Поняття і свобода підприємництва
Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (Ст. 42 ГКУ).Підприємцями в Україні можуть бути особи, які володіють повною цивільною дієздатністю, в тому числі фізичні особи, що досягли 16-ти річного віку, якщо їхні батьки (усиновителі) чи інші особи, що їх замінюють, надали на це письмову згоду. Закон забороняє займатися підприємницькою діяльністю:народним депутатам;посадовим і службовим особам органів державної влади та органів місцевого самоврядування;військовослужбовцям;суддям, працівникам прокуратури, правоохоронних органів; особам, яких суд обмежив у праві займати певні посади чи займатися певною діяльністю (протягом строку такого обмеження);особам, засудженим за корисливі злочини (до зняття чи погашення судимості);іншим особам, визначеним законом. підприємництво можуть здійснювати:а) фізичні особи (підприємці);б) юридичні особи, створені відповідно до законодавства України.Суб'єкти підприємницької діяльності мають бути зареєстрованими державою відповідно до вимог Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" від 15.05.2003 року.
Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.Підприємницька діяльність здійснюється відповідно до загальних принципів господарювання в Україні та спеціальних принципів підприємництва. Загальними принципами господарювання є:забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві;екологічний захист населення, захист прав споживачів та безпеки суспільства і держави;захист національного товаровиробника;заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.
Ознаки підприємництва
підприємництво − це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
З цього визначення випливає, що підприємницькою є не будь-яка діяльність щодо виготовлення та реалізації продукції, виконання робіт чи надання послуг, а лише така діяльність, що характеризується певними ознаками. Ознаками підприємницької д-сті, зокрема, є наступні:
1) Економічна самостійність: суть цієї ознаки полягає в тому, що суб’єкти підприємництва самостійно, тобто на власний розсуд і своєю волею, вільно обирають види підприємницької діяльності, а також способи, час та місце її здійснення.
2) Ініціативність: ця ознака вказує на активне становище підприємця у здійсненні своєї діяльності. Підприємницька діяльність може проявлятися лише у вчиненні активних дій. Нездійснення тривалий період часу жодних видів підприємницької діяльності не може вважитися підприємництвом. Ініціативність підприємницької діяльності також вказує на її особисте здійснення зареєстрованим суб’єктом підприємництва. Заняття підприємницькою діяльністю через представника, третіх або підставних осіб не допускається.
3) Систематичність: систематичною визнається підприємницька діяльність, яка здійснюється неодноразово, і розрахована на невизначену кількість повторювань, а також тривалий або невизначений період у часі.
4) Здійснення такої діяльності на власний ризик: у процесі здійснення підприємницької діяльності її мета – одержання прибутку − з різних причин не завжди може бути досягнута. Навпаки, він може не отримати запланований прибуток, а також зазнати збитків або шкоди, за які ніхто не несе відповідальності. Такі випадки називаються підприємницьким ризиком. Підприємницький ризик – це певна подія, яка призвела або може призвести до негативних наслідків для підприємця і має ознаки ймовірності та випадковості настання.
5) Здійснення такої діяльності з метою одержання прибутку: згідно з п.4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 3 „Звіт про фінансові результати”, прибуток – сума, на яку доходи перевищують пов’язані з ними витрати. Причому, під доходами розуміється збільшення економічних вигод у вигляді надходження активів або зменшення зобов’язань, які призводять до зростання власного капіталу (крім зростання капіталу за рахунок внесків власників). Витратами є зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов’язань, які призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власниками).
6) Правомірність: ця ознака, в свою чергу, включає в себе дві частини. По-перше, правомірною вважається підприємницька діяльність, що зареєстрована у встановленому законом порядку. І, по-друге, правомірною є така підприємницька діяльність, що здійснюється у відповідності до актів законодавства та установчих документів суб’єкта підприємництва.
Принципи підприємницької діяльності
Спеціальними принципами підприємницької діяльності є:право підприємців вільно вибирати види підприємницької діяльності, які не заборонені законом (перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також перелік видів діяльності, підприємництво в яких забороняється, встановлюються виключно законом);право самостійно формувати програми діяльності, вибір постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;право вільного найму підприємцем працівників на підставі укладеного з ними трудового договору, при цьому обов'язком підприємця є забезпечення належних і безпечних умов праці, її своєчасна оплата на рівні не нижчому від мінімального розміру встановленого законом, а також забезпечення соціальних гарантій, включаючи соціальне і медичне страхування;право комерційного розрахунку та власного комерційного ризику - суб'єкт підприємництва самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними із підприємницькою діяльністю;право вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;право самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.
Суб'єкти підприємництва
Відповідно до ст. 55 Господарського кодексу України суб'єктами підприємництва в Україні є: 1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадини України, іноземці та особи без громадянства', які здійснюють підприємницьку діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці. Таким чином, підприємницька діяльність в Україні може здійснюватися у двох організаційних формах: в організаційній формі юридичних осіб -суб'єктів підприємництва та організаційній формі фізичних осіб - підприємців (фізична особа - підприємець без створення юридичної особи). В свою чергу юридичні особи -суб'єкти підприємництва можуть діяти в різних організаційно-пра-вових формах. Під організаційно-правовою формою юридичної особи - суб'єкта підприємництва розуміється спосіб її внутрішньої побудови або організаційна структура, якої не має фізична особа - підприємець. Організаційно-правових форм юридичних осіб - суб'єктів підприємництва є значно більше двох.
Право на здійснення підприємницької діяльності
Право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Обмеження права фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності встановлюються Конституцією України та законом.
2. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.
Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб – підприємців є відкритою.
3. Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем.
Ліцензування і патентування підприємницької діяльності
Ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних та соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.
Законодавство України встановлює обмеження щодо здійснення певних видів господарської діяльності суб’єктами господарювання. Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності провадиться шляхом встановлення заборони на здійснення окремих видів діяльності без спеціального дозволу (ліцензії). Так, без ліцензії забороняється здійснення господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами; виробництва ветеринарних медикаментів і препаратів, оптової, роздрібної торгівлі ветеринарними медикаментами і препаратами та ін.
Перелік види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню і процедура їх ліцензування визначаються Законом України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 1 червня 2000 р. Законом передбачається державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб’єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.
Відповідно до Закону „Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, суб’єкт підприємництва зобов’язаний провадити певний вид господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, відповідно до встановлених для цього виду діяльності ліцензійних умов. Ліцензійні умови – нормативно-правовий акт, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду господарської діяльності.
Патентування підприємницької діяльностіполягає в необхідності одержання для здійснення певних її видів спеціального державного свідоцтва – торгового патенту. Законом України „Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” від 23 березня 1996 р. встановлено перелік видів діяльності, що підлягають патентуванню, та порядок патентування. Відповідно до Закону, провадиться патентування торговельної діяльності за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток, діяльності у сфері торгівлі іноземною валютою, діяльності з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг, що здійснюється суб’єктами підприємницької діяльності чи їх структурними (відокремленими) підрозділами.Також закон встановлює перелік видів діяльності, що не підлягають патентуванню, та процедуру отримання торгового патенту.
Роль договорів у підприємницькій діяльностіПідприємницька діяльність – від прийняття рішення про створення і державну реєстрацію суб’єкта підприємництва до прийняття рішення про припинення її діяльності – здійснюється завдяки різноманітним договорам.Договір – це угода сторін, акт, у якому виражена їхня згода діяти спільно в інтересах взаємної вигоди. Займатись підприємництвом і не складати угод, не укладати договорів просто не можливо.Підприємницькі договори відносяться як до процесу створення суб’єктів підприємництва – юридичних осіб, так і безпосередньо направлені на досягнення поставленої мети такої діяльності – отримання підприємницького прибутку. Це передумовлює участь у цьому процесі всіх зацікавлених у прибутку осіб, взаємовідносини з якими повинні бути чітко врегульовані правовими нормами. Такою універсальною правовою формою для врегулювання широкого кола зобов’язань є цивільно-правовий договір, який отримав спеціальну назву підприємницького чи господарського.Найбільш широкого застосування у підприємницькій діяльності набувають господарські договори, що укладаються між суб’єктами господарювання на придбання і продаж активів, виконання робіт та надання послуг.Господарські договори, що укладаються між суб’єктами підприємництва, повинні складатися в письмовій формі. Договір у письмовій формі може бути укладений:шляхом складання одного документа, підписаного сторонами;шляхом обміну листами, телеграмами, факсами тощо, підписаними сторонами;шляхом прийняття до виконання замовлення в передбачених законами випадках.У практиці підприємницької діяльності можуть виникати такі види зобов’язань і конкретні найменування договорів: купівля-продаж, міна; дарування; поставка; контрактація; майновий найм; безоплатне користування майном; підряд на капітальне будівництво; перевезення; позика; розрахункові і кредитні відносини; доручення; комісія; зберігання; спільна діяльність тощо.
Поняття та ознаки підприємницького договору.
Підприємницькі договори відносяться як до процесу створення суб’єктів підприємництва – юридичних осіб, так і безпосередньо направлені на досягнення поставленої мети такої діяльності – отримання підприємницького прибуткуДоговір повинен складатися із чотирьох частин:Вступна частина.Предмет договору, права й обов’язки сторін.Додаткові умови договору.Юридичні адреси сторін.Вступна частина договору містить такі основні положення:найменування договору;дата і місце підписання договору;повні найменування сторін за договором;назви сторін за договором. Назви сторін за договором купівлі-продажу – це покупець і продавець, за договором комісії – комітент і комісіонер, за договором підряду – замовник і підрядник тощо. Якщо укладається договір, який не має такого визначення, то тоді сторони за договором можна називати Сторона-1 і Сторона-2, як наприклад, при укладанні договору про спільну діяльність.найменування посад і прізвища, імена та по батькові осіб, які підписують договір з кожної сторони, а також найменування документа, що підтверджує повноваження осіб, які його підписують. Такими документами є статут, положення, доручення. Наявність повноважень визначається шляхом ознайомлення з даними паспорта (для посвідчення особи), посвідченням особи (для встановлення посади), статутом (для визначення повноважень посадової особи – директора, заступника директора, комерційного директора).Розділом “Предмет договору, права й обов’язки сторін” визначаються суттєві умови договору. Наприклад, у договорі купівлі-продажу суттєвими умовами будуть предмет договору і ціна. Якщо продається партія товару, то зазначається, що продавець зобов’язується передати товар у власність покупця, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну суму.У розділі “Додаткові та інші умови договору” визначаються умови, які істотно впливають на права й обов’язки сторін, а саме:Термін дії договору. Це необхідно для того, щоб знати, коли дія договору припиняється, і можна пред’явити відповідні вимоги і претензії до контрагента за відмову від його виконанняСпособи забезпечення зобов’язань:неустойка (штраф, пеня);застава;поручительство;задаток.Відповідальність сторін. Тут визначаються санкції у вигляді неустойки (пені, штрафу), що сплачується однією стороною, яка не виконала своїх зобов’язань стосовно однієї з узгоджених умов.Порядок розв’язання спорів між сторонами за договором. Усі спори між сторонами розв’язуються в арбітражному порядку, відповідно до чинного законодавства України, незалежно від того, передбачена ця умова договором чи ні.Порядок дострокового розірвання договору, внесення змін і доповнень.Кількість примірників договору. Як правило, у договорі наводиться фраза: “Цей договір складений у двох оригінальних примірниках, по одному для кожної зі сторін”.Порядок виправлень за текстом договору. У договір слід включити таку умову: “Усі виправлення за текстом цього договору мають юридичну силу тільки в тому разі, якщо вони засвідчені підписами сторін у кожному окремому випадку”.В останній частині договору зазначаються юридичні адреси сторін, а саме:повне найменування сторін;поштові реквізити;місцезнаходження (адреса);банківські реквізити сторін (номер розрахункового рахунку, установа банку, МФО, ОКПО);відвантажувальні реквізити;підписи сторін.Договір повинен бути підписаний особою, зазначеною у вступній частині договору. Підписи засвідчуються печаткою сторін за договором. У разі, якщо одна із сторін діє за дорученням, підпис печаткою не засвідчується, а до договору додається доручення.Укладання договору складається з певних стадій – пропозиції укласти договір (оферти) і прийняття цієї пропозиції (акцепту).Відповідно сторона, яка зробила пропозицію, називається оферентом, а сторона, яка прийняла цю пропозицію, – акцептантом.
Оферта може бути зроблена усно чи письмово із зазначенням терміну для відповіді чи без зазначення терміну.
При укладанні договорів між сторонами можуть виникнути розбіжності за окремими умовами договору.
Розбіжності, які виникають між юридичними особами при укладанні господарських договір, розглядаються керівниками або заступниками керівників цієї юридичної особи або уповноваженими ними особами.
Результати узгодження розбіжностей за договором оформляються сторонами протоколом узгодження розбіжностей.
Після укладання договору у сторін може виникнути необхідність зміні тих чи інших умов договору, заміні договору на інший або в розірванні договору.
Коли одна зі сторін вважає за необхідне змінити або розірвати договір, вона зобов’язана направити другій стороні відповідну пропо-зицію. Найчастіше зміна або розірвання договору оформляється окре-мою угодою сторін або шляхом обміну листами, телеграмами тощо.
Розмежування понять «господарський», «комерційний», «підприємницький» договір
Господарський договір - це зафіксовані в спеціальному правовому документі на підставі угоди зобов'язання учасників господарських відносин (сторін), спрямовані на обслуговування (забезпечення) їх господарської діяльності (господарських потреб), що грунтуються на оптимальному врахуванні інтересів сторін і загальногосподарського інтересу.
Комерційний договір є різновидом цивільного договору і підпорядковується загальним вимогам цивільно-правового регулювання. В існуючих соціально-економічних умовах комерційний договір має ряд функцій, що визначають його значення на сучасному етапі. Сьогодні договір є одним з найгнучкіших правових регуляторів, що дозволяють сторонам максимально забезпечити свої потреби, реалізувати свої інтереси, поєднати їх з інтересами інших учасників комерційного обороту. Така послуга як переклад комерційного договору дуже популярна в бюро перекладів, оскільки ми є країною, що розвивається, великий відсоток комерційних договорів та угод укладаються з іноземними партнерами або нашими близькими сусідами: Російською Федерацією і країнами ближнього зарубіжжя.
Підприємницький договір - це волевиявлення сторін із приводу не організації, а здійснення самого підприємницького процесу, не яка передбачає об'єднання договірних сторін у якусь єдину організаційно-правову структуру.
Співвідношення цивільного та підприємницького договорів
Господарський договір є правовою формою господарських зв'язків, тобто тих відносин, які формуються між суб'єктами господарювання з приводу руху матеріальних благ, незалежно від того, чи перебувають їх учасники у відносинах диспозитивності або субординації.Цивілістична наука розглядає господарський договір як вид цивільно-правового договору. Співвідношення цивільно-правового та господарського договору характеризується як відношення загального і особливого. На господарські договори поширюються загальні положення цивільного права, проте через специфіку відносин, що складаються у процесі здійснення господарської діяльності, здебільшого правове регулювання господарських договорів здійснюється через спеціальне законодавство.
Господарський договір — це збірне (узагальнююче) поняття, до якого належать різні договірні типи (купівлі-продажу, поставки, перевезення, оренди, підряду на капітальне будівництво та ін.), що мають схожі принципи нормативної регламентації.Слід зазначити, що поняття господарського договору не є тотожним поняттю підприємницького договору. Останній, за буквальним тлумаченням, опосередковує відносини, що складаються при здійсненні підприємницької діяльності. Проте господарська діяльність охоплює не лише підприємницьку, а й суспільне необхідну: в економіці будь-якої країни, в тому числі й України, функціонують суб'єкти господарювання, метою діяльності яких є не отримання прибутку, а задоволення суспільних потреб у товарах певного виду. Так, відповідно до ч. З ст. 1 Закону України "Про підприємства в Україні" у разі збиткової діяльності підприємств держава, якщо вона визнає продукцію цих підприємств суспільне необхідною, може надавати таким підприємствам дотацію, інші пільги. Нормативному регулюванню господарських договорів властиве досить широке застосування публічно-правових регуляторів, що необхідно для захисту інтересів суспільства в цілому. Такі регулятори можуть мати як побічний характер (визначення розмірів податків, рівня цін і тарифів, встановлення відповідальності за зловживання монопольним становищем на ринку і т.ін.), так і пряму дію (зокрема, коли однією зі сторін у договорі виступає державний орган).Значення господарського договору полягає в тому, що, регулюючи зв'язки суб'єктів господарювання, він є інструментом налагоджування виробничої інтеграції та кооперації, розвитку та поглиблення суспільного поділу праці. Крім того, він дає змогу вирішувати правовим способом організаційні, економічні, технічні, соціальні та інші питання, що виникають у діяльності суб'єктів господарювання'.Слід підкреслити, що тільки сукупність кваліфікуючих ознак господарського договору (особливий суб'єктний склад та цільова спрямованість) може визначати відносини, що склалися між сторонами внаслідок угоди, як господарсько-договірні з поширенням на них норм спеціального законодавства, що регулює окремі види господарських договорів, порядок їх укладення і виконання, а також застосування різних видів господарсько-правової відповідальності за їх неналежне виконання.Питання про спеціальний суб'єктний склад господарських договорів безпосередньо пов'язане з поняттям суб'єкта господарювання. Необхідними і достатніми ознаками останнього є:виробничий (господарський) характер діяльності суб'єкта;наявність у суб'єкта майна господарського призначення, відокремленого від майна інших суб'єктів господарювання та закріпленого за ним на визначеному правовому титулі;наявність у суб'єкта господарської правосуб'єктності. Чинне законодавство України виходить з того, що всім господарським зв'язкам, які формуються між непідпорядкованими суб'єктами господарювання, необхідно надавати договірної форми.
Принципи підприємницьких договорів
Підприємництво здійснюється на основі певних принципів. Основними є:
вільний вибір видів діяльності;
залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;
самостійне формування програм діяльності та вибір постачальників і споживачів виробленої продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;
вільний найм працівників;
залучення матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;
вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, встановлених законодавством;
самостійне здійснення підприємцем-юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем частки валютної виручки, що йому належить, на власний розсуд.
Свобода договору у підприємницькій діяльності
Одним з втілень диспозитивності у цивільному праві є принцип свободи договору. Метою цієї статті є визначення “свободи” та “несвободи” при укладенні договору. У даний час принцип свободи договору як на законодавчому, так і доктринальному рівні визнається основоположним для розвитку майнового обороту. Конституція України, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України та низка інших нормативних актів проголошують свободу підприємницької діяльності, зокрема у договірній формі. У праві ряду зарубіжних країн даний принцип розглядається як одне із основних прав людини, а не лише суб'єктів цивільних правовідносин Свобода договорів разом з рівністю учасників цивільних відносин та іншими принципами належить до загальних засад цивільного законодавства, закріплених у ст. З ЦК. Свобода договору полягає передусім у вільному виявленні волі сторін на вступ у договірні відносини. Волевиявлення учасників договору має складатися вільно, без жодного тиску з боку контрагента або інших осіб і відповідати їхній внутрішній волі. Зміст принципу свободи договору полягає у свободі особи вільно вступати у договірні відносини; самостійно обирати контрагента; самостійно визначати структуру і вид договірного зв'язку. Вищевказаний принцип виражається в таких основних положеннях. По-перше, сторони цивільних правовідносин самі визначають, укладати їм договір чи ні та з ким з партнерів вступати у договірні правовідносини, тобто вибір контрагента договору і вирішення питання про встановлення договірних відносин, за ЦК України, вирішується самими сторонами договору. По-друге, сторони самі обирають вид договору, який регулюватиме їх взаємні відносини. Причому сторони можуть обрати не обов'язково договір, передбачений законом, але й договори, які прямо не передбачені законом, крім тих, що суперечать його загальним засадам. По-третє, сторони самостійно визначають умови (зміст) договору, що відповідно ст. 628 ЦК України означає те, що сторони договору мають право на волевиявлення.По-четверте, в період дії договору сторони, відповідно до закону, мають право як змінити (повністю або частково) зобов'язання, що випливають із нього, так і припинити дію договору в цілому, якщо інше не передбачене законом або самим договором. Початок “свободи договору” традиційно пов'язувався з початком свободи приватної власності, оскільки розпорядження власника речами, як правило, виражається у договірній формі. Західна юриспруденція виводила і свободу власності, і свободу договору із загального початку “свободи” особистості Договір — це насамперед угода рівноправних осіб, які мають майнову самостійність. Свобода договору заснована на свободі волевиявлення, а останнє, у свою чергу, спирається на свободу волі, що реалізується за допомогою диспозитивності норм цивільного права. Під диспозитивністю прийнято розуміти засновану на нормах даної галузі права юридичну свободу суб'єкта цивільних правовідносин здійснювати свої суб'єктивні права за своїм розсудом.Таким чином, правовими засобами закріплення свободи договору традиційно розуміють норми-принципи, які проголошують свободу договору, свободу підприємницької діяльності та диспозитивні норми права, в яких втілено даний принцип.Зміст принципу свободи договору розкривається в ст. 627 ЦК України. Він є однією з фундаментальних засад цивільно-правового принципу диспозитивності, через який суб'єкти цивільного права набувають і здійснюють свої цивільні права вільно на свій розсуд (ч. 1 ст. 12 ЦК України). Важливим елементом свободи договору є воля та її зовнішній вираз — волевиявлення. Наявність договору свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти договір і що їхній зовнішній вираз волі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Єдність внутрішньої волі і волевиявлення є характерною для договору, оскільки невідповідність внутрішньої волі і волевиявлення означає, що справжня воля, справжнє бажання укласти угоду відсутні. Такий договір не може охоронятися законом.
Умови чинності (дійсності) підприємницького договору
Для того щоб договір набрав юридичної сили, тобто породив передбачені у
ньому наслідки, він має відповідати певним умовам (вимогам) щодо його
дійсності. Оскільки договір є дво- або багатостороннім правочином, то
умови його дійсності визначаються за загальними правилами щодо дійсності
правочину.
У статті 203 ЦК сформульовані загальні вимоги, додержання яких є
необхідним для чинності (дійсності) правочину. Раніше, до прийняття ЦК
2003 р., умови дійсності угод виводились із норм цивільного
законодавства доктринальним шляхом. Тепер ці загальні вимоги до чинності
правочинів, у тому числі й договорів, зводяться до таких: 1) зміст
договору не може суперечити положенням цього Кодексу, іншим актам
цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2)
особа, яка вчиняє договір, повинна мати необхідний обсяг цивільної
дієздатності; 3) волевиявлення учасника договору має бути вільним і
відповідати його внутрішній волі; 4) договір має укладатися у формі,
встановленій законом; 5) договір має бути спрямований на реальне
настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) договори, що
вчиняються батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити правам та
інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Важливим є також закріплення презумпції правомірності правочину
(договору), тобто правочин вважається правомірним, якщо його недійсність
прямо не випливає із закону або якщо він не визнаний судом недійсним
(ст. 204 ЦК). У принципі зазначені у ст. 203 ЦК вимоги щодо дійсності
(чинності) правочинів стосуються й дійсності підприємницьких
(господарських) договорів.
Розглядаючи умови дійсності господарського договору, Ж.А. Білоус дійшла
вірного висновку про те, що при розгляді питання щодо підстав та
наслідків визнання господарських договорів недійсними необхідно
керуватися положеннями, встановленими ЦК України щодо правочинів з
урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими
нормативно-правовими актами щодо окремих видів господарських договорів.
Авторка обґрунтувала доцільність виділення таких умов дійсності
господарських договорів: 1) умови, пов'язані з суб'єктним складом
договору, — суб'єктивні, до яких належать: здатність суб'єктів
господарювання до укладення господарських договорів; відповідність волі
(волевиявленню) сторін та 2) умови, не пов'язані з суб'єктним складом
договору, — об'єктивні: законність змісту господарських договорів;
відповідність форми господарських договорів вимогам закону1. На жаль, у
цьому переліку умов дійсності господарських договорів відсутня вказівка
й на такі вимоги щодо дійсності правочину, як спрямованість договору на
реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені, та обов'язки
батьків, усиновлювачів (а це стосується певною мірою й опікунів та
Система договорів у підприємницькій діяльності.
Система цивільно-правових договорів як єдина система зі складними взаємозв'язками її елементів характерна як внутрішньою єдністю, так і диференціацією договірних відносин, що зумовлена особливостями конкретних майнових відносин, опосередкованих договорами.Наукову класифікацію договорів можна проводити за різними ознаками (критеріями) залежно від цілей, які при цьому ставляться. Класифікація договорів має сприяти глибшому з'ясуванню їх природи і змісту, виявленню властивих їм спільних рис та особливостей, дальшому вдосконаленню законодавства про договори.Оскільки договір є різновидом угоди, то поділ договорів на окремі групи можна проводити за тими самими критеріями, що й поділ угод: консенсуальні та реальні, сплатні та безоплатні, абстрактні та казуальні тощо'. Але договорам, на відміну від односторонніх угод, властиві й певні особливості, зумовлені зустрічним характером волевиявлень учасників, тому в основу поділу договорів можна покласти нові критерії.За ознакою розподілу прав та обов'язків між сторонами у зобов'язанні, що виникло з договору, виділяють односторонні та двосторонні договори. За одностороннім договором одна сторона має лише суб'єктивні права, а друга — лише суб'єктивні обов'язки. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикодавець) має право вимагати повернення переданих другій стороні (позичальникові) у власність грошей або речей, визначених родовими ознаками, а позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві таку саму суму або рівну кількість речей того самого роду і якості (ст. 374 ЦК). Односторонніми є договори дарування, безоплатного користування майном тощо. Двостороннім є договір, за яким права та обов'язки покладено на обидві сторони зобов'язання, що виникло з цього договору. Переважна більшість договорів у цивільному праві є двосторонніми (купівля-продаж, оренда, комісія тощо).Залежно від послідовності (етапності) досягнення цілей, які ставлять перед собою сторони, вступаючи у договірні зв'язки, договори можна поділити на попередні та основні. У практиці ділового спілкування часто ведуться переговори або листування між суб'єктами господарювання з приводу створення у майбутньому нових ринкових структур або проведення якихось спільних господарських заходів. Такі ділові стосунки нерідко оформляються попереднім договором або протоколом про наміри тощо. За попереднім договором сторони зобов'язуються у певний строк укласти в майбутньому договір на умовах, передбачених попереднім договором. У цьому договорі визначається й порядок погодження істотних умов майбутнього договору, які не передбачені попереднім договором.Основним вважається такий договір, укладення якого передбачене попереднім договором. Хоч істотні умови основного договору названі у попередньому договорі, але вони мають бути узгоджені сторонами при укладенні основного договору. Сторона, яка необгрунтоване ухиляється від укладення основного договору, повинна відшкодувати другій стороні збитки, зумовлені простроченням, якщо інше не передбачено попереднім договором або законодавчими актами. Зобов'язання, передабчені попереднім договором, припиняються, якщо до закінчення строку, протягом якого має бути укладений основний договір, цей договір не буде укладений або жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення. Договір (протокол) про наміри, в якому не виявлено прямо волі сторін надати йому силу попереднього договору, не породжує цивільно-правових наслідків (ст. 667 проекту ЦК).Залежно від того, на чию користь обумовлено виконання зобов'язань за договором, — на користь сторін по договору чи третіх осіб, які не беруть участі в укладенні договорів, останні можна поділити на дві групи. Першу, найбільш поширену групу, становлять договори, в яких виконання здійснюють взаємно самі сторони без участі третіх осіб. У цих договорах обумовлюється виконання сторонами їхніх взаємних зобов'язань: однією на користь другої (наприклад, продавець на користь покупця тощо). У договорах другої групи виконання зобов'язання обумовлюється на користь третьої особи (ст. 160 ЦК). Коли особа, яка уклала договір, обумовила виконання зобов'язання, що виникло з договору, третій особі, то, якщо інше не передбачено в договорі і не випливає з його змісту, виконання може вимагати як сторона за договором, так і третя особа, на користь якої виговорено виконання. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй за договором, то особа, що уклала договір, може скористатися цим правом, коли це не суперечить змістові договору. Прикладом договору на користь третьої особи може бути Договір змішаного страхування життя, за яким страхова сума у разі смерті громадянина (застрахованої особи) виплачується зазначеній у договорі третій особі — вигодонабувачеві).
Класифікацію цивільно-правових договорів можна здійснювати і за належністю їх до певного типу, виду (різновиду) або змішаного договору. На думку О.С. Иоффе, договірний тип виділяється за специфікою матеріальних відносин, що опосередковуються договором, або колом юридичних умов, об'єктивно необхідних для утворення даного договірного зобов'язання. Коли ж договори подібні як за покладеними в їх основу матеріальними відносинами, так і за істотними умовами, вони співвідносяться між собою як різновиди одного і того ж договірного типу. Якщо ж укладений договір опосередковує два або кілька різнорідних відносин та об'єднує умови, об'єктивно необхідні для формування зобов'язань різних типів, він стає змішаним договором. Так, договори побутового підряду і на виконання проектно-розвідувальних робіт об'єднуються як різновиди одним підрядним типом договору, бо спрямовуються на передачу результатів робіт. Змішаним договором, у якому містяться елементи договорів різних типів, є, зокрема, договір оренди майна з правом його викупу. До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах законодавчі акти про договори, елементи яких є у змішаному договорі, якщо інше не випливає з угоди сторін або суті змішаного договору (п. 2 ст. 660 проекту ЦК).
Загальний порядок укладення договорів
Договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі погодили між собою його істотні умови. Погодження цих умов відбувається в процесі переговорів, які передують укладанню договору. Загальний порядок укладання договорів регулюється статтями 638—650 ЦК. Переговори починаються з пропозиції укласти договір, яку одна сторона робить іншій. Така пропозиція, що знаходить своє вираження у запропонованому проекті договору, називається офертою, а особа, яка з нею звертається — оферентом. Ініціатором оферти є, як правило, сторона, яка надає послуги, речі (продавець, постачальник, підрядник). Щоб пропозиція укласти договір вважалася офертою, вона має відповідати певним умовам: - в ній повинні міститися всі істотні умови майбутнього договору, щоб сторона, яка отримала пропозицію, зрозуміла, про що йдеться. Якщо пропозиція таких умов не містить, то вона є не офертою, а лише викликом на оферту, який ні до чого не зобов'язує; - оферта має бути адресована конкретній особі. Тому різні об'яви, реклами, прайс-листи не можуть визнаватися офертою, це лише пропозиції невизначеному колу осіб зробити оферту. Для укладення договору однієї оферти замало, необхідно, щоб особа, якій була адресована оферта, дала згоду прийняти пропозицію. Відповідь про прийняття пропозиції має назву акцепт. Акцептантом може бути лише та особа, якій була адресована оферта. Якщо згоду укласти договір дає інша особа, це є нова оферта, з якою ця особа звертається до колишнього оферента, який у разі позитивної відповіді стане акцептантом. Акцепт має бути повним і безумовним. Якщо сторона погоджується в цілому з пропозицією, але бажає внести в умови договору деякі корективи, скажімо, зазначає, що поставку продукції бажано здійснювати автомобільним транспортом, не поквартально, а помісячно, то така відповідь є не акцептом, а новою офертою. Якщо пропозиція укласти договір була направлена із зазначенням строку для відповіді, то договір вважається укладеним, якщо позитивна відповідь була надана протягом зазначеного строку. В тому випадку, коли строк на відповідь не зазначався, договір вважається укладеним, якщо згода укласти його дана негайно або протягом звичайного нормального часу для відповіді. Якщо особа, яка отримала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботу, сплатила відповідну суму грошей тощо), що засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. Відповідь, одержана із запізненням, є новою пропозицією. Особливості укладення договору на торгах визначаються відповідними нормативними актами, правилами їх проведення, локальними нормативними актами. Торги можуть проводитися у вигляді аукціону чи конкурсу. Торги на аукціоні виграє особа, яка запропонувала найбільшу ціну (на аукціоні може бути названа найвища ціна, яка потім поступово зменшується. Відповідно аукціон виграє особа, яка перша погодиться на зменшену ціну. За умовами аукціону може бути передбачено, що всі учасники пропонують свою ціну в запечатаному конверті, а після відкриття конверту перемагає той, хто запропонував найбільшу). На конкурсі перемагає особа, яка за висновком конкурсної комісії, заздалегідь призначеної організаторами торгів, запропонувала найкращі умови. Договір може бути укладеним в будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, вважається укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації — з моменту державної реєстрації.
Момент та місце укладення договору.
Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. 2. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. 3. Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації. 1. Частиною першою ст. 638 ЦК України встановлено загальне правило відповідно до якого договір є укладеним з моменту коли сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Дане загальне правило лише прив'язує момент укладення будь-якого цивільного-правового договору до моменту досягнення згоди з усіх його істотних умов не визначаючи правило, яке б конкретизувало названий момент досягнення згоди. Відповідно до ч. 2 ст. 638 ЦК України договір є укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Практично особа, яка отримала оферту, яка містить усі істотні умови договору і виражає намір особи, яка зробила пропозицію, вважати себе зв'язаною умовами оферти у разі її прийняття, виражає свою згоду щодо змісту істотних умов договору або навпаки незгоду у момент ознайомлення із змістом пропозиції. Прийняття пропозиції укласти договір на запропонованих умовах може бути констатоване як суб'єктивно так і об'єктивно. Особа яка прийняла пропозицію може усно повідомити про це інших осіб, проте не оферента, про свою згоду у відношенні запропонованих умов. У даному випадку не можна констатувати, що договір є укладеним. Хоча ч. 1 ст. 638 ЦК України, яка формує заг
|
альне правило про момент укладення договору, не наголошує на тому що факт досягнення згоди у відношенні істотних умов договору має бути відомий як оференту (особі, що зробила пропозицію) так і акцептанту (особі, що прийняла пропозицію), водночас ч. 1 ст. 640 ЦК України дає на це питання чітку відповідь: обидві сторони договору мають бути ознайомлені про факт існування названої згоди. Частина 1 ст. 640 ЦК України визначає момент укладення договору посиланням на об'єктивні чинники прийняття пропозиції. Моментом укладення договору є одержанням оферентом відповіді від акцептанта про прийняття пропозиції. Момент одержання відповіді про повне і безумовне прийняття пропозиції укласти договір і момент укладення договору, відповідно до змісту ч. 1 ст. 640 ЦК України, є одномоментними фактами. Визначення моменту одержання відповіді залежить від способу укладення договору. Якщо договір укладається шляхом складання одного документу, тобто не у спосіб обміну листами, момент укладення договору може визначатися безпосередньо вказівкою на моменту укладення у якості формування такого реквізиту договору як, наприклад, календарна дата, години, хвилини укладення, у разі потреби.
«Неконкурентний спосіб» укладення підприємницький договорів
Серед неконкурентних способів укладення господарських договорів розрізняють два основних види:
загальний порядок укладання господарських договорів: процедура укладення господарського договору цим способом Ст.. 181 ГК складається з кількох стадій (при цьому кожна подальша настає лише в тому випадку, якщо на попередній стадії договір не було укладено): 1 стадія - розробка проекту договору та його надсилання потенційному контрагенту; 2 - стадія розгляду одержаного проекту договору та його підписання, а якщо у потенційного контрагента виникли розбіжності з проектом договору - то й одночасне складання протоколу розбіжностей та відправлення разом з підписаним договором авторові проекту (протягом 20 днів з моменту отримання проекту договору); З - стадія розгляду і узгодження розбіжностей, якщо останні мали місце, і передачі переддоговірного спору на розгляд господарського суду (як правило, протягом 20 днів з моменту отримання підписаного договору з протоколом розбіжностей), якщо узгодження розбіжностей не відбулося; 4 - стадія судового рішення, якщо розбіжності не були врегульовані і одна із сторін передала спір на розгляд господарського суду). Наслідки непередання переддоговірного спору на розгляд господарського суду залежать від підстав укладення договору: (а) якщо договір ґрунтується на державному замовленні або державному завданні (тобто укладення його є обов'язковим), то він вважається укладеним у редакції протоколу розбіжностей; (б) у разі укладення договору за волевиявленням сторін неузгодження розбіжностей свідчить про відсутність згоди сторін на його укладення у відповідній редакції;
шляхом проведення прямих переговорів повноважними представниками сторін, що може завершитися: а) підписанням попереднього договору (протоколу про наміри або передконтрактної угоди) з фіксацією у ньому обов'язків сторін щодо укладення основного договору в майбутньому після виконання сторонами підготовчих дій або (б) підписанням основного договору, якщо його укладення не потребує попередньої підготовки і сторони дійшли згоди щодо всіх умов договору (такий спосіб зазвичай застосовується при укладенні договорів на ярмарках); різновидом процедури укладення господарського договору шляхом переговорів є передбачена Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг для державних потреб» процедура закупівлі в одного виконавця ст. 33 Закону України «Про закупівлю товарів,робіт і послуг для державних потреб».
Господарський кодекс України визначає особливості укладення господарських договорів залежно від підстав (державне замовлення, рішення суду), застосування певної модифікації форми договору (типовий договір, примірний договір, договір приєднання).
«Конкурентний спосіб» укладення підприємницьких договорів.
Конкурентними способами укладення господарських договорів є: торги (аукціони, тендери); застосування таких процедур передбачається: ГК України ст. 185 ГК, законами «Про приватизацію державного майна» ч. 2 ст. 2, ч. 1 ст. 15, ст. 16 Закону України «Про приватизацію державного майна» , «Про приватизацію майна , невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» ст.ст. З, 13-16 Закону України «Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» , «Про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти» Ст.ст. 13, 18-29 Закону України «Про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти» та ін.; конкурси: застосовуються відповідно до законів: «Про приватизацію державного майна» ч. 2 ст. 2, ч. 1 ст. 15, ст. 16 Закону України «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» ст. 17-21 Закону України «Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» , «Про архітектурну діяльність» ст. 6 Закону України «Про архітектурну діяльність» , «Про концесії» Ст. 6-8 Закону України «Про концесії» та ін.;господарський підприємницький договір;конкурентні переговори (двоступеневі торги); застосування таких процедур передбачається: «Про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти» Ст. 30-31 Закону України «Про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти»;процедура запиту цінових пропозицій (котирувань) - Закону «Про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти» ст. 32 Закону України «Про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти».Торги (аукціони, тендери) можуть бути кількох видів.Так, розрізняють торги на реалізацію майна, робіт, послуг (договір укладається з тим із учасників торгів/претендентів, який запропонував найвищу ціну за майно, що продається, або роботи, послуги, що пропонуються) і торги на придбання мата, визначення виконавця робіт або послуг (договір укладається з тим із учасників торгів, який запропонував найнижчу ціну за майно, яке необхідно придбати, або за виконання необхідних для замовника робіт).При застосуванні конкурсу договір укладається з тим із виконавців, який запропонував найкращий (найефективніший) спосіб виконання. Своєю чергою конкурси можуть бути комерційними (при визначенні переможця враховується запропонована ним ціна виконання за рівних фіксованих умов виконання) і некомерційними (переможцем конкурсу визнається претендент, який запропонував найкращі умови виконання).За критерієм кола осіб розрізняють торги і конкурси таких видів: відкриті (до участі в торгах чи конкурсі запрошуються всі виконавці, що відповідають встановленим вимогам), закриті або з обмеженою участю (лише спеціально запрошені претенденти можуть брати участь у торгах чи конкурсі), з попередньою атестацією виконавців (подавати тендерні чи конкурсні пропозиції для визначення переможця можуть лише претенденти, які пройшли попередню кваліфікацію).Ознаки конкурентних способів мають також конкурентні переговори або двоступеневі торги, до участі в яких запрошуються кілька виконавців; переможець визначається шляхом проведення спеціальної процедури, що складається з двох етапів (на першому виконавці подають свої тендерні пропозиції без зазначення ціни; після оцінки попередніх пропозицій замовник проводить переговори з будь-ким з виконавців щодо уточнення вимог до виконання; на другому етапі виконавці, пропозиції яких не було відхилено на першому етапі, подають остаточні тендерні пропозиції з врахуванням уточнених вимог до виконання та із зазначенням ціни; на підставі оцінки та зіставлення поданих пропозицій замовник визначає переможця).Порядок застосування процедури запиту цінових пропозицій (котирувань) для закупівель вже готових для вжитку товарів, передбачений Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг для державних потреб» Ст..32 Закону України «Про закупівлю товарів ,робіт і послуг для державних потреб» , також передбачає конкуренцію виконавців: подібний запит направляється щонайменше трьом
Укладення договорів на біржах, аукціонах та в порядку конкурсу.
Учасниками біржових торгів є: члени біржі (засновники та прийняті в установленому порядку фізичні та юридичні особи); біржові брокери, які діють на підставі договорів комісії або доручення, які укладаються ними із членами біржі; дилери - особи, які надаючи послуги посередництва, укладають біржові угоди від власного імені та за власний рахунок з метою подальшого перепродажу товару; ведучий торгів, що безпосередньо надає послуги біржі в укладенні біржових угод. Надання послуг з боку біржі в укладенні біржових угод здійснюється у спеціальному порядку, що визначені у правилах біржової торгівлі. Даний порядок включає: а) дії, які має вчинити покупець чи продавець до початку біржових торгів (наприклад: подати брокерові замовлення, довіреність, перерахувати гарантійний внесок (маржу), визначити мінімальну продажну ціну, якщо замовлення здійснює продавець); б) дії, які необхідно вчинити, після закінчення торгів. Названий порядок також включає: а) дії, які має вчинити брокер до початку біржових торгів; б) під час біржових торгів. Порядком надання біржових послуг має також охоплюватися визначення прав та обов'язків: маклера - особи, що веде торги, служби реєстрації біржі, що здійснює реєстрацію біржових угод.
Специфікою укладення договорів на біржі є те, що вираження пропозиції укласти договір відбувається у два етапи: а) прийом і реєстрація заявок на продаж, на підставі яких формується бюлетень продажів на конкретний день біржових торгів; б) оголошення ведучим торгів товару, що зазначений у відповідній позиції бюлетеня. Брокери покупці дають згоду на укладення договору шляхом підняття реєстраційної номера.
На товарних біржах операції здійснюються з реальними товарами (спотові та форвардні угоди) та з товарними деривативами (ф'ючерсні та опціонні угоди). За спотовими угодами здійснюється строкове, від одного до тридцяти днів) передання прав і обов'язків та їх реалізація та виконання. За форвардними контрактами передання прав та обов'язків та їх реалізація і виконання відбувається на протязі строку від 30 до 360 днів.
Можливість примушування до укладення біржового договору законодавством не передбачена, навіть у випадку. коли угода під час біржових торгів була укладена. У разі бажання скласти та підписати біржову угоду, що була укладена на біржових торгах, підписується біржовий договір. Форма та зміст біржових договорів також затверджується біржею. Біржовий договір, від імені покупця та продавця, що є членами біржі, підписують біржові брокери та уповноважена особа біржі. Біржовий договір складається у трьох екземплярах, по одному видається покупцю та продавцю, а третій екземпляр залишається на біржі. Біржова угода реєструється у журналі біржових договорів. Лише після названої реєстрації біржовий договір вважається укладеним (ч. 5 ст. 15 Закону України "Про товарну біржу"). Порядок укладення угод на фондових біржах визначається також правилами біржової торгівлі. Продаж на фондових біржах об'єктів приватизації (пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, що належать державі, створених у процесі корпоратизації та приватизації) здійснюється відповідно до спеціальних нормативно-правових актів: ЗУ "Про приватизацію державного майна" від 21.05.97 р.; Положення про порядок продажу на фондових біржах пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, що належать державі, затвердженого Фондом державного майна України, Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку від 16.11.98 р. N 2141/297/9. Продавцем пакету акцій, що належить державі, на фондовій біржі є Фонд державного майна України, який і видає своєму представникові на біржі довіреність на участь у біржових операціях при продажу цінних паперів та на укладення біржових договорів. Покупець, який запропонував найвищу ціну у процесі участі у біржових торгах, має примушувати продавця до укладення договору, якщо, на порушення правил біржових торгів він відмовився укладати біржовий договір. На відміну від товарної біржі, торгівля, на якій регулюється ЗУ "Про товарну біржу", Закон України "Про цінні папери і фондову біржу" не забороняє брати участь у біржових торгах особам, що не членами біржі. Стосовно договорів на ярмарках, то слід зазначити, що договори у таких випадках укладаються за загальними правилами.
1. Укладення договорів на аукціонах регулюється низкою спеціальних нормативних актів, які регулюють відносини в процесі проведення аукціонів, відкритих торгів, тендерів.
2. Проведення різного роду конкурсів, як правило регулюється на рівні підзаконних нормативних актів. Це зокрема Порядок проведення конкурсів (тендерів) з вибору виконавців державного оборонного замовлення, затверджений постановою КМ України від 9 грудня 1999 року; Положення про проведення концесійного конкурсу та укладення концесійних договорів на об'єкти права державної і комунальної власності, які надаються у концесію, затверджене постановою КМ України від 12 квітня 2000 р., та інші.
Зміст підприємницького договору
Договір повинен складатися із чотирьох частин:Вступна частина.Предмет договору, права й обов’язки сторін.Додаткові умови договору.Юридичні адреси сторін.Вступна частина договору містить такі основні положення:найменування договору;дата і місце підписання договору;повні найменування сторін за договором;назви сторін за договором.
Назви сторін за договором купівлі-продажу – це покупець і продавець, за договором комісії – комітент і комісіонер, за договором підряду – замовник і підрядник тощо. Якщо укладається договір, який не має такого визначення, то тоді сторони за договором можна називати Сторона-1 і Сторона-2, як наприклад, при укладанні договору про спільну діяльність.
найменування посад і прізвища, імена та по батькові осіб, які підписують договір з кожної сторони, а також найменування документа, що підтверджує повноваження осіб, які його підписують. Такими документами є статут, положення, доручення. Наявність повноважень визначається шляхом ознайомлення з даними паспорта (для посвідчення особи), посвідченням особи (для встановлення посади), статутом (для визначення повноважень посадової особи – директора, заступника директора, комерційного директора).
Розділом “Предмет договору, права й обов’язки сторін” визначаються суттєві умови договору. Наприклад, у договорі купівлі-продажу суттєвими умовами будуть предмет договору і ціна. Якщо продається партія товару, то зазначається, що продавець зобов’язується передати товар у власність покупця, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну суму.
У розділі “Додаткові та інші умови договору” визначаються умови, які істотно впливають на права й обов’язки сторін, а саме:
Термін дії договору. Це необхідно для того, щоб знати, коли дія договору припиняється, і можна пред’явити відповідні вимоги і претензії до контрагента за відмову від його виконання.
Істотні умови договорів у підприємницькій діяльності
Чинне законодавство пов'язує факт укладення договору з досягненням сторонами згоди щодо всіх його істотних умов , під якими визнає умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.
На доктринальному рівні існує вчення про потрійний поділ договірних умов на істотні, звичайні та випадкові: 1) істотними є умови, наявність яких є для такого різновиду договору обов'язковою, у тому що за відсутності домовленості сторін щодо цих умов договір не може вважатися укладеним; 2) звичайними є умови, які трапляються переважно у договорах певного різновиду, унаслідок чого вони передбачені диспозитивними нормами; 3) випадковими є умови, які не є ані необхідними, ані звичайними частинами договору та включаються до його змісту лише тоді, коли того бажають сторони. Одні умови стають істотними через обов'язкову для сторін імперативну норму, яка вимагає їх узгодження, інші - через те, що сторона скористалася можливістю, наданою диспозитивною нормою, треті - через сам характер відповідної договірної моделі, четверті - завдяки визнаній однією зі сторін необхідності включення їх у договір. Таким чином, в усіх зазначених випадках мова йде лише про різну техніку укладання договору, різний порядок визначення договірних умов.Гнучкість договірної конструкції в господарському праві полягає у її здатності швидко реагувати на нові вимоги господарського обороту та виявляє себе, з одного боку - у ініціативних умовах, що визначаються за взаємною згодою сторін, з другого - у нормативному закріпленні істотних для відповідних різновидів договорів умов. Приписи імперативної норми можуть містити вимоги щодо: а) обов'язкового включення у господарський договір певних умов, коли сторонам надано свободу у визначення їх змісту; б) обов'язкової наявності в окремих різновидах господарських договорів тих чи інших умов, зміст яких є вже нормативно визначений.
Згідно з ч. З ст. 180 ГК України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
У частині 4 ст. 180 ГК України набули розвитку положення про предмет договору як про об'єкт права, щодо якого сторони вступають у договірні відносини. ГК України на надає самого визначення предмета господарського договору (його загальної формули), а узагальнюючою назвою "умови про предмет договору" охоплює найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до її якості. Утім, на відміну від суто збутових договорів, предметом низки господарських договорів організаційного характеру (приміром, договорів про сумісну підприємницьку діяльність) е встановлення організаційно-правових засад взаємного співробітництва сторін у певній сфері господарювання.
Строк дії договору, який сторони зобов'язані погодити, не обмежений будь-яким максимальним строком. Тому сторони можуть визначити, що договір діє до припинення прав та обов'язків, які з нього виникли. У пункті 32 Інформаційного листа ВГСУ від 07.04.2008 р. зазначається, що відсутність у господарському договорі строку дії не створює підстав вважати його неукладеним, якщо наявні у справі докази не свідчать про те, що справжня воля сторін полягала у намірі досягнути згоди про строк дії договору в майбутньому.
Ціна є істотною умовою лише для тих господарських договорів, за якими одна сторона зобов'язана сплатити іншій певну суму грошових коштів. Якщо за умовами господарського договору сплата грошових коштів не передбачається, то до такого договору ч. З ст. 180 ГК України в частині ціни як істотної умови застосовуватись не може, оскільки зазначення ціни в такому договорі не створює прав та обов'язків сторін. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 293 ГК України за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар. Тому, якщо за таким договором не передбачається грошова доплата, то визначення ціни в такому договорі не є обов'язковим, оскільки воно не впливає на господарське зобов'язання такого договору.
У більшості випадків нормативно-правові акти, спрямовані на впорядкування окремих господарсько-договірних відносин або ринків товарів (послуг) у цілому, встановлюють перелік істотних для відповідних договорів умов, та залишають за сторонами автономію волі щодо визначення їх змісту (див. ст. 10 Закону України "Про концесії"1, від 16 липня 1999 p. № 997-XIV, ст. 8 Закону України "Про угоди про розподіл продукції"2 від 14 вересня 1999 p. № 1039-XTV, п. 2 ст. 6 Закону України "Про фінансовий лізинг"3 від 16 грудня 1997 p. № 723/97-ВР (у ред. Закону України № 1381 -IV від 11.12.2003 р. тощо)).
У разі недосягнення між сторонами згоди за всіма істотними умовами, договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся; не набув юридичної сили), а особи, які вважають себе його сторонами, насправді не перебувають у договірних відносинах. Наслідком передачі майна за неукладеним договором є його повернення сторонами на підставі норм ЦК України про набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.
З метою підтримання суспільного господарського порядку, забезпечення реалізації публічних інтересів у сфері господарювання підчас укладення господарських договорів сторони можуть визначати його зміст не тільки на основі вільного волевиявлення, а й на основі примірного та типового договорів. Затвердження таких договорів є формою державного регулювання договірних відносин у сфері господарювання, яке полягає у прийнятті відповідним органом нормативно-правового акта. Прикладами цих договорів є: Примірний договір фінансового лізингу та Примірний інноваційний договір, який передбачає застосування фінансового лізингу1; Типовий договір на транспортування природного газу магістральними трубопроводами2; Типовий договір (контракт) на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку, у спеціальній (вільній) економічній зоні3; Типовий договір оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності, тощо.
Згідно з абз. 4 ч. 4 ст. 179 ГК України сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови. Утім викладення умов договору у спосіб, відмінний від застосованого у типовому договорі (приміром, викладення умов договору іншими словами), не є відступом від змісту типового договору. Таким відступом є включення сторонами до господарського договору умов, які створюють регулювання, що за змістом прав і обов'язків сторін суперечить відповідному регулюванню, передбаченому типовим договором.
Тлумачення договору
Як зазначено у ч. 1 ст. 673 ЦК, тлумачення договору здійснюється відповідно до ст. 213 цього Кодексу, тобто відповідно до правил щодо тлумачення правочину. Зміст договору може бути витлумачений самими сторонами. На вимогу однієї або двох сторін суд може винести рішення про тлумачення змісту договору. При цьому береться до уваги буквальне значення слів, що їх використовують сторони.
Якщо буквальне значення слів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин договору, цей зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину з усім його змістом. Якщо і таким шляхом не вдається встановити справжню волю особи, яка вчинила договір, до уваги береться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін та інші обставини, що мають істотне значення. Подібні положення щодо тлумачення договорів містяться і в деяких міжнародно-правових актах. Так, згідно зі ст. 8 Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів заява або інша поведінка сторін тлумачиться відповідно до її наміру, якщо інша сторона знала або не могла не знати, яким був цей намір (п. 1); якщо застосування п. 1 не дає результатів, то волевиявлення тлумачиться відповідно до того розуміння, яке мала б розумна особа, діюча в тій самій якості, що й інша сторона за аналогічних обставин (п. 2); при цьому необхідно враховувати усі обставини, включаючи переговори, будь-яку практику, яку сторони встановили у своїх відносинах, звичаї і наступну поведінку сторін (п. 3). Аналогічне положення закріплене і в Принципах міжнародних комерційних договорів (УНІДРУА). При тлумаченні договору можуть враховуватися також типові умови (договори), навіть якщо у договорі немає посилання на ці умови.
Зміна, розірвання договору та продовження (пролонгація) його дії.
Після укладення договору може виникнути потреба у його зміні чи розірванні. З метою забезпечення стабільності майнового обороту і впевненості учасників у непорушності взятих зобов'язань закон (ст. 162 ЦК) забороняє односторонню відмову від виконання зобов'язання або односторонню зміну умов договору, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами.
Зміна договору означає, що зобов'язання сторін діють відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. При розірванні договору зобов'язання сторін припиняються. Зміна і розірвання договору допускаються лише за угодою сторін, якщо інше не передбачено законодавчими актами або договором. Угода про зміну або розірвання договору вчиняється в тій самій формі, в якій був укладений договір, якщо із законодавчого акта або договору не випливає інше.
Окремі правила діють щодо зміни або розірвання окремих господарських договорів, які передбачені у ч. 2 ст. 5 Господарського процесуального кодексу (спори, що виникають з договору перевезення, договору про надання, послуг зв'язку та договору, заснованому на державному замовленні). Відповідно до ст. 11 Господарського процесуального кодексу особа, яка вважає за необхідне змінити або розірвати такий договір, надсилає пропозиції про це другій стороні договору. Сторона, яка одержала таку пропозицію, повинна відповісти на неї не пізніше 20 днів після її одержання. Якщо учасники не досягли згоди щодо зміни або розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення арбітражного суду.
Крім зміни або розірвання договору, допускається продовження (пролонгація) його дії на новий строк. Так, відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного і комунального майна" у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Найчастіше продовження дії договору оформляється угодою сторін, вчиненою шляхом обміну листами, телеграмами або іншим способом.
Загальні умови виконання підприємницького договору суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Іншими словами, належність виконання зобов'язань полягає у вимозі точного додержання сторонами всіх їх умов і означає виконання їх відповідно до встановлених вимог. Останні встановлюються законодавством, зокрема, щодо реального виконання зобов'язань належними сторонами, в повному обсязі, у встановлений строк (термін), у встановленому місці та у визначеній валюті. Насамперед боржник повинен реально виконати зобов'язання. Частина 3 ст. 193 ГК України встановлює положення про те, що застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона (кредитор) відмовилася від прийняття виконання зобов'язання Згідно зі ст. 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Стаття 194 ГК України дозволяє покласти виконання господарського зобов'язання в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов'язанні. Управнена сторона (кредитор) зобов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою - безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто. Також кредитору надається право, якщо інше не передбачено законом, передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чи договором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень (ст. 195 ГК України). Боржник повинен виконати зобов'язання у повному обсязі. Кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Умова щодо строку (терміну) є істотною для господарського договору Боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.) господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання. У разі якщо воно не визначене, зобов'язання повинно бути виконано:за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна - за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;за грошовими зобов'язаннями - за місцем розташування управненої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за новим місцем її розташування за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;за іншими зобов'язаннями - за місцезнаходженням постійно діючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.
Предмет, суб’єкти, спосіб, строки та місце виконання зобов’язання.
Предметом виконання зобов'язання є вчинення певної дії або утримання від певних дій. Предметом виконання зобов'язання є те майно, робота, послуга, які в силу зобов'язання боржник повинен передати, виконати чи надати кредитору. Спосіб виконання зобов'язання — це порядок вчинення боржником дій на виконання зобов'язання. Спосіб виконання зобов'язання визначають сторони при виникненні зобов'язання. За загальним правилом кредитор має право не приймати виконання зобов'язання частинами. Строки виконання зобов'язання можуть бути визначені законом (термін сплати за комунальні послуги), подією, яка неминуче настане (початок навігації), договором або моментом пред'явлення вимоги, в цьому випадку боржник повинен виконати свій обов'язок у семиденний строк, якщо обов'язок негайного виконання не випливає з договору або актів цивільного законодавства. В тому випадку, коли зобов'язання не передбачає строку його виконання і не містить умов, які дозволяють визначити цей строк, воно має бути виконане в розумний строк після виникнення зобов'язання, тобто протягом такого часу, який зазвичай необхідний для виконання дій, передбачених зобов'язанням. Дострокове виконання зобов'язання вважається належним, якщо інше не встановлене договором, законом або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обігу. Місце виконання зобов'язання — це місце, де боржник повинен вчинити певні дії, а кредитор — прийняти виконання. Якщо місце виконання зобов'язання не визначено договором, законом, звичаями ділового обігу і не випливає із суті зобов'язання, виконання проводиться за зобов'язаннями: - про передання нерухомого майна — за місцем знаходження майна; - про передання товару, що виникає на підставі договору перевезення, — за місцем здавання товару перевізникові; - про передання товару, що виникає на підставі інших правочинів — за місцем виготовлення або зберігання товару, якщо це місце відоме кредитору на момент виникнення зобов'язання; - грошовими — за місцем проживання кредитора; - іншими — за місцем проживання боржника.
Способи забезпечення виконання підприємницьких договорів
Відповідно до ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватись неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Зазначений перелік способів забезпечення виконання зобов'язань не є вичерпним. Інші способи забезпечення виконання зобов'язань можуть бути встановлені законом або, що важливо, договором. сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Закон або договір, які встановлюють той чи інший спосіб забезпечення виконання договірних зобов'язань, є нормативною (або формальною) підставою для виникнення додаткового правовідношення між кредитором і боржником щодо такого забезпечення.Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі навіть у тих випадках, коли правочин, з якого виникає основне зобов'язання, вчиняється в усній формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним . Простої письмової форми для правочинів щодо забезпечення виконання зобов'язання достатньо й тоді, коли правочин, з якого виникає основне зобов'язання, підлягає нотаріальному посвідченню, якщо інше не передбачено законом. Так, виконання зобов'язання покупця жилого будинку з оплати його ціни за договором, який підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню, може бути забезпечене неустойкою (штрафом чи пенею), про що сторони можуть укласти окремий договір у простій письмовій формі без нотаріального посвідчення.Разом з тим, законом можуть бути встановленні вимоги щодо обов'язкового нотаріального посвідчення окремих видів договорів про забезпечення виконання зобов'язання. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 577 ЦК України якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. Правочин може бути нотаріально посвідчений також на вимогу будь-якої зі сторін. Правові наслідки недотримання нотаріальної форми правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання є загальними (статті 219-220 ЦК України)..Законодавство України передбачає реєстрацію певних правочинів щодо забезпечення виконання зобов'язань. Це, як правило, стосується правочинів про встановлення тих способів забезпечення виконання зобов'язань, які накладають обтяження на майно боржника або третіх осіб (т. з. забезпечувальні обтяження). Юридичне значення такої реєстрації може виявлятися в двох аспектах. По-перше, якщо законом передбачена обов'язкова реєстрація правочину (договір застави нерухомого майна, іпотеки), то він є вчиненим саме з моменту її здійснення (ч. 1 ст. 210 ЦК України), тобто реєстрацією правочину обумовлюється його чинність. По-друге, навіть якщо реєстрація правочину щодо забезпечувального обтяження не є обов'язковою, на підставі реєстрації встановлюється пріоритет обтяження, і задоволення прав чи вимог декількох обтяжувачів, на користь яких встановлено обтяження одного й того самого майна, здійснюється згідно з пріоритетом. За загальним правилом, зареєстроване обтяження має вищий пріоритет над незареєстрованими обтяженнями.
Забезпечення виконання зобов'язання в договірних відносинах виконує стимулюючу та гарантуючу функції. Наскільки повно реалізуються вищезазначені функції забезпечення виконання зобов'язань залежить від того, наскільки правильно були вибрані конкретні способи забезпечення. Обираючи спосіб забезпечення виконання договірних зобов'язань необхідно виходити, по-перше, зі змісту та направленості основного зобов'язання, виконання якого забезпечується.
Поняття та види неустойки
Неустойкою визнається визначена законом або договором грошова сума або інше майно, яке боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання свого зобов'язання.Неустойка невипадково є одним із найпоширеніших видів забезпечення виконання зобов'язання. .Неустойка може бути встановлена у твердій сумі, у відсотках до суми всього невиконаного зобов'язання або до його частини, у формі додаткового платежу. За підставами встановлення розрізняють неустойку: - законну, тобто безпосередньо передбачену в конкретному нормативному акті; - договірну, тобто таку, умови стягнення і розмір якої визначили самі сторони під час укладення договору. За співвідношенням до збитків розрізняють чотири види неустойки: залікову, штрафну, альтернативну і виключну. Залікова неустойка — найбільш поширений вид неустойки. Кредитор стягує в повному обсязі неустойку в залік збитків, а якщо неустойка не покриває збитків, то стягує і збитки в тій частині, що не покрита заліковою неустойкою Штрафна неустойка дає змогу кредиторові стягнути і неустойку, і збитки в повному обсязі. Цей вид неустойки покладає на боржника додаткову відповідальність. Так, у разі поставки неякісної продукції замовник має право стягнути з постачальника як збитки, так і неустойку у вигляді 20% штрафу від суми забракованої продукції. Сторони можуть передбачити в договорі й альтернативну неустойку, умови якої надають кредиторові право вибору: вимагати відшкодування заподіяних збитків чи стягувати зазначену в договорі неустойку. На практиці кредитор не завжди може негайно визначити розмір збитків, яких він зазнав внаслідок неналежного виконання договору контрагентом, це перешкоджає йому визначитися у виборі: стягувати неустойку чи збитки? За відсутності збитків, звичайно, є сенс звернутися до неустойки, але якщо збитки настали, то важко швидко визначитися, покриє неустойка збитки чи ні. Саме ця невизначеність і є основною причиною того, що цей вид неустойки надзвичайно рідко застосовується на практиці. Додамо також, що на непопулярність альтернативної неустойки впливає ще й та обставина, що якщо кредитор все ж надасть перевагу стягненню збитків, то він не може бути впевненим, що суд задовольнить його позов у повному обсязі, оскільки з аргументами кредитора про розмір збитків суд може і не погодитися. Неустойка — досить гнучка санкція, і законодавець або самі сторони безпосередньо визначають, який саме вид неустойки може захистити їхні інтереси в разі невиконання контрагентом своїх зобов'язань. Неустойка може бути встановлена у твердій сумі, у відсотках до суми всього невиконаного зобов'язання або до його частини, у формі додаткового платежу. Традиційно як різновиди неустойки розглядають штраф і пеню. Штраф як вид неустойки обчислюється, як правило, у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання або у твердій сумі і стягується однократно. Так, наприклад, ст. 231 ГК передбачає, що за порушення умов зобов'язання щодо якості товарів, якщо хоча б одна із сторін належить до державного сектору економіки, стягується штраф у розмірі 20% вартості неякісних товарів. Пеня як вид неустойки обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення. Пеня може поєднуватися зі штрафом. Так, скажімо за перші 30 днів просрочення виконання зобов'язання може стягуватися пеня за кожний день, а потім штраф.
Порука.
Порука — це односторонній, консенсуальний договір, за яким третя особа бере на себе повну або часткову відповідальність за невиконання чи неналежне виконання боржником його зобов'язання перед кредитором. На відміну від застави, яка надає кредиторові переважне право перед іншими кредиторами боржника задовольнити свої вимоги із вартості заставленого майна, за договором поруки кредитор поряд із боржником набуває в особі поручителя додаткового боржника. ЦК встановлює солідарну відповідальність поручителя і боржника, якщо інше не передбачене в договорі. Тобто викладена норма є диспозитивною. Сторони можуть передбачити і субсидіарний характер відповідальності поручителя. Якщо ж це спеціально не застережено в договорі, то поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, а саме — за сплату основного боргу, відсотків, неустойки, збитків, витрат, пов'язаних із стягненням боргу, тощо. Звичайно, при цьому обсяг відповідальності поручителя не може перевищувати обсягу відповідальності боржника. Закон передбачає виключно письмову форму договору поруки, оскільки порушення письмової форми має наслідком безумовну недійсність договору. Порука найчастіше має місце у відносинах за участю громадян, коли йдеться про забезпечення виконання грошових зобов'язань. Договір, виконання якого забезпечується порукою, може мати такий вигляд.
Гарантія.
Гарантія становить собою односторонній договір, за яким одна організація (гарант) зобов'язується нести майнову відповідальність перед кредитором за неналежне виконання зобов'язань боржником. Гарантія має багато схожих рис з порукою, тому норми, які регулюють договір поруки, поширюються і на договір гарантії, якщо інше не передбачено законодавством. У договорі, забезпеченому гарантією, як і у договорі, забезпеченому порукою, участь беруть три особи: кредитор, боржник і гарант. Гарантія має багато схожих рис з порукою, але водночас вона має і деякі специфічні риси: - за договором поруки зобов'язання може бути забезпечене будь-якою особою, за гарантією — як правило, юридичною особою (банк, інша фінансова установа, страхова організація); - обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видана гарантія; - гарантія надається у межах суми, якої бракує боржнику, порука ж забезпечує зобов'язання повністю. Тобто за гарантією виникає субсидіарне зобов'язання, за порукою — солідарне. Зобов'язання гаранта перед кредитором припиняється у разі: - сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію; - закінчення строку гарантії; - відмови кредитора від своїх прав за гарантією.
Завдаток
Завдаток — це грошова сума, або рухоме майно, що видається однією зі сторін у рахунок належних з неї за договором платежів іншій стороні як доказ укладення договору і в забезпечення його виконання. Як вид забезпечення виконання зобов'язань завдаток має такі особливості: - предметом завдатку може бути як грошова сума, так і рухоме майно; - завдатком забезпечується виконання лише договірних зобов'язань, а не зобов'язань, які виникли з інших підстав; - застосування завдатку може мати місце лише за погодженням сторін. Призначення завдатку полягає в наступному: - по-перше, це засіб платежу, оскільки завдаток передається в рахунок належних іншій стороні платежів (наприклад, якщо домовляючись про купівлю меблевого гарнітуру, який коштує 320 гривень, покупець сплатив 100 гривень завдатку, то йому необхідно буде доплатити пізніше ще 220 гривень); - по-друге, дача завдатку є доказом укладання договору, особливо в тих випадках, коли укладення договору не вимагає письмової форми; - по-третє, це засіб забезпечення виконання зобов'язання, який додатково зв'язує сторони. Найчастіше завдатком забезпечується виконання зобов'язань за участю громадян при укладанні договорів купівлі-продажу житлових будинків, квартир, гаражів, найму житлового приміщення. Забезпечувальна функція завдатку полягає в тому, що у разі, коли покупець, передавши завдаток продавцю, вирішить відмовитися від договору купівлі-продажу, то наданий ним завдаток залишається у продавця. Якщо ж від виконання договору ухиляється інша сторона (наприклад, продавець знайшов вигіднішого покупця), то вона зобов'язана не лише повернути завдаток, а й сплатити таку ж за розміром суму, як такий подвійний завдаток. Договір, виконання якого забезпечується завдатком, може мати наступний вигляд.
Застава
. Під заставою розуміють як безпосередню передачу, так й інше виділення боржником певного свого майна кредитору для забезпечення таким чином взятих зобов'язань, гарантування можливості задоволення кредитором своєї вимоги за рахунок цього майна переважно перед іншими кредиторами. Забезпечення виконання зобов'язання шляхом застави за своєю природою має речово-правовий характер, оскільки заставодавець, який порушує зобов'язання, позбавляється права на річ шляхом примусового її вилучення на підставі судового рішення, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка надає майно в заставу, є заставодавцем. Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель). При заставі майна заставодавцем може бути як власник майна, так і особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на нього. Особу, яка отримує майно в заставу, називають заставодержателем. Застава виникає на підставі договору, закону чи рішення суду. Предметом застави може бути будь-яке майно, крім того, що за законодавством не може бути відчужене заставодавцем і на яке не може бути звернене стягнення. В заставу можна передавати і очікуване майно, наприклад, майбутній урожай, приплід худоби, плоди та інші прибутки, якщо це передбачено договором. Законодавець не виключає передачі в заставу і майнових прав, за винятком тих, які мають суто особистий характер. Так, не можуть бути передані в заставу права, які є невідчужуваними від особи: право на відшкодування шкоди, право спадкування, аліментні права. Водночас самі ці права можуть бути забезпечені заставою. Предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності й занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання. Предметом застави не можуть бути об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств та структурних підрозділів, що знаходяться у процесі корпоратизації. Залежно від виду договору застави можуть бути встановлені й обмеження щодо предмета застави. Так, Типовий статут ломбарду визначає, які речі не приймаються від громадян у заставу. Застава охоплює не лише головну річ, а й приналежності, основні плоди, якщо інше не передбачено законом чи договором. Якщо річ перебуває у спільній власності, заставити її можна лише за згодою всіх співвласників. Тому бажання чоловіка заставити свою частку однокімнатної квартири без згоди дружини замало. Майно, яке перебуває у спільній частковій власності, може бути самостійним предметом застави лише за умови виділення його в натурі. Договір застави має укладатися у письмовій формі. У договорі необхідно зазначити: найменування (прізвище, ім'я та по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін; суть забезпеченої заставою вимоги, розмір і строк виконання зобов'язання, опис предмета застави; інші умови, на яких наполягають сторони. Нотаріальне посвідчення договору застави вимагається, якщо предметом застави є: нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти. Договір посвідчується за місцем знаходження нерухомого майна; якщо предметом застави є транспортні засоби чи космічні об'єкти — за місцем їх реєстрації. Застава нерухомого майна підлягає також державній реєстрації. У договорі застави визначається суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, та подається опис предмета застави. Ризик випадкової загибелі чи пошкодження предмета застави несе, як правило, власник заставленого майна. Заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою застоводержателя, якщо інше не передбачено договором. Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, проводиться за загальним правилом шляхом його продажу з публічних торгів. Застава вже заставленого майна допускається, якщо інше не передбачене законом чи договором про заставу. Вимоги заставодержателя, право якого виникло пізніше, задовольняються з вартості предмета застави після повного задоволення вимог попередніх заставодержателів. Заставодавець зобов'язаний попередити кожного із заставодержателів про всі попередні застави свого майна, про характер і розмір забезпечених заставою зобов'язань. Застава припиняється у разі: - припинення забезпеченого заставою зобов'язання; - загибелі або втрати майна застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави; - примусової реалізації предмета застави; - закінчення терміну дії права, що становить предмет застави; - набуття заставодержателем права власності на предмет застави. Залежно від предмета застави розрізняють такі її види: - іпотека; - заклад; - застава товарів в обігу або переробці; - застава цінних паперів; - застава майнових прав. Іпотека — це застава нерухомості, що залишається у заставодавця або у третьої особи. Предметом іпотеки може бути як майно, пов'язане з землею — будівлі, споруди, квартири, багаторічні насадження, структурні підрозділи підприємства або підприємство як цілісний майновий комплекс, так й інше майно, віднесене законодавцем до нерухомого. Застава космічних об'єктів та транспортних засобів, що залишаються у володінні заставодавця, також регулюється нормами, які регулюють іпотечні відносини. Слід зазначити, що законодавцю необхідно виробити чіткі критерії поділу майна на рухоме і нерухоме, оскільки при безсистемному віднесенні до категорії нерухомого різних видів майна поняття "нерухоме майно" стає умовним, а це недопустимо в практичному аспекті, оскільки чинне законодавство передбачає різний правовий режим рухомого і нерухомого майна. Оскільки особливістю іпотеки є те, що заставлене майно залишається у заставодавця, то заставодержателю надаються додаткові права: перевіряти документально і фактично наявність, стан та умови збереження предмета застави; вимагати від заставодавця вжиття заходів, необхідних для збереження застави. Заклад — це застава рухомого майна; при цьому предмет застави передається заставодержателю. За угодою сторін річ може бути залишена у володінні заставодавця під замком та опечатана заставодержателем. Такий вид застави називається твердою заставою. За втрату чи пошкодження предмета застави заставодержатель відповідає у розмірі вартості втраченого майна або у розмірі, на яку зменшилася його вартість. Застава товарів в обігу або переробці. Предметом цього виду застави є: сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція. Такий вид застави створює для заставодавця певні незручності. Незважаючи на те, що він має право продавати і купувати товари, сировину, матеріали, загальна вартість товару, який в нього знаходиться, не повинна бути меншою від тієї, яка передбачена договором про заставу. Товари в обігу чи переробці перестають бути предметом застави з моменту їх реалізації, а набуті заставодавцем нові товари стають предметом договору з моменту виникнення у нього права власності на них. Застава цінних паперів. Якщо предметом застави виступають цінні папери на пред'явника, то проблем з їх передачею та реалізацією не виникає. Застава векселя чи
Притримання
Якщо у кредитора перебуває річ, яку належить передати боржнику або особі, зазначеній боржником (наприклад, на підставі укладеного договору зберігання, найму, оренди, підряду), але боржник не виконує в строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або компенсації кредиторові пов'язаних зі зберіганням речі витрат чи інших збитків або інших підприємницьких зобов'язань, то кредитор має право утримувати цю річ, поки зобов'язання не буде виконане. Це право зберігається у кредитора і в тому випадку, якщо права на цю річ виникли у третьої особи. Особливість притримання як виду забезпечення виконання зобов'язання полягає в тому, що кредитору надане право утримувати річ боржника до виконання останнім зобов'язання, і для реалізації цього права кредитору не потрібно, щоб можливість притримання речі була передбачена договором. Норми щодо притримання речі є диспозитивними, оскільки сторони в договорі можуть передбачити незастосування такого виду забезпечення зобов'язання. Водночас до кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї.
Поняття та форми цивільно-правової відповідальності
Цивільно-правова відповідальність — це самостійний вид юридичної відповідальності, який полягає у застосуванні державного примусу до правопорушника шляхом позбавлення особи певних благ чи покладення обов'язків майнового характеру. До правопорушника застосовуються санкції майнового характеру, які спрямовані на відновлення порушених прав та полягають у відшкодуванні збитків, стягненні неустойки чи пені.Особливості цивільно-правової відповідальності:1) майновий характер;2) стягується на користь потерпілої сторони;3) компенсаційна природа, тобто спрямованість на відновлення майнової сфери потерпілого.Цивільно-правова відповідальність виконує такі функції.• компенсаційну, сутність якої полягає у відновленні стану, що існував до порушення суб'єктивного права, а у разі неможливості такого — грошового чи іншого відшкодування заподіяної шкоди;• виховну, яка спрямована на попередження таких цивільно-правових порушень у майбутньому, як з боку правопорушника, так і інших учасників цивільних правовідносин;• стимулюючу, що розкриває позитивний аспект відповідальності та полягає в тому, що встановлення у законодавстві цивільно-правової відповідальності стимулює інших учасників до належної поведінки.Цивільно-правову відповідальність можна класифікувати за різними критеріями.1. Залежно від підстави виникнення цивільно-правова відповідальність буває договірна та недоговірна. Договірна відповідальність настає у разі порушення договору однією із сторін. Позадоговірна відповідальність має місце у разі заподіяння шкоду чужому майну чи здоров'ю, а також в інших випадках заподіяння шкоди, якщо між заподіювачем шкоди і потерпілою стороною не існувало договірних правовідносин.2. Залежно від кількості осіб, які беруть участь у виконанні зобов'язання, застосовують часткову (дольову), солідарну чи субсидіарну (додаткову) відповідальність. Часткова (дольова) відповідальність полягає в тому, що кожен із учасників зобов'язання несе відповідальність у межах своєї частки. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо вказаних в законі чи договорі, і при цьому кредитору надається право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі від усіх боржників разом або від одного із боржників. Якщо обов'язок не буде виконано в повному обсязі одним із боржників, кредитор вправі вимагати неодержане від інших солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними до того моменту, поки їх обов'язок не буде виконано повністю. Виконання обов'язку в повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором. Боржник, який виконав солідарний обов'язок, має право пред'явити регресну вимогу до решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, крім частки, яка припадає на нього. Якщо один із солідарних боржників не сплатив частку, яка належить солідарному боржникові, несплачене припадає на кожного з решти солідарних боржників у рівній частці. Субсидіарна (додаткова) відповідальність має місце у разі, якщо її прямо передбачено в законі чи договорі, вона не може перевищувати обсягу повної відповідальності. Наприклад, неможливо відшкодувати шкоду, заподіяну неповнолітнім віком від 14 до 18 років внаслідок відсутності власного майна, відповідальність несуть його батьки, усиновителі або піклувальники. До пред'явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, кредитор повинен пред'явити вимогу основному боржникові. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього у розумний строк відповідь на пред'явлену вимогу, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність. Особа, яка понесла субсидіарну відповідальність, має право у випадках, передбачених законом пред'являти регресну вимогу до особи, в інтересах якої вона понесла відповідальність.
Підстави та форми відповідальності за порушення підприємницьких договорів.
Відповідно до норм господарського законодавства за вчинення учасниками господарських правовідносин правопорушень у сфері господарювання до суб’єкта, який вчинив таке правопорушення застосовується різноманітного роду санкції (заходи відповідальності). Теорія господарського права такі санкції визначає як окремий вид юридичної відповідальності, а саме господарсько-правову відповідальність.
Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, які знайшли своє формальне закріплення в ст. 216 Господарського кодексу України (далі – ГК України) і згідно з якими:
і) потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; іі) передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження в договорі; ііі) сплата штрафних санкцій за порушення зобов’язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов’язань в натурі; іііі) у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.
Види договірної відповідальності
Договірною вважається відповідальність у формі відшкодування збитків, сплати неустойки, втрати завдатку або позбавлення суб'єктивного права за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, яке виникло з договору.
Позадоговірною (або недоговірною} є відповідальність, що настає за вчинення протиправних дій однією особою щодо іншої за відсутності між ними договору або незалежно від наявних між ними договірних відносин. Така відповідальність настає за порушення обов'язку, встановленого законом або підзаконним актом, і найчастіше виражається у формі відшкодування збитків. Так, у разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодження здоров'я організація чи громадянин, відповідальні за шкоду, зобов'язані відшкодувати потерпілому заробіток, втрачений ним внаслідок втрати або зменшення працездатності, виплатити потерпілому одноразову допомогу у встановленому законом порядку та компенсувати витрати, спри¬чинені ушкодженням здоров'я, зокрема на посилене харчування, протезування, сторонній догляд тощо (статті 455 і 456 ЦК). У цьому разі відповідальність є позадоговірною, хоч потерпілий з організацією чи громадянином може перебувати у трудових договірних відносинах.У цивільно-правовому зобов'язанні з боку кредитора або боржника можуть діяти дві або більше осіб. Залежно від розподілу прав та обов'язків між суб'єктами зобов'язання із множинністю осіб розрізняють часткові (пайові), солідарні та додаткові (субсидіарні) зобов'язання. Відповідальність за порушення цих зобов'язань теж буває частковою, солідарною або субсидіарною.При частковій відповідальності кожна із зобов'язаних осіб відшкодовує збитки і сплачує неустойку пропорційно до розміру своєї частки спільного боргу.Солідарна відповідальність, при якій кредитор може вимагати сплати неустойки або відшкодування збитків як від усіх боржників разом, так і з кожного з них окремо. Субсидіарна (додаткова) відповідальність настає тоді, коли Існують основне і додаткове до нього зобов'язання і одне, і друге порушені.Згідно зі ст. 204 ЦК, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено неустойку, то збитки відшкодовують у частині, яка не покрита неустойкою. Законодавством або договором можуть бути передбачені випадки: коли допускається стягнення лише неустойки, але не збитків; коли збитки можуть бути стягнені у повні сумі понад неустойку; коли за вибором кредитора можуть бути стягнені або неустойка, або збитки. Умови (підстави) договірної відповідальностіЦивільно-правова відповідальність є негативним для порушника наслідком вчиненого ним правопорушення. Юридичною підставою такої відповідальності є закон, а фактичною — склад цивільного правопорушення. Випадок (казус) має місце тоді, коли психічний стан особи, що порушила зобов'язання, характеризується відсутністю її вини. За відсутності вини немає й відповідальності, якщо тільки законом чи договором не передбачено відповідальності і без вини. Відповідно до ч. 2 п. 1 ст. 634 проекту ЦК України особа визнається невинною, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов'язання.Непереборна сила (фарс-мажорні обставини) — надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (п. 1 ст. 78 ЦК). Ця подія характеризується, по-перше, як зовнішня до діяльності сторін обставина (наприклад, явища стихійного характеру). По-друге, надзвичайність події, що стає непереборною силою, означає, що це не рядова, ординарна, звичайна обставина, яка також може спричинювати певні труднощі для сторін.
Умови (підстави) договірної відповідальностіЦивільно-правова відповідальність є негативним для порушника наслідком вчиненого ним правопорушення. Юридичною підставою такої відповідальності є закон, а фактичною – склад цивільного правопорушення. Вона настає за наявності таких умов:1) протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи;2) шкідливого результату такої поведінки (шкоди); 3) причинново-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою;4) вини особи, яка заподіяла шкоду. Перші три умови (протиправність, шкода, причинний зв'язок) є об'єктивними, а четверта (вина) — суб'єктивною підставами цивільно-правової відповідальності. Протиправність поведінки боржника або кредитора полягає в порушенні договірного зобов'язання. Відповідно до ст. 630 проекту ЦК порушенням зобов'язання є невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання. Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення боржника або кредитора. Судити про прострочення боржника або кредитора можна тоді, коли порівняти встановлені законом чи договором послідовність і строки виконання сторонами своїх обов'язків і фактичну наявність (або відсутність) такого виконання у визначений час. Шкода – друга неодмінна умова цивільно-правової відповідальності. Під шкодою розуміють зменшення або втрату (загибель) певного особистого чи майнового блага. Залежно від об'єкта правопорушення розрізняють майнову або немайнову (наприклад, моральну) шкоду.Однією з необхідних умов цивільно-правової відповідальності є наявність безпосереднього причинново-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою правопорушника і збитками потерпілої сторони. Мається на увазі, що протиправна дія або бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, що виникли у потерпілої особи, – наслідком протиправної поведінки заподіювача. Для покладення відповідальності за цивільне правопорушення, крім вищезазначених трьох об'єктивних умов – протиправності, збитків і причинного зв'язку, за загальним правилом, необхідна ще одна умова – вина заподіювача. Вина в цивільному праві розглядається як психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків. У цивільному праві діє презумпція вини особи, яка вчинила правопорушення. Відповідно до ст. 209 ЦК особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених законом або договором. Відсутність вини доводить особа, яка порушила зобов'язання. Коли невиконання або неналежне виконання зобов'язання зумовлено умислом або необережністю кредитора, боржник звільняється від відповідальності, якщо інше не встановлено законом (ст. 210 ЦК). Іноді невиконання зобов'язання є наслідком винної поведінки обох сторін (змішана вина). Тоді суд відповідно до ступеня вини кожної із сторін зменшує розмір відповідальності боржника. Відповідальність боржника може бути зменшена також у тому разі, коли кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов'язання, або не вжив заходів до їх зменшення (ст.211 ЦК).
Загальні положення про купівлю-продаж.
Поняття договору - за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийнято майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.Загальна характеристика договору купівлі-продажу:1) двосторонній або односторонній;2) консенсуальний або реальний;3) відплатний.
Сфера застосування договору купівлі-продажу визначається з урахуванням двох критеріїв:суб’єктного складу договору;кола суспільних відносин у яких діє договір купівлі-продажу.Залежно від кола суспільних відносин договір купівлі-продажу може застосовуватися у таких сферах: у повсякденному житті фізичних осіб для задоволення їх побутових потреб, у сферах роздрібної та оптової торгівлі, у сфері господарювання (постачання продукцією), у сфері обміну матеріальними благами тощо.
Відповідно до сфери застосування договорів купівлі-продажу у ЦК України виділяються такі види договорів купівлі-продажу:1) загальна купівля-продаж;2) роздрібна купівля-продаж;3) поставка;4) контрактація сільськогосподарської продукції;5) постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу;6) міна.
До джерел правового регулювання договору купівлі-продажу належать:
Нормативно-правові акти (акти цивільного законодавства), у тому числі міжнародні договори України:
Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень 1980);
Конвенція про позовну давність в міжнародній купівлі-продажу товарів (Нью-Йорк 1974).
Звичай, зокрема, звичай ділового обороту
Стаття 668. Перехід ризику випадкового знищення або випадкового пошкодження товару 2. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару, проданого під час його транспортування, переходить до покупця з моменту укладення договору купівлі-продажу, якщо інше не встановлено договором або звичаями ділового обороту.
Інкотермс Офіційні правила тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати (редакція 2000 року)