10.3 Суспільно-політичне життя

 Запровадження атрибутів державності

24 серпня 1991 р. наша держава офіційно стала називатися  Україною,  що відповідає історичній традиції. Почалась розбудова атрибутів державності, без яких не існує жодна суверенна держава. 4 вересня 1991 р. над маківкою будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор. 28 січня 1992 р. він отримав статус державного. 15 січня 1992 р. державним гімном України стала мелодія композитора М. Вербицького на слова П. Чубинського „Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля”. У повному обсязі – з музикою М. Вербицького і словами П. Чубинського – через впертий опір лівих, антидержавницьких сил Верховна Рада прийняла гімн тільки 6 березня 2003 р. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України. У постанові було зазначено, що тризуб буде головним елементом майбутнього великого державного гербу України. Таким чином, національна символіка перетворилася на державну.

8 жовтня 1991 р. було введено в дію закон „Про громадянство України” і незабаром розпочався обмін радянських паспортів на українські.

7 листопада 1991 р. Верховна Рада затвердила Закон „Про державний кордон”. 12 грудня 1991 р. Президент України Л. Кравчук підписав Указ „Про утворення державного митного комітету України”. Почалося формування прикордонної та митної служб.

На початку січня 1992 р. в Україні було започатковано обіг купонів багаторазового використання. 1 вересня 1996 р. вони були замінені на гривні. Так відбувся перехід на власну грошову одиницю.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Постанову „Про військові формування на Україні”, якою підпорядковувала собі усі війська, дислоковані на території республіки. Цей крок українського керівництва був швидким і рішучим, щоб не дати оговтатись антиукраїнським силам у Збройних силах СРСР. Досвід Центральної Ради наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. свідчив, що без власних збройних сил Україна втратила б незалежність, потрібно було не дати змоги проімперським силам перехопити ініціативу. Восени 1991 р. керівництво самостійної України уникло помилки Центральної Ради.

11 жовтня 1991 р. Верховна Рада затвердила Концепцію оборони та будівництва Збройних сил України. Процес створення власної армії та флоту мав іти шляхом поступового реформування військ Київського, Одеського та Прикарпатського військових округів, частин протиповітряної оборони і Чорноморського флоту. 6 грудня 1991 р. було прийнято „Закон про Збройні сили України”, у якому офіційно проголошувалося створення власної армії та флоту. Поступово була створена правова база для реформування війсь­ка. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла „Військову доктрину України”. Вона мала чітко виражений оборонний характер. Тому чисельність збройних сил була скорочена. Якщо наприкінці 1991 р. вони становили 726 тис. чол., то на 2003 р. – 310 тис. та 90 тис. цивільних осіб у складі трьох оперативних командувань.

Принципи ненападу, поваги територіальної цілісності і національної незалежності інших держав, відмова від використання збройних сил як інструмента зовнішньої політики покладені в основу української оборонної політики і цілком відповідають основним положенням документів ООН та Гельсінських угод.

Поряд із Збройними силами, Україна створила частини спеціального призначення, Службу безпеки та інші силові структури держави. 

Політичні партії та організації

До серпня 1991 р. політичні партії та  організації в Україні умовно поділялися на дві групи : комуністичну і антикомуністичну.  Останню об’єднувала боротьба проти тоталітарної системи, за демократичні перетворення в країні.

            Після перемоги сил демократії, проголошення незалежності і розпаду СРСР блок антикомуністичних сил розпався, оскільки спільна мета, що їх об’єднувала, була досягнута, на перше місце виступили власні цілі та завдання.

            За базовими характеристиками (ідеологією, політичною  платформою, організаційною структурою, методами й засобами діяльності, соціальною базою і складом виборців) політичні партії України можна поділити на п’ять груп:

-         партії комуністичного та соціалістичного спрямування;

-         соціал-демократичні партії;

-         організації ліберального, ліберально-демократичного і центристського спрямування;

-         національно-демократичні партії;

-         національно-радикальні організації.

До партій комуністичного та соціалістичного спрямування на рубежі

ХХ-ХХІ ст. в  Україні належало кілька організацій, найбільші з яких – Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ), Прогресивно-соціалістична партія України

(ПСПУ). У березні 2002 р. з них подолали чотиривідсотковий бар’єр на виборах до Верховної Ради КПУ і СПУ.

             Компартія України, що відродилась у 1993 р., вважає своєю найближчою метою усунення від влади нинішнього керівництва країни, називаючи його “буржуазно-націоналістичним” та “антисоціалістичним”. Комуністи вимагають переходу всієї повноти влади в державі до рад, рішучої зміни політичного курсу країни, відновлення соціалістичного характеру розвитку суспільства, відродження Радянського Союзу. У Верховній Раді ІІ і ІІІ скликань (1994 і 1998 рр.) ця партія мала найчисельнішу фракцію (перший секретар ЦК КПУ П.Симоненко).

             Близька за ідеологією і політичною платформою до комуністів ПСПУ, що створена в 1995 р. Н. Вітренко та В. Марченком. Галаслива у 1995-2002 рр. ця  партія у березні 2002 р. не змогла подолати чотиривідсотковий бар’єр на парламентських виборах.

             У жовтні 1991 р. відбувся установчий з’їзд СПУ. Лідер партії О. Мороз був Головою Верховної Ради України ХІІ скликання (1994-1998 рр.). СПУ створювалася тоді, коли КПУ була заборонена, а тому її основу склали колишні комуністи. СПУ не відмовилася  від побудови соціалізму, але від комуністів відрізняється  поміркованішими політичними гаслами.

            До партій соціал-демократичної орієнтації на початку 2003 р. в Україні належали Соціал-демократична партій України (об’єднана) та ряд інших організацій. Ці партії визнають пріоритет прав людини, розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову, дотримуються традиційної форми  демократії – політичної, економічної і соціальної. Тобто вони близькі за своїми ідейними поглядами партіям Соцінтерну, не визнають ідеології марксизму-ленінізму. У той самий час вони відмінні від ліберальних, ліберально-демократичних, центристських партій, тому  що виступають не лише за правову і демократичну державу, а й за соціально відповідальну, не лише за ринкову економіку, а й за соціально орієнтовану. СДПУ (о) подолала на виборах до Верховної Ради 31 березня 2002 р. чотиривідсотковий бар’єр. Лідери партії – В. Медведчук, Л. Кравчук та інші.

              До політичних організацій ліберального та ліберально-демократичного спрямування на початку 2003 р. належала Ліберальна партія України та ряд інших. На виборах у Верховну Раду у березні 2002 р. вона пройшла у складі виборного блоку   “Наша Україна”.

              Ідеологічною основою лібералізму є визнання безумовного пріоритету прав людини над національними, класовими, релігійними тощо. інтересами.. Партії ліберального спрямування в Україні виступають за демократичну, правову державу, чіткий розподіл влади, прискорення приватизації, ринкову трансформацію економіки, роздержавлення. Для лібералів приватна власність – основа економічного розвитку держави. Тому для них важливим є відродження різних форм власності, у першу чергу приватної, забезпечення її  надійного правового захисту.

              До організацій центристського спрямування належала Аграрна партія, Народно-демократична партія, Партія промисловців і підприємців, „Трудова Україна”, які об’єдналися на виборах 2002 р. у блок “За єдину  Україну”

(лідер – В. Литвин). Провідні діячі – А. Кінах, В. Пустовойтенко, К. Ващук, С. Тигіпко.

               Національно-демократичні партії у політичному спектрі України у 1990-х роках були  представлені передусім Народним Рухом України, Українською республіканською партією, Демократичною партією України та  ін.

               Народний Рух України займав серед них провідне місце. Вершини своєї популярності Рух досяг наприкінці 1991 р., коли його підтримували мільйони виборців.  1 грудня 1991 р. була досягнута головна мета Руху – народ проголосував за незалежність України. А потім почалося розмежування і розкол усередині організації. Одна течія  виступала, щоб Рух залишався громадською організацією на багатопартійній основі, інші – за перетворення Руху в партію. Перемогла ідея перетворення Руху на політичну  партію, що і було проведено в життя на IV Великому зборі організації у грудні 1992 р. Рух очолив В. Чорновіл. У результаті розколів чисельність місцевих осередків Руху почала скорочуватися, вплив Руху на маси значно послабшав. Але на парламентських виборах 29 березня 1998 р. Рух подолав чотиривідсотковий бар’єр і утворив у Парламенті країни другу за чисельністю (після комуністів) фракцію. Але на початку березня 1999 р. Рух розколовся на дві окремі організації

(лідери – Г. Удовенко, В. Костенко). Лідер Народного Руху –

В. Чорновіл – трагічно загинув 30 березня 1999 р. На виборах до Верховної Ради у березні 2002 р.  обидва рухи пройшли у Парламент у складі блоку В. Ющенка “Наша Україна”.

            Ідеологічною основою партій національно-демократичної орієнтації є національна ідея, демократичний націоналізм, який у розумінні національних демократів означає баланс інтересів нації й особи, єдність прав нації і людини. Але в альтернативних ситуаціях  націонал-демократи пріоритет завжди віддають нації і державі. При цьому вони відстоюють мінімальне втручання держави в економіку, виступають за радикальні ринкові  реформи, що єднає їх з партіями ліберального і центристського спрямування, але виступають за дієвий контроль держави  у культурній, політичній сферах, за сильну виконавчу  владу, за Українську державу, що зближує їх з націонал-радикалами.

            До націонал-радикальних організацій та партій на початку 2003 р. належали  Українська національна асамблея – Українська народна самооборона (УНА-УНСО), Організація українських націоналістів (ОУН), Конгрес українських уаціоналістів (колишня назва ОУН(б)) та інші. Усі вони визнають пріоритет інтересів нації над будь-якими іншими, виступають за сильну українську державу, а тому в перехідний період згоджуються  і на встановлення в  країні  авторитарного режиму. Їхній ідеал – самостійна соборна Україна.

              На виборах до Верховної Ради у березні 2002 р. Конгрес українських націоналістів (КУН) виступив у складі блоку “Наша Україна”, а, отже, провів своїх представників до Парламенту. У березні 2003 р. КУН зазнав тяжкої втрати – померла їхній довголітній лідер  народний депутат України Я. Стецько.

               Визначити загальну чисельність усіх існуючих в Україні на початок  2003 р. політичних партій важко. За короткий термін Україна пройшла шлях від жорсткої однопартійності до гіпертрофованої багатопартійності. Одні партії зникали, інші виникали напередодні парламентських виборів. На 1 квітня 2003 р. в Міністерстві юстиції України було зареєстровано 124 партії. Загальна кількість членів усіх партій не перевищувала  400-500 тис. осіб.

                 Жодна з  політичних партій не змогла виробити і донести до суспільства консолідуючу  загальнонаціональну ідею. Більшість партій являють собою штучні, віртуальні утворення, без соціальної опори, діють не як політичні організації, а як групи підтримки того або іншого лідера на виборах, частина з них має регіональний або корпоративно-клановий характер. Соціологічні опитування напередодні парламентських виборів свідчать:  менше 2%  громадян України бажають бути членами якихось партій.

                  Досвід партійного будівництва у незалежній Україні за 1991-2003 рр. свідчить, що політичні партії, за винятком тих, що мали власні фракції у Верховній Раді, посідали другорядне місце в ієрархії інститутів політичної системи держави. Їхній вплив на суспільно-політичне життя в Україні був мінімальний і обмежувався можливостями окремих представників у структурах влади: організацією акцій протесту проти дій органів влади (опозиційні партії) та створенням відповідної громадської думки шляхом виступів своїх  лідерів у пресі, по радіо і телебаченню. Наявність значної кількості віртуальних партій, партій-бізнеспроектів, комерціалізація, олігархізація, регіоналізація  дискредитували партійне життя. Назріла потреба у законодавчих та політичних заходах, надання партіям ідеологічного характеру: повинні змагатися ідеї, а не гроші. Але щоб ці заходи провести у життя, потрібно, щоб в Україні утворилося соціальне середовище для формування політично структурованого суспільства і сучасної багатопартійної системи.