіття. Так, за далеко неповними даними гетьманського міністерства праці, влітку 1918 р. в Україні було понад 200 тис. безробітних. Параліч промисловості вів до посилення розрухи в усій економіці, подальшого руйнування транспорту, дорожнечі, спекуляції, значного погіршення умов праці й життя трудящих, у першу чергу робітників. Німецьке командування та гетьманські власті наказали повернути поміщикам землі й маєтки і зобов’язали селян “відшкодувати збитки”, завдані землевласникам за час революції. На цій підставі поміщики стягували з селян величезні суми грошей, безсоромно їх грабували. Більше того, гетьманські власті ввели для селян примусову працю на поміщицьких полях, тобто своєрідну панщину. На села посилались численні німецько-гетьманські каральні експедиції, реквізиційні загони, які розганяли земельні комітети, вбивали та вішали найактивніших селян, накладали на села величезні контрибуції, силою відбирали в селян хліб, худобу й інше добро. Отже, соціально-економічна політика гетьманського уряду була спрямована на відновлення старого буржуазно-поміщицького ладу та викликала незадоволення, протест і опір з боку трудящих верств українського суспільства.

Національно-культурна політика гетьманського уряду 

 Національно-культурна    діяльність гетьмана  була іншою,  ніж соціально-економічна  політика,  оскільки відкривала шлях до національно-культурного відродження України, дістала схвалення та підтримку більшості прихильників національно-визвольних змагань. Гетьман передусім намагався українізувати державний апарат, але натрапив на шалений опір колишніх царських чиновників, які складали переважну більшість у державних установах. Є матеріали, які свідчать, що в міністерствах, зокрема у військовому й Міністерстві шляхів, робилися настійні спроби перевести діловодство на українську мову, що була оголошена державною. Провідну роль у здійсненні національно-культурної політики відігравало Міністерство народної освіти, яке очолювали міністри М.Василенко, П.Стебницький, В.Науменко. Початкові школи, для яких були підготовлені вчителі, переходили на українську мову викладан­ня, а в учительських семінаріях відкривалися курси українознавства. Оскільки в середніх школах педагоги та батьківські комітети негативно ставилися до українізації, міністр народної освіти М.Василенко, як і в свій час Центральна Рада, пішов  шляхом не українізації російських гімназій, а шляхом відкриття нових, українських гімназій. Протягом літа 1918 р. було відкрито 54 українські гімназії, а на кінець гетьманування Скоропадського в Україні вже було близько 150 українських гімназій, при чому не тільки в містах, а й у деяких селах. Одночасно з цим у гімназіях з російською мовою викла­дання було введено обов'язкове вивчення української мови й літератури, історії і географії України. При Міністерстві народної освіти діяла під керівництвом В.Вернадського комісія у справах вищих шкіл і наукових інституцій. З її ініціативи 6 жовтня 1918 р. у Києві було відкрито перший Державний український університет, а 22 жовтня - другий Український університет у Кам'янці-Подільському. Передбачалась організація українських університетів у Харкові, Катеринославі й Одесі. У Київському, Харківському й Одеському університетах відкривалися українознавчі кафедри - української мови, літера­тури, історії і права. Після того, як спеціальна комісія видатних учених розробила структуру та статут Академії наук, 14 листопада 1918 р. за нака­зом гетьмана було відкрито Українську Академію наук у складі трьох відділів: історико-філологічних, фізико-математичних і соціальних наук. Перші академіки були призначені гетьманом, а далі вони самі мали обирати нових членів. Першими академіками стали: по історико-філологічному відділу - Д.І. Багалій,  А.Ю. Кримський, М.І. Петров, С.О. Смаль-Стоцький; по фізико-математичному - В.І. Вернадський, М.Т. Кащенко, С.П. Тимошенко; по відділу соціальних наук - М.І. Туган-Барановський, О.І. Левицький, В.О. Косинський, Ф.В. Тарановський. Академіки вперше зібралися 14 листопада 1918 р. Вони обрали президентом Академії наук В.I. Вернадського, секретарем –  А.Ю. Кримського. За часів гетьманщини було засновано ряд українських культурних закладів: Український державний архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, у якій через короткий час було зібрано понад один мільйон книжок. Також почали свою працю Український театр драми та опери, Державний симфонічний оркестр й інші культурно-мистецькі заклади. Складні процеси за доби гетьманщини відбувалися в православ­ній церкві. Одна частина духівництва та парафіян стояла за збере­ження підлеглості української церкви московській і богослужіння старослов'янською мовою, інша частина прагнула українізувати церкву. Розпочалась боротьба за Українську автокефальну православну церкву. Гетьман дотримувався твердої й непохитної думки, що українська церква мала бути автокефальною. 

Збройні сили  Української Держави

Гетьман Скоропадський,  прийшовши до влади, мріяв про створення     міцної української армії. Але німецьке командування не підтримувало цих намірів гетьмана і всіляко гальмувало формування українських військових частин. У гетьманському уряді військовим міністром був О.Рогоза, російський генерал, що перед тим був командуючим однієї з армій Румунського фронту. У червні 1918 р. було організовано генеральний штаб, начальником якого був полковник О.Сливинський. Генеральний штаб розробив закон про загальний військовий обов’язок і план організації армії, які й були затверджені Радою Міністрів 24 липня 1918 р. Передбачалося, що в мирний час армія налічуватиме понад 300 тис. чол. Але фактично на осінь 1918 р. існували лише командирські кадри, а формування корпусів залишалося в зародковому стані. У цілому гетьманські збройні формування налічували не більше 65 тис. багнетів і шабель. Гетьман зробив також спробу відновити козацтво з числа заможних селян – нащадків козаків Чернігівщини, Полтавщини та Київщини. 16 жовтня було видано гетьманський універсал, за яким відновлювалося козацтво. Козаки губернії об’єднувалися в кіш на чолі з кошовим отаманом, що підпорядковувався безпосередньо гетьманові. Усім козацтвом мала керувати “Велика козацька рада”. 

Зовнішня політика  гетьманського уряду 

У   своїй   зовнішній    політиці гетьманський уряд боровся за визнання Української Держави іншими державами й вихід її на міжнародну арену. Особливо актуальним і складним було питання про стосунки з РСФРР. У відповідності зі статтею VI Брестського договору Росія зобов’язалася негайно укласти мир з Українською Народною Республікою та визнати мирний договір між Центральною Радою і державами Четвертного союзу. Тому 4 травня 1918 р. було укладено договір про припинення воєнних дій, встановлення демаркаційної лінії і нейтральної зони. Загальні мирні переговори почалися в Києві 23 травня 1918 р. Українську делегацію очолював міністр юстиції С.Шелухін, його заступником був І.Кістяківський, а пізніше -  П.Стебницький. Головою російської делегації був Х.Раковський, його заступником – Д.Мануїльський. 12 червня було укладено прелімінарний (попередній) мирний договір, за яким по всьому фронту припинялися воєнні дії, поновлювалося пасажирсько-залізничне сполучення та поштово-телеграфний зв’язок. В обох державах мали відкритися консульські представництва. При виробленні умов мирного договору найбільш гострим виявилося питання про встановлення державних кордонів. С.Шелухін від імені української делегації запропонував включити до складу України північні повіти Чернігівської губернії, західні та південно-західні повіти Курської і Воронезької губерній та Донецького басейну з районом Таганрогу. Російська делегація висловлювалось проти цього. На переговорах, крім питання про кордони, обговорювались й інші проблеми: економічні і торгівельні стосунки, фінансово-розрахункові питання, розподіл боргів, майна та золотого фонду колишньої Російської імперії та ін. Але у зв’язку з ускладненням міжнародної ситуації та поразками німецьких військ на заході делегація РСФРР дедалі більше займала неприступну позицію і проводила стратегію затягування мирних переговорів. Через це 7 жовтня переговори були перервані, а на початку листопада взагалі припинені. Гетьманські власті та німецьке командування підтримували зв’язки й надавали допомогу різним антибільшовицьким силам у Росії – “Всевеликому війську Донському”, Кубанському крайовому урядові, Добровольчій армії Денікіна, Північній армії та ін. Їм із України надсилали зброю та боєприпаси, виділяли гроші тощо. У Києві формувались добровольчі загони для поповнення Південної армії. Після краху німецько-австрійської окупації восени 1918 р. гетьманський уряд налаштував стосунки з країнами Антанти – Англією і Францією. 

Боротьба в Україні  проти окупантів і   гетьманщини

 Відновлення  дореволюційних порядків викликало велике незадоволення  та  рішучий   протест   широких мас українського народу, який виявлявся у різних формах: демонстрації, мітинги, резолюції протесту, страйки, саботажі, диверсії, повстання, розгортання партизанського руху тощо. Страйки почалися ще в березні-квітні і посилилися влітку 1918 р. Найбільш значним страйком, що набув загальноукраїнського характеру, став страйк залізничників, який почався 14-15 липня 1918 р. на Коростенському, Сарненському та Здолбунівському залізничних вузлах Південно-Західної залізниці. На 20 липня страйк поширився на всі залізниці України, охопивши понад 200 тис. чол. При цьому він з перших днів набув яскраво вираженого політичного характеру. Незважаючи на жорстокі репресії, до яких вдавалися окупаційні власті та гетьманці, залізничники України трималися стійко. На багатьох залізничних вузлах страйк тривав понад місяць. Партизанський повстанський рух розпочався з перших днів окупації і влітку 1918 р.  набув широкого розмаху. Найбільш активну участь в організації повстанської боротьби брали більшовики й українські та російські ліві есери, які перейшли в підпілля.  Найвизначнішим із літніх повстань проти окупантів і гетьманців було повстання в Звенигородському і Таращанському повітах на Київщині, у якому взяли участь десятки тисяч чоловік. У Звенигородському повіті повстання почалося 3 червня 1918 р. з виступу селян села Лисянки, які в цей день розгромили німецько-гетьманський каральний загін, що намагався роззброїти і втихомирити селян. До лисянців приєдналися селяни інших сіл. 8 червня повстанці, керовані революційним штабом, оточили, а 9 червня визволили повітовий центр - містечко Звенигородка. Хоч під тиском переважаючих сил 13 червня повстанці змушені були Звенигородку залишити, проте повстання не припинилося. Майже одночасно зі звенигородським спалахнуло повстання в Таращанському повіті. Почалося воно в перших числах червня висту­пом селян сіл Янишівки і Стрижавки. До них приєдналися повстанці з інших сіл - і повстання набуло масового характеру. 12 червня повстанці вигнали окупантів і гетьманців із повітового міста Тараща, яке в їхніх руках перебувало до 20 червня. У всьому повіті господарями стали повсталі. Хоч окупантам, які зосередили велику кількість військ, удалося захопити Таращу, усе ж повсталі продов­жували контролювати приблизно три  чверті території повіту. Повстання в Звенигородському й Таращанському повітах об’єдналися в єдиний потік. Лави повстанців налічували понад 40 тис. чол. Координував повстанський рух на Київщині український лівий есер, начальник Київського військо­вого округу за часів Центральної Ради М.Шинкар. Повстання становило серйозну загрозу для окупантів і гетьманців, і вони кинули для його придушення великі сили - резервний корпус з гарматами, бронеавтомобілями й літаками. Виникла загроза оточення повстанців. Тоді, щоб вийти з-під удару і зберегти голов­ні сили, повстанці поділилися на невеликі загони, частина яких залишилася партизанити на Київщині, а інші переправилися на початку серпня через Дніпро, пройшли рейдом Лівобережною Україною та прибули в "нейтральну зону", яка відділяла німецькі війська від радянських, де поклали початок Богунському й Таращанському полкам. На початку серпня 1918 р. повстання розгорнулося на Чернігівщині. Командував повстанцями штаб на чолі з більшовиком М.Кропив’янським. Повстанці захопили ряд сіл і оточили місто Ніжин, завдавши серйозних ударів окупантам і гетьманцям. Більшовицький Центральний військово-революційний комітет, яким керували тоді прихильники "лівих" поглядів, які переоцінювали міру підготовленості мас до загального повстання, дізнавшися про початок виступу на Чернігівщині, 5 серпня 1918 р. видав наказ №1 про початок загального збройного повстання в Україні. Цей наказ був передчасним, оскільки на той час для загального повстання не було необхідних умов. Унаслідок цього тільки на Чернігівщині, Полтавщині та деяких інших місцях відбулися розрізнені виступи, які були придушені. У серпні на Катеринославщині, у районі Гуляй-Поля, почали діяти повстанські загони, очолювані анархістом Н.Махном. В умовах посилення масової, передусім селянської, боротьби проти окупантів і гетьманщини активізували свою діяльність українські політичні партії й організації. У липні Український національно-державний союз був перетворений на Український національний союз (УНС), до якого ввійшли українські соціал-демократи, есери, соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійники, а потім представники різних організацій: Спілки залізничників, Поштово-телеграфного союзу, Всеукраїнської учительської спілки, Юридичного товариства та ін. Головою УНС спочатку було обрано соціаліста-федераліста А.Ніковського, а 18 вересня - В.Винниченка. У своєму статуті Союз ставив за мету: утворення самостій­ної української держави; боротьбу за законну владу в Україні, відповідальну перед парламентом; боротьбу за демократичний виборчий закон у всі установи за п'ятичленною формулою (прямі, рівні, загальні, таємні та пропорційні вибори); оборону прав українського народу й української держави у міжнародній сфері. З часом частина керівників Союзу, зокрема В.Винниченко і М.Шаповал, стали готувати повстання проти гетьмана. Вони налагодили зв'язки з керівника­ми російської мирної делегації в Києві Х.Раковським та Мануїльським, які обіцяли від імені Раднаркому Росії допомогу, зобов’язувалися визнати самостійність УНР і не втручатись у її внутрішні справи. А керівники УНС обіцяли легалізувати більшовицьку партію в Україні.

Крах німецько-австрійської окупації в Україні

Восени  1918  р.  напруга  зростала з кожним  днем. У вересні – жовтні збільшилась кількість страйків, поширювався партизанський рух і народні повстання. Внаслідок поразок на фронтах і під революційним впливом Радянської Росії розпочалась деморалізація окупаційних військ. Наприкінці вересня – у жовтні армії союзників Німеччини – Болгарії, Туреччини й Австро-Угорщини - витримали натиску військ Антанти і капітулювали. 9 листопада перемогла революція в Німеччині, а 11 листопада командування німецьких військ підписало акт про капітуляцію перед арміями Антанти. 13 листопада Радянська Росія анулювала Брестський мирний договір. Командування німецьких і австро-угорських військ в Україні було приголомшено звістками про поразки на Західному фронті і революційні події у своїх країнах. Під тиском повстанського руху в Україні, а також враховуючи, що німецькі й австро-угорські солдати все більше дезорганізовувались і думали насамперед про те, як би швидше вибратися на батьківщину, й у ряді випадків почали самовільно відходити додому, воно змушене було розпочати евакуацію своїх військ з України. Наприкінці 1918 – на початку 1919 р. німецькі та австро-угорські окупаційні війська залишили Україну.