IV Універсал Центральної Ради. Проголошення незалежності унр

За  умов  наступу   радянських військ становище в Україні дедалі загострювалося. Значна частина  робітників підтримувала більшовиків і ви-ступала за передачу влади радам, українське ж село залишалося здебільшого нейтральним, а люмпенізовані та пролетаризовані прошарки села відверто відмовляли Центральній Раді у підтримці. Не було єдності як в українських політичних партіях, так і в самій Центральній Раді. Група членів Центральної Ради, до якої входили українські ліві есери В.Блакитний (Елланський), П.Любченко, Г.Михайличенко, М.Полоз, лівий український соціал-демократ Є.Неронович і деякі інші, вирішила, як тоді говорили, “висадити Центральну Раду в повітря із середини”, тобто усунути її від влади і встановити владу рад. Але ці наміри стали відомими,  учасники змови були заарештовані комендантом Києва М.Ковенком у самому будинку Центральної Ради під час засідання есерівської фракції. Наступ більшовицьких військ на територію України, безплідність переговорів із Раднаркомом повністю розвіяли ілюзії Грушевського й інших керівників Центральної Ради щодо можливості створення федеративної демократичної Росії і, відповідно, перебування в її складі УНР. У цих умовах для того, щоб можна було безперешкодно розв’язувати всі економічні, фінансові, соціальні й інші питання життя України та домагатися укладення миру, постала нагальна потреба проголошення самостійності Української Народної Республіки. Засідання Центральної Ради, на якому було проголошено незалежність України, почалося 9 січня та закінчилося вночі з 11 на 12 січня 1918 р. На основі трьох проектів IV Універсалу – Грушевського, Винниченка і Шаповала – був вироблений єдиний текст. О 5 годині вечора 11 січня почалося закрите засідання Центральної Ради, що тривало до півночі. А о пів на першу ночі з 11 на 12 січня Грушевський відкрив засідання Малої Ради. Він заявив, що, оскільки внаслідок війни з більшовиками призначені на 9 січня Українські Установчі збори, які мали вирішити долю України, не змогли зібратися, Центральна Рада постановила взяти на себе функцію Українських Установчих зборів і проголосити самостійність України. В урочистій обстановці Грушевський прочитав IV Універсал Центральної Ради. Отже, він був проголошений 12 січня, але дату під ним було поставлено 9 (22) січня, тобто той день, коли мали початися Українські Установчі збори. При поіменному голосуванні з 49 членів Малої Ради проголосували за схвалення Універсалу 39 чол. Проти голосували чотири: три російські соціал-демократи (меншовики) та один представник Бунду. Утрималось від голосування шість чоловік: два російські есери, представники єврейських партій – Поалей-ціон, об’єднаної єврейської соціалістичної партії й єврейського демократичного об’єднання та представник польського центру. Після оголошення результатів голосування Грушевський урочисто заявив: “Четвертий Універсал Центральної Ради прийнято. Україну проголошено самостійною і незалежною Народною Республікою”. У своєму IV Універсалі Центральна Рада, охарактеризувавши тодішнє становище України, проголосила: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. З усіма сусідніми державами, як то Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та інші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української республіки. Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу, селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради Народних Міністрів”. Урядові республіки – Раді Народних Міністрів – Центральна Рада приписувала “від цього дня вести розпочаті вже нею переговори про мир із центральними державами цілком самостійно та довести їх до кінця, незважаючи ні на які перешкоди з боку яких-небудь частин бувшої Російської імперії, і установити мир, щоб край наш розпочав своє господарське життя в спокою і згоді”. Універсал закликав усіх громадян республіки “не жаліючи життя боронити добробут і свободу народу”. “Народна Українська Держава, - говорилося в ньому, - повинна бути вичищена від насланих із Петрограду найманих насильників, які топчуть права Української республіки”. Необхідно було покласти кінець війні, розпустити армію, замість регулярної армії завести народну міліцію. У справі земельній ставилось завдання в найближчий час схвалити закон про передачу трудовому народові землі без викупу, прийнявши за основу скасування власності та соціалізацію землі. Рада Народних Міністрів мусила негайно приступити до переведення всіх заводів і фабрик на мирний стан, на вироблення продуктів, потрібних насамперед трудящим масам, а також встановити державно-народний контроль над усіма банками та зовнішньою торгівлею. Підтверджувалися також усі демократичні свободи, проголошені ІІІ Універсалом, зокрема всі нації мали користуватися правом національно-персональної автономії. Наприкінці IV Універсалу Центральна Рада закликала громадян самостійної Української Народної Республіки непохитно стояти на стороні добутої волі та прав народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої Республіки Української.   Четвертий Універсал Центральної Ради, у якому була проголошена самостійність Української Народної Республіки, став найвидатнішим актом державотворчого процесу в Україні, широкою програмою творення незалежної Української держави. 9 січня 1918 р. Центральна Рада прийняла “Закон про національно-персональну автономію”. “Кожна з населяючих Україну націй, - говорилося в цьому законі, - має право в межах Української Народної Республіки на національно-персональну автономію: тобто право на самостійне влаштування свого національного життя, що здійснюється через органи Національного союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця їх поселення в межах Української Народної Республіки. Це є невід’ємним правом націй і ні одна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена в ньому”. Відповідно до IV Універсалу, уряд – Генеральний Секретаріат Центральної Ради – був перетворений на Раду Народних Міністрів, а генеральні секретарі стали називатися народними міністрами. На той час склад уряду був такий: Голова Ради Народних Міністрів і міністр внутрішніх справ – В.Винниченко; міністр закордонних справ – О.Шульгін, військових справ і праці – М.Порш, судових справ – М.Ткаченко, продовольчих справ – М.Ковалевський, шляхів – В.Єщенко, пошт і телеграфу – М.Шаповал, морських справ – Д.Антонович, освіти – І.Стешенко, торгу та промисловості – В.Голубович, великоруських справ – Д.Одинець, польських справ – М.Міцкевич, єврейських справ – М.Зільберфарб, заступник міністра фінансів – В.Мазуренко, державний контролер – О.Золотарьов, державний писар – І.Мирний. 13 січня 1918 р. Мала Рада ухвалила закон про 8-годинний робочий день. 18 січня, уже під час боїв у Києві, Центральна Рада прийняла земельний закон, за яким скасовувалось право приватної власності на всі землі з їх водами, надземними й підземними багатствами.  Ці всі землі оголошувалися добром народу Української Народної Республіки. Земля без викупу мала передаватися у зрівняльне користування селянам. Норма наділення для приватно-трудових господарств не повинна була перевищувати такої кількості землі, яка може бути оброблена власною працею сім’ї або товариства. За умов більшовицького повстання в Києві вкрай загострилися чвари у Центральній Раді, які призвели до урядової кризи. Вважаючи кабінет Винниченка надто поміркованим, до того ж таким, який орієнтувався на Антанту, фракція українських есерів зажадала його відставки. А ліві українські есери взагалі були за примирення з більшовиками. 17 січня уряд, очолюваний Винниченком, пішов у відставку. На другий день було сформовано новий кабінет, у якому переважали українські есери та співчуваючі їм. До них належали: голова Ради Народних Міністрів і міністр закордонних справ В.Голубович, міністри: військовий – А.Немоловський, внутрішніх справ – П.Христюк, фінансів – С.Перепелиця, шляхів – Є.Сокович, продовольчих справ – М.Ковалевський, освіти – Н.Григоріїв, хліборобства – А.Терниченко. І тільки двоє були українськими соціал-демократами: міністр судових справ – М.Ткаченко і міністр морських справ – Д.Антонович.