Соціально-економічна програма Президента л.Кучми та її реалізація

11 жовтня 1994 р. Президент Л. Кучма оприлюднив у Верховній   Раді України головні засади своєї економічної та соціальної політики, спрямованої на подолання кризи.Основою цього курсу було визнання об’єктивної необхідності значного прискорення ринкової трансформації економіки. Л. Кучма назвав шість визначальних позицій свого курсу.

Перший блок проблем зводився до стабілізації фінансово-грошової системи, оскільки без цього неможливо було стимулювати виробництво та вивести економіку з кризи. Серед широкого кола проблем фінансової реформи визначальною мала стати докорінна перебудова податкової системи, зменшення податкового пресу. Нагальним питанням фінансово-грошової стабілізації було подолання платіжної кризи.

Другий блок проблем – проведення радикальних  інституціональних змін. Головне тут – докорінне реформування відносин власності, утвердження поряд з іншими форм приватної власності.

Особливо значущою для України була проблема радикальних змін у системі управління економікою. Реформою було передбачено перетворити  галузеві міністерства на координаційні центри, створити фінансово-промислові групи, холдинги, інші аналогічні структури, передати значний обсяг повноважень регіонам.

Третій блок проблем стосувався структурної політики,  особливий наголос робився на визнанні пріоритетності наукомістких та високотехнологічних галузей вітчизняної економіки. Крім того, планувалося забезпечити випереджаючий розвиток галузей із швидким обігом капіталів – виробництво товарів широкого  вжитку та агропромислового комплексу.

Четвертий блок проблем був пов’язаний з аграрним сектором. В Україні планувалося здійснити радикальну земельну реформу. Суть її – утвердження на селі достатньо широкого простору для приватної власності на землю. При цьому  держава мала підтримувати всі існуючі форми землевласності: державну, колективну, приватну і відповідні їм форми господарювання.

П’ята проблема – зовнішньоекономічна діяльність. Мета – поступове утвердження відкритої економіки і входження України у світовий  економічний простір.

Шоста проблема, яку Л. Кучма назвав найголовнішою, – це проблема соціальної політики. Президент заявив: нині ми не маємо реальних ресурсів підвищити життєвий рівень населення, оскільки продовжується спад виробництва і скорочуються обсяги сільськогосподарської продукції. Державна скарбниця порожня, Україна має непосильні державні борги. Але Л. Кучма пообіцяв не допустити голоду, забезпечити тепло в кожній оселі, мир, спокій та політичну стабільність у державі.

Результати проголошеного 11 жовтня 1994 р. курсу соціально-економічного розвитку за перші 5 років  президентства (жовтень 1994-жовтень 1999 рр.) були суперечливі та неоднозначні.

Безумовно, перші зрушення відбулися: поруч із різким загостренням кризових явиш в економіці України намітився ряд позитивних тенденцій. Якщо в 1993 р. рівень інфляції в Україні складав понад 10000%, у 1994 р. – 400%, то в 1997 р. тільки 10,1%. У 1996 р. була здійснена грошова реформа – купоно-карбованці з 1 вересня були замінені на гривні. Але досягти стабільності гривні не вдалося. У вересні 1996 р. курс гривні до долара США становив 1,75, а на початку вересня 1999 р. вже 4,0, і реальна вартість національної грошової одиниці України продовжувала зменшуватися. На фінансове становище держави негативно вплинула світова фінансова криза, передусім дефолт у сусідній Росії в серпні 1998 р. Але падіння курсу гривні в 1997-1999 рр. свідчило і про занепад виробництва у державі. Правда, спад в економіці дещо пригальмувався. Після падіння більш як на 23%  у 1994 р. валовий внутрішній продукт зменшився у 1995 р. на 12%, у  1996 р. – на 10% і в 1997 р. – на 3,2%.

Ці дані не включають відомості про неофіційний (“тіньовий”) сектор економіки України, який, за приблизними оцінками, становив у 1998 р. щонайменше 40% від загальної економічної діяльності. Можна дійти висновку, що фактичний спад валового внутрішнього продукту був меншим.

Розвиток економіки України протягом цих років за вкрай несприятливим сценарієм призвів також до деформації галузевої структури промисловості, що виявилося у  більш як подвійному збільшенні питомої ваги енергоємних галузей виробництва при скороченні вдвічі питомої ваги машинобудування.

Фінансове становище більшості підприємств залишалося дуже важким. У 1998 р. збитковим було кожне друге з них. Загальна сума збитків по промисловості досягла в 1998 р. 5 мільярдів гривень. За даними на 1998 р. близько 40% усієї промисловості всієї промислової продукції реалізувалося за бартером. Головна причина – гнітючий стан обігових коштів. І, особливо, гостра нестача готівки.

Безперервне падіння обсягу ВВП тривало з 1991 по 1999 рр. За цей час ВВП України, розрахований на душу населення (за паритетом купівельної спроможності) скоротився з 4810 до 3138 доларів США. Серед 15 союзних  республік колишнього СРСР Україна опинилася на передостанньому місці за масштабами спаду. Позаду залишилася тільки Вірменія.

Не просто вирішувалося аграрне питання. У соціально-економічній програмі Президента Л. Кучми (жовтень 1994 р.) наголошувалося, що стратегічна мета аграрної політики полягає у формування реального власника та господаря землі, соціально-економічній розбудові села, вирішенні продовольчої проблеми. Ставилося завдання змінити весь комплекс соціально-економічних відносин, який за багато десятиліть склався на селі і здавався для його жителів непорушним. Найважливішою  ланкою перебудови виробничих відносин в аграрній сфері називалася земельна реформа.

Саме відсталі земельні відносини були однією  з основних причин занепаду сільського господарства. Державна монополія на землю виявилася згубною не тільки для селянства і сільського господарства, але й для держави в цілому. Проголошувалося, що при розв’язанні корінного завдання земельної реформи – питання про власність на землю – не можна керуватися суто політичними та ідеологічними догмами. Приватна власність на землю мала стати домінуючою базою аграрних перетворень. Земля повинна була належати тим, хто її обробляє. Поверталося первинне значення спотвореному більшовиками лозунгу  “Землю – селянам!”

У листопаді 1994 р. з’явився президентський Указ “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва”. У ньому передбачалося розв’язання трьох головних проблем земельної реформи – приватизації, оцінки і ринку землі.

Першим кроком у формуванні приватної власності на землю було її роздержавлення. Тому в указі вводилося поняття колективної власності на землю. Земля у користуванні колективних господарств, тобто колгоспів і радгоспів, які  набули форму колективних  сільськогосподарських підприємств (КСП),  повинна була тепер належати їм, а не державі. Було реформовано 10,2 тис. колгоспів, або 99,2% від їх загальної кількості. На їх базі було створено 7,3 тис. КСП, 1,2 тис. селянських спілок, 0,6 тис. акціонерних товариств, 1,1 тис. інших сільськогосподарських структур.

Після роздержавлення ставало можливим паювання землі. Забезпечувався пріоритет права кожного власника на продаж свого земельного паю над правом колективу. Тобто селянин сам міг вирішити, чи залишати земельний пай у колективному підприємстві або акціонерному товаристві на умовах оренди, чи заснувати приватне господарство фермерського типу. Розмежовувалися форми власності  на землю і форми господарювання на землі. За цих умов приватизація землі не означала скасування звичних для селян колективних форм господарювання, проти чого протестували ліві партії. Колгоспи могли й далі існувати, але тільки після персонального господарського самовизначення кожного селянина-власника. Цим реально, а не декларативно забезпечувалося право кожного власника земельного паю вирішувати, як йому господарювати – у колективі або самостійно. Така норма президентського указу відповідала критеріям демократичного суспільства. Паювання землі до 1999 р. було проведено у 99,8%  господарств, землі яких підлягали паюванню.

Роздержавлення і паювання землі покладалося на керівників і фахівців колгоспів та радгоспів. Тим самим проблема їхнього протистояння земельній реформі розв’язувалась. Маючи особливо великі майнові паї, ця категорія найбільш впливових у сільській місцевості працівників ставала економічно зацікавленою у здійсненні реформ.

Після цього повинна була розпочатися реалізація завдань другого етапу  реформи – формування реального власника землі, передача землі безпосередньо тим, хто її обробляє. Було завершено  приватизацію присадибних ділянок. До 1999 р. 6,1 млн. селян отримали сертифікати, які підтверджували, що вони є власниками земельного паю. 10 млн. громадян приватизували присадибні ділянки.

У 1999 р. в Україні  функціонувало приблизно 35 тис. фермерських господарств, які мали у своєму розпорядженні більше 800 тис. га сільськогосподарських угідь (1,8% від загалу). Але це був тільки початок. На черзі постало створення на базі реформованих колективних господарств нових організаційно-правових форм господарювання на правах приватної власності на майно та землю.

Але на цьому реформа загальмувалася. Сертифікати вказували лише на те, що селянин має право власності на певну частку земельного масиву, який після роздержавлення належав на правах колективної власності всьому КСП. Цю його частку потрібно було виділити з-поміж інших безпосередньо на  місцевості, тобто провести межування. Навіть в одному КСП землі були різної якості і призначення. Тому реальний поділ земельного масиву на паї перетворювався в гостру соціальну проблему. До того ж розпаювання на місцевості означало фактичне припинення діяльності КСП.

Завершальний етап аграрної реформи мав ознаменуватися появою приватного господарства, що заступало в усіх своїх функціях колективне  сільськогосподарське підприємство. Але тут реформа наштовхнулася на відчайдушний опір лівих сил у  Верховній Раді, які заблокували приватизацію землі. КСП фактично, по суті, залишалися колишніми колгоспами з усіма їхніми вадами. Як наслідок, у 1998 р. 88% сільськогосподарських підприємств завершили свою діяльність зі збитками. Рівень збитковості в цілому по галузі склав 23%. Прибутковим    було тільки виробництво зернових і соняшнику.

Сільськогосподарськими підприємствами на бартерних засадах у 1999 р. було обміняно 54% загального обсягу реалізації  соняшнику, 46% цукру, 33% зерна, 26% картоплі, 23% олії. А такий обмін був дуже невигідний для виробників продукції, оскільки  ціни на продукцію, реалізовану за бартерними угодами,  на 25% були нижчими, ніж при розрахунках за готівку.

З кінця 1994 р. розгорнулася приватизація підприємств. На кінець 1999 р. на базі  колишніх державних підприємств виникло 30 тис. акціонерних товариств, членами яких стали понад 30 млн. чол. Але масова приватизація державної власності не супроводжувалася реорганізацією та модернізацією виробництва. Для цього на більшості приватизованих підприємств не було створено необхідних ринкових стимулів.

У країні з кінця 1994 р. до кінця 1999 р. було приватизовано до 3 млн. квартир, тобто до 40% державного житлового фонду. Але реформа житлово-комунального господарства блокувалася лівими  силами у Верховній Раді буцімто під приводом захисту інтересів трудящих. Позитивний ефект приватизації житла не призвів до суттєвого поліпшення стану справ у цій галузі.

Таким чином, позитивні тенденції в народному господарстві України за 1994-1999 рр. не набули сталого характеру. Зміни, спричинені їх дією, – це лише  прориви на окремих ділянках. Таких зрушень було недостатньо для подолання кризи.

Економічна криза викликала різкий спад матеріального рівня життя трудящих. Протягом 1990-х років середня заробітна плата  ледь забезпечувала необхідні  витрати на харчування. Продовжувала зростати заборгованість за виплатами зарплатні і пенсій. На жовтень 1999 р. пересічна затримка з виплатою зарплатні та пенсій досягла кількох місяців. У 1999 р.  від відкритого або прихованого безробіття  в Україні потерпало до третини працездатного населення. На середину 1999 р. 46,9% населення держави мало місячні доходи нижчі, ніж межа малозабезпеченості.

Причин, що призвели до такого небаченого обвалу в економіці, а отже, і до різкого падіння  життєвого рівня народу, було кілька. Це і розрив усталених економічних зв’язків між колишніми радянськими республіками і країнами, які входили до соціалістичної співдружності, що в умовах незавершеності технологічного циклу промислових підприємств республіки мало катастрофічні наслідки; неймовірно великий воєнно-промисловий комплекс і великі складнощі на шляху його конверсії; спотворена структура народногосподарського комплексу країни з абсолютною перевагою важкої, енергозатратної галузі промисловості; низька якість і велика собівартість багатьох українських товарів, що закривала їм шлях на світовий ринок; відсутність достатніх внутрішніх джерел енергії і залежність від поставок нафти і газу із-за кордону, передусім із Росії; фактичне збереження, хоч і під іншими вивісками, давно збанкрутілої і дискредитованої в очах громадян колгоспно-радгоспної системи господарювання на селі; корумпованість, що, немов іржа, роз’їдала економічний механізм держави.

Та всі ці негаразди можна було подолати за умов консолідації громадян навколо державницької ідеї. Усі – від Президента до робітників і селян – мали усвідомити, що ніхто у світі не допоможе Україні вибратися з цієї глибокої соціально-економічної кризи, якщо кожен не буде працювати в єдиному напрямі – піднесенні добробуту своєї держави. А для цього потрібно було позбавитися комплексу національної меншовартості, стати патріотами України, об’єднатися навколо національної ідеї, ідеї незалежної держави, зрозуміти, що назад, до радянського минулого, вороття немає, що незалежна Україна – об’єктивна реальність, і відповідно до цього діяти.

Мирний шлях, яким йшла незалежна Україна, мав свою ціну, і заплатити за нього українському народу довелося сповна. Свідомо чи вимушено, але довелося йти на серйозні компроміси з недругами демократії, приватної власності, вільного підприємництва, та й самої незалежності та державності.

З цими проблемами розпочався наприкінці 1999 р. другий термін перебування Л. Кучми на президентській посаді. Стратегія розвитку залишалася незмінною – подолання економічної кризи.

Розроблені заходи стали приносити плоди. Із 2000 р. в Україні різко пішли вгору обсяги промислового виробництва практично в усіх галузях. За цими показниками Україна посіла провідне місце на пострадянському просторі. Робота зі стабілізації та піднесення економіки, переведення її на ринкові рейки набувала дедалі послідовнішого, системного і результативного характеру.

Упродовж 2000-2002 рр. спостерігалися стабільні і високі темпи економічного зростання (середньорічні темпи – 7%). Це найвищі темпи в Європі. Три місяці 2003 р. підтвердили цю тенденцію. Зростання валового внутрішнього продукту в першому кварталі 2003 р. становило 7%, зокрема, у промисловості – 12 %. Таким чином, роки економічного спаду – це вже пройдений шлях для України.

Інфляція складала в 2000 р. 25,8%, у 2001 р. – 6,1%, у 2002 р. уперше в Україні відбулася дефляція – 0,6%.

Але показники вітчизняної економіки в абсолютних вимірах на 2003 р. залишалися вкрай низькими і не могли забезпечити трудящим пристойного рівня життя.

Припинення економічного спаду є результатом втілення у життя курсу соціально-економічного розвитку країни, проголошеного у жовтні 1994 р. Позитивні зміни в економіці країни за 2000 – початок 2003 рр. свідчать, що Україна нарешті розпочала більш-менш цивілізовано господарювати, перетворюватися на країну з ринковою економікою. На кінець 2002 р. понад 70% продукції виробляли приватизовані підприємства.

Але велику небезпеку для економіки країни мала корупція. Потрібно було докласти значних і негайних зусиль для усунення від влади капіталу олігархічного спрямування, вивести економіку з тіні, повернути капітал, що був вивезений за кордон, з тим, щоб він працював на національну економіку. Не можна далі відсторонюватися від кричущого факту, що люди не можуть пристойно заробляти у власній державі і змушені шукати роботу поза її межами. Таких заробітчан у 2002 р. налічувалося щонайменше 1,5 млн. осіб. Економічну ситуацію в Україні не можна вважати задовільною, коли середній рівень зарплати лише дорівнював прожитковому рівню.

Апробованим засобом прискорення темпів виробництва, оновлення його технічного стану та підвищення якості завжди було залучення іноземного капіталу. Тим більше, що український капітал недостатньо потужний, щоб стимулювати системоутворюючі процеси.

Але західний капітал утримувався від серйозних бізнес-проектів в Україні. І головне – через відсутність ефективного власника, повільне становлення середнього класу, нездатність держави забезпечити прийнятні умови існування капіталу.

В українському суспільстві на початку 2000-х років ще відчувалося неприхильне ставлення до зарубіжних капіталістів, успадковане від радянських часів. За звичай з однією мотивацією: іноземні інвестиції підривають незалежність держави. Це, звичайно, помилка. У Франції одна третина робочих місць контролюється іноземним капіталом, проте французам не спадає на думку проводити паралель між державною незалежністю і масштабами інвестицій з-за кордону. Сьогодні для України дуже важливим є створити належні умови, у тому числі законодавчі, для якнайшвидшого залучення іноземного капіталу у формі інвестицій.

Потрібна нова, максимально прагматична та позбавлена ідеологічних упереджень модель економічного розвитку.

Наприкінці 1999 р. з’явився Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки”. Він є безпосереднім продовженням указу від 10 листопада 1994 р. й ухвалений саме тому, що положення першого указу не знайшли законодавчої підтримки у Верховній Раді та були виконані тільки формально, на папері. У результаті становище в сільському господарстві стало критичним. Так, у 1999 р. 85% КСП були збитковими (у 1994 р. – тільки 24%). Середньорічні темпи скорочення виробництва в КСП становили в 1991-1994 рр. 9,5%, а в 1995-1999 – 13%.

Така невтішна динаміка викликана неринковими формами господарювання. У той самий час з 1994 р. по 1999 р. виробництво в приватному секторі сільського господарства зросло на 10%. Маючи 16% земельних угідь, він дав 59,9% сільськогосподарської продукції.

Економічні відносини, які панували у колгоспно-радгоспному секторі сільського господарства, не вписувалися в економічні реформи. Тому президентський указ мав на меті перетворення КСП на колективні господарства з приватною власністю на землю.

Виходячи з духу і букви цього указу, ключовими напрямами завершального етапу аграрної реформи були такі.

По-перше, забезпечити вищий рівень персоніфікацій власності при збереженні цілісності господарсько-територіальних комплексів. Це мало гарантувати ефективніше використання землі й майна і не допустити розвалу соціальної сфери села, яка спиралася на колгоспний лад.

По-друге, здійснити перехід на суцільні земельно-орендні відносини між власниками земельних паїв і суб’єктами господарювання.

По-третє, створити максимально сприятливу ситуацію для розвитку особистих підсобних господарств з перспективою надання найкращим з них статусу юридичної особи (тобто фермерського господарства).

Роль приватного сектору у виробництві сільськогосподарської продукції за 1990-ті рр. зросла з 29,4 до 59,9% (за вартістю). Зокрема, у виробництві картоплі вона зросла з 71 до 98%, овочів – з 27 до 85%, фруктів та ягід – з 54 до 82%, м’яса у забійній вазі – з 29 до 71%, молока – з 24 до 62%, яєць –з 38 до 63%, вовни – з 11 до 50%. Звичайно, вражаюче збільшення частки приватного сектора у виробництві сільськогосподарської продукції свідчило не стільки про його безпосередні успіхи, скільки про розвал колективного сектора, який з кожним роком виробляв дедалі менше продукції в абсолютному вимірі. Проте для споживачів сільськогосподарської продукції не мало значення, звідки вона надходить на ринок. Якщо продукція надходила з підсобного господарства (яке вже втрачало ознаки підсобного і ставало основним на селі), то треба було потурбуватися про те, щоб підвищити товарність такого господарства за рахунок розширення його земельним паєм з КСП. Виділення селянам на отриманий земельний пай у натурі майна у вигляді будівель і споруд, техніки, робочої і продуктивної худоби, знарядь праці тощо зміцнювало їх особисте господарство.

За 2000 рік на селі було додатково створено 4 тис. підприємств. Загальна їх кількість на початок 2001 р. дійшла до 15 тис. Під час реформування було збережено цілісність земельних та майнових комплексів КСП. Понад 85% договорів оренди селяни уклали зі своїми господарствами, 10% – з підприємницькими структурами (як правило, інвесторами їхніх господарств) і тільки 5% – з фермерами. Три чверті керівників і спеціалістів колишніх КСП утворили на їх основі нові приватні формування.

Нові приватні формування вже майже нічим не нагадували колгоспів і радгоспів. Перехід на земельно-орендні відносини між селянами й тими підприємцями, хто брав на себе відповідальність за функціонування колишніх КСП у приватизованій формі, становив найбільш м’яку форму аграрної реформи. У селян залишалася можливість вибору: чи віддати свою землю (крім присадибної ділянки) в оренду, чи у зручний для себе час перейти на самостійне господарювання.

Але на початок 2001 р. в Україні ще залишалося близько 1,5 тис. колишніх КСП, які через різні причини  не стали справжніми приватними господарствами. Вони набули форми кооперативів із сотнею або більше засновників. Такі кооперативи не відрізнялися від колишніх КСП, а точніше – від колгоспів або радгоспів. У той самий час у 2001 р. в Україні нараховувалося 41,6 тис. фермерських господарств, які володіли 2,6 млн. га сільськогосподарських угідь (8% від загалу).

Навесні 2000 р. не бракувало песимістичних прогнозів щодо наслідків президентського Указу “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки”. Пророкувалися зрив посівної кампанії і цілковитий розвал тваринницької галузі. Підсумки першого року господарювання в умовах відсутності колгоспного ладу виявилися цілком сприятливими. Виробництво валової сільськогосподарської продукції зросло за 2000 р. на 9,2%.

Це не означає, однак, що основні труднощі трансформаційного періоду для сільського господарства лишилися позаду. Залишалися нерозв’язаними питання щодо врегулювання майнових відносин реформованих підприємств, формування ринку землі, забезпечення державного захисту приватної власності на землю, запровадження механізмів іпотечного кредитування та страхування сільськогосподарського виробництва тощо.

Визначення на місцевості земельного паю, як показує практика, пов’язане з багатьма ускладненнями технічного (відсутність кваліфікованих спеціалістів з межування земель), нормативного і законодавчого характеру. Відсутність законодавчої бази є найбільш дошкульним недоліком аграрної реформи.

Маючи виключне право видавати закон, Верховна Рада України до 2001 р. не спромоглася внести свій вклад в аграрну реформу. Чи варто звинувачувати у цьому законодавців?

Колгоспний лад надто довго проіснував на українській землі. Тому він залишався й тоді, коли зникла адміністративно-командна економіка, хоч насправді не міг функціонувати без неї. У результаті сільське господарство дедалі більше почало триматися тільки на присадибних селянських ділянках з обмеженою товарністю. По суті основний масив сільськогосподарських угідь виключався з народногосподарського обороту, створюючи цим загрозу національній безпеці.

Такою була об’єктивна реальність. Однак людям, які працювали на землі, було важко (економічно і психологічно) пристосуватися до цієї реальності. Вони, а разом з ними й депутати від їхніх округів, не могли наважитися зробити кроки, які руйнували колгоспний лад.

Президентський указ підштовхував до дій у певному напрямку. Норми указу враховували нові господарські тенденції, що складалися на селі, хоч останні були далеко не ідеальними. Зокрема, принцип соціальної справедливості нерідко приносився в жертву принципу економічної доцільності. В іншому випадку указ ніхто б не виконував. Так або інакше, указ зробив свою справу: знищив уже відмерлий орган, який загрожував продуктами розкладу всьому суспільному організму.

Реформоване сільське господарство поступово почало виходити з кризи. У 2001 р. селяни України зібрали 39,7 млн. т зерна. Це найбільший за роки незалежності врожай, на 62% більший, ніж було зібрано в 2000 р.

30 травня 2001 р. Президент Л. Кучма підписав Указ “Про основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки”. Аграрна реформа вступала в новий етап проведення.

25 жовтня 2001 р. Верховна Рада нарешті прийняла новий Земельний кодекс. Але перехідні положення Кодексу заборонили до 1 січня 2005 р. продавати або в інший спосіб відчужувати належну громадянам землю. На розвиток положень Кодексу Верховній Раді вже нового (2002 р.) скликання необхідно прийняти 30 законів.

У 2002 р. реальним результатом проведення реформ в аграрному секторі стало зростання обсягів виробництва продукції сільського господарства на 5,2%.

На жовтень 2002 р. в Україні налічувалося понад 3 млн. землевласників, тобто стільки селян обміняли земельні сертифікати та одержали державні акти на власність своїх наділів. Загалом це становило 42% від усіх українських селян.

У процесі реформування села інтенсивно відроджувалась хліборобська ідеологія, світоглядні та життєві засади селян-власників. У загальному підсумку не лише докорінно і невпізнанно змінювалося обличчя та перспективи національної економіки – змінювався зміст і характер усього суспільного життя, а відтак уся ментальність українського народу.

Те, що вчора було окремими, розрізненими фактами, набувало поширення, ставало загальним правилом. Іншими словами, накопичувалася така критична маса перетворень, яка остаточно відсувала в минуле залишки старої системи. На зміну їй приходили форми господарювання, засновані на приватній власності, економічному інтересі, діловій ініціативі. На кінець 2001 р. понад 80% від загальної кількості сягнуло число підприємств, які належать до недержавного сектора, і до такої ж цифри наближалась частка продукції, яку вони виробляли. Активно відбувались процеси роздержавлення в будівництві і на транспорті, на приватній основі розвивалася торгівля. Але найбільш виразно проявилися перетворення на селі. З колгоспно-радгоспною системою було покінчено. У приватну власність було передано понад 95% сільськогосподарських угідь, на приватній основі в 2002 р. була вироблена практично вся аграрна продукція.

Починаючи з 2000 р. вдалося загальмувати падіння життєвого рівня трудящих. Але темпи вирішення соціальних проблем, які безпосередньо стосуються кожного трудящого, залишаються занадто повільними.

Середньомісячний грошовий прибуток у розрахунку на одну особу в 2001 р. склав усього 178,6 грн. (34 долари США). Звичайно, це дуже скромний прибуток. Номінальна заробітна платня одного штатного працівника за той же проміжок часу становила в середньому за місяць 311 грн. (57 долари США), але вчасно не отримували заробітну платню 3,5 млн. осіб, як складали 27,3% зайнятих у народному господарстві країни. 27% наших громадян за даними Міністерства праці і соціальної політики жили в 2002 р. за межею бідності.

Чисельність громадян України, які мали статус безробітного, на 1 січня 2002 р. становила 1008,1 тис. осіб, що на 12,7% менше, ніж на відповідну дату 2001 р. У сільській місцевості було зареєстровано 311,7 тис. безробітних, або 4,8% працездатного населення. У містах рівень зареєстрованого безробіття на січень 2003 р. склав 3,8%. Найнижчим він був у Києві (0,5%), а найбільшим – у Рівненській області (7%). Рівень безробіття у порівнянні з минулими роками залишався ще відносно великим, але з 2000 р. мав тенденцію до зменшення.

Якими важкими не були в економічному плані 1991-2002 рр., вони допомогли українцям зрозуміти  реальні проблеми і оцінити переваги незалежності і демократичного способу управління країною. Суспільство і влада повинні прийти до згоди заради швидких соціальних зрушень в країні. Партії та їх лідери повинні не змагатися у пошуках компроматів один на одного і гучним оголошенням чергових “касетних” скандалів, а розробленням і втіленням у життя програми розвитку українського суспільства. Усі повинні усвідомити, що всі вони – український народ, що Україна – їх держава і від громадян  України залежить, якою вона стане завтра.