Революційно-визвольний рух

Антинародна політика і терор окупантів не могли зламати волі західних українців до соціального і національного визволення. Їх революційно-визвольний рух виливався у різні форми, серед яких найважливішими були масові робітничі і селянські страйки, демонстрації, мітинги, збройні виступи.

У 1921—1923 рр., у час післявоєнної економічної кризи, великими були страйк залізничників у Західній Україні в лютому-березні 1921 р., у ході якого українські залізничники вимагали звільнити політичних в'язнів і скасувати мілітаризацію кордонів, загальний страйк нафтовиків Галичини, який почався 18 травня 1921 р. і був підтриманий робітниками інших професій. 5 листопада 1923 р. було оголошено загальнодержавний політичний страйк, у ході якого лише у Львівському воєводстві страйкувало 45,8 тис. робітників.

Широким був партизанський рух селянства. У 1921 р. він охопив Дубнівський, Рівненський, Сарненський, Островський, Ковельський і Володимир-Волинський повіти на Волині, гірські райони Прикарпаття. Партизанські загони громили поміщицькі маєтки й господарства польських колоністів, осадників, руйнували лінії зв'язку, залізничні колії, розправлялися з місцевими окупаційними властями. Восени 1922 р. під керівництвом С.О.Мельчука, П.М.Шеремети та І.Г.Цепка у Заліщицькому повіті Тернопільського воєводства активно діяла, одночасно з іншими, партизанська група "Червона двадцятка". Проти партизанів окупанти кинули військові частини. У боях І. Цепко загинув, а П. Шеремета та С. Мельничук потрапили в полон і за вироком військового суду у місті Чорткові були страчені.

Широкого розмаху набувала боротьба проти дискримінаційної політики польських властей щодо української мови і культури, проти полонізації української школи, утисків у діяльності товариств "Просвіти", "Рідної школи" та ін. З особливо різким осудом зустріла українська громадськість повне спольщення Львівського університету. У 1919 р. його ректорат за схвалення уряду ліквідував в університеті всі українські кафедри, які існували за часів Австро-Угорщини, викладання всіх дисциплін переводилося на польську мову, викладачі-українці усувалися від роботи. Було оголошено, що навчатися в університеті можуть тільки піддані польської держави, які відбули військову службу в польській армії. На знак протесту українські вчені, передусім члени Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка, організували з 20 вересня 1919 р. систематичні наукові курси, які в 1921 р. були реорганізовані в український таємний університет на зразок західноєвропейських. Він мав три факультети: філософський, правничий і медичний. Першим ректором університету було обрано професора, відомого літературознавця й письменника В.Щурата. Матеріальне забезпечення університету здійснювали самі студенти. У 1922/23 навчальному році в університеті навчалося 1014 студентів, діяли 65 кафедр. Через переслідування властей і брак коштів у червні 1925 р. на засіданні сенату університету було оголошено про зупинення його діяльності.

У 1924—1929 рр. революційно-визвольний рух західноукраїнських трудящих, хоч і з меншим розмахом, тривав. У Західній Україні в 1924—1925 рр. відбулося 154 страйки, які охопили 47 тис. робітників, а в 1926-1928 рр.—247 страйків, у яких взяли участь 59 тис. чол.

У Закарпатті в 1924—1928 рр. відбулось 49 страйків, в яких взяли участь близько 8 тис. робітників. Не раз страйкували й робітники Північної Буковини та придунайських українських земель.

Відбувалися масові політичні демонстрації й мітинги, під час яких трудящі рішуче протестували проти окупаційного режиму, позитивно відгукувалися про Радянську Україну, де тоді проводилася нова економічна політика й українізація. Серед них особливо виділялася першотравнева демонстрація 1924 р. у місті Заболотові Станіславського воєводства, в якій взяли участь понад 5 тис. робітників і селян. На Закарпатті в першотравневих демонстраціях 1924 р. взяло участь 40 тис. робітників і селян, у першотравневій демонстрації 1926 р. в Чернівцях, що відбувалася під гаслом боротьби за робітничо-селянську єдність, понад 10 тис. трудящих.

З кінця 1925 р. в Західній Україні розпочалися масові демонстрації й мітинги безробітних, які вимагали роботи й державної допомоги. Такі демонстрації й мітинги відбулися в Дрогобичі, Львові, Бориславі, Перемишлі, Самборі та інших містах. 31 березня 1926 р. зі співом "Інтернаціоналу" на вулиці міста Стрия вийшли 2 тис. безробітних. Вони проголошували: "Хочемо хліба й праці!", "Хай живе робітничо-селянський уряд!" За наказом властей війська стріляли у демонстрантів. 13 чоловік було вбито, кілька десятків поранено.

У Південій Бессарабії найбільшим виступом проти румунських окупантів було Татарбунарське повстання 16-22 вересня 1924 р. Очолив його Південревком, керували яким комуністи. Повстання почалося в селі Татарбунарах  (тепер райцентр Одеської області), де влада перейшла до рук ревкому, потім охопило ряд населених пунктів Акерманського, Ізмаїльського, Кагульського і Бендерського повітів. У ньому взяли участь близько 6 тис. чол. —українців, росіян, молдаван, болгар, гагаузів. У ході запеклих боїв переважаючими силами урядових військ, до яких входило 10 полків регулярної армії та інші підрозділи, повстанці зазнали поразки. Багато з них загинуло, 500 чоловік було віддано до суду.

 У 1929-1932 рр., коли різко погіршилось становище  народних мас, масового характеру набули виступи селян проти надмірних податків, примусових екзекуцій за борги, проти злиднів і голоду. У вересні-жовтні 1930 р. у Львівському, Терно-пільському, Станіславському і Волинському воєводствах розгорнувся масовий повстанський рух селян. За цей час тут сталося 180 виступів. Польський уряд вдався до "пацифікації", під час якої каральні загони зруйнували, спалили й погра-бували 800 сіл, 1700 найактивніших селян заарештували, а тисячі закатували.

Великим спалахом селянського гніву було повстання у Ліському повіті Львівського воєводства в 1932 р. У ньому взяли участь понад 30 тис. селян і сільськогосподарських робітників. Усе частішими й масовішими ставали страйки. У 1934-1938 рр. в Західній Україні відбулося 1118, а на Закарпатті — 97 страйків, що було більше як удвоє в порівнянні з 1929-1932 рр.

Одним з найбільших був виступ робітників Львова у квітні 1936 р. 14 квітня поліція розігнала демонстрацію безробітних. Було вбито робітника Владислава Козака. У день похорону В.Козака 16 квітня на вулицях міста відбувалась 10-тисячна антифашистська демонстрація. Поліція стріляла в демонстрантів, вони почали споруджувати барикади, спалахнули вуличні бої. Було вбито 46 і поранено понад 300 чол., заарештовано близько 3 тис. чол.