9.3 Матеріальний рівень життя населення і стан культури Матеріальний рівень життя населення

У матеріалах ХХІІІ–XXIV з’їздів КПРС і Компартії України, які відбувалися в 1966 – 1981 рр., зазначалося, що піднесення народного добробуту є найголовнішим завданням партії. У Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 р. було записано, що найвища мета суспільного виробництва при соціалізмі – найповніше задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб людей. В Основному законі було зафіксовано право громадян на гарантовану і гідну оплату праці, право на житло, кваліфіковану медичну допомогу. Не можна сказати, що ці гасла залишалися пустим звуком. Та декларовані конституційні норми значно відхилялися від дійсного стану речей. Велике значення для підвищення життєвого рівня народу мало зростання національного прибутку. Його сума в УРСР за 1965 – 1985 рр. зросла більше ніж у 2,5 рази. (з 38,2 млрд. крб. до 96,6 млрд.). До 80% цієї суми, як стверджувала офіційна статистика, йшла на підвищення матеріального рівня життя народу і на розвиток культури. За ці роки помітно підвищився мінімум заробітні плати робітників і службовців. У січні 1965 р. він становив 40-45 крб., а в 1977 р., коли було завершено введення мінімуму зарплати, він досяг 70 крб. на місяць (у цінах 1961 р.). Одночасно було скасовано податки із заробітків до 70 крб. на місяць і знижено ставки податків при зарплаті до 90 крб. Середньомісячна заробітна платня робітників і службовців в Україні зросла із 93,3 крб. у 1965 р. до 173,9 крб. у 1985 р. Зокрема, підвищилася зарплатня освітянам, медикам, працівникам культури, науково-дослідних установ, підприємств громадського харчування, житлово-комунального обслуговування. Одночасно значно підвищилися стипендії студентів. У сфері матеріального виробництва оплата праці була вищою, ніж працівникам бюджетних установ. Так, кваліфікований робітник отримував зарплатню значно вищу, ніж лікар, вчитель, працівник культурно-освітньої установи. Було вжито заходи щодо підвищення оплати праці колгоспників. З 1 липня 1966 р. в усіх колгоспах уводилася гарантована грошова оплата праці. За 1966 – 1985 рр. середньомісячна оплата праці колгоспників у республіці зросла з 49,8 крб. до 135,6 крб. Окрім того, значні доходи селяни мали від присадибних господарств. Помітне зростання грошових прибутків населення призвело до значного збільшення товарообігу. Він зріс в УРСР із 16,5 млрд. крб. у 1965 р. до 50,3 млрд. у 1985 р., тобто більше ніж у три рази. У розрахунку на 100 сімей забезпеченість населення республіки предметами культурно-побутового призначення зросла за 1965 –1985 рр.: за телевізорами – із 21 до 92, холодильниками – з 8 до 88, пральними машинами – з 19 до 65 тощо. Споживання основних продуктів харчування в перерахунку на душу населення на рік за це двадцятиріччя зросло: за м’ясом і м’ясопродуктами – із 41 до 66 кг, за молоком і молочними продуктами – із 246 до 350 кг, цукром – із 36,2 до 46,5 кг, олії – із 7,8 до 10,6 кг тощо. Однак обсяги виробництва та реалізації товарів народного споживання значно відставали від потреб населення. Так, з 1971 по 1985 рр. грошова маса зросла в 3,2 раза, а виробництво товарів народного споживання тільки в 2 рази. Тому черги біля прилавків магазинів та різного роду дефіцити залишалися постійною прикметою радянського способу життя. Нереалізовані кошти населення значною мірою накопичувалися в державних ощадкасах. Сума внесків громадян республіки у цих установах зросла з 3,5 млрд. крб. у 1965 р. до 49,7 млрд. крб. у 1985 р. Радянська пропаганда завжди з гордістю вказувала на цей показник, як на ще одне свідчення зростаючого життєвого рівня населення. Але таке значне (у 14,2 рази) зростання суми вкладів свідчило про приховані інфляційні процеси в радянській економіці, про обмежені можливості ринку товарів та послуг, про значний товарний голод у країні. На початку 1990-х років абсолютна більшість вкладів населення в ощадкасах знецінилась, вкладені кошти так і не були реалізовані.  На збільшення грошової маси в країні, не забезпеченої відповідною  товарною масою, дуже негативно впливала порочна практика “виводилівки” та приписок, що масово поширилася на виробництві в 1970-х роках – на початку 1980-х років, і призводила до виплати працівникам фактично незароблених грошей, незаслужених премій, встановлення “гарантованих” ставок зарплати, не пов’язаних із трудовими внесками працівника. У радянській країні значну частку матеріальних ресурсів відводили до суспільних фондів споживання, за рахунок яких фінансували освіту, медичне обслуговування, пенсії, стипендії, відпустки тощо. Якщо в 1965 р. сума виплат і пільг за рахунок цих фондів на душу населення складала за рік у республіці 164 крб., то в 1985 р. – 511 крб. У 1965 – 1985 рр. була збільшена мінімальна тривалість щорічної відпустки для робітників та службовців із 12 до 15 робочих днів, зросли розміри грошових виплат трудящим у з’вязку з тимчасовою втратою працездатності, введене безплатне користування підручниками у середніх школах, держава допомагала сім’ям, у яких доход на людину не перевищував 50 крб. і які мали неповнолітніх дітей. У другій половині 1960-х - першій половині 1980-х років було значно удосконалено систему пенсійного забезпечення, підвищено  розміри пенсій для робітників та службовців, з 1965 р. почали виплачувати пенсії колгоспникам. Але в цілому розміри пенсій рядовим радянським громадянам були не значні і їх ледве вистачало на покриття найнеобхідніших потреб людини.  Одним із показників матеріального добробуту населення є рівень забезпеченості житлом. За 1966 – 1985 рр. в УРСР 24,8 млн. чол., тобто майже половина жителів, поліпшила свої житлові умови. З’явилися нові міста – Придніпровськ, Світловодськ, Українка, Вільногорськ, Дніпровий та ін. У Києві з’явилися нові житлові масиви: Русанівка, Нивки, Сирець, Оболонь. Подібні мікрорайони виникли у кожному місті. Поступово змінився зовнішній вигляд сільських населених пунктів. У багатьох селах виросли добротні цегляні будинки, двохповерхові школи, будинки культури, дитячі дошкільні заклади, лікарні, торгівельно-побутові комплекси. Упродовж 1966 – 1985 рр. у республіці було споруджено 376,7 млн. кв. м. житла. Але житла не вистачало. Так, за 1981 – 1985 рр. черга на житло в містах, що налічувала 1,5 млн. чол., не зменшилася, а збільшилася до 2 млн. чол. До того ж практика розподілу квартир в умовах відсутності справжньої демократії і дійсного громадського контролю не могла вдовольнити трудящих. Дуже низькою залишалася якість житла. Нові квартири вимагали ремонту відразу після вселення туди людей. При забудові нових мікрорайонів використовувалися невдалі, стандартні, невиразні проекти житлових будинків, у багатьох “експериментальних” селах споруджували багатоповерхові будинки, що були не пристосовані до сільського способу життя. Незважаючи на великі обсяги будівництва, держава явно не справлялася зі взятими на себе зобов’язаннями. Потрібно було ширше залучати кошти населення, зокрема, через створення житлово-будівельних кооперативів. Але в 1979 р. в Україні нараховувалося всього 470 таких об’єднань із 62 тис. пайщиків. Цілком зрозуміло, що для України це була краплина в морі, черга на вступ до житлового кооперативу постійно зростала. За 1965 – 1985 рр. поступово поліпшувалося забезпечення населення республіки комунальними послугами. Так, у містах водогоном користувалися 70,8% городян у 1965 р. і 91,3% у 1983 р., каналізацією 67,1% у 1965 р. і 89,5% у 1983, газом 52,1% у 1965 р. і 85,7% у 1983 р. У 1965-1985 рр. поступово поліпшувалося транспортне обслуговування населення. Тролейбус з’явився на вулицях Черкас, Рівного, Кременчука, Сум, Кіровограда, Миколаєва, Артемівська, Кадіївки, Маріуполя, Макіївки, Хмельницького, Слов’янська, Сєвєродонецька та інших міст. У 1975 р. запрацював Харківський метрополітен – другий у республіці. У сільській місцевості розширювалася мережа автобусних ліній. У 1985 р. більшість колгоспів та радгоспів мали автобусне сполучення з районними центрами або найближчими залізничними станціями. Але в соціальному розвитку село набагато відставало від міста.  Це стосувалося забезпечення транспортом, газом, організацією побутового обслуговування, державної та кооперативної торгівлі, охорони здоров’я тощо. На середину 1980-х років забезпечення природним газом становило лише 7%, а водогоном тільки 14,6% від потреби селян. Більше половини сіл не мали лазень, а 200 сільських населених пунктів у південних областях УРСР не мали джерел водопостачання і існували на привізній воді, що робило життя там нестерпним. У цілому, незважаючи на певний успіх у поліпшенні матеріальних умов життя в УРСР за 1965-1985 рр., якість життя простих громадян залишалася низькою. Тоталітарна система виявилася неспроможною вирішувати назрілі питання соціальної сфери. Зберігався залишковий принцип виділення ресурсів для її розвитку. Наскільки відносним був добробут радянських громадян у 1985 р., свідчить той факт, що за рівнем життя Україна посідала 60-те місце у світі. Український народ був позбавлений умов життя, гідних сучасної цивілізації. Незадовільні умови праці й побуту, стресові ситуації на цьому ґрунті, поширення пияцтва і наркоманії загострили проблему здоров’я нації. З точки зору забезпечення лікарями, лікарняними ліжками, то тут буцімто було все гаразд. У 1985 р. на 10 тис. населення України припадало 38,9 лікарів, 106,7 медсестер, 128 лікарняних ліжок, що було більше, ніж у сусідніх європейських країнах. Але оснащеність медичних закладів і якість медобслуговування залишалися надзвичайно низькими. Медицина фінансувалася за залишковим принципом. Відчувалася гостра нестача сучасного медичного обладнання, потрібних медикаментів. Багато лікарень, особливо на селі, розміщувалися у непристосованих приміщеннях. У третині українських сіл не було навіть амбулаторій. Пересічна тривалість життя в Україні знижувалася, а в сусідніх європейських країнах зростала. У 1985 р. цей показник у республіці становив 68 років. Це є свідченням не тільки незадовільного стану з охороною здоров’я, а й тривалого споживання неякісних продуктів харчування, незадовільного водопостачання, екологічної кризи, наростання соціально-економічних негараздів тощо. Наприкінці 1970-х років у деяких областях УРСР рівень смертності перевищив народжуваність. Почалася депопуляція народу. Це вкрай неблагополучне явище свідчило про глибоку кризу у суспільстві.