§ 4. Засоби протидії корупційній злочинності

Протидія злочинності тому так і називається, що передбачає протиставлення криміногенним факторам антикриміногенних, щоб усунути чи блокувати дію перших. Звичайно, досягти цього в реаль­ному житті практично неможливо, але мінімізувати вплив криміно­генних чинників можна і потрібно.

Ефективна боротьба з корупцією вимагає наукової концепції щодо її запобіганню. Однією із основних засад такої концепції має бути розуміння корупції як соціальнозумовленого явища. Виходячи з цього, треба виробляти стратегію і тактику боротьби з нею, стави­ти відповідні цілі, визначати засоби їх досягнення, рівень матеріаль­ного, фінансового, організаційного та правового забезпечення.

Як свідчить міжнародний досвід, жодна із соціально-економічних систем не мала і не має повного імунітету від корупції — змінюють­ся лише її обсяги та прояви. Відтак, корупційні злочини неможливо

ліквідувати в якійсь конкретній державі чи на якомусь етапі істо­ричного розвитку. Максимум, чого можна досягти, це: зменшити їх рівень та локалізувати сфери розповсюдження; пом'якшити небез­пеку корупціиних проявів та їх вплив на різні соціальні процеси. У Західних країнах це іменують контролем над корупцією.

Стратегічним напрямом боротьби з корупцією — це запобі­гання їй. Комплексні профілактичні заходи — це шлях, який може зменшити обсяг корупціиних проявів та їх негативний вплив на сус­пільство. Головними антикорупційними заходами в Україні є:

1). Визначення стратегії соціально-економічного розвитку та здійснення адміністративної реформи. Будівництво правової держави і громадянського суспільства — основа протидії корупцій­ній злочинності. Косметичні зміни у системі державного управління, навіть за умови їх зовнішньої привабливості, не здатні поліпшити ситуацію з корупцією.

2). Формування ідеології державної служби, тобто її мораль­них принципів і цінностей. Адже комуністичні постулати відійшли у минуле, а ідеали української державності ще не вироблені. Паную­чий серед чиновництва дух невизначеності й непевності у завтраш­ньому дні — один із важливих чинників корупційної злочинності.

3). Забезпечення відкритості влади., що розв'язує такі завдан­ня: повертає віру людей до державних структур; створює несприят­ливі умови для корупціиних злочинів; реалізує конституційні права громадян на достовірну інформацію у цій сфері.

4). Вдосконалення антикорупційного законодавства. Хоча й прийняті відповідні законодавчі акти, що загалом надають правоохо­ронним органам можливість реагувати на різні корупційні прояви, починаючи з неетичної поведінки державного службовця і закінчую­чи його участю у хабарництві чи діяльності організованих злочин­них угруповань, проте нормативно-правова база потребує подальшо­го вдосконалення. Це стосується як регулювання порядку держав­ної служби, так і юридичної відповідальності за корупційні правопо­рушення.

5). Реальний вияв політичної волі. Політична воля у будь-якій державі, а особливо із недостатньо розвинутими демократичними ін­ститутами, є дієвим засобом протидії корупції. За відсутності такої волі найдосконаліше законодавство має декларативний характер, а діяльність правоохоронних органів лише імітує боротьбу з корупцій-ною злочинністю.

Ще один, й можливо найефективніший засіб — зробити коруп­цію ризикованою і невигідною. Доти, доки чиновнику буде вигідно брати хабарі, красти, іншим чином зловживати владою, а ризик по-

32

2 1—379

33

нести покарання буде мінімальним, ніякі репресивні заходи не да­дуть позитивного результату. Збільшення соціальної ціни державної служби (престиж, матеріальна забезпеченість) і ризик корупційних злочинів — це те, що має лежати в основі антикорупційної полі­тики.

Питання для самоконтролю

1. Дайте законодавче визначення корупції та назвіть види коруп­ ційних діянь.

2. Які основні ознаки корупційної злочинності?

3. Назвіть особливості характеристики особи корупціонера.

4. Розкрийте сутність соціальних передумов корупційних діянь.

5. Як адекватно реагують органи державного апарату на факти корупційних діянь?

6. Що складає правову основу профілактики корупційних діянь?

34

Глава 3. Рецидивна злочинність

§ 1. Рецидив злочинів, його структура та різновиди.

§ 2. Поняття і кримінологічна характеристика рецидивної

злочинності.

§ 3. Особа рецидивістів та їх'класифікація. § 4. Боротьба з рецидивною злочинністю.

§ 1. Рецидив злочинів, його структура та різновиди

Проблема рецидивної злочинності завжди викликала підвищену увагу кримінологів, оскільки її рівень свідчить про ефективність пра­воохоронної системи держави та про сталі тенденції розвитку всієї злочинності. Небезпідставно вважається, що рецидивісти є носіями й зберігачами кримінальної субкультури, вони становлять серцеви­ну злочинного світу. А тому протидія цьому виду злочинності є од­ним з найважливіших завдань карної політики держави.

Проблемам боротьби з рецидивною злочинністю присвячено чи­мало досліджень як в Україні, так і в інших республіках колишнього СРСР. Проте далеко не всі питання вирішені однозначно. Існують, навіть різні погляди на саме поняття рецидивної злочинності.

Це явище, на нашу думку, складається з окремих рецидивних злочинів, іншими словами, — актів рецидиву. Тому визначення по­няття цієї злочинності та її кримінологічних характеристик залежа­тиме від того, що саме ми будемо розуміти під словосполученням "рецидив злочинів".

Кримінальний рецидив — поняття міждисциплінарне. Теорія кримінального права розглядає його як різновид множинності зло­чинів поряд із сукупністю та повторністю. Чинне кримінальне зако­нодавство не дає загального визначення рецидиву, хоча вказує на умови, що можуть стати підставою для визнання неодноразово засу­дженої особи особливо небезпечним рецидивістом. Саме це й при­звело до того, що серед багатьох правників, особливо практиків, по­ширилося помилкове ототожнювання рецидиву з поняттям особли­во небезпечного рецидивіста.. Стаття 33 нового Кримінального ко­дексу України поняття рецидиву визначає так: "Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має су­димість за умисний злочин". І

,* 35

Законодавче визначення рецидиву потрібне для застосування відповідних санкцій, передбачених нормами кримінального законо­давства: було б несправедливо посилювати покарання за злочин, су­димість за який погашена або знята. Так само є підстави не зважати на судимість за вчинення злочину з необережності, оскільки необе­режної злочинної діяльності не буває. Отже, йдеться про рецидив злочинів у його кримінально-правовому розумінні, тобто маються на увазі юридична кваліфікація повторення злочину і призначення по­карання. З позиції кримінології погашення або зняття судимості не є вирішальною обставиною для визнання рецидиву. Якщо колишній злодій краде, то він цим демонструє свою прихильність до злодій­ства, незалежно від формально-юридичної відсутності судимості. Злочинна необережність у біографії особи, яка знову вчинила будь-який злочин, теж свідчить про певні її негативні риси та шкідливі звички, а тому, з точки зору кримінології, не виключає поняття ре­цидиву. Кримінологічне розуміння рецидиву злочинів є ширшим, ніж кримінально-правове. Воно охоплює не лише умисні, а й необе­режні злочини.

Водночас, кримінологічне визначення рецидиву не може ігнору­вати такої обставини, як минула судимість. Цим рецидив відрізня­ється від інших видів множинності злочинів — повторності і сукуп­ності: людина вже отримала покарання, але не зробила для себе по­зитивних висновків. Відповідальність за минулі "гріхи" психологіч-. но відокремлює рецидивіста від тих, які хоча й не раз вчиняли злочини, але не були викриті та не понесли кари. Російський кримі­наліст XIX століття А. Лохвицький з цього приводу писав: "А чи не­ма у цьому випадку деякої вини самого суспільства, яке так погано озброєне, що не спинило його (злочинця) на першому злочині? Без­карність, як відомо, дуже заохочує і розбещує". Виходячи з цих мір­кувань, кримінологічне визначення рецидиву можна сформулювати так: рецидив злочинів — це повторне кримінальне правопору­шення, вчинене особою, яка раніше була судимою або зазнавала інших, передбачених законом, заходів впливу, що застосовують­ся судом замість покарання, незалежно від форми вини та на­явності судимості.

Кримінально-правовий рецидив — це лише особливий різновид рецидиву кримінологічного. Протиріччя між ними немає, а є співвід­ношення загального з особливим.

Існує також пенітенціарний рецидив, що визначається наукою кримінально-виконавчого права. Це повторне вчинення злочину під час відбування покарання у місцях позбавлення волі, а та­кож після звільнення з місць позбавлення волі.

36

Залежно від кількості судимостей або інших форм притягнення до кримінальної відповідальності, рецидив буває простим (дві су­димості) і складним чи багаторазовим (три і більше судимос­тей). За характером злочинів рецидив може бути спеціальним, як­що він складається з однакових або однорідних суспільно небез­печних діянь, і загальним, який об'єднує неоднорідні злочини (наприклад, перша судимість за злісне хуліганство, друга — за шах­райство). За ознакою тяжкості виділяють рецидив тяжких злочи­нів і особливо небезпечний рецидив. Злочинна діяльність рециди­вістів може мати ознаки водночас спеціального і загального рециди­ву (наприклад, дві судимості за крадіжки, а третя — за зґвалтуван­ня). Такий рецидив називають змішаним.

Співвідношення між злочинами, за вчинення яких особа не­одноразово притягувалася до відповідальності, іменується структурою рецидиву. Вона відображає кримінальну біографію рецидивіста, хоча й далеко не повну, маючи на увазі не розкриті злочини, за які винній особі вдалося уникнути відповідальності. Іс­нують певні статистичні закономірності рецидивних структур:

/) частота спеціального рецидиву, тобто ймовірність повтор­ного засудження за той самий або схожий злочин, дорівнює при­близно 60 %;

2. час між звільненням рецидивіста від попереднього покарання та новим злочином (інтервал рецидиву) значною мірою залежить від його віку, сімейного становища та характеру злочинної діяльнос­ ті. Інтервали рецидиву відображають його інтенсивність;

3. тісний кореляційний зв'язок між ступенями суспільної небез­ пеки злочинів: чим тяжчим був попередній злочин, тим більша ймо­ вірність повторного тяжкого злочину;

4. загалом ступінь суспільної небезпеки зростає до третьої суди­ мості; після цього злочинна діяльність статистично стає менш тяж­ кою: даються взнаки старіння неодноразово судимих осіб та їх деградація.

Вивчення й узагальнення структур рецидиву є передумовою кримінологічного прогнозування повторності злочинів.