5.2 Суспільно-політичне життя. Революційно-визвольний рух. Крах сподівань на справедливе вирі-шення галицької проблеми і загострення політичної боротьби

У міжвоєнний період у західноукраїнських землях наростав опір українського населення окупаційному режиму, відбувалося розмежування політичних сил і загострення політичної боротьби. Створювалися, реорганізовувалися і визначали свої позиції та діяли різні політичні партії й організації, які відображали погляди й інтереси різних суспільних верств насе-лення. Великий вплив на позиції і діяльність політичних партій справило рішення Ради послів країн Антанти 14 березня 1923 р. у Парижі про передачу Східної Галичини Польщі і, отже, крах сподівань на справедливе вирішення галицької проблеми на міжнародній арені за допомогою великих держав. У галицьких партіях дедалі більше втрачалися надії на закордонну підтримку, посилювалися орієнтація на власні сили. У той же час наявність української, хоча й радянської державності у вигляді УСРР і проведення там політики українізації сприяли зростанню прорадянських симпатій.

Легальні українські партії

У міжвоєнний період в західноукраїнських землях діяли три основні течії: партії, які обмежувалися легальною діяльністю, націоналістичні підпільні організації, комуністичний рух. У Східній Галичині наймасовішою і найвпливовішою легальною українською організацією стало Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), яке було утворено на з'їзді членів Української народно-демократичної партії (до 1919 р. націонал-демократичної партії) та інших дрібних угруповувань. 11 липня 1925 р. головою УНДО було обрано Д.Левицького. УНДО більше нагадувало широкий національний рух, а не партію. У ньому не було точного реєстру членів, членських внесків, жорсткої партійної дисципліни.

УНДО орієнтувалось на мирні, легальні методи досягнення незалежності України. Програма УНДО, прийнята на його другому з'їзді у листопаді 1926 р., базувалась на ідеології соборності, державності і антикомунізму. У цій програмі визначалось, що "політичною метою УНДО є здобуття соборної і незалежної демократичної Української держави, і тому партія відстоює політичне самовизначення українського народу на всіх його етнографічних землях, бореться за суверенні права українського народу, обстоює конституційно-парламентський устрій та загальне, рівне, безпосереднє, таємне та пропорційне виборче право до всіх законодавчих і самоуправних установ". Визначними діячами УНДО були С.Баран, В.Мудрий, С.Витвицький, М.Рудницька, І.Кедрин-Рудницький, В.Бачинський та ін.

Серед членів УНДО було багато представників західноукраїнської інтелігенції — вчителів, літераторів, журналістів, адвокатів, священників та ін. УНДО підпорядкувало своєму впливові такі масові економічні, культурно-освітні, спортивні спілки, як "Просвіта", Центросоюз, Ревізійний союз кооперативів, "Рідна школа", "Дністер" тощо. УНДО мало свою пресу, зокрема видавало газети "Діло", "Свобода", "Нарід". На середину 1930-х років УНДО мало найбільше серед усіх українських політичних об'єднань представництво в польському сеймі (17 депутатів) і сенаті (три депутати). Своєю "органічною роботою" УНДО захищало економічні, політичні і культурно-національні інтереси українського населення.

Продовжувала в Східній Галичині діяльність і радикальна партія. У ній були незгоди між різними угруповуваннями. Але більшість радикалів виступали за незалежність України, проти орієнтації на Польщу чи Радянську Україну, проголошували "політику власних сил". Українська радикальна партія визнавала себе організацією працюючих мас України, що стоїть на соціалістичних позиціях, яка "прагне здійснити в українській незалежній державі з республіканським устроєм і владою всіх працюючих, та домагається соціалізації всіх засобів продукції". В аграрній програмі містилося гасло: "Вся земля селянам без викупу". Лідерами радикалів були Л.Бачинський, С.Макух, М.Стахів та ін. У 1926 р. партія стала називати себе "Українська соціалістична радикальна партія" (УСРП).

Українська соціал-демократична партія (УСДП) еволюціонувала у сторону радянської влади. Остаточно на платформу радянської влади вона перейшла на своєму VI з'їзді 18 березня 1923 р. Старі лідери Л. і М.Ганкевичі, П.Буняк, І.Квасниця та інші були усунуті і до керівництва УСДП прийшло ліворадикальне крило — А.Чернецький, М.Парфанович та ін. У політичній резолюції з'їзд записав, що основною метою партії є "перемога пролетаріату над буржуазією", яка повинна привести до "об'єднання всіх українських земель в одну радянську соціалістичну республіку". Оскільки УСДП фактично стала легальною комуністичною організацією, польські власті 30 січня 1924 р. її заборонили, партійне майно конфіскували, але у 1928 р. УСДП відновила свою діяльність.

Розмаїтим було політичне життя в Закарпатті. Закарпатські українці називали себе русинами, не вкладаючи здебільшого у це поняття ніякого особливого змісту. Широким там був народовецький (українофільський) рух, очолював який А.Волошин. Народовці відстоювали єдність закарпатських українців з усім українським народом і вимагали автономії Закарпаття в складі Чехословаччини. Так звані русофіли, що об'єднувались навколо "Общества Духновича", вважали русинів частиною єдиного російського народу. Мадярофіли, або "карпатороси", "мадяророси", вважали русинів окремою національністю, намагалися приєднати Закарпаття до Угорщини. Їхнім лідером був А.Бродій.

На Буковині з 1927 р. діяла Українська національна партія (УНП), керівником якої був В.Залозецький. Вона намагалася шляхом компромісу з урядом Румунії, легальними методами поліпшувати становище українців.

Велику роль у духовному і суспільно-політичному житті західноукраїнських земель відігравала церква. У Східній Галичині і Закарпатті більшість українців були греко-католиками, на Волині і в Буковині — православними. На чолі греко-католицької церкви з 1900 р. стояв митрополит Андрій Шептицький, який користувався загальною повагою. У Галичині з 1930 р. діяла Українська католицька народна партія (з 1931 р. — Українська народна обнова), якою керували єпископ Г.Хомишин та О.Назарук. Ця партія, основою якої було греко-католицьке духівництво, лояльно ставилася до Польщі і відстоювала мирне співжиття українців і поляків. Такі ж погляди проповідувало і Волинське об'єднання (ВУО), очолюване П.Певним, С.Тимошенком і С.Скрипником.