Відродження релігійного життя в Україні

Відродження духовності українського народу значною мірою пов’язане з відродженням релігії і церкви, збереженими  ними загальнолюдськими культурними та моральними цінностями. Про відродження релігійного життя в республіці красномовно свідчить поява значної кількості релігійних общин, реставрація та відновлення функціонування старих храмів, побудова нових культових споруд, збільшення набору до духовних навчальних закладів тощо.

Були зняті заборони на релігійне життя, забезпечено з боку держави реальні гарантії свободи совісті. Це привело в лоно церкви значну кількість людей, передусім із числа інтелігенції, яка раніше остерігалася брати участь у релігійному житті, побоюючись репресій із боку владних структур. Різке загострення соціально-економічних проблем, втрата старих ідеологічних орієнтирів привели в церкву чимало скривджених, покалічених життям людей. Багато громадян у нових умовах почали шукати духовної опори в житті і в цих умовах повернули до традиційних цінностей, зокрема до релігії. У результаті релігійний чинник помітно зріс у суспільному житті,  посилив  релігійність населення. Якщо в 1985 р. в Україні існувало  5,5 тис. релігійних общин 18 різних конфесій та напрямів, то на 1 січня 2003 р. в Україні нараховувалося 28,6 релігійних організацій 54 віросповідань.

Разом із тим у релігійному житті в Україні накопичувалися певні проблеми. Передусім поглибився розкол у православній  церкві.

У 1991 р. в Україні діяли дві православні церкви:  Українська православна церква,  підпорядкована Московському патріархату, і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ).

У листопаді 1991 р. митрополит Київський Філарет скликав собор єпископів України, який ухвалив звернутися до Московського патріарха з проханням надати автокефалію, тобто канонічну самостійність, Українській православній церкві. Але Москва відмовила і позбавила Філарета сану. У результаті стався розкол.

У 1992 р. у Києві відбувся церковний собор, де прихильники Філарета утворили разом із частиною УАПЦ Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ-КП). Частина УАПЦ не пішла на це об’єднання і збереглася як окрема  церква.

У той же час у Харкові у 1992 р. теж відбувся церковний собор, де противники Філарета обрали Київським митрополитом Володимира (Сабодана). Він очолив Українську православну церкву Московського патріархату (УПЦ-МП).

Таким чином, православна церква в Україні на 2003 р. виявилася розколотою на три гілки: УПЦ-КП (3,1 тис. парафій),  УАПЦ (1,1 тис. парафій), УПЦ-МП (10 тис. парафій). Основні святині православ’я в Україні – Києво-Печерський і Почаївський монастирі перебували в руках УПЦ-МП.

Наявність в українському православ’ї трьох гілок ускладнило релігійну ситуацію в республіці.

У церковному житті в Україні перших років незалежності були  міжцерковні конфлікти. Активними учасниками цих конфліктів, на жаль, є найбільші і найвпливовіші церкви: УПЦ-МП, УПЦ-КП, УГКЦ, УАПЦ. Конфлікти, як правило,  мали два епіцентри: протистояння по лінії православні –греко-католики та внутрішня боротьба в рамках православ’я. Причиною міжцерковних зіткнень найчастіше були суперечки за культові приміщення, майно, поділ сфер впливу, боротьба за лідерство тощо.

 

________

 Серпневі події 1991 р. призвели до паралічу союзного центру, розпаду КПРС, відкрили вдруге впродовж ХХ ст. можливість для здобуття незалежності Україною. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності. 1 грудня 1991 р. на Всеукраїнському референдумі абсолютна більшість українського народу підтримала цей доленосний Акт, Україна стала самостійною державою. В Україні перемогла антикомуністична, демократична, національно-визвольна революція. На відміну від 1917-1918 рр., на цей раз революція була безкровною. СРСР розпався. Українську державу визнали практично всі країни світу. 28 червня 1996 р.  була прийнята Конституція України. У друге десятиріччя своєї незалежності країна вступила як демократична, миролюбна і без’ядерна  держава.

За 1991-2003 рр. Україна подолала великий і нелегкий шлях: пройшла через страшну економічну кризу, руйнацію соціальної  інфраструктури, втрату ціннісних орієнтирів.

Але водночас  за ці роки було сформовано державність, створено інститути влади, було реорганізовано економіку. Україна створила свою грошову систему, власну  армію, структури правопорядку. Сьогодні  незалежність України не є темою для дискусій.

Українська держава завоювала міжнародний авторитет, вона активно інтегрується в Європейські та Євроатлантичні структури, одночасно  розвиваючи гарні стосунки з сусідами, насамперед з Росією.

Усі ці роки Україна лишалась осередком громадянського миру, уникала гострих громадянських конфліктів.

У ХХ столітті Україна здобувала незалежність двічі: в 1918 і 1991 роках. Обидві дати тісно пов’язані між собою, і цю обставину треба підкреслити з  притиском, інакше ми не осмислимо з належною повнотою сучасне становище.

Вихована Кремлем українська політична еліта не втратила у 1991 р. влади, оскільки підхопити її було нікому. Але еліті треба було визначатися, під якими  прапорами будувати незалежну державу. І тоді виявилося – в українському суспільстві немає альтернативи ідейній спадщині УНР. Фізично винищене за перші два десятиліття більшовицького терору покоління будівничих першої в ХХ ст. демократичної української державності ідейно відродилося в нині сущих поколіннях. Теперішня українська державність має радянські корені, оскільки інших  в 1991 р. не існувало, але спирається на ідейні засади УНР