Радянизація західно-українських земель

З відновленням радянської влади відновилося і форсоване інтегрування західноукраїнських земель у тоталітарну систему, що панувала в СРСР. Радикальні перетворення в західних областях вимагали значної кількості партійно-радянських, інженерно-технічних працівників, учителів, лікарів, кваліфікованих робітників тощо. У повоєнні роки переважно зі східних областей України на Західну Україну було направлено на постійну роботу десятки тисяч спеціалістів, сотні керівних партійно-радянських працівників. За 1944-1950 рр. тільки інженерів, техніків та кваліфікованих робітників направили 22 тис., вчителів 44 тис. тощо. Сталінський режим нехтував місцевими особливостями, усталеними звичаями, традиціями. Повсюдно спостерігалося прагнення до уніфікування управління економікою, соціально-політичною і культурною сферами. Всюди безцеремонно запроваджувалася російська мова: на виробництві, в установах, у торгівлі, на транспорті, в школі, у вузах. Усі більш-менш відповідальні посади обіймали русифіковані вихідці зі східних областей або росіяни. Так, у 1946 р. із 15120 номенклатурних посад в обкомах партії західного регіону республіки місцевими кадрами було заміщено лише 1939 посад або 12,1%. У жовтні 1946 р. ЦК КП(б)У прийняв спеціальне рішення "Про захо­ди щодо посилення масово-політичної та ідеологічної роботи в захід­них областях України". Усе доросле населення було поставлене під невсипущий контроль. Злочинні методи колективізації, що їх у свій час застосували більшовики у східних областях України, у другій поло­вині 40~х - на початку 50-х років повністю повторили у західному регіоні: адміністративний і податковий тиск, так зване "розкуркулення", арешти і депортація селян на Сибір. За офіційними даними за 1944-1951 рр. із західних областей УРСР було вивезено 66 тис. родин, або 204 тис. чол. Одним із елементів радянізації західноукраїнського регіону і встановлення тотального ідеологічного контролю над його населенням була заборона греко-католицької (уніатської) церкви і возз'єднання її з Руською православною церквою. У листопаді 1944 р., відразу після смерті митрополита А.Шептицького, на спеціальну вимогу до Москви їздила делегація греко-католицької церкви на чолі з ігуменом К. Шептицьким. Делегації було поставлено у Москві вимогу - довести дійсну співпрацю греко-католицької церкви з радянським урядом шляхом активної участі у ліквідації ОУН-УПА. Таке домагання Москви перевищувало практичні можливості і суперечило ідейним основам церкви. А раз так, то її вирішили лікві­дувати. У квітні 1945 р. у київській „Радянській Україні” та львівській „Вільній Україні” з’явилася велика стаття за підписом В. Росовича (а насправді Я.Галана) під заголовком „З хрестом чи ножем” з гострими нападками на уніатів, зокрема і на покійного А. Шептицького. Греко-католицьку церкву звинуватили у співробітництві з німецько-фашистськими окупан­тами і українськими буржуазними націоналістами. 12 квітня того ж року органи НКВД заарештували у Львові митрополита Й. Сліпого, єпископів М. Будку, С. Чарнецького. Згодом були заарештовані й інші єпископи-уніати. Усі вони були засуджені до багаторічного ув'язнення.  У травні 1945 р. з" явилася у пресі відозва "Ініціативної групи по возз'єднанню греко-католицької церкви з православною". Греко-католицький священик, професор Львівської духовної академії Г. Костельник став головою ініціативної групи. Група була створена під егідою партійно-радянського апарату і при всебічній підтримці органів НКВД. Ця група розгорнула дуже активну роботу. 8-10 березня 1946 р. у Львові провели церковний Собор. З погляду канонічного права Собор був не правомочний, оскільки на ньому не було жодного єпископа-уніата. Але він прийняв таку постанову: "Собор греко-католицького духовенства, скликаний ініціативною групою по возз’єднанню греко-католицької церкви з православною, вирішив ліквідувати Берестейську унію 1596 р., відірватися від Риму і возз’єднатися з нашою православною церквою". Слідом за рішенням Собору до кожного священослужителя-уніата була надіслана повістка, щоб дав письмову згоду на перехід до право­славної церкви. Ті з них, хто не підкорився, були негайно заарештовані органами МВС-МВД і депортовані до Сибіру. Загалом було вислано до 1 тис. таких осіб із загальної кількості 3470 священиків греко-католицького віросповідання в Галичині. Ліквідувавши унію в Галичині, більшовики взялися за Закарпаття, Ужгородська унія 1646 р. була анульована, а місцева єпархія навернена у православну віру рішенням Мукачівського Собору 1949 р.  Грубий і безцеремонний натиск на греко-католицьку церкву без згоди переважної більшості віруючих викликав протест. Греко-католицька церква на західноукраїнських землях не зникла – вона пішла у підпілля, почався "катакомбний" період її існування (1946 –1989 рр.). Г. Костельника було вбито у 1948 р. у  Львові членом ОУН. 

Збройна боротьба на західноукраїнських землях. Розгром ОУН-УПА

 Відновлення сталінського терористичного режиму на західноукраїнських землях  принесло населенню краю нові тяжкі випробування: насильницьку колективізацію сільського господарства, масові репресії, русифікацію і релігійні утиски. У цих умовах проти сталінського режиму на західноукраїнських землях виступали ОУН-УПА. Хронологічні рамки цієї зброй­ної боротьби – 1940-і - перша половина 1950-х років.  У програмних документах ОУН-УПА зазначалося, що вони ведуть боротьбу за самостійну соборну Українську державу, за справедливий лад у державі без панів, поміщиків і більшовицьких комісарів, за справедливий міжнародний устрій на основі поважання прав кожного на­роду на самостійний розвиток. Весною 1945 р. по даним органів держбезпеки УРСР загальна чи­сельність ОУН-УПА становила 90 тис. чол. При цьому, за словами головнокомандуючого УПА Р. Шухевича, члени ОУН становили 50 % усього складу повстанців. Що стосується соціального складу УПА, то 85 % бій­ців були селяни. Керівний склад ОУН-УПА, включаючи і Р. Шухевича, переважно були з числа різночинної інтелігенції. Армію очолював головнокомандуючий і його штаб, який складався з кількох відділів: оперативного, політичного, бойової підготовки, зв’язку, санітарного і господарського. При Головному командуванні діяв відділ Служби безпеки (СБ). Остання мала завдання не допускати проникнення ворожої агентури в УПА та знешкоджувати її, проводити розвідку у ворожому стані. СБ функціонувала також у структурах тери­торіальних органів (проводах) ОУН. УПА складалася з чотирьох груп: Північної або Поліської (район дії Волинь та Західне Полісся), Пів­денної (діяла на півдні Правобережжя), Західної (терен - Галичина, Північна Буковина, Закарпаття і Закерзоння), Східної (діяла на пів­ночі Житомирської, Київської і частково Чернігівської областей). Гру­пи УПА складалися з військових округ, що мали по кілька відтинків. Відтинок об'єднував від 3 до 5 куренів. На початку 1944 р. УПА мала 50 куренів. Кожен курінь складався з сотень, сотні з чот, а останні з роїв. Командирів підрозділів УПА, починаючи від сотні і вище, при­значала крайова екзекутива (виконавчий комітет) ОУН зі складу її акти­ву, спеціалістів воєнної справи, переважно з числа галичан. При Головному командуванні УПА функціонувала старшинська школа з 4 - місячним терміном навчання. ОУН мала свою, окрему мережу і окрему організаційну структуру. На весну 1944 р. її будова виглядала так: Бюро Центрального проводу ОУН на рідних землях, нижче стояли крайові проводи або обласні, потім окружні, надрайонні, районні, кущові (підрайонні). Первинною організацією, з якої починалося підпілля ОУН, була станична (сільська) організація. Улюбленими тактичними прийомами УПА були: несподівані напади на противника, як правило з засідки; напади на адміністративні центри; нищення комунікацій; диверсії; замахи на представників партійно-радянського апарату; пропаганда ідей ОУН шляхом розповсюдження листівок, гасел, вивішування національних прапорів тощо. Після повернення радянської влади на Західну Україну чітко виділяються два періоди збройної боротьби ОУН-УПА: перший в 1944-1946 рр. і другий в 1947 - першій половині 50-х років. Для першого періоду було характерним намагання командування ОУН-УПА утримувати під своїм контролем великі території, вести бої великими силами, з застосуванням мінометів і артилерії. Спільними зусиллями військ держбезпеки, прикордонників і армійських частин у важких боях 1944-1946 рр. УПА завдали величезних втрат. За відомостями органів МДБ у ці роки УПА втратила 56,6 тис. убитими, 108,5 тис. полоненими і 48,3 тис. чол. вийшло з повинною. Думається, що це перебільшені цифри, оскільки це значно перевищувало збройні сили ОУН-УПА. Більш вірогідні дані Р. Шухевича, який зазначав, що в боях у 1944-1946 рр. УПА втратила до половини особового складу. На другому етапі боротьби Головне командування УПА змінило так­тику збройної боротьби. У 1947 р. воно розчленувало свої відді­ли на оперативні самостійні підвідділи (10-50 чол.), а частину бій­ців УПА приєднало до самооборонних кущевих відділів ОУН. Віднині бойові дії велись лише партизанськими методами і дрібними підрозді­лами. Кілька тисяч повстанців під проводом керівника СБ ОУН М. Лебедя в 1947-1948 рр. з боями через територію Чехословаччини прорвались у Західну Німеччину. Там вони отримали статус „Закордоних частин ОУН”. У цілому, за даними органів держбезпеки, за 1944-195І рр. бойо­вики ОУН-УПА провели 14,5 тис. бойових операцій, диверсій і терористичних актів, у ході яких загинуло до 30 тис. партійно-радянських працівників та військовослужбовців і до 40 тис. інших громадян. Як усяка боротьба, що точиться всередині країни між громадянами однієї держави, збройна боротьба на Західній Україні відбувалася в найгостріших формах. Про жорстокість членів ОУН-УПА ("бандерівців") написано чимало. Безумовно, що цю жорстокість не можна виправдати. Але жорстокість допускали і їх противники. Спалені і збезлюдненні хутори та села на західноукраїнській землі - це часто справа рук не бандерівців, а тих, хто з ними боровся, бо без селян – бандерівці ніщо, їм ні на кого і ні нащо було опертися. Боротьба з ОУН-УПА в краї у повоєнні роки паралізувала все життя: щодня гинули люди, терор панував усюди. Постійні облави, блокади цілих районів призводили до розгрому слабо озброєних загонів УПА, незважаючи на їх опір. У боях загинуло багато керівни­ків ОУН-УПА. Так, у 1945 р. на Волині в бою з частинами НКВД поліг начальник штабу "УПА-Північ" М. Медвідь-Крем’янецький (Карпович), загинув начальник штабу "УПА-Захід" В. Бралевський (Боровий), була стра­чена у Коломиївській в’язниці крайовий провідник ОУН(б) на Буковині Н. Галицька (Мотря). У 1946 р. загинув у бою з військами МДБ крайовий провідник ОУН(б) на Львівщині З.Тершаковець (Федір). У січні 1949 р. на вулиці у Львові в перестрілці зі співробітниками держбезпеки загинув начальник штабу УПА полковник О. Гасин (Лицар). У лютому 1949 р. у бою на Волині був убитий командир "УПА-Північ" та крайовий провідник ОУН(б) на північно-західних землях П. Козак (Смок), у квітні 1949 р. у Карпатах поліг у бою командир "УПА-Захід" В. Шелест (Сидор), у жовтні 1949 р. загинув С. Стебельний (С. Хрін) командир тактичного відтинку "Маківка-24" групи "УПА-Захід", широко відомий своєю боротьбою на Закерзонні. 5 березня 1950 р. спецпідрозділи органів держбезпеки оточили криївку у селі Білогорща в околицях Львова, де в бою загинув головно­командуючий УПА керівник підпілля ОУН(б) на західноукраїнських землях голова УГВР Р. Шухевич (Т. Чупринка). На посту Голови Генерального Секретаріату УГВР та головнокомандуючого УПА і керівника підпільної мережі ОУН(б) у краї вбитого Р. Шухевича замінив В. Коваль (Кук). У 1954 р. В. Коваль був схоплений органами держбезпеки. Підпілля ОУН і збройні формування УПА були розгромлені. У ході збройної боротьби на західноукраїнських землях у повоєнний період загинуло не менше півмільйона чоловік. Край було втихомирено. Та ідея самостійної України не вмерла. Її підхопили інші покоління борців за вільну Україну в 1960-1990-х  роках ХХ ст.