Возз’єднання Закарпаття з Україною у складі срср

Протягом багатьох століть Закарпаття було насильно відірвано від  України,а закарпатські українці терпіли жорстокий національний, соціально-економічний і політичний гніт під владою іноземних поневолювачів. Проте закарпатців ніколи не полишала думка про воз­з'єднання з Україною. Сприятливий історичний момент для здійснення цієї віковічної мрії склався наприкінці Другої світової війни. 28 жовтня 1944 р. вій­ська 4-го Українського фронту повністю визволили Закарпаття вад воро­га. 26 листопада 1944 р. у Мукачеві Перший з’їзд народних комітетів Закарпатської України прийняв маніфест, де постановив: „Возз'єднати Закарпатську Україну зі своєю великою матір’ю - Радянською Україною і вийти зі складу Чехословаччини”. Весною 1945 р. у Чехословаччині до влади прийшов уряд Національ­ного фронту. У квітні 1945 р. цей уряд у Кошицькій програмі заявив, що „питання про Карпатську Україну буде вирішене ним відповідно з волею населення Карпатської України, вираженої демократичним шляхом і в повній згоді між Чехословаччиною і Радянським Союзом”. У червні 1945 р. до Москви прибула Чехословацька урядова делегація.  У результаті переговорів 29 червня 1945 р. у Москві було підписа­но договір між Радянським Союзом і Чехословаччиною, де вказувалося: "Карпатська Україна (що носить згідно з чехословацькою конституцією назву Підкарпатська Русь), яка на підставі Договору від 10 вересня 19І9 р., укладеного в Сен-Жермен-ан-Ле, увійшла як автономна одиниця в межі Чехословацької республіки, возз'єднується згідно з бажанням виявленим населенням Закарпатської України, і на підставі дружньої згоди обох Високих Договірних Сторін, зі своєю споконвічною Батьківщиною - Україною і включається до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки". Договір між СРСР і Чехословаччиною про Закарпаття 22 листопада 1945 р., був ратифікований Національними Зборами Чехословаччини, а 27 листопада того ж року - Президією Верховної Ради СРСР. 25 січня 1946 р. на території Закарпаття було введено законодавство УРСР і розпочалося радянське будівництво. Відтоді Закарпатська область переживала ті ж політичні, соціально-економічні та культурні процеси, що і решта українських земель. 

Врегулювання територіальних питань з Румунією та Польщею

Нагальною була проблема врегулювання  територіальних   питань із Румунією та Польщею. Відомо, що на початку Другої світової війни західноукраїнські землі ввійшли до складу УРСР. Але ні уряд Румунії, ні уряд Польщі не визнавали цих територіальних змін. Із Румунією, що зазнала поразки у Другій світовій війні, територіальне питання було вирішене Паризьким мирним договором 10 лютого 1947 р., який затвердив радянсько-румунський кордон, яким він склався на 28 червня 1940 р_. Цим самим Румунія беззастережно визнала факт входження Північної Буковини і частини Бессарабії до складу УРСР. Таким чином, територіальні претензії певних румунських кіл до України не мають ніяких законних підстав. Договір між Україною і Румунією від 2 червня 1997 р. теж визнав існуючий українсько-румун­ський кордон. На Ялтинській (1945 р.) конференції радянській делегації вдалося домовитися, що східний кордон Польщі пройде так званою „лінією Керзона”. 16 серпня 1945 р. між Польщею і СРСР був підписаний відповідний договір, а в 1946 р. проведено демаркацію кордону. Таким чином, західноукраїнські землі були офіційно визнані за УРСР.

Ще раніше, 9 вересня 1944 р., між Польським Комітетом національ­ного відродження і УРСР була підписана угода про переселення українців із Польщі до УРСР, а поляків з України до Польщі. У Польщі, у прикордонних з УРСР землях, Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, що отримали в публіцистиці загальну назву Закерзоння, загальною площею 19,5 тис. кв. км., споконвічне проживало 750-800 тис. українців. Угода наголошувала на добровільному переселенню цих людей в Україну. Але оскільки більшість місцевих українців не бажали залишати землі своїх предків, то почалося примусове переселення (депортація) українців із Закерзоння. 21 вересня 1944 р. польський уряд видав інструкцію, згідно з якою переселення з території Польщі до СРСР підлягали всі громадяни української національності, що проживали в Закерзонні. Зганяли з давно обжитих місць по одній-єдиній причині: вони не були поляками. У цьому питанні владні структури Польщі фактично співпрацювали з польським озброєними підпіллям. Банди польських шовіністів уночі оточували українські села, вщент спалювали оселі, знищували всіх жителів. Так, лише на Холмщині було ліквідовано 150 сіл і вбито 15 тис. українців. Організований і рішучий опір депортації українців на Закерзонні вчинили підрозділи УПА. Очолював військові сили УПА на Закерзонні Я. Онишкевич (Орест), а крайовим провідником ОУН був Я. Старух (Стояр). У березні 1947 р. у засідку, влаштовану бійцями УПА, потрапив і був убитий заступник міністра оборони Польщі генерал К. Сверчевський. Але спинити депортацію українського населення УПА не змогло. Надто нерівні були сили. З вересня 1944 р. до кінця 1946 р. із Закерзоння було депортовано близько 520 тис. українців. Решту вислали під час широкомасштабної операції "Вісла", що проводилася з 28 квітня до кінця липня 1947 р. Шість відбірних польських дивізій, чисельністю 30 тис. чол., частини НКВС і чехословацькі прикордонники, числом до 10 тис. чол., заблокували повстанців. Операція мала на меті не тільки остаточне виселення українців з краю, а й повне знищення загонів УПА в Закерзонні. Повстанці вчинили відчайдушний опір. У боях загинуло до 3 тис. бійців УПА. Але встояти перед переважаючими силами противника не змогли. У ході операції 150 тис. українців були депортовані в західні та північні райони Польщі, близько 4 тис. було запроторено до концентраційного табору Явожно (поблизу Освенціма), де багато українських патріотів загинуло. Необхідно зазначити, що в 1990 р. Сенат Польщі засудив операцію "Вісла" як злочинну акцію проти українського народу.