Розвиток промисловості

Протягом другої половини 1960-х – першої половини 1980-х років у промисловості України спостерігалися суперечливі тенденції. З одного боку, погіршувалися основні показники промислового розвитку, з другого – спостерігалося невпинне нарощування базових і сировинних галузей, виробництво засобів праці. Тому вживати термін “застій” щодо цього періоду не правомірно. Зберігалася особливість промислового розвитку УРСР, характерна ще з довоєнних п’ятирічок, коли група “А” (виробництво засобів праці) незмінно переважала над групою “Б” (виробництво предметів споживання) у загальному обсязі валової продукції народного господарства. Так, у 1960 р. це співвідношення становило 71% до 29%, а в 1985 р. – 72% до 28%. Протягом восьмої п’ятирічки (1966 –1970 рр.) у республіці вступило до дії 250 нових великих підприємств, понад 2 тис. виробничих комплексів і цехів. Основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зросли в 1,5 рази. Особливо високими темпами розвивалася електроенергетика республіки.  У 1970 р. в УРСР було вироблено 137,6 млрд. квт/год. електроенергії, що на 46% більше, ніж в 1965 р. Протягом восьмої п’ятирічки завершилось спорудження найбільшої у Європі Придніпровської, а також Зміївської, Бурштинської, Старобешівської, Ворошиловградської теплових електростанцій. Завершилось створення єдиної енергосистеми республіки, до якої були підключені усі підприємства, радгоспи та колгоспи, населені пункти.  У восьмій п’ятирічці в УРСР крок уперед зробила вугільна промисловість. За 1966 – 1970 рр. було введено до дії 11 нових шахт та буровугільних розрізів, три вуглезбагачувальні фабрики. У 1970 р. було видобуто 207 млн. т. вугілля, або на 12% більше, ніж у 1965 р. Невпинно розвивалася нафтова і газова промисловість УРСР. За 1966 – 1970 рр. Стали функціонувати 33 нові нафтові та газові родовища, приріст видобутку нафти склав 98%, газу – 51 %. Швидко нарощувала свій потенціал і чорна металургія УРСР. За  п’ять років було збудовано 9 прокатних і трубних станів, кілька доменних печей. Зміцніла і сировинна база чорної металургії. Розпочалася експлуатація нових залізорудних родовищ, зокрема і в Полтавській області. Швидко набирала темпи машинобудівна промисловість. У 1966 – 1970 рр. у республіці стали до ладу 27 нових  машинобудівних заводів. У цілому, обсяг продукції машинобудування в республіці збільшився на 81%. У восьмій п’ятирічці динамічно розвивалася хімічна промисловість. Були збудовані Калушський хімічний комбінат і Кримський завод двоокису титану. Загальний обсяг продукції хімічної промисловості республіки зріс на 89%. Загалом, у восьмій п’ятирічці були досягнуті найкращі показники у розвитку економіки за радянські часи. У дев’ятій п’ятирічці (1971 – 1975 рр.) у республіці було збудовано 300 великих промислових підприємств і більше як 2800 окремих виробничих об’єктів і комплексів. Швидкими темпами розвивалася електроенергетика. Виробництво електроенергії зросло на 41% і досягло в 1975 р. рівня 194,4 млрд. кВт/год. Бурхливо розвивалася нафтова та газова промисловість. Було введено до дії 26 нових нафтових та газових родовищ. За роки дев’ятої п’ятирічки помітно зріс видобуток вугілля, залізної руди, виплавки сталі, виробництво прокату. Швидкими темпами нарощувалося виробництво в машинобудуванні, металообробній, хімічній промисловості. Так, продукція машинобудування за роки дев’ятої п’ятирічки зросла на 75%, виробництв мінеральних добрив збільшилося з 11,5 до 18,2 млн. т. У десятій п’ятирічці (1976 – 1980 рр.) в УРСР почали діяти ще 150 великих сучасних промислових підприємств і близько 1900 виробничих об’єктів та потужностей. Випуск промислової продукції збільшився на третину. Був забезпечений переважаючий розвиток базових галузей – паливно-енергетичної, металургійної, машинобудівної, хімічної промисловості. Важливими новобудовами десятої п’ятирічки стали Запорізька  і Вуглегірська ДРЕС. У ці роки прискорено будувалася і сумнозвісна Чорнобильська АЕС. Вироблення електроенергії зросло з 194,6 млрд. кВт/год у 1975 р. до 236 млрд. кВт/год у 1980 р. Значно збільшився  видобуток нафти, газу, вугілля. Розвивалася чорна металургія. Розширювався видобуток залізної руди. Набирала темпів хімічна промисловість. У 1980 р. хіміки республіки виробили 19,7 млн. т мінеральних добрив проти 18,2 млн. у 1975 р. Швидкими темпами в Україні розвивалася машинобудівна і металообробна промисловість. В одинадцятій п’ятирічці (1981 – 1985 рр.) головну увагу в республіці приділяли базовим галузям промисловості: електроенергетиці, вугільній, чорній металургії, машинобудуванню. Були введені до дії Чорнобильська, Південноукраїнська, Рівненська, Запорізька та Хмельницька атомні електростанції, було завершено спорудження Дністровської гідроелектростанції.   У цілому за 1966 – 1985 рр. виробництво електроенергії  в республіці виросло в 2,9 рази, прокату  чорних металів – у 1,4, металорізальних верстатів – у 1,2, телевізорів – у 6,1, холодильників – у 2,6 раза тощо. Отже, кількісні показники свідчать про розвиток промисловості в ці роки. Країна вийшла на перше місце у світі з видобутку палива, виплавки металу, виробництва тракторів тощо.  Але таке зростання виробництва, поглинаючи величезні матеріальні і трудові ресурси, не давало адекватного господарського результату. В економіці країни склалася дивовижна ситуація, коли навіть зростання національного доходу неістотно впливало на рівень життя населення, оскільки економіка працювала сама на себе. Усе яскравіше вимальовувався парадокс: індустрія України працювала на повну потужність, часто на межі можливостей, розростаючись у розмірах, – і разом із тим вона значною мірою працювала марно, для завантаження самої  себе, багаторазово переробляючи метал та інші матеріали, щоб виробити неякісні, нікому не потрібні, але заплановані вироби. Промисловість потребувала впровадження нових технологій, інтенсифікації використання трудових ресурсів, переорієнтації структури виробництва на високотехнологічні цикли тощо. Але ці елементи у планах п’ятирічок мали здебільшого декларативний характер. Тому період 1970-х років був часом уповільнення економічного розвитку, а на початок 1980-х років стали помітними і якісні показники занепаду вітчизняної економіки. Більшість планових показників дев’ятої – одинадцятої п’ятирічок не були виконані. За 1970 – 1985 рр. майже вдвічі зменшилася рентабельність підприємств. Помітно знизилася фондовіддача і в той же час помітно зросла матеріаломісткість виробництва. Діючий господарський механізм не забезпечував раціонального і ощадливого використання палива, сировини, матеріалів. Для значної частини ресурсів норм витрачання взагалі не існувало. Так, у 1985 р. загальна вартість ненормованих ресурсів становила до 75% від матеріальних витрат на виробництво продукції. Такого марнотратства ніде у світі не було. За 1966 – 1985 рр. різко впали середньорічні темпи приросту основних показників економічного розвитку республіки. Так, середньорічний приріст валового суспільного продукту в УРСР у восьмій п’ятирічці становив 6,7%; у дев’ятій – 5,6%; у десятій – 3,4%; в одинадцятій – 3,5%. Темпи приросту національного доходу відповідно складали: 6,7%; 4,6%; 3,7%; 3,4%. Темпи приросту продукції промисловості становили: 8,4%; 7,2%; 3,9%; 3,5%. У другій половині 1960-х – першій половині 1980-х років економіка УРСР розвивалася екстенсивним шляхом, тобто зростання обсягів досягалося за рахунок залучення додаткової робочої сили, будівництва підприємств на старій технічній основі, нарощування капіталовкладень тощо. Це дуже негативно позначилося в Україні, де природні та трудові ресурси були обмеженими та розвиток якої потребував інтенсивного суспільного виробництва. Так, темпи приросту чисельності робітників та службовців  за роки  дев’ятої п’ятирічок в УРСР становили 2,2 млн. чол., у десятій – 1,7 млн., в одинадцятій – 0,5 млн. За переписом 1979 р. робітники та службовці (включаючи членів їх  родин) становили 77% населення республік. Отже, трудові ресурси для розвитку промисловості були вичерпані. Економічні можливості республіки мало враховувалися центральними відомствами. Формування структури виробництва, його розміщення – усе це було компетенцією центру. Україна була перетворена на інтегральну частину загальносоюзного народногосподарського комплексу. Де, що і коли будувати – вирішували союзні міністерства, центр. Саме під тиском центру на Дніпрі були створені штучні “моря”, на дні яких опинилися сотні тисяч гектарів природних сіножатей, родючих чорноземів. Були збудовані “найбільші” в Європі теплові електростанції, гігантські хімкомбінати та інші подібні новобудови, екологічно небезпечні для довкілля. Без необхідного наукового обґрунтування високими темпами розвивалася атомна енергетика: розгорталося будівництво 8 потужних АЕС у густонаселеній республіці, серед них і фатальна Чорнобильська АЕС. Неймовірне розростання оборонного сектору промисловості до розмірів, не виправданих не лише потребами оборони, але й здоровим глуздом, руйнувало народне господарство країни. Традиційно розвинені галузі промисловості республіки (видобуток вугілля, залізної руди, важке машинобудування, виплавка металу) швидко занепадали через брак нових технологій, якість їхньої продукції неухильно знижувалася. Украй недостатньою була механізація робіт. В умовах науково-технічної революції, що розгорнулася у світі, в Україні приблизно 40% промислових робітників працювало ручним способом, а на будівництві – 60%. Швидко старіли основні виробничі фонди. Рівень їх спрацьованості в УРСР зріс із 28% у 1961 р. до 43% у 1985 р.  Така тенденція стримувала підвищення продуктивності праці, поліпшення якості продукції. Питома вага продукції зі знаком якості в загальному обсязі промислового  виробництва республіки у 1985 р. становила тільки 15,9%. Економіка, як і в попередні періоди радянської історії, орієнтувалася на вал: мільярди кіловат електроенергії, тонни прокату  тощо.

Партійно-державне керівництво країни звичайно знало про загрозливі тенденції в народному господарстві і прагнуло їх стримати. Про це свідчать  численні постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, як наприклад, “Про деякі заходи з подальшого вдосконалення управління промисловістю” від 2 березня 1973 р., “Про поліпшення планування і посилення впливу господарського механізму на підвищення ефективності виробництва і якості роботи” від 12 липня 1979 р., “Про додаткові заходи з розширення прав виробничих об’єднань (підприємств) промисловості в плануванні і господарській діяльності, з посилення їх відповідальності за результати роботи” від 14 липня 1983 р. і тощо. Десяту п’ятирічку (1976 – 1980 рр.) було проголошено “п’ятирічкою якості”, був встановлений спеціальний знак якості для промислових виробів, Брежнєву належить відомий вислів: “Економіка повинна бути економною”. Та все дарма. Зберігався непорушний адміністративно-командний стиль керівництва економікою, і розроблені заходи не приносили користі.  У 1983 р. було прийнято Закон „Про трудові колективи”, який мав надати додаткові імпульси розвиткові економіки, підвищити зацікавленість трудящих у результатах праці. Але  цей закон не підкріплювався реальним розширенням самостійності підприємств: колектив фактично нічого не вирішував – усе найголовніше вирішувалося нагорі.  Партійні та профспілкові органи з метою підвищення продуктивності праці, поліпшення якості продукції на підприємствах традиційно закликали до соціалістичного змагання. У 1970 р. ним було охоплено, згідно з офіційною статистикою, 13,4 млн. чол., у 1975 р. – 17 млн., на початку 1980-х років – 21 млн. трудящих, тобто практично всі. Але формалізм, відірваність від реального життя робітників, парадність давно вже перетворили це змагання у пустий звук, у дієвість його ніхто вже не вірив.  Нечуваного розмаху набрали крадіжки на підприємствах. Навіть виник спеціальний термін “несун”, тобто той, хто щось вкрав на роботі. Повсюдно процвітали “приписки”, тобто  сфальсифіковані звіти про нібито виконану роботу. Усе це страшним тягарем лягло на виробництво і розподіл, руйнувало економічні структури. Країна швидкими темпами котилася до економічної кризи.