Стан сільського господарства

Відбудова сільського  господарства розгорнулася у складних умовах. Село втратило 22,2 % пра­цездатного населення. Колгоспи, радгоспи, машинно-тракторні станції знаходилися у зруйнованому стані. На початок 1946 р. в Україні нараховувалося тільки 66,7 % довоєнного поголів’я продуктивної і 30 % робочої худоби, 56 % тракторів, 46 % комбайнів, 16 % вантажних машин від рівня 1940 р. У зв’язку з гострою нестачею машин та коней для сільськогосподарських робіт широко використовувалися корови. Однак це не могло компенсувати гострої нестачі тягла. Колгоспники змушені були готувати землю під посів вручну: самі впря­галися в упряж, самі ж копали землю лопатами, на собі ж в мішках або ручними возиками доставляли насіння на поле. Посівного матеріалу не вистачало, спостерігалося значне скорочення посівних площ. У 1945 р. вони становили тільки 75, 4 % від довоєнних. Різко впала врожайність. У 1945 р. вона складала по зерновим не більше 7 ц. із га., у той час як у 1940 р. - 12,4 ц. Тому валова продукція сільського господарства УРСР у 1945 р. становила тільки 49 % від рівня 1940 р. Держава в 1945 р. у багатьох колгоспах вилучила все зерно, включаючи фуражні й посівні фонди. Сплачувати трудодні було нічим. Потрібні були невідкладні і швидкі заходи для подолання розрухи у сіль­ському господарстві. Це розуміла і частина партійних та радянських працівників. У пропозиціях, надісланих із місць на адресу лютневого (1947 р.) пленуму ЦК ВКП(б), який спеціально буде присвячений питанням відбудови сільського господарства, пропонувалося ліквідувати практику додаткових завдань при заготівлях сільськогосподарської продукції колгоспам, що виконали план і дозволити їм продавати свою продукцію на ринку; скоротити число планових показників у сільському господарстві; надати колгоспам самостійність у плануванні і звільнити їх від дріб’язкової опіки; підвищити заготівельні ціни на зерно та іншу продукцію; вдосконалити систему оплати праці робітників МТС, радгоспів і колгоспників; збільшити капіталовкладення в аграрний сектор економіки. Це були можливі шляхи поліпшення ситуації в сільському господарстві в рамках існуючої колгоспно-радгоспної системи. Але цими шляхами не пішли, про що свідчить аграрна політика правлячого режиму під час засухи 1946 р. Засуха призвела до загибелі зернових у Харківській, Ворошиловградській, Сумській, Одеській, Ізмаїльській, Миколаївській і Херсонській обл. Але замість того, щоб надати потерпілим районам реальну допомогу, республіканські органи, виконуючи вказівки союзного керівництва, вже з весни 1946 р. фактично почали “битву за врожай” із колгоспами. Саме навесні визначалася видова оцінка врожаю, на основі якої колгоспам і районам догодили плани хлібозаготівель. Фактично врожай в Україні пересічно становив 3,8 ц. з га., замість запланованих 6,9 ц._.У засушливих районах колгоспи не зібрали навіть того зерна, що посіяли.

Хлібозаготівельна кампанія восени 1946 р. проводилася під гаслом: “Боротьба за хліб - це боротьба за соціалізм!” і була доведена до абсурду. Наприклад, колгоспи Кіровоградської області за першим планом, затвердженим 1 липня 1946 р., повинні були здавати пересічно по 4,6 ц. з га., при видовій урожайності зернових - 7,4 ц. з га. Проте фактично колгоспи області зібрали по 5 ц. з га. Незважаючи на це, план хлібозаготівель кілька разів підвищували: спочатку до 5,1 ц. з га., опісля до 5,2 ц. з 1 га. посіву. Отже, область повинна була здати зерна більше, ніж зібрала. Але навіть господарства, які виконали план, не мали спокою, оскільки їх змушували перевиконувати хлібозаготівлі. Якщо ж господарства не йшли на те, їх піддавали гострій критиці, на керівництво накладали стягнення. Фактично з початку збиральної кампанії не було жодного дня, щоб центральні та республіканські газети не таврували того або іншого керівника за “гнилий лібералізм”, “потурання саботажникам хлібоздачі”, що не зайняли жорсткої позиції в питанні хлібозаготівель. Саме на вилучення зерна, а не врятування голодних селян, були мобілізовані всі сили і засоби. Перед керівниками колгоспів та радгоспів органи тоталітарної держави поставили жорстке завдання організувати роботу колгоспників таким чином, щоб вони працювали кожен день протягом усього світлого часу при обов’язковому виконанні денних норм. Таким чином, колгоспники були практично позбавлені можливості працювати у присадибних господарствах, за рахунок яких вони жили. Україна в 1946 р. повинна була здати державі 363 млн. пудів зерна з 540 млн. зібраних. У деяких районах, що найбільше постраждали від засухи, влітку 1946 р. відбулися заворушення селян. Секретар Ізмаїльського обкому КП(б)У влітку 1946 р. сповіщав: “У селі Плахтіївка Саратського району група селян не давала вивозити хліб, натовп жінок намагався розтягти зерно з Суворівського пункту заготзерна..”. У таких випадках більшовики не вагаючись застосовували зброю. Не зважаючи на посилення репресій, наприкінці 1946 - на початку 1947 р. план хлібозаготівель не виконувався. УРСР із великим напруженням здала державі лише 50 % до плану. 26 листопада 1946 р. на ім’я Хрущова надійшла телеграма за підписами Сталіна та Жданова, де висувалася вимога негайно покінчити з “небільшовицьким ставленням до хлібозаготівель і безумовно забезпечити виконання плану”. Тому вилучення всіх запасів зерна продовжувалося. Взимку 1946-1947 рр. у республіці спалахнув голод. Рятуючись від цього лиха, селяни самовільно залишали колгоспи, подавалися у міста, або в райони, де було простіше з продуктами, здебільшого на Західну Україну. Держава намагалася втримати колгоспників на їх старих місцях проживання. Так, навесні 1947 р., у самий розпал голоду, Каганович, який на той час змінив Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У, надіслав в усі обкоми та райкоми партії циркуляр, де зобов’язав місцеві партійні та радянські органи повертати колгоспників, які самовільно пішли з колгоспів. Керівникам промислових підприємств та установ суворо було заборонено приймати на роботу втікачів із села. А тим часом, голод у селах набрав катастрофічного характеру. Люди викопували з-під снігу мерзлу картоплю, буряки, що залишились на колгоспних полях після збирання. Їли кору, дрібних гризунів, собак та кішок. У той же час певна кількість зерна в республіці була. У 1946 р. з СРСР було експортовано 1,7 млн. т. хліба, здебільшого з України. Хрущов згадував про ті часи: “Незабаром почали надхо­дити офіційні повідомлення про людей, які померли від голоду. Трап­лялися випадки людоїдства…” Можна було б звернутися до світової громадськості, але сам факт голоду, як і в 1933 р., оберігався як державна таємниця аж до перебудовних часів. Замість реальної допомоги голодуючим, сталінський антинародний режим почав нову хвилю репресій проти “розкрадачів” соціалістичної власності, які кваліфікувалися як “вороги народу”, “зрадники загальної справи колгоспів”, “підривники основ колгоспного ладу”. Більшістьцих нещасних “ворогів народу” були засуджені згідно з законом від 7 серпня 1932 р., як його називали в народі “закону про п’ять колосків” і поновленого 4 липня 1947 р. Від 5 до 25 років таборів отримували голодні люди "за будь-яке посягання на державну або колгоспну власність". Судові документи тих часів рясніють матеріалами, які свідчать, що табірне ув’язнення отримували селяни за кілограм зерна, або відро буряків, зібраних на колгоспному лані. Підрахувати дійсну кількість жертв голоду 1946 р. неможливо. Загси зареєстрували, що в 1946 р. від дистрофії померло 282 тис. чол., а в 1947 р. ще 528 тис. Але це тільки верхівка айсбергу. Більшість померлих, особливо тих, хто помер у дорозі, на вокзалах, рятуючись від голоду, не були зареєстровані органами державної статистики як жертви голоду, а пройшли по іншим статтям звітності. В усякому випадку, мову потрібно вести про мільйон жертв. Тяжкий стан сільського господарства вимагав від партійно-державного керівництва вжити рішучих заходів для якнайшвидшої відбудови сільського господарства. Четвертий п’ятирічний план передбачав добитися піднесення сільського господарства, яке б забезпечило в країні достатню кількість основних продуктів харчування. Але при цьому вперто наголошувалося, що відбудова і подальший розвиток сіль­ського господарства можливі тільки на базі колгоспно-радгоспного ладу. Розробки нових підходів у аграрній політиці, як того вимагало село, так і не було здійснено. Більше того, механізми командування, способи викачування ресурсів із села, зневажливе ставлення до умов життя сільських трударів не слабшали, а ставали дедалі витонченішими. Знову взяли гору сили, що ігнорували об’єктивні закони суспільного розвитку, прагнули підігнати життя під схоластичні і догматич­ні ідеї, вважали екстремальність умов побудови нового суспільства нормою розвитку і тому тяжіли до воєнно-комуністичних методів керів­ництва. Здійснюючи аграрну політику, сталінське керівництво фактично виходило з надуманого марксистського постулату про вторинність аграрного сектора порівняно з індустріальним, його підлеглості останньому. Тому продовжувалося перекачування коштів із сільського господарства в промисловість. У четвертій п’ятирічці в аграрному секторі було використано тільки дві третини вартості виробленої продукції, а одна третина була перекачана в інші сфери економіки. Капітальні вкладення в сільське господарство за роки четвертої п’ятирічки становили лише 15 % від загальних капіталовкладень у народне господарство. Значна частина ресурсів, що були в колгоспах, відволікалися на інші, безпосередньо не пов’язані зі зростанням основних виробни­чих фондів, потреби. Значною мірою за рахунок колгоспів проводилася відбудова МТС, які були державними підприємствами, а також будів­ництво доріг, шкіл, електрифікацію сіл тощо.

Безсоромне викачування коштів із сільського господарства здійснювалося також і внаслідок нееквівалентного обміну між містом і селом. Ціни на промислову продукцію постійно підвищувалися, дер­жавні заготівельні ціни на сільгосппродукцію були просто символіч­ними, - встановлені ще в 1928 р, вони фактично не змінювалися до 1953 р. Заготівельні ціни не покривали навіть витрат на виробницт­во даної продукції. Побутувала практика, коли колгоспи здавали дер­жаві восени фактично все зерно в рахунок плану хлібозаготівель за безцінь, а весною частину посівного зерна купували у держави за значно вищу ціну. Для цього колгоспи змушені були брати у держави кредити і ставали її неоплатними боржниками. Зрозуміло, що за такого стану справ колгоспи не мали коштів не тільки для розширеного, а й простого відтворення. Через надмірні державні поставки колгоспи не мали можливості якось виправити своє фінансове становище хоча б за рахунок продажу частини сільськогосподарської продукції на ринку. Цього ніхто не мав права робити, аж поки не звітує про виконання планів держпоставок. А після виконання держпоставок господарствам практично нічого було продавати. Часто навіть не вистачало зерна, щоб оплатити за копійчаними розцінками трудодні. Всього до 1 кг. зерна нараховували на трудодень в роки четвертої п’ятирічки по Україні 60 % колгоспів. Решта отримувала менше. Як це не парадоксально, але найважче доводилося пере­довим господарствам, яких примушували здавати частину врожаю ще й за тих, хто відставав. У сільському господарстві, таким чином, склалася ситуація, коли колгоспам не вигідно було добре працювати, добиватись високих вро­жаїв, оскільки всю продукцію забирали за символічну плату. Такий стан справ, безперечно, мав би викликати серйозну стурбова­ність у тодішнього керівництва країною. Керівництво відреагувало чисто в адміністративному стилі. З метою підвищення відповідальності колгоспників за розвиток громадського господарства 19 квітня 1948 р. з’явилася постанова Ради Міністрів СРСР "Про заходи по поліпшенню організації, підвищенню продуктивності і упо­рядкуванню оплати праці в колгоспах". Зростала роль бригади як ос­новного підрозділу виробництва. За бригадою закріплювалася земля, сільськогосподарський реманент, робоча та продуктивна худоба, при­міщення. У рільничих бригадах ліквідовувалися ланки з вирощування зернових, вони залишалися переважно для обробітку і збирання технічних і городніх культур, фруктів. Великі сподівання в плані організаційно-господарського зміцнення колгоспів покладались на їх укрупнення, яке здійснювалося відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 30 травня 1950 р. "Про укрупнення дрібних колгоспів і завдання партійних орга­нізацій у цій справі". Шляхом об'єднання 20320 дрібних артілей було створено 7812 великих колгоспів”. А всього в Україні наприкінці 1950 р. налічувалося 19295 сільськогосподарських артілей, або на 42 % мен­ше, ніж на початку року. За кожним колгоспом була закріплена тракторна бригада МТС, що мало сприяти більш рентабельному використанню машинно-тракторного парку, поліпшенню організації праці, підвищенню її продуктивності, піднесенню відповідальності механізаторів. Але з економічної точки зору ці нововведення дали незначний ефект. Практично не маючи зиску з колгоспної праці, селяни жили переважно зі свого присадибного господарства,  яке давало їм в роки четвер­тої п’ятирічки до 70 % усього грошового доходу,  понад 80 % м’яса, до 90 % картоплі і 100 % яєць. Для порівняння: робота в колгоспі давала колгоспникам 5% грошових доходів, 35 % зерна, 1% м’яса та сала, 0,5 % інших продуктів. Підсобні господарства взагалі мали в повоєнні роки величезне значення в забезпеченні країни основними продуктами харчування. В Україні вони давали до 90 % молока та яєць, до 80 % м’яса та картоплі, 60 % фруктів, понад 50 % овочів. Але держава обклала особисті  підсобні  господарства колгоспників надмірними податками. Кожен селянський двір мусив платити податок  за  землю, а також постачати державі встановлену кількість м’яса, молока, яєць тощо. Часом доходило до абсурду. Як відомо, було навіть встановлено податок на кожне фруктове дерево, незалежно від того, давало воно врожай чи ні. Щоб якось зменшити податки, селяни змушені були різати худобу, вирубати плодові дерева. Утиски щодо власників підсобних господарств особливо поширилися після прийняття 19 вересня 1946 р. Радою Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) постанови "Про заходи по ліквідації порушень Статуту сільськогоспо­дарської артілі в колгоспах", де висувалась жорстка умова - вилучити у селян ділянки землі-надлишки встановленої Статуотм норми. Ця вимога мала на меті послабити особисте господарство, а відтак примусити се­лян краще працювати на колгоспній ниві. Неефективність системи планування й управління, відсутність матеріальних стимулів і примусовий характер праці, повне безправ’я призвели до втрати сільськими трудівниками інтересу до праці в колективному господарстві, послабленню трудової дисципліни, апатії і без­господарності, що в свою чергу, посилювало адміністративний тиск і позаекономічний примус із боку держави. Ще в 1939 р., відповідно  до постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) було встановлено обов’язковий міні­мум трудоднів, невиконання якого вело до виключення з колгоспу, ви­лучення присадибної ділянки і навіть притягнення до судової відповідальності. У розпал війни, у квітні 1942 р., було прийнято постанову, згідно з якою мінімум трудоднів було значно збільшено. Так, мінімум у 50 трудоднів було встановлено навіть для підлітків із 12 років. Дія постанови 1942 р. не відмінювалась після війни і продовжувалась до вересня 1953 р. Широко застосовувалася після війни і практика адміністративних та судових заходів до  колгоспників, що не виробили встановленого мінімуму трудоднів. Для цього достатньо було постанови колгоспних зборів або правління кол­госпу, підтвердженого райвиконкомом. Зокрема, згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 червня 1948 р. "Про виселення в окремі райони країни осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя" на Сибір та Далеку Північ було виселено з України за червень-серпень 1948 р. 32,4 тис. селян. Нерівноправне становище колгоспників виявилося і в тому, що їм не призначались пенсії, вони не мали паспортів і не могли залишити село без дозволу місцевої влади. Тобто більшовицький режим фактично перетворив селян-колгоспників на кріпаків. Украй неефективною була на той час система планування з її надзвичайно громіздкими планами, надмірною централізацією і регламентацією всіх сторін сільськогосподарської діяльності, плануванням від досягнутого. Колгоспи та радгоспи регламентувалися щодо площі посіву, виду культур, строків виконання сільгоспробіт і агрокультурних вимог при їх проведенні. При цьому фактично не враховувалися ні економічні, ні кліматичні особливості району або господарства. Серйозні прорахунки допускалися при плануванні сільськогосподар­ського машинобудування. У повоєнні роки, зокрема, було взято курс на значне збільшення виробництва тракторів, підвищення їх потужності. Виробництво ж причіпного реманенту, запчастин комбайнів, спеціалі­зованих сільськогосподарських машин значно відставало. До кінця 1950 р. сільське господарство країни за кількістю тракторів перевищувало рівень 1940 р. але за механізацією ряду основних сільськогосподарських робіт відставало. Систематично не виконувалися плани з будівництва майстерень, гаражів, навісів для сільськогосподарської техніки. Тому до 90 % її зберігалося просто неба. Такий стан справ зберігався і надалі. Гостро стояло питання підготовки і раціонального використання спеціалістів сільського господарства. Більшість із них осідала і різних організаціях та установах. На початку 50-х років у республіці з 350 тис. спеціалістів безпосередньо в колгоспах працювало лише 18,5 тис., у МТС – 50 тис. Головна причина полягала в тому, що адміністративно-командна система з її надзвичайно роздутими штатами забирала левову частку спеціалістів для своїх відомчих потреб. Так, тільки в Міністерстві сільського господарства і заготівель УРСР було 275 управлінь і відділів. Масовим явищем у повоєнний період стала рекордоманія. Бажання мати будь-що в своєму колгоспі, районі, області рекордсменів приво­дила до того, що для одержання рекордних врожаїв, нерідко на невеликі ділянки  притягувалися кращі сили, реманент, добрива, насіння. Рекордоманія вела до масових приписок і фальсифікацій результатів. Так, у І949 р. ЦСУ СРСР перевірило 933 подань про нагородження передовиків сільського господарства за рекордні врожаї. Факти приписок виявили в 332 випадках. Процвітало окозамилювання і на найвищому рівні. Так, на урочистому засіданні на честь 31-ї річниці Жовтневої революції 6 листопада 1948 р. у Москві Молотов заявив, що сільське господарство по валовому збору перевершило довоєнний рівень. У 1952 р. на XIX з’їзді КПРС Г. Маленков повідомив про ще більший успіх, оголосивши, що зернова проблема в СРСР вже вирішена і подальші успіхи в цій галузі стоять на міцній основі. Були фальсифіковані підсумки виконання четвертого п’ятирічного плану. У повідомленні Держплану і ЦСУ СРСР повідомлялося, що в 1950 р. валовий збір зерна перевищував рівень 1940 р. Насправді ж завдання четвертої п’ятирічки в галузі сільського господарства не були виконанні. У цілому по СРСР валові  збори зернових в 1950 р. становили тільки 85 % від рівня 1940 р. В УРСР валова продукція сільського господарства у 1950 р. становила 91 % довоєнного рівня. Зерна зібрали на ланах республіки 20,4 млн. т, що складало 77,2 % від рівня 1940 р. Незадо­вільні були показники і в тваринництві, що було орієнтоване лише на швидкі темпи збільшення поголів’я худоби при хронічному відставанні кормової та виробничої бази.  Вересневий (1953 р.) пленум ЦК КПРС фактично повинен був виз­нати крах сталінської аграрної політики. Але до середини 50-х років не вдалося суттєво поліпшити стан справ у сільському господарстві, воно залишалось відсталим, малорентабельним і далеко не забезпечувало потреб народного господарства та населення в продуктах і сировині.