Участь України в міжнародних організаціях

Важливою складовою діяльності України на міжнародній арені була її участь у міжнародних організаціях. Вона обумовлювалася як міркуваннями національної безпеки, так і економічними інтересами.

Насамперед Україна як одна з держав-засновників ООН активно співпрацювала у цій поважній міжнародній організації. Свідченням авторитету України в ООН є обрання її представника – міністра закордонних справ Г. Удовенка – головою 52-ї сесії Генеральної асамблеї ООН у 1997 р. і членство України в Раді Безпеки ООН у 2000-2001 рр.

Особливу зацікавленість з боку України викликали європейські та атлантичні структури.

На початку 1992 р. Україна стала повноправним членом Організації з Безпеки і Співробітництва в Європі (ОБСЄ) і підписала Гельсінські угоди 1975 р., які гарантують непорушність кордонів, мир і стабільність у Європі. У рамках ОБСЄ та ООН Україна брала участь у міжнародних миротворчих операціях у Боснії та Герцоговині, Анголі, Таджикистані та інших країнах.

Наша держава поставила собі за мету вступити у дуже впливову Раду Європи, куди її прийняли 9 листопада 1995 р. Членство України

у Раді Європи – це необхідна сходинка до подальшої інтеграції країни в європейські структури, зокрема у Європейський Союз. Останній – ядро європейської інтеграції, об’єднання країн з розвинутою економікою, демократичними режимами і високим рівнем життя населення. Тому Україна прагнула стати повноправним членом цього Союзу. Першим кроком на цьому шляху було підписання угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Євросоюзом 14 червня 1994 р.

Після цього на черзі постала реалізація чергової мети у відносинах з Європейським Союзом – набуття Україною статусу асоційованого члена цієї організації.

Гельсінська сесія  Європейської Ради 11 грудня 1999 р. прийняла спільну стратегію Європейського Союзу щодо України. Було заявлено, що „двері Європейського Союзу залишаються відкритими”, але кандидатура України буде розглядатися за її економічними результатами, а не геополітичними міркуваннями. Відповідно до бачення Євросоюзу, услід за угодою про партнерство і співробітництво між Україною та цією організацією 1994 р., мав відбутися вступ України до Світової Організації Торгівлі, підкріплений переговорами і підписанням договору про створення зони вільної торгівлі з Євросоюзом. Було зазначено, що якщо зона вільної торгівлі буде реально й ефективно впроваджена в життя, можна буде підписати договір про асоційоване членство України в Європейському Союзі.

У 2002 р. стало очевидним, що процес набуття Україною повноправного членства в Євросоюзі займе більше, ніж 10 років. Українцям необхідно усвідомити, що країна здійснюватиме входження до Євросоюзу в міру того, як Європа входитиме в Україну – коли стануть реальними європейські стандарти політичної культури, суспільних та трудових відносин, самого способу мислення і життя. Україна буде в Євросоюзі, коли філософський євростандарт стане переконанням і повсякденною практикою наших громадян. Тільки тоді вони прилучаться до процвітаючого Європейського Союзу.

Найближчою метою України на цьому шляху є її вступ у 2004 р. до Світової Організації Торгівлі.

Геополітичне розташування України зумовило її об’єднуючу роль між багатьма регіональними процесами – центрально-східноєвропейськими, чорноморським та балтійським. Тому Україна намагалася відігравати активну роль на всіх зазначених напрямках.

У 1992 р. Україна ввійшла до числа 11 країн-засновниць Чорноморського Економічного Співробітництва.

Україна розвивала стосунки з такими регіональними структурами, як Центральноєвропейська ініціативі, Асоціація вільної торгівлі тощо.

Велике значення для економічного розвитку нашої країни мав вступ у 1992р. до Європейського банку реконструкції та розвитку.

Зовнішньополітична лінія поведінки українського керівництва була в 1991-2003 рр. багатовекторною. Але при цьому помітно переважали два вектори – російський і західний.

Або Російський, або західний вектори інколи виходили на перший план, але в межах більш тривалого часу завжди вирівнювалися. Така лінія зовнішньої політики мала основною метою забезпечення політичної незалежності України в умовах її економічної, передусім, енергетичної залежності від Росії. Тому Україна, щоб позбавитися цієї залежності, повинна була якомога швидше провести реструктуризацію господарства. Для цього Україні потрібна була фінансова допомога Заходу. Кредити, надані Україні урядами США, ФРН, Італії, інших країн, а також Міжнародним Валютним Фондом, Світовим банком, Європейським банком реконструкції і розвитку допомогли поліпшити платіжний баланс. Без них, зокрема, не можна було б розплатитися з Росією і Туркменистаном за нафту і газ. Домагаючись кредитів, український уряд ціною збільшення зовнішньої заборгованості відсунув на майбутнє розв’язання невирішених в умовах гострої економічної кризи проблем.

9 липня 1997 р. у Мадриді Президентом України Л. Кучмою та лідерами 16 країн-членів НАТО була підписана Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору. Таким чином, Україна виходила із небезпечної для неї „сірої зони” між НАТО і Росією, здобула додаткові гарантії своєї безпеки.

Інтереси національної безпеки держави та міжнародна ситуація на початку XXI ст. вимагали істотного поглиблення відносин України з НАТО. 2002 рік – рік проголошення наміру України вступити у НАТО.