Шістдесятники. Поява дисидентів

Послаблення ідеологіч-ного тиску в другій половині 1950-х - на початку 1960-х роківмало відповідний результат: в роки "відлиги" почало формуватися покоління людей, яке поста­вило під сумнів офіційно декларовані цінності. "Відлига" принесла нову морально-психологічну атмосферу в суспільство, створила інший політичний клімат і тим самим розширила можливості для творчої, нау­кової, культурницької діяльності. Ці явища в житті країни особливо гостро відчувала інтелігенція. Поступово почали вимальовуватися серйозні зміни в її ціннісних орієнтирах. Покоління інтелігенції, що надихалося вірою в оновлення сус­пільства, у торжество свободи і демократії стали називати "шіст­десятниками", оскільки вершина їхньої творчості припала на початок 60-х років. Та й сам термін саме тоді і з’явився. Це покоління, окрім більшого доступу до джерел світової культури ХХ ст., мало виший, ніж у їх попередників, освітній ценз, мало добре розвинутий художній смак і непересічний талант. Воно щиро прагнуло нового, свіжого, прогресивного, не затиснутого в закостенілих рамках "соцреалізму". Своєю творчою діяльністю шістдесятники  здійснили прорив у системі офіційної радянської  культури,  розпочали  нове  українське  національне  відродження. Першими  серед них були поети, оскільки поезія зачіпає глибині струни людських почуттів, є  душею народу, є наймобільнішою галузкою красного письменства. В Україні на повний голос зазвучали вірші В. Симоненка, Л. Костенко, В. Стуса, В. Вінграновського, Д. Павличка, І. Драча та ін. У прозі  заявили про себе Є. Гуцало,  Гр. Тютюнник, В. Шевчук, Д. Дрозд.  3’явилися талановиті  літературні  критики -  І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк. Свій талант розкрили у  сфері  образотворчої штуки П. Заливаха, А. Горська, В. Зарецький,   Ю. Якутович,  Г. Сверстюк,  у кінематографі – С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Г. Осика. На початку 1960-х років у  Києві  своєрідним центром духовного життя творчої молоді  став клуб "Супутник".  Цей клуб творчої  молоді був  заснований у 1959 р.   студентами театрального  інституту та консерваторії,  літераторами та художниками. Очолював клуб Л. Танюк,  активними його членами були М. Вінграновський, І Світличний, Є. Сверстюк, І. Драч, А. Горська та ін. Творчі вечори клубу приваблювали до себе десятки людей. Шістдесятники діяли не тільки у Києві, а й у Львові, Харкові, на Донеччині, інших місцях. Зокрема у Львові було створено клуб творчої молоді "Пролісок", головою якого став М. Косів, у Харкові з’явився гурт молодої, демократично налаштованої інтелігенції на чолі з талановитим російським поетом Б. Чичибабіним, на Донеччині започаткував себе як поет В. Стус, у Черкасах жив і творив В. Симоненко. І хоча ці невеликі гуртки та об'єднання були ледь помітними у вирі суспільного життя республіки, у подальшому їх діяльність стала важ­ливим чинником у пробудженні громадської активності, блискучим початком нового національного відродження.  Позиція шістдесятників спочатку була цілком лояльною щодо генеральної лінії КПРС. Вона не мала нічого антирадянського. Її представники – молоді люди, що народилися й виросли за радянських часів і звикли вважати соціалізм за найсправедливіший лад на землі. Разом із тим. вони бачили, що реальна дійсність дуже далека від пропагованого ідеалу. А тому з’явилася концепція поліпшення соціалістичної системи мето­дом критики тих деформацій, яких вона зазнала, зокрема і в націо­нальних стосунках. Здавалося б така позиція мала дістати підтримку з боку керівництва країни, зацікавленого в усуненні всього того, що заважало прогресу. Однак вийшло навпаки: шістдесятники стали об’єктом цькування і критики з боку компартійних ідеологів. Письменники-шістдесятники були піддані критиці вже на серпне­вому (1962 р.) пленумі ЦК Компартії України, що розглядав питання ідеологічної роботи. У грудні 1962 р. і в березні 196З р. відбулися зустрічі керівників партії та держави з діячами літератури та мистецтва. Прогре­сивні письменники, художники, режисери потрапили під шквальний во­гонь критики партійних ортодоксів. Доклав руку до травлі митців і сам Хрущов, про що він потім у мемуарах жалкував. У червні 1963 р. відбувся пленум ЦК КПРС, де в центрі уваги стояли чергові завдання партії в галузі ідеології. На пленумі М. Підгорний накинувся на літературного критика І. Дзюбу, режисера С. Голованівського.Секретар ЦК Компартії України з ідеології А. Скаба гостро критикував творчість В. Некрасова, М. Вінграновського, Л. Костенко, І. Драча. За "формалізм" і "бездушні абстракції" цькувалися художники  П. Бедзір, Ф. Симон, А. Горська, Ф Мануйло, І. Литовченко, Л. Кремницька, скульптори Т. Бриж, мистецтвознавець І. Врона та ін. Не всі шістдесятники витримали такий тиск, дехто зламався і став діяти так, як вимагали компартійні ідеологи, інші занурилися у власні проблеми, але найстійкіші не відмовилися від заявлених позицій і фактично поставили себе поза тоталітарною системою. Так, у суспільно-політичному житті країни на початку 60-х років з’явився самвидав – не підцензурної, офіційно не визначеної, забороненої, підпільної літератури. Починався самвидав із поширення віршів В. Симоненка, Л. Костенко, роману Б. Пастернака „Доктор Жеваго” та ін. Приблизно на межі 1963-1964 рр. стала поширюватися анонімна політична публіцистика („Про сучасне і майбутнє України”, „Стан і завдання українського визвольного руху”, „Націоналісти?”, „Дванадцять запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство”, „З приводу процесу над Погружальським” та ін.). Статті були  присвячені злободенним і наболілим питанням життя України: принизливого стану української мови та культури, нерівноправного статусу республіки у складі СРСР тощо. Центральною проблемою самвидавної політичної публіцистики першої половини 60-х років в Україні було національне питання. Оцінити можливості самвидаву і кількість його читачів важко. Спочатку самвидавчі статті передавалися друзям, близьким, знайомим. Ті, в свою чергу, передавали знайомим своїх друзів та близьких і самвидавна література розходилася, немов круги по воді, по всій Україні. Органи КДБ всіляко намагалися перешкоджати цьому, але задушити самвидав вони не змогли. У розповсюдженні самвидавної літератури головну роль відіграли два центри: Київ, де активно діяли І. Світличний, Є Пронюк, В. Чорновіл, і Львів, де самвидав розповсюджували М. Горинь, Б. Горинь, І. Гель та ін. Самвидавна діяльність - це форма дисиденства (від латинського - "дисидент" - незгідний). Отже, дисиденти - це люди, які були незгідні з панівною ідеологією, існуючою системою і розпочинали ту або іншу форму боротьби з існуючим у країні ладом. Опозиційний рух в Україні у середині 50-х років продовжувався у формі підпільних груп, організацій або окремих осіб. Точно встановити їхню кількість поки що немає можливості за браком джерел та літератури. Але за даними КДБ, протягом 1954-1959 рр. в Україні було викрито 229 таких груп та окремих одинаків і притягнуто до різних видів відповідальності понад 2 тис. осіб. Більшість цих підпільників діяла у західних областях України і ідеологічно були близькі до ОУН-УПА. Здебільшого вони орієнтувалися на збройну боротьбу за самостійну Україну. Типова в цьому відношенні підпільна організація "Український національний комітет" у Львові, до якої входило 57 чол. У грудні 1961 р. вона була розгромлена КДБ. Керівників організації – І. Коваля та Б. Грицину розстріляли, 18 чол., отримали від 10 до 15 років ув’язнення, решту покарали в адміністративному порядку. Але опір не міг далі продовжуватися в старих організаційних формах, оскільки це вело до посилення репресій із боку тоталітарної держави і цілковитого винищення борців за визволення. У дисидентських колах йшов посилений пошук нових форм і методів боротьби. Прак­тичним виявом таких пошуків, що започаткував новий етап національно-визвольного руху в Україні, було створення в 1959 - 1961 рр. Л. Лук’яненком підпільної групи – „Української робітничо-селянської спілки” (УРСС) у Львівській області. Чисельність цієї організації становила 7 чол., але в ході слідства по цій групі органи держбезпеки притягли 30 осіб. Керівне ядро організації складалося з трьох осіб –Л Лук’яненка, І. Кандиби та С. Віруна.

Політична платформа УРСС становила грань поміж двох етапів українських визвольних змагань: до УРСС всі прояви боротьби йшли в основному під гаслами збройної боротьби. А у проекті програми УРСС було записано: "Методи досягнення нашої мети мирні, конституційні”. Агітація і пропаганда - ось головні способи діяльності УРСС. Пропагувалася боротьба на незалежну Україну на основі діючої союзної конституції, яка формально надавала союзним республікам право виходу із Союзу. Ширшої роботи організація розгорнути не встигла. За доносом підпільників у січні 1961 р. заарештували. У травні того ж року Львівський обласний суд на закритому засіданні засудив Л. Лук’яненка до страти, І. Кандибу, С. Віруна, В. Луцьківа, О. Любовича, І. Кіпіша, Й. Боровицького до 10-15 років ув'язнення. Верховний Суд УРСР замінив Л. Лук’яненку страту на 15 років ув'язнення. Таким чином, і в роки „відлиги” будь-яке інакомислення жорстоко придушувалося. Закриті судові процеси над дисидентами йшли по Украї­ні один за одним: 1957 р. у Рівному судили В. Кобринчука, в Дніпропетровську - А. Гурика; 1959 р. у Києві засудили Кулька, у Донецьку О. Тихого; в 1960 р. у Сумах – І. Полозка, в Тернополі - П. Струса; в 1961 р. у Донецьку – групу Г. Гайового; у 1962 р. у Запоріжжі – В. Савченка, В. Ришковенка, Ю. Покрасенка, О. Воробйова, В. Чернишова, Б. Надтоку; у Чернівцях – Д. Ковальчука; в 1963 р. у Луцьку – Ю. Савчука та ін. Ці факти свідчать, що практично скрізь в Україні мав місце рух проти існуючого режиму.Одночасно, наприкінці 1950-х - на початку 1960-х років почастішали і стихійні народні виступи проти поганих умов праці, підвищення цін, зниження тарифних розцінок, нестачі продуктів у магазинах або їх дорожнечі на ринках. Один із найбільших таких виступів стався у Новочеркаську червні 1962 р., коли робітники, обурені черговим підви­щенням цін при одночасному зменшенні зарплат спинили роботу і вийшли на вулиці міста. Влада вдалася до розстрілу демонстрантів, а ватажків було страчено або покарані роками ув’язнення. Робітничі заворушення меншого масштабу, стихійні припинення роботи, „італійські” форми страйку мали місце на Донбасі, у Кривому Розі та інших районах республіки. Усі ці прояви народного обурення нещадно придушувалися, як і дисидентський рух.

Необхідно зазначити, що для всіх форм опору тоталітарній системі (діяльності шістдесятників, дисидентів, стихійних виступів робітників) були характерні одні й ті самі особливості: організаційна слабкість, локальність дій і в часі і  в просторі,  нечисленність  учасників. Робітничий  рух і  дисидентський  ру- хи діяли поруч, але не злилися в один опозиційний потік. Це давало можливість комуністичному режиму не тільки порівняно легко розправлятися і з тими, і з іншими, а й довго приховувати від власного народу і світової громадськості наявність опозиційного до режиму руху. Адже цей рух був свідченням нестабіль­ності тоталітарної системи і провісником її краху.