З’їзд народів Росії

 Надзвичайно важливим залишалося питання про майбутній устрій Російської держави та місце в ній автономної України. Для обговорення й розв’язання цього питання Центральна Рада скликала в Києві з’їзд представників народів Росії, який працював 8 – 15 вересня 1917 р. у приміщенні Педагогічного музею. У з’їзді брали участь представники татар, грузинів, латишів, литовців, поляків, євреїв, білорусів, естонців, молдаван, донських козаків і союзу козацьких військ та бурятів – усього 93 чол. Від росіян нікого не було, але на з’їзд прибув представник Тимчасового уряду, зрусифікований український письменник-кадет Максим Славинський. М.Грушевський, вітаючи з’їзд від імені Центральної Ради, заявив, що федеративна Росія продовжує залишатися лозунгом даного моменту: “На цьому гаслі об’єднуються з нами всі головні народності і області Росії”.  Від імені Тимчасового уряду М.Славинський сказав, що для Росії єдиною формою, яка забезпечить і політичні, і національні свободи, є форма автономного устрою, а для всієї держави – автономно-федеративна форма. Але проголосити федеративний устрій можуть тільки Всеросійські установчі збори. У постанові “Про федеративний устрій Російської держави” з’їзд визнав, що “Росія повинна бути федеративною демократичною республікою”. Для розробки й проведення заходів з організації Спілки народів з’їзд обрав Раду народів на чолі з М.Грушевським і з місцем перебування у Києві.

Назрівання політичної кризи

 Розвал народного господарства, загроза голоду, безсилля державної влади, наростання анархії, загост-рення соціальних і національних суперечностей, невимовний тягар війни – усе це викликало загальне незадоволення в суспільстві та зумовлювало наростання революційної кризи. У посиленні антиурядових виступів найбільшу роль відігравала діяльність більшовиків. Після розгрому корніловщини, коли почалась більшовизація рад, більшовики знову висунули лозунг “Уся влада радам!”, який тепер мав інший зміст – організація збройного повстання проти Тимчасового уряду. Радикальні популістські заклики більшовиків, здійснення яких начебто негайно мало поліпшити нестерпне життя людей, знаходили відгуки серед широких мас трудящих. Робітники влаштовували масові страйки, які в багатьох місцях закінчувалися установленням робітничого контролю над підприємствами або навіть організацією робітничого управління ними. Багатомільйонне селянство, не дочекавшись вирішення Тимчасовим урядом земельного питання, також дедалі ширше включалося в боротьбу. Почастішали, особливо в Подільській, Волинській і Київській губерніях, розгроми поміщицьких маєтків. Селянських виступів в Україні, за офіційно значно применшеними даними, протягом липня – першої половини жовтня відбулося 525 проти 143 за період до липня, тобто кількість їх збільшилася майже в чотири рази. Гострішою ставала боротьба солдатських і матроських мас. Вони стомилися від війни та хотіли якнайшвидшого її закінчення. На фронті відбувалися мітинги, усували найбільш ненависних офіцерів і обирали своїх командирів, відмовлялися виступати на передову й виконувати інші накази командування. Армія деморалізувалась. Більшовики, усіляко ініціюючи й організовуючи виступи робітників, селян, солдатів і матросів, цим сприяли дестабілізації ситуації в країні. Вони готували також і свої збройні сили – Червону гвардію, загони якої на жовтень 1917 р. в Україні налічували понад 15 тис. бійців. Більшовицькі організації всіма можливими засобами забезпечували їх зброєю та боєприпасами, червоногвардійці активно навчалися військовій справі, готуючись до збройного повстання.