Жовтневий (1964 р.) пленум цк кпрс. Кінець „Відлиги”

Реальні права так і залишились в      руках номенклатури, представників комуністичного режиму. "Від­лига" не супроводжувалася докорінними демократичними перетвореннями у країні, навпаки, з кінця 1962 р. намітився відхід від уже заявлених демократичних позицій. Передова частина інтелігенції, яка сподівалася на докорінні демократичні перетворення, була розчарована, її кращі представники потрапили під нові репресії. Незадоволення існуючим станом речей у країні висловлювали прості громадяни, їх дратували перебої з постачанням продуктів харчування і підвищенням цін на них на почат­ку 1960-х років. На селі глухо ремствували проти невдалої аграрної політики, посилення адміністративно-командного тиску на колгоспи, обмеження особистих господарств трудівників села. Велике незадоволення спостерігалася серед офіцерського корпусу у зв’язку з його поспіш­ним скороченням та зменшенням пенсій. Прорахунки Хрущова на міжнародній арені ("карибська криза", різке погіршення відносин з Китаєм тощо) підривали його авторитет і в очах світового комуністич­ного руху, лідером якого була КПРС. У цих умовах серед партійно-державного керівництва країни поступово визріла нова змова проти Хрущова. Змовники, лицемірно прикриваючись вищими державними інтересами, вирішили усунути першого секретаря і змінити політику, ліквідувати „відлигу”. При цьому виразно просвічувалися як особисті амбіції учасників змови, так і групові інтереси номенклатури. Більшість членів ЦК КПРС, наляканих перспективою ротації кадрів і роздратованих безкінечними перебудовами партійно-державних структур, таємно бажали позбутися ініціатора цих перемін. Серед змовників були Л. Брежнєв, О. Шелепін, М. Суслов, Д. Полянський. 12 жовтня 1964 р. зібралося засідання Президії ЦК КПРС, де остаточно розробили сценарій усунення Хрущова. 13 жовтня Хрущова, який перебував на відпочинку на чорноморському узбережжі Кавказу, викликали в Москву. Голова КДБ В. Семичастний завчасно змінив охорону Хрущова, відключив його телефони і віддав наказ спецслужбам не виконувати ніяких наказів останнього. Хрущов був ізольований від реальних важелів влади. Засідання Президії ЦК 13 жовтня відбувалося дуже бурхливо. Одним із перших на  Хрущова накинувся перший секретар ЦК Компартії України П. Шелест. Неабияку роль у зміщенні Хрущова відіграв і інший його висуванець М. Підгорний. Втративши підтримку членів Президії ЦК, М. Хрущов у ніч з 13 на 14 жовтня 1964 р. змушений був відмовитися від влади. 14 жовтня 1964 р, пленум ЦК, обрав першим секретарем ЦК КПРС Л.І. Брежнєва і рекомендував на посаду Голови Ради Міністрів СРСР О.М. Косигіна. В офіційному повідомленні  лицемірно  було  сказано про добровільну від-ставку М. Хрущова через похилий вік і погіршення стану здоров’я. Так до влади в СРСР прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л. Брежнєвим. Пе­ріод "відлиги" завершився.

8.2 Соціально-економічний розвиток республіки Реформа управління промисловістю та будівництвом

 У планах на шосту п’ятирічку (1956-1960 рр.) і семирічку (1959-1965 рр.) підкреслювалося, що першочерговий і випереджаючий розвиток важкої індустрії був і залишається основою розвитку всього народного господарства країни. Тобто залишалася в силі стара догма, вироблена ще на початку індустріалізації, згідно з якою основою економіки і гарантом незалежності країни вважалася важка промисловість. Для УРСР це означало збільшення видобутку вугілля, виплавки чавуну та сталі, розвиток машинобудування, передусім виробництва засобів праці. А в цей час у провідних західних країнах розгорталася глибока і якісно нова перебудова виробництва, яку у радянській країні назвали "науково-технічною революцією". Вона далеко перевершувала за своїм значенням промислові революції минулих епох. Традиційних галузей промисловості, які становили кістяк економіки України, тепер уже було недостатньо. Необхідно було розвивати електроніку, виробництво штучних матеріалів, змінити енергетичний баланс за рахунок зменшення питомої ваги вугілля і збільшення ваги продуктивніших джерел енергії, упровадження у виробництво автоматизації та механізації тощо. СРСР, а отже і УРСР, почали помітно відставати від передового світового рівня: на одиницю виробленої продукції витрачалося значно більше енергії, сировини, ніж у країнах з ринковою економікою, вкрай незадовільною залишалась якість переважної більшості вітчизняних промислових товарів, почала збільшуватися різниця у продуктивності праці у економіці провідних західних країн і СРСР. Невпинне будівництво нових заводів і фабрик, з традиційною технологією виробництва, від­криття нових шахт і рудників, нехтування при цьому елементарними природоохоронними заходами, загрожувало Україні в майбутньому серйозними екологічними проблемами. Ситуація вимагала від керівництва країни негайне приступити до структурних змін в промисловості, організації і управлінні виробництвом, створити умо­ви для дійсного, а не уявного прискорення науково-технічного прогре­су. Адміністративно-командна система спробувала вирішити назрілі проблеми в економіці країни у властивій їй манері - шляхом перебу­дови управління народним господарством. На середину 1950-х років в СРСР нараховувалося понад 200 тис. промислових підприємств і до 100 тис. будівельних об’єктів. Керувати цим розгалуженим господарством із одного центру було не під силу.

6 квітня 1953 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла рішення про значне зменшення кількості союзних (з 30 до 20) і союзно-республіканських (з 21 де 13) міністерств. Деякі союзні міністерства мали статус союзно-республіканських. У результаті у підпорядкування УРСР з 1953 по 1956 рр. перейшло 10 тис. підприємств. Але для поліпшення ефективності управління цього заходу виявилося недостатньо.Лютневий (1957 р.) пленум ЦК КПРС прийняв постанову про створення в основних економічних районах рад народного господарства (раднаргоспів). У травні 1957 р. цю постанову провели через Верховну Раду СРСР і вона набула чинності закону. У червні 1957 р. Верховна Рада УРСР теж прийняла закон про створення у республіці 11 еконо­мічних адміністративних районів на чолі з раднаргоспами. У 1960 р. в УРСР було створено додатково ще 3 райони і відповідно три раднаргоспи. Таким чином в Україні діяло 14 раднаргоспів. У результаті у країні було здійсненій перехід від галузевого де територіального принципу управління. За цією реформою було ліквідовано 10 союзних і 15 союзно-республіканських міністерств. В УРСР було ліквідовано 11 промислових і будівельних міністерств, а два міністерства було перетворене із союзно-республіканських у республіканські. Міністерства, що залишились, були звільнені від безпосереднього управління підприємствами, здійснюючи свої нові функції через раднаргоспи.

У рамках раднаргоспів підприємства об’єднувались у трести і комбінати за галузевим принципом, підпорядковуючись відповідним галузевим управлінням. Таким чином, нова система управління повинна була органічно поєднати централізоване планове керівництв з підвищенням самостійності регіонів і республік. Досягалася певна децентралізація управління, розширювалися господарчі права на місцях, наближалося управління до виробництва, скорочувався управлінський апарат. За допомогою нової системи управління сподівалися раціональніше використовувати сировинні ресурси, усунути відомчі бартери і галузеву ізольованість, розвивати місцеву ініціативу. Це була одна із найрадикальніших реформ в народному господарстві СРСР, починаючи з 1920-х років. Центр управління економікою переміщався з Москви на місця. Зокрема у відання раднаргоспів України на кінець І957 р. перейшло 97 % промислових підприємств та будівельних організацій республіки. Та реформа мала як позитивні, так і негативні сторони. Так, мимо волі ініціаторів, реформа об’єктивно спри­яла розширенню економічних прав союзних республік, зокрема України. Хоч республіка і не могла цілком самостійно розпоряджатися своїм господарством, все ж можливості для певного економічного маневру з'явилися. Зокрема, швидше стала формуватися виробнича і соціальна інфраструктура, повніше використовувалися місцеві ресурси і національні кадри. Позитивним у роботі новоутворених раднаргоспів було об’єднання в ряді випадків споріднених підприємств, створення міжгалузевих об'єднань по ремонту устаткування, виробництву заготовок та інструменту, помітно скоротилися зустрічні транспорті перевезення тощо. Керівництво виробництвом стале конкретнішим і оперативнішим.

Але одночасне реформа привела до утруднення економічних зв’язків між підприємствами сусідніх раднаргоспів, породила так зване „місництво”. Знизилась ефективність державної науково-технічної політики, оскільки раднаргоспи виявилися неспроможними забезпечити єдність технічної політики, комплексно розв’язати проблеми розвитку галузей. Реформа передбачала, що робота по складанню планів перенесеться в раднаргоспи. Однак вироблена протягом попереднього періоду практика централізованого жорсткого планування збереглася. І після реформи 1957 р. Держплан СРСР продовжував стару практику централізованого планування, причому навіть за ширшою і розгорнутішою номенклатурою. Отже, значною мірою справа звелася до перетрушування бюрократичних структур. У цілому, адміністративний прес раднаргоспів виявився не менш обтяжливим для підприємств, аніж всеохоплююче регулювання колишніх галузевих міністерств. Спробою подолати ці  хиби було створення республіканських раднаргоспів. Президія Верховної Ради УРСР створила Українську раду народного господарства (Укрраднаргосп) в 1960 р. Новим кроком було укрупнення раднаргоспів, зокрема в УРСР в 1962 р. їх лишилось сім. У 1963 р. організували Вищу раду народного господарства СРСР і ство­рили державні комітети з ряду галузей промисловості_. Але ці чергові адміністративні перебудови не усунули суперечностей між тенденцією галузевого розвитку промисловості та системою територіального управ­ління нею. Структура управління економікою стала надзвичайне гро­міздкою. Усунути ці бюрократичні нашарування можна було шляхом впро­вадження господарського розрахунку, товарно-грошових відносин, на­дання економічної самостійності підприємствам та їх об'єднанням. Та такий розвиток реформи підривав монополію командно-адміністративної системи на управління народним господарством і тому прибічники старої системи на це не пішли. Керівництво країною спробува­ло змінити тільки форму управління і господарювання, не зачіпаючи її суттєві параметри. Як і до реформи панував директивний стиль уп­равління, домінування партійних органів, свавілля у кадровій політи­ці тощо. Економіка продовжувала функціонувати за законами командно-адміністративної системи, а тому результати реформи вияви­лися далекими від очікуваних.