Стан науки

Важливою складовою частиною духовної культури є наука. У 2001 р. науковий комплекс України включав 1479 наукових організацій. Науково-технічні роботи виконували 113,3 тис. спеціалістів. В Україні була створена національна система атестації наукових кадрів, утворена Українська наукова асоціація, покликана сприяти відродженню української науки і виведенню її на світовий рівень. Провідним науковим центром залишалася Академія наук України, яка у 1994 р. отримала статус національної. Була заснована низка галузевих академій.

Помітні зрушення відбулися у гуманітарних науках, де швидко долалася марксистсько-ленінська догматика, стиралися “білі” плями, переглядалися застарілі концепції і підходи, актуалізувалася тематика досліджень, були відкриті нові суспільствознавчі інститути – української археографії, сходознавства тощо.

Разом із тим, у науковій сфері накопичувалося чимало проблем. Фінансування наукових досліджень залишалося вкрай недостатнім. Якщо на початку 80-х років для потреб науки держава виділяла 4,6-4,8% національного доходу, то в 1994 р. асигнування на науку становили менше 1%, а в наступні роки – тільки 0,5%. Українська наука потерпала від обмеженого доступу до новітньої наукової інформації, мала кволу матеріальну базу. Вітчизняні науковці мали наприкінці 1990-х років обладнання та інформації у 100 разів менше, ніж їх західні колеги.

У результаті відбувався відплив учених із наукових установ країни. У 1992-2002 рр. пересічно щороку до 10 тис. дипломованих спеціалістів виїжджали з України в пошуках роботи за кордоном. Найбільше цінувалися на Заході українські генетики, фізіологи, біохіміки, фізики-теоретики, програмісти. Не менш загрозливим став перехід чималої кількості науковців у комерційні структури.

Постала нагальна потреба змінити політику держави у сфері науки, зупинити дію руйнівних чинників, оскільки вони становлять серйозну загрозу інтелектуальному потенціалу – гаранту динамічного розвитку, престижу і безпеки України.

 

Розвиток літератури і мистецтва

Процеси оновлення за роки незалежності охопили також літературу і мистецтво. У 1991-2002 рр. у літературно-мистецькому процесі дедалі активніше утверджувався плюралізм, долався монополізм так званого соцреалізму, що так довго сковував творчість митців. За ці роки значно розширився діапазон прозових, поетичних і драматичних творів, урізноманітнилися їхні стильові форми. Необхідно відзначити наповнену високим громадянським змістом творчість О.Гончара, І.Драча, Д.Павличка, П.Мовчана, В.Яворівського, Р.Лубківського, Р.Іваничука, С.Плачинди, О.Мусієнка, О.Сизоненка, І.Дзюби, Ю.Щербака та ін.

Значним явищем у літературно-мистецькому житті держави стало повернення із забуття творів В.Винниченка, М.Куліша, М.Хвильового, М.Зерова, О.Олеся, Є.Маланчука, Г.Косинки, Є.Плужника, дисидентів-шістдесятників – В.Стуса, І.Світличного, Є.Сверстюка, Ігоря та Ірини Калинців та ін. Повернувся із вигнання письменник і правозахисник М.Руденко.

Вітчизняні читачі отримали змогу прилучитися до творчості літераторів і митців української діаспори – У.Самчука, В.Барки, І.Багряного, О.Ольжича, О.Теліги, Ю.Липи, О.Лятиринської, В.Курилика, Г.Крука та ін.

Обнадійливі зрушення стали помітними в театрі, кінематографі, музиці. Яскравим явищем в українському кінематографі стали багатосерійні фільми за творами української літератури: “Сад Гетсиманський” за мотивами творів І.Багряного, “Пастка” – І.Франка. Позитивно було зустрінуто глядачами багатосерійний телефільм “Роксолана”, фільм “Атентат” тощо. На кінофестивалі в Сан-Ремо (Франція) фільм “Ізгой” (режисер В.Савельєв) отримав Гран-прі. На кінофестивалі в угорському місті Дьєрдь у 1994 р., де було представлено понад 100 фільмів із різних країн, із 10 призів 4 отримали українські кіномитці (“Кордон на замку” режисера С.Лисенка, “Хроніка повстання у Варшавському гетто” режисера Й.Дулевської, “Портрет, пейзаж, натюрморт” режисера С.Бусовського, “Спілка одноногих” режисера О.Столярова).

Розвиток театрального мистецтва в Україні в 1992-2002 рр. був пов’язаний із творчістю таких новаторів-режисерів, як І.Борис, Р.Віктюк, С.Донченко, С.Мойсеєв, В.Петров, Б.Шарварко та ін.

У 1992 р. було утворено Всеукраїнську музичну спілку, покликану сприяти розвиткові музичної культури українського народу. У концертних залах, театрах, на радіо і телебаченні все частіше лунали музичні твори різних жанрів і стилів, голосно зазвучала сучасна українська пісня. Плідно працювали композитори О.Білаш, І.Карабиць, О.Морозов, А.Горчинський та ін. Широкої популярності набули такі фестивалі, як “Червона рута”, “Пісенний вернісаж”, “Берегиня” тощо. Нові пісні дарували слухачам О.Білозір, М.Гнатюк, Р.Кириченко, П.Дворський, І.Попович, В.Шпортько, В.Зінкевич, А.Кудлай, В.Білоножко, Л.Сандулеса, П.Зібров та ін. В українську культуру повернулося ім’я видатного танцюриста, хореографа і теоретика класичного балету з діаспори С.Лифаря.

Плюралізм, багатогранне художнє відтворення світу неможливі без визнання новаторських форм, зокрема тих, що належали до авангарду. Нині доробок художників-авангардистів широко представлений на численних вернісажах багатьох міст України.

Останніми роками українське образотворче мистецтво збагатилося картинами А.Антонюка, Ю.Герца, В.Зарецького, творчість яких була відзначена державною премією ім. Т.Шевченка.

З метою повернення до України національних культурних цінностей, які з тих або інших причин опинилися за кордоном, у 1994 р. було створено Національну комісію при Кабінеті Міністрів.

В умовах переходу до ринку розвиток літератури, театру, музики, кіно зіткнувся з низкою складних проблем і труднощів. Передусім виникла проблема фінансування. Бюджетне фінансування культури у 2002 р. склало 0,22% валового внутрішнього продукту. Ставка працівника культури у 2001 р. складала пересічно всього 170 грн. Чимало митців опинилося за межею бідності. Одночасно на українську культуру насунулась інша небезпека – всеохоплююча комерціалізація, низькопробна поп-культура. Комерційні телевізійні та радіоканали, приватні видавництва продукують “зразки” цієї культури і реальний контроль із боку громадськості й держави за їхньою діяльністю відсутній. Окрім того, комерційні канали та видавництва поспіль зросійщені і під різними вигаданими приводами не збираються в найближчому майбутньому українізуватися.

В організації та здійсненні різноманітних культурних програм все більшу роль відіграють благодійні фонди. Серед них – українсько-американський фонд “Відродження” (меценат Д.Сорос), благодійний фонд “Літературна скарбниця” при Спілці письменників України, діють фонди М.Грушевського, Український фонд підтримки культури та ін.