§ 3. Кримінологічна характеристика осіб, які вчиняють злочини в місцях позбавлення волі

Всебічне вивчення особи — необхідна передумова пізнання детермінанти протиправної поведінки засуджених до позбавлення волі, планування та організації процесу їх ресоціалізації. Йдеться про те, яка ймовірність вчинення ними нових злочинів під час відбу­вання покарання.

156

О. А. Герцензон вказував на два аспекти вивчення злочинців. Один із них — індивідуальне соціологічне вивчення з метою вияв­лення умов, що сприяють вчиненню злочину, та вжиття найефек­тивніших запобіжних засобів, включаючи ті, що спрямовані на ви­правлення і перевиховання злочинця. Другий аспект полягає у ви­вченні особи з метою виявлення та узагальнення тих головних соці­альних рис, якими характеризуються злочинці у своїй масі, і тих чинників вчинення злочинів, якими характеризується злочинність як їх статистична сукупність. Отже, мовиться про діалектичну вза­ємодію одиночного і загального, випадкового і закономірного.

У кримінологічній літературі існує і підхід, при якому головна увага надається вивченню самого злочинця, його особистісних влас­тивостей. Тут за вихідне береться людина, що вчинила злочин, як суб'єкт соціальних зв'язків та відношень. Злочинець як особа, від­різняється від інших людей, а тому є всі підстави розглядати подіб­ну особу як якісно відмінну від решти громадян. Без цього саме вчення про особу злочинця втрачає усілякий сенс (О. Б. Сахаров).

Щодо загальної характеристики особи злочинців у місцях по­збавлення волі, то можна сказати, що цей тип відображає певну ці­лісність соціально надбаних, відносно стійких криміногенних влас­тивостей, визначальними серед яких є невідповідність їх свідомості та діяльності правовим нормам, що регулюють процес виконання кримінальних покарань. Кримінологічна типологія цих осіб має включати три групи ознак: а) що відображають ступінь їх криміно­генного зараження; б) характер особистісних деформацій; в) що роз­кривають генезис злочинної поведінки під час відбування покаран­ня. Виходячи з цього, можна виокремити п'ять основних типів зло­чинців: 1) випадкові; 2) ситуаційні; 3) нестійкі; 4) злісні; 5) особли­во злісні. В свою чергу, це дає підстави говорити про наявність і таких типів злочинців в УВП, як: послідовно-криміногенний, ситуа­тивно-криміногенний і ситуативний.

Послідовно-криміногенний тип ув'язнених злочинців формуєть­ся в мікросередовищі, де норми права систематично порушуються, і злочин випливає із стійких антисоціальних поглядів, установок та орієнтацій суб'єкта. Ситуація вчинення злочину активно створюєть­ся ним самим. Представники цього типу здатні пристосовувати до себе будь-яке мікросередовище, тому їх злочинна поведінка віднос­но автономна від нього.

Ситуативно-криміногенний тип характеризується порушен­ням моральних норм і правил режиму тримання, формується в сере­довищі з певною системою протиріч; до злочину такого засудженого

157

призводить несприятлива ситуація та весь попередній антисуспіль-ний спосіб життя.

Ситуативний тип вчиняє злочини під вирішальним впливом си­туації, що виникла не з його вини, а за умови порушення моральних чи правових норм. В таких випадках особа може не знайти, не зва­жаючи на її слабко виражену деформацію, правомірних способів ви­рішення конфлікту.

Знаючи характерні особливості кожного типу ув'язнених зло­чинців, можна диференційовано підійти до налагоджування попере­джувальної роботи з ними, зокрема з урахуванням мотивації злочин­ної поведінки: а) із зневажливим ставленням до людини; б) із корис­ливою спрямованістю; в) із негативним ставленням до правопорядку в УВП; г) із легковажним відношенням до дотримання різних пра­вил техніки безпеки. Ці питання мають вирішуватися разом з оздо­ровленням мікросередовища засуджених (установи, загону, брига­ди), а також врахуванням соціально-демографічних, кримінально-правових та інших характеристик.

Засуджені, які не відійшли від кримінальної діяльності, досить активно застосовують засоби психологічного самовиправдовування та самозахисту. Інколи це відбувається підсвідомо, задля "реабіліта­ції" себе і своїх вчинків. У науковій літературі наводяться такі мо­делі психологічного самозахисту вказаних осіб: заперечення підстав для відповідальності; невизнання від шкоди, завданої злочином та наявності жертви злочину; "засудження засуджуючих" і тих, хто виконує покарання; посилання на несприятливі обставини. Зміст і форми психологічного самозахисту істотно відрізняються залежно від загального рівня розвитку ув'язненого, його моральної та право­вої культури.

Можна виділити три основних етапи розвитку моральності осо­би: 1) так звану доморальну свідомість, коли норми моралі ще не засвоєні; 2) згоду із загальновизнаними нормами суспільства; 3) ав­тономну мораль. На кожному з названих етапів ставлення суб'єкта до норм моралі різне, не однакова й оцінка власних вчинків. На пер­шому етапі модель самооправдання досить проста: видати себе не­винним, жертвою зовнішніх обставин тощо.

За даними нашого дослідження, засуджені, які вчинили корисли­ві злочини, в більшості випадків (63 %) обмежувалися формальною констатацією факту злочину без будь-яких його оцінок та пояснень. Ті, що вчинили насильницькі злочини, віддавали перевагу насту­пальній тактиці, звинувачуючи в усьому потерпілих (такі оцінки да­ли — 87 % вбивць і 52 % хуліганів). Близько половини опитаних в'язнів вважають, що "закони потрібні для охорони держави".

158

На незгоду з нормами кримінального права вказали тільки 12,8 % з числа вперше засуджених і 18,8 % — рецидивістів. Разом з тим, кожен другий з опитаних вважає, що бувають випадки, коли порушення закону можна виправдати з таких мотивів: незвичай­ність, складність ситуації та порушення правових норм задля допо­моги близьким людям. На "захист справедливості" посилалося 20 % засуджених, які вчинили вбивства, а своїх прав — 30 %.

Стосовно психологічного самозахисту ув'язнених на третьому етапі їх моральної запущеності треба зазначити, що тут вже форму­ється автономна система моральних уявлень та цінностей. Суб'єкт повністю не сприймає існуючі в УВП правила поведінки. Віддається перевага особистим або груповим нормам, які, на його думку, сто­ять вище загальноприйнятих. У свідомості таких засуджених вироб­ляється (чи вже був вироблений) свій моральний імператив, яким вони й керуються під час відбування покарання.

Конкретні кримінологічні дослідження показують, що такий ім­ператив властивий в основному затятим рецидивістам, які демонст­рують егоїзм, свавілля, глибоку неповагу до чужого життя, честі й гідності. Гіпертрофована самооцінка своєї "персони" тісно переплі­тається зі страхом перед покаранням, а тому автономна мораль є маловтішним прикриттям порожнечі й беззмістовності свого існу­вання.