Стан культури

У повоєнні роки постала гостра потреба у найкоротші строки відновити заклади освіти, науки й культури, забезпечити подальше піднесення духовного життя народу.  Важливою ділянкою культурного будівництва було відновлення і розвиток освіти. Четверта п’ятирічка ставила завдання охопити навчанням усіх дітей шкільного віку і створити умови для продовження освіти тієї частини молоді, яка під час війни і тимчасової окупації не мала можливості здобути належну освіту в школі. Велику увагу приділялося відновленню і розширенню мережі закладів народної осві­ти. За роки п’ятирічки на відбудову і розвиток шкіл УРСР держава витратила 14 млрд. крб. Крім того у відбудові і забезпеченні шкіл обладнанням брали участь колгоспи, радгоспи, підприємства. Це дало можливість на кінець четвертої п’ятирічки в республіці повністю відновити довоєнну мережу шкіл (31 тис.), у яких навчалося 6,8 млн. дітей. Школи були в основному забезпеченні вчительськими кадрами. У 1950/51 навчальному році в республіці працювало 272,7 тис. педаго­гів. Для працюючої робітничої і сільської молоді створювалися вечірні школи. В 1946 р. у вечірніх школах навчалося 136 тис. молодих робітників і колгоспників, у 1950 р. 190 тис. Відновлювалося обов’язкове складання випускних екзаменів у школі. Для учнів, що закінчували середню школу, було введено екзамени на атестат зрілості, нагородження медалями, що сприяло поліпшенню навчально-виховної роботи в школі.  Одним із важливих завдань у роки відбудови було розв’язання проблеми підготовки для народного господарства спеціалістів з вищою спеціальною освітою. Наприкінці четвертої п’ятирічки в республіці діяло 160 вузів, у яких навчалося понад 200 тис. студентів. За 1946-1950 рр. в Україні було підготовлено 126 тис. спеціалістів з вищою освітою. Поряд із ними зростала кількість технікумів. Наприкінці четвер­тої п’ятирічки в 500 технікумах навчалося 265 тис. учнів. У повоєнний час держава та громадськість велику увагу приділяли розвитку науки. Протягом четвертої п’ятирічки зросла мережа науково-дослідних установ, збільшилась кількість працівників у них. В Україні в 1950 р. діяло 462 наукові установи,  у яких працювало 22,5 тис. чол. Головним науковим закладом у республіці була АН УРСР . У 1946 р. після смерті президента АН УРСР О. Богомольця, президентом став відомий біолог, академік О. Палладін. Учені УРСР здійснювали важливі теоретичні дослідження у галузі ядерної фізики, фізики твердого тіла, низьких температур та напівпровідників, у галузі біологічних і математичних наук тощо. З 1946 р. було здійснено пуск першого в країні атомного реактора. В 1947 р. під керівництвом С. Лебедєва працівники Інституту електротехніки АН УРСР розпочали дослідження в галузі кібернетики. В 1950 р. тут було створено першу в СРСР малу електронно-обчислювальну машину „МЕОМ”. Колектив Інституту електрозварювання ім. Є.О. Патона АН УРСР розробив нові зразки автозварювальної і електричної апаратури, яку почали широко використовувати на виробництві. Особливе значення мав індустріальний метод заводського зварювання трубопроводів. Важливий вклад у розвиток вітчизняної науки внесли вчені, що на той час працювали в Україні: математики М. Боголюбов, М. Лаврентьєв, відомий селекціонер В. Юр’єв, хімік О. Бродський, мікробіолог М. Гамалія та ін. Збільшувалася кількість наукових установ і науковців, які працювали в галузі гуманітарних наук. Зокрема, проблеми вітчизняної історії розробляв Інститут історії України АН УРСР (з 1950 р. – Інститут історії АН УРСР). З 1946 р. почав працювати Інститут філософії, а з 1949 р. – Сектор держави і права АН УРСР (згодом Інститут держави і права АН УРСР). Розгортали роботу інститути економіки, археології, мовознавства, літератури та ін. Важливу культурно-просвітницьку роботу проводили клуби, будинки культури, хати-читальні, бібліотеки, театри, музеї тощо, кількість яких на кінець четвертої п’ятирічки перевищила довоєнний рівень. Зокрема, у 1950 р. в Україні діяло 26,7 тис. клубів, 137 музеїв, 34,9 тис. масових бібліотек. На початку 50-х років у республіці видавалося 1192 газети накладом 46 млн. прим., видавництва мали можливість видавати тисячі книг накладом в десятки мільйонів примірників. У 1946 р. було повністю поновлене республіканське радіомовлення. Важливу роль у розвитку масової культури відігравав кінематограф. У 1950 р. у республіці діяло 7,2 тис. кінотеатрів, які відвідали 212 млн. чол. Зародилося телебачення. Широко розвивалася у повоєнні роки література та мистецтво.Найвідоміші літературні твори того часу – романи О. Гончара „Прапороносці”, М. Стельмаха "Велика рідня", "Київські  опові­дання" Ю. Яновського, "Атестат зрілості" В. Козаченка, "Переяслав­ська Рада"  Н. Рибака, "Запорука миру" В. Собка, „Юрко Крук” П Козланюка та ін. З’явилися нові твори М. Рильського, П.Тичини, В. Сосюри, А. Малишка, М. Нагнибіди, Остапа Вишні, О. Копиленка та ін. Пожвавилося театральне життя. У 1950 р. у республіці діяли 81 професійних театрів, які відвідали в тому ж році 10,7 млн. чол.  Неухильно збагачувалося музичне мистецтво. Визначними подіями в музичному житті республіки стали опера Ю. Мейтуса "Молода гвардія", друга симфонія К. Данькевича, поема "Дніпро" С. Людкевича та ін. Розвивалося образотворче мистецтво. Особливу популярність набули картини О.  Максименка "Господарі землі" , Т. Яблонської „Хліб”, В. Костецького "Повернення" та ін. Отже, у повоєнні роки було досягнуто значних успіхів у розвитку культури. Разом із тим, більшовицький режим гальмував або спотворював розвиток культури. Так, у царині освіти після війни різко посилилася русифікаторська політика. Кількість українських шкіл, особливо в містах східних та південно-східних областей помітно змен­шилась, натомість розширилася мережа російських. На початку 1950-х років в українських школах навчалося лише 26 % учнів. Навчально-виховний процес у школі був обтяжений вульгарним матеріалізмом, всебічно пропагувався атеїзм, свобода совісті була лише на папері. Батьків та їх дітей переслідували за релігійні переконання. У керівництві закладами освіти панував формалізм, заорганізованість тощо. Матеріальний рівень життя вчителів був на низькому рівні, що не підвищувало авторитет праці педагога. Невсипущий ідеологічний контроль душив розвиток науки, особливо гуманітарної, деякі перспективні напрями, зокрема кібернетика, генетика були розгромлені . Письменники, художники, ком­позитори були пов'язані путами так званого соціалістичного реалізму, який не залишав місця для свободи творчості митця. Все, що не вписува­лося в офіційні ідеологічні рамки тоталітарної системи, нещадно відсікалося. У цілому, розвиток культури в Україні у повоєнні роки залишає по собі двоїсте враження. З одного боку, ніхто не заперечує безсумнів­них успіхів у розвитку освіти та науки. З іншого боку, вражає панування догматизму, ідеологічної  сліпоти. У майбутньому суспільство  буде дуже повільно  і болісно позбуватися  цього  ідеологічного дурману. Його наслідки відчуваються й досі у свідомості старших поколінь України.

_________

Суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток УРСР у повоєнні роки був складним і не однозначним. Україна вийшла на міжнародну арену, було возз’єднане з Батьківщиною Закарпаття, урегульовані територіальні питання з Польщею та іншими сусідами, відбудоване народ­не господарство. У той же час УРСР була позбавлена можливості самостійно вести зовнішню політику, вона йшла у фарватері зовнішньої політики СРСР. Після війни марними виявилися сподівання радянської громадськості щодо лібералізації сталінсько-го режиму. В Україні були повністю поновлені структури тоталітарної системи, продовжувалися репресії, особливо про­ти інтелігенції. Була заборонена греко-католицька церква, на західно­українських землях провели насильницьку колективізацію. Збройний опір ОУН-УПА був зламаний. Сталінський режим поновив довоєнну модель розвитку економіки країни з її жорсткими плановими показниками і абсолютним приматом важкої промисловості. У майбутньому така еко­номічна політика загнала радянське народне господарство в глухий кут неефективності, затратності, безгосподарності і відсталості. Особливо тяжке становище склалося у сільському господарстві, яке залишалося відсталим, малорентабельним і далеко не забезпечувало потреб населення у продуктах промисловості і сировині. Матеріальний рівень життя населення залишався низьким, бракувало житла, одягу, взуття, продовольства, постійним супутником життя простого радянсь­кого громадянина були черги і дефіцити найнеобхідніших товарів. Морально-психологічний клімат у радянському суспільстві, перманентні репресії, тяжка суспільно-політична обстановка свідчили, що країні були необхідні соціально-економічні і суспільно-політичні зміни.

РОЗДІЛ 8.

УКРАЇНА В РОКИ ТИМЧАСОВОЇ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ

(СЕРЕДИНА 1950-Х – СЕРЕДИНА 1960-Х РОКІВ) 

8.1 Суспільно-політичне життя. 

Початок „відлиги”

5 березня 1953 р. не стало Сталіна.  Та його смерть ще не означала смерті сталінщини. Вона немов ракова пухлина пустила метастази в усі сфери життя радянського суспільства. Радянські люди, заморочені тріскучою соціальною демагогією, наглу­хо відмежовані "залізною завісою" від зовнішнього світу, у своїй ма­сі вірили Сталіну, він мав численних шанувальників серед усіх суспіль­них верств. Система, яка визначалася Сталіним як соціалізм, мала такі основні риси: одержавлення економіки; жорстоке централізоване управління та адміністративно-командні методи господарювання; примусова праця, включаючи фактично кріпацьку працю колгоспників і рабську – мільйонів в’язнів; низький рівень життя трудящих; відсутність демократії; панування партійно-державної бюрократії; жорстоке придушення інакомислення, ма­сові репресії, тоталітаризм політичної влади, соціальна демагогія. Неупереджений науковий аналіз свідчить, що така система вічно існувати не могла, оскільки була вкрай марнотратною і неефективною, а терористично-репресивні способи керування країною були абсолютно нестерпними. Суспільство не можна було вічно тримати під страшною напругою. Це відчувало і нове керівництво. Постало питання про лібера­лізацію режиму. Як потім згадував один із найзапекліших сталіністів В. Молотов: „Всі хотіли передишки, полегше пожити. А по-сталінському - потрібно було і надалі тримати міцно кермо”. Отже, зі смертю Сталіна розпочався новий період, суть якого поля­гала у лібералізації суспільно-політичного життя. Цей період, від середини 1950-х до середини 1960-х років, з легкої руки російського письменника І. Еренбурга, назвали „відлигою”. У часи "відлиги" нове керівництво спробувало реформувати тота­літарну радянську систему, надати їй людської подоби, бодай частково подолати жахливий антагонізм ніж людиною і режимом, суспільством і державою. Вакуум влади, що утворився після смерті Сталіна, був заповнений так званим "колективним керівництвом" - компромісним союзом найвищих керівників партії і держави на основі нетривкого балансу сил. Уже вночі з 5 на 6 березня 1953 р. найближчі соратники Сталіна приступи­ли до розподілу влади. Вони свавільно скоротили обраний ХІХ з’їздом КПРС склад Президії ЦК з 25 до 10 членів і з 11 кандидатів залишили 4. Перше місце в новій ієрархії посів Г. Маленков, котрого обрали Головою Ради Міністрів СРСР. Але  Маленкову довелося 14 березня поступитися першим місцем у секретаріаті ЦК КПРС, де це місце посів М. Хрущов. Таким чином, останній обійняв ключову посаду в партійному апараті, що згодом відіграло вирішальну роль у боротьбі за лідерство у керівництві країною. МВС і МДБ об’єднали в одне Міністер­ство внутрішніх справ, яке очолив Л. Берія. Він же став першим заступ­ником Голови Ради Міністрів СРСР. Але Хрущов, як видно з мемуарів, уже в день смерті  Сталіна твердо вирішив усунути Берію з політич­ної арени і почав шукати спільників для цього. Берії підпорядковувалася охорона Кремля і всіх найвищих керівників держави. У віданні МВС перебували прикордонники і внутрішні війська. В перші дні після смерті Сталіна частина цих військ була перекинута до Москви, де вони і залишилися. Тому у членів "колектив­ного керівництва" склалося враження, що Берія готує державний переворот . У цих умовах  Хрущову вдалося умовити  Маленкова й інших членів „колективного керівництва” арештувати і фізично знищити Берію. Берію арештували 26 червня 1953 р. на спільному засіданні Президії ЦК КПРС і Президії Ради Міністрів СРСР. По одній версії, автором якої є Хрущов, Берію негайно розстріляли в сусідній кімнаті. За іншою версією, що ґрунтується на спогадах інших учасників зміщення Берії, його судили і розстріляли наприкінці грудня 1953 р. Тільки 10 липня 1953 р. радянська преса сповістила про арешт Берії, звинувативши його, що вінбуцімто був англійським шпигуном і відвертим ворогом народу. Обставини усунення Берії, фантастичні звинувачення на його адресу, суперечливі дані про його смерть все це свідчить про запеклу боротьбу за владу всередині "колективного керівництва". Влітку 1953 р. сталися значні зміни і в керівництві УРСР. У черв­ні 1953 р. пленум ЦК Компартії України звільнив із посади першого сек­ретаря Л. Мельникова. Першим секретарем ЦК став О. Кириченко – пеший українець на цій посаді з часу заснування КП(б)У у 1918 р. 29-30 липня 1953 р. пленум ЦК Компартії України, де головував О. Кириченко, схвалив заходи ЦК КПРС щодо Берії. У Києві були заареш­товані і згодом страчені співробітники Берії - міністр внутрішніх справ УРСР П. Мешик та його перший заступник - С. Мільштейн. Були зняті зі своїх постів і ряд начальників обласних управлінь МВС республіки, проведена чистка органів держбезпеки та їх значне скорочення. У вересні 1953 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який обрав першим секретарем ЦК  Хрущова. Обрання  Хрущова на цю посаду зміцнювало його становище в "колективному керівництві". Деякий час на передньому плані у цьому керівництві ще перебував Маленков. Але його авторитет підупав у 1955 р. Маленков був звільнений із посади Голови Ради Міністрів. Новим головою, за пропозицією  Хру­щова, обрали М. Булганіна. Становище Хрущова у керівництві кра­їною ще більше зміцнилося. Необхідно відзначити, що кар’єра Хрущова була свого часу тіс­но пов'язана з Україною, а після повернення в Москву він не поривав тісних стосунків із Києвом. Поступово серед найвищих партійних і дер­жавних керівників у Москві за безпосередньої підтримки Хрущова з’явилися вихідці з України – 0. Кириченко, Л. Брежнєв, Н. Підгорний. Навесні 1953 р. хоч і дуже обережно, але було поставлене питання про необхідність припинення "політики культу особи". "Культ особи", не називаючи поки що імені Сталіна, проголошувався "шкідливим і антимарксистським". Із газетних шпальт зникло звичайне славослів’я на честь Сталіна. У другій половині 1953 р. запрацювали комісії, які розпочали реабілітацію невинно засуджених: живих випускали на волю, мертвим повертали добре ім’я. Це хоч і стосувалося дуже обмеженої кіль­кості жертв сталінського режиму - всього кількох тисяч чоловік, та початок було зроблено. В’язні страшного ГУЛАГу подали голос. Усі  вимагали негайного перегляду їх справ і звільнення. У кількох таборах у районі Воркути, Норильська, Караганди, Конгура спалахнули повстання. Серед повстанців було чимало українців, переважно колишніх учасників ОУН-УПА. Повстання були люто придушені, але процес реабілітації набирав силу. Восени 1953 р. ліквідували органи масових чисток - воєнні трибу­нали військ МВС і Особливу нараду МВС, яка мала право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання і ув’язнення. У 1954 р. створюється Комісія Президії ЦК КПРС із розслідування справ часів "великого терору" (1936-1939 рр.), а в 1955 р. видається положення про прокурорський нагляд. На початку 1956 р. відміняється постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. про порядокведення справ "щодо підготовки і здійснення терористичних актів" та постанови від 1 грудня 1934 р. і 14 вересня 1937 р. про зміни в карно-процесуальних кодексах, за якими не дозволялося подавати касаційні скарги у справах про шкідниц­тво, терор та диверсії. У квітні 1954 р. зі складу МВС виділили КДБ СРСР . Його очолив І. Серов, а на чолі органів держбезпеки в Україні  стан Т. Строкач - прибічники - М. Хрущова. При цьому штати КДБ значно  скорочувалися. Уже початковий період десталінізації в 1953-1956 рр.  привів до серйозних змін в Україні.  Зокрема, припинилися ідеологічні кампанії проти інтелігенції, уповільнився  процес русифікації, на керівні посади різних рівнів стали висуватися місцеві  кадри,  особливо в  західних областях України. У ці ж роки розпочався процес розширення прав союзних республік. Зокрема в Україні із союзного в республіканське підпорядкування пере­йшло декілька тисяч підприємств та організацій. У результаті бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. Отже, фінансово-бюджетні права республіки розширилися. Однак ці тенденції національно-державного будівництва не набули подальшого розвитку і не відішли за досить помірні і вузькі рамки. СРСР продовжував залишатися, фактично, унітарною державою і найважливіші питання вирішувалися у Москві. Взаємовідносини центру і республіканського керівництва будувалися на засадах бюрократичного централізму і будь-яка політична ініціатива знизу присікалася. Вимагалася лише безмежна відданість ЦК, найвищому радянському керівництву. Такі стосунки не сприяли формуванню в Україні лідерів, здатних взяти на себе повну від­повідальність за національно-державне будівництво. Саме під таким ку­том зору потрібно розглядати діяльність перших секретарів ЦК Компартії України, що були фактично першими особами в республіці: О. Кириченка (1953-1957 рр.), М. Підгорного  (1957-1963 рр.), П. Шелеста (1963-1972 рр.), В. Щербицького (1972-1989 рр.). Кожний із них був ставлеником тоталітарної системи і діяв у строго визначених рамках.