§ 4. Боротьба з рецидивною злочинністю

Попередження рецидиву здійснюється в трьох напрямах:

1. підвищення ефективності призначення та виконання покарань;

1. сприяння процесу ресоціалізації осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі;

3) організація належного соціального контролю за особами, схильними до повторних злочинів.

Головною умовою ефективності кримінального судочинства є йо­го справедливість. Вона, по-перше, означає рівність усіх громадян перед законом; по-друге, — співрозмірність та доцільність покаран-

45

ня. На жаль, практика застосування кримінально-правових норм дає громадянам, які побували на лаві підсудних, досить прикладів, щоб не вірити в цю "рівність". Органи дізнання, слідчі й прокурори впра­ві звільнити від кримінальної відповідальності будь-кого, хто вчинив злочин, визнавши, що внаслідок зміни обстановки діяння втратило характер суспільно небезпечного або ця особа перестала бути сус­пільно небезпечною чи передати матеріали справи на розгляд това­риського суду, в громадську організацію або трудовий колектив для вирішення питання щодо передачі винного на поруки, до компетент­них органів для притягнення винного до адміністративної відпові­дальності. Таким чином, здійснюється своєрідна селекція осіб, які вчинили злочини: одних направляють до суду, інших звільняють від кримінальної відповідальності.

А ось як це позначається на статистиці. У 1997 році в МВС України було зареєстровано 1 247 948 заяв про вчинені злочини. Порушено 589 203 кримінальних справи, призначено покарання 235 тисячам осіб. Така на практиці невідворотність покарання. Ба­гато незрозумілого й у визначенні санкцій за різні види злочинів. Часто-густо вони не можуть сприйматися як справедливі. Ще біль­ше нарікань викликають незаконні судові вироки. Все це негативно впливає на правосвідомість засуджених і сприяє рецидивній злочин­ності. Ось чому назріла нагальна потреба в радикальному реформу­ванні всієї системи правосуддя.

Ще актуальнішою є реформа пенітенціарної системи. Дуже важ­ливо створити умови для цивілізованого утримання обвинувачува­них у слідчих ізоляторах. Адже вони ще не злочинці. Не менш на­зрілою є проблема організації виконання вироку до позбавлення во­лі. Колишні виправно-трудові колонії, а тепер установи з виконання покарань — себе вичерпали. Вони завжди переповнені, погано об­ладнані, засуджені знаходяться у загальних приміщеннях по сотні і більше чоловік. Це створює ідеальні умови для стратифікації, виник­нення різного роду угруповань, очолюваних кримінальними "автори­тетами". До цих тягот додаються антисанітарія, насильство, недос­татнє матеріально-побутове забезпечення засуджених. Треба пов­ністю модернізувати тюремну систему, налагодити в ній виробницт­во і професійне навчання. Зрозуміло, що тут потрібне відповідне державне фінансування, залучення до цієї справи громадських орга­нізацій, добродійних фондів, церкви, діячів культури і мистецтва.

Другим напрямком попередження рецидивних злочинів є соці­альна допомога особам, звільненим з місць позбавлення волі, у по­бутовому і трудовому влаштуванні. Найгострішою у перші дні після виходу на волю є проблема житла. Майже третина з тих, хто був

46

одружений і мав сім'ю, втрачають її. Розпадається половина так зва­них громадянських шлюбів. Колишні в'язні, як правило, втрачають свої робочі місця, а разом з ними — засоби до існування і місце в гуртожитках. Тобто доводиться починати життя спочатку. Далеко не всім під силу зробити це без сторонньої допомоги. Іноді така до­помога надходить від друзів по спільній злочинній діяльності чи по "зоні". І через деякий час — нова судимість. Інші вчиняють злочин з відчаю, опинившись у складній життєвій ситуації. Своєчасна соці­альна допомога таким людям — це не лише акт благородства, але й важливий профілактичний захід.

У містах створюються центри соціальної реабілітації для звільне­них, які не мають житла і роботи. Протягом певного часу, встанов­леного місцевою владою, ці люди одержують матеріальну і психоло­гічну допомогу. Безпосередньо цією проблемою займається спеці­альна спостережна комісія виконкомів місцевих Рад, що діє на гро­мадських засадах, а також, служби у справах неповнолітніх. Працевлаштування осіб, які засуджені до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, а також звільнених від покарання, та індивіду­альна профілактична робота з ними покладається на органи внут­рішніх справ — дільничних інспекторів, кримінальну міліцію у спра­вах неповнолітніх, а також інспекції виправних робіт, що перейшли у підпорядкування Департаменту з питань виконання покарань. За­значимо, що ця служба зараз втрачає свої профілактичні можливос­ті, оскільки виправні роботи за умови переходу до ринкової еконо­міки себе вичерпали. До того ж економічна криза та щорічне зрос­тання безробіття в Україні заводять проблему працевлаштування осіб, звільнених з місць позбавлення волі, у безвихідь. Становище ускладнюється ще й тим, що на інспекції виправних робіт (ІВР) по­кладаються численні обов'язки, які вони виконати не в змозі. Так, у 1998 році на обліку ІВР було 65 406 засуджених, та ще 250 тис. ін­ших категорій осіб, нагляд за якими покладається на ІВР — 86 406 засуджених умовно і 105 605 — з відстрочкою покарання. Отже, на кожного співробітника ІВР в Україні припадає понад 267 судових рі­шень, які йому належить виконувати.

У країнах, що входили до складу СРСР, давно вже склалася си­туація, яку навряд чи можна назвати нормальною: проблемами ре-соціалізації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, займаються всі та ніхто. Не було і досі немає спеціальної державної служби апробації для роботи з умовно звільненими від покарання та патро­нажу стосовно колишніх в'язнів. Нечисленна служба профілактики, що колись існувала у складі органів внутрішніх справ, ліквідована у 1991 році.

47

Не менш актуальною в попередженні рецидиву злочинів є проб­лема ефективного соціального контролю за судимими. Звичайно, особи, які відбули покарання або звільнені від нього на інших під­ставах, є повноправними громадянами, і їхні права захищаються Конституцією України. Необгрунтована підозрілість і нагадування щодо їх кримінального минулого суперечить етиці людських відно­син і не сприяє процесу ресоціалізації. Разом з тим, не можна зап­лющувати очі на підвищену ймовірність нових злочинів з боку цих осіб. Тому чинне законодавство передбачає деякі форми примусово­го соціального контролю за особами, які мали судимість. Так, засу­джені до позбавлення волі або виправних робіт умовно зобов'язані сплатити штраф і зразковою поведінкою виправдати виявлену їм до­віру. Вони також підлягають контролю з боку органів внутрішніх справ, а неповнолітні — служби у справах неповнолітніх. Умовно засуджені можуть передаватися на перевиховання громадським ор­ганізаціям чи трудовим колективам, які мають здійснювати конт­роль за ними.

Особи, які були звільнені від відбування покарання умовно-до­строково, підлягають контролю з боку громадських організацій та трудових колективів. Так само нагляд здійснюється стосовно засу­джених, яким суд постановив надати відстрочку виконання вироку у вигляді позбавлення волі.

Досить жорстким запобіжним заходом рецидиву, пов'язаним із деякими обмеженнями прав громадян, які відбули міру покарання, є адміністративний нагляд міліції. Він може бути призначений за та­кими категоріями осіб:

1. особливо небезпечними рецидивістами;

2. засудженими за тяжкі злочини;

1. засудженими двічі та більше разів до позбавлення волі за умисні злочини;

2. за особами, які відбували покарання за злочини, пов'язані з незаконним виготовленням та обігом наркотичних речовин.

Адміністративний нагляд встановлюється безпосередньо перед звільненням з установ з виконання покарань або після звільнення. У першому випадку рішення за поданням начальника установи приймає суддя районного чи міського суду, де розташована ця уста­нова, а в другому — за місцем проживання звільненого. Адміністра­тивний нагляд призначається терміном від одного до двох років і не може перевищувати строки погашення або зняття судимості. Безпо­середнє виконання нагляду покладається на дільничного інспектора за місцем проживання піднаглядного.

48

Правила адміністративного нагляду передбачають права праців­ника міліції: відвідувати житло піднаглядної особи, стежити за тим, щоб вона не залишала місце проживання в установлений час, не пе­ребувала у заборонених для неї місцях. Піднаглядний зобов'язаний з'являтися до органу внутрішніх справ від 1 до 4 разів на місяць. Ви­їзд з району проживання в особистих справах — лише з відома мі­ліції. Порушення цих правил тягне за собою адміністративну відпо­відальність, а за неодноразове, злісне ігнорування — кримінальну відповідальність.

Профілактичний ефект застосування останньої є суперечливим. З одного боку, це може попередити або припинити злочинну діяль­ність раніше судимої особи, а з другого, — притягнення до кримі­нальної відповідальності за одне лише порушення правил адмініст­ративного нагляду штучно підвищує рівень рецидивної злочинності. Тому, на наш погляд, притягнення до кримінальної відповідальності наразі має сенс лише тоді, коли неодноразове порушення правил ад-міннагляду поєднується з протиправною поведінкою особи.

Окрім названих, існують й інші форми міліцейського контролю, які не пов'язані з правообмеженнями підконтрольних осіб. Мається на увазі, зокрема, профілактичний облік, що здійснюється підрозді­лами кримінальної міліції у справах неповнолітніх стосовно підліт­ків, звільнених із місць позбавлення волі, або тих, кому замість по­карання призначені примусові заходи виховного характеру. Підроз­діли правоохоронних органів, які мають повноваження здійснювати оперативно-розшукову роботу, ведуть профілактичний облік деяких раніше судимих. Час від часу з ними проводяться профілактичні бе­сіди і, якщо потрібно, надається відповідна допомога.

Проте, звичайно, найголовніше значення у боротьбі з рецидив­ною злочинністю у сучасних умовах має успішне проведення соці­ально-економічних реформ, спрямованих на підвищення життєвого рівня громадян, оздоровлення морально-психологічного клімату в країні, розбудову правової держави і громадянського суспільства. Ці заходи належать до загальносоціальної профілактики і стосуються всієї злочинності.

49

Питання для самоконтролю

1. Які виділяють поняття і форми рецидиву злочинів?

2. В чому полягає сутність співвідношення категорій "рецидив злочинів" та "рецидивна злочинність"?

3. Які особливості рецидивної злочинності можна виділити?

4. В чому проявляється суспільна небезпека рецидивної зло­ чинності?

5. Назвіть недоліки соціальної реабілітації осіб, які звільнилися із місць позбавлення волі?

6. Перелічіть основні напрями спеціальної профілактики злочинів, що вчиняються рецидивістами.

Глава 4. Професійна злочинність¹

§ 1. Поняття і ознаки професійної злочинності.

§ 2. Генезис професійної злочинності в Україні.

§ 3. Сучасний стан професійної злочинності та заходи боротьби з нею.

§ 4. Попередження професійної злочинності.

§ 1. Поняття і ознаки професійної злочинності

1897 року на Гейдельберзькому з'їзді Міжнародного союзу кри­міналістів була зроблена наступна класифікація злочинців:

1. злочинці випадкові, епізодичні;

2. злочинці з нестійкою поведінковою характеристикою або такі, що вчинили кілька злочинів;

3. злісні злочинці або професійні.

Як бачимо, одне з перших трактувань поняття професійного зло­чинця в основі мало єдину ознаку — затятість, небажання відмови­тися від регулярного вчинення злочинів. Однак цей термін почали вживати ще раніше. Так, начальник паризької таємної поліції Ф. Ві-док застосовував його щодо осіб, які систематично вчиняли певні злочини і відзначалися при цьому високим рівнем майстерності. От­же, наприкінці XIX ст. цей тип злочинця характеризували такими ознаками: впертістю, небажанням відійти від постійного вчинення злочинів і наявністю специфічних кримінальних навичок.

У вітчизняній кримінології до останнього часу проблема профе­сійної злочинності залишалася поза увагою дослідників. Таке стано­вище було викликане тим, що Україна знаходилась у складі СРСР, де ще в 40-х роках декларувалася перемога над професійною зло­чинністю. Тому у пострадянській кримінології не склалося однознач­ної думки з приводу її трактування.

Розглянемо основні підходи до тлумачення поняття "професійна злочинність". По-перше, під нею розуміють сукупність злочинів, вчинених за місцем основної соціально позитивної роботи злочинця. Це здебільшого стосується посадових злочинів. По-друге, під профе­сійною злочинністю розуміють сукупність таких злочинів, що виріз-

¹ Глава підготовлена за участю канд. юрид. наук Д.І. Голосніченка.

50

51

няються майстерністю їх виконання. На наш погляд, найбільш пра­вильним є наступне визначення цього поняття. Професійна зло­чинність — це сукупність злочинів, вчинених особами, які обрали кримінальну діяльність своєю професією. Прибічник такого розумін­ня професійної злочинності О. І. Гуров вказує, що кримінальна ді­яльність:

1. виступає для суб'єкта основним джерелом засобів до існування;

2. потребує особливих знань, знарядь та навичок для досягнен­ ня кінцевого результату;

3. обумовлює наявність тісних контактів із злочинним середови­ щем;

4. визначає вид стійкої антисуспільної діяльності (вчинення пе­ реважно однотипних злочинів)¹.

Ми вважаємо, що наведений перелік ознак професійної злочин­ності не викликає сумнівів, але порядок їх розташування вимагає певних коректив. Для цього з'ясуємо значення терміну "професій­ний", який в цьому випадку несе навантаження родової ознаки. Са­ме слово "професія" (від лат. ргоГеіоге — оголошую своєю справою) означає вузькоспрямовану діяльність особи в інтегрованій системі суспільного розподілу праці. Вузька спеціалізація призводить до ви­сокого рівня кваліфікації, що, своєю чергою, веде до більшої матері­альної винагороди за працю. Тому, якщо ми говоримо про кримі­нальний професіоналізм, то першою ознакою слід назвати діяль­ність, спрямовану на отримання джерел існування саме злочин­ним шляхом.

Відповідно, наступною ознакою виступатиме вузька "спеціалі­зація" злочинця. При цьому зазначимо, що вона вказує не на вузь­кий набір способів злочинних дій, а на напрямок кримінальної діяль­ності, в межах якого особа намагається оволодіти всіма існуючими методиками і вміло їх застосовувати залежно від зовнішніх обста­вин. Останнє і визначає третю ознаку — рівень злочинної кваліфі­кації. Саме вона дає змогу злочинцю-професіоналу отримувати мак­симальні доходи внаслідок такої діяльності і, що не менш важливо для нього, не бути викритим правоохоронними органами. Якщо не­має можливості приховати сам злочин, професійний злочинець ро­бить усе, аби ускладнити слідчим органам процес ідентифікації осо­би, а також доказування його вини в суді.

Ще одною ознакою кримінального професіоналізму є тісна вза­ємодія таких злочинців між собою. Так, на початку 70-х років у

¹ Див.: Гуров А.И. Профессиональная преступность: прошлое и современность. — М.,1990.

різних регіонах СРСР був виявлений своєрідний конвеєр квартир­них крадіжок. Він мав такий вигляд. Перша група злочинців виби­рала майбутню жертву, друга — проводила хронометраж життє­діяльності власників квартир, третя — здійснювала безпосереднє проникнення у помешкання та крадіжку, четверта — займалася реалізацією вкраденого. При цьому учасники третьої групи були, як правило, "гастролерами", а четвертої — жителями інших міст, де й збувався товар. Цей приклад яскраво ілюструє як спеціалізацію, так і інтеграцію професійних злочинців.

Зі сказаного також випливає важливий висновок про те, що най­краще кримінальна кваліфікація може бути реалізована в умовах діяльності організованих злочинних угруповань. Ось чому професій­на злочинність тісно пов'язана з організованою і є її невід'ємною складовою. Разом з тим, ці два види злочинності не повністю тотож­ні, оскільки мають свою специфіку, що й дозволяє розглядати їх ок­ремо один від одного.

Генезис професійної злочинності в Україні подібний до інших країн, хоча існують певні національні особливості. Так, в США про­фесійна орієнтація не відігравала суттєвої ролі у сходженні особи до верхівки влади у злочинному світі. Головна риса, що мала бути при­таманною злочинцю, це вміння робити великі гроші. Тому не дивно, що чимало злочинних "сімей" там зросли на доходах від нарко- і порнобізнесу, тоді як в СРСР, а потім на пострадянському просторі, скажімо, сутенер був тільки "мужиком", і, як виняток, міг стати "фраєром".

У злочинному світі існує жорстка стратифікація або ієрархія. Найвище місце тут посідають "злодії в законі" — особи, які діс­тали цей статус на спеціальній злодійській сходці. Щоб отримати цей титул, претендент мусив мати кілька "ходок" (судимостей), доб­ре знати блатний жаргон ("феню"), а також чітко дотримуватися злодійських "законів", бути їх провідником серед "вихованців" (під­літків, яким передаються секрети кримінальної майстерності). При цьому він не повинен був служити в Збройних силах, міліції чи ін­ших державних органах¹.

На початку 90-х років минулого століття середній стаж перебу­вання у "зоні" для злодіїв у законі становив 13-15 років. Сьогодні дослідження показують, що зменшується не тільки тюремний стаж, а й кількість "злодіїв у законі", які мали судимість². Спостерігається

¹ Див.: ТзссЛ. В. "Ворн в законе" и прочие. — Рига, 1993. — С. 102.

² Див.: В. Фейтельберг-Бланк, В. Шестаченко. Бандитская Одесса. "Двойное дно" Южной Пальмирн. — Одесса, 1999.

52

53

тенденція до відмови від норми, що забороняє їм працювати або спілкуватися з державними структурами. Це пояснюється тим, що виникла необхідність налагодження корумпованих зв'язків з чинов­никами всіх рівнів. Тепер "злодії у законі" навіть прагнуть увійти в депутатський корпус, аби ще більше законспірувати злочинну діяль­ність та ускладнити боротьбу з ними правоохоронних органів.

Трохи нижчий щабель в ієрархії професійних злочинців посіда­ють "авторитети", які теж мають досить вагомий статус у злочин­ному світі. Як правило, їм доручається виконувати адміністративні функції в межах якогось виду кримінальної діяльності. Вони віднос­но автономні й мають підпорядковані їм злочинні групи. Саме із се­редовища "авторитетів" рекрутують нових "злодіїв у законі".

Найнижчу сходинку у цій ієрархії займають "шестірки", які покликані виконувати доручення "авторитетів". На волі "шестірки" можуть очолювати невеличкі групи, але зобов'язані підкорятися "бригадиру". У місцях позбавлення волі вони складають безпосеред­ню свиту "злодіїв у законі". Там же перебувають і "мужики", які становлять основний контингент засуджених. Для "мужиків" харак­терні такі риси: прагнення бути незалежними; підтримання нефор­мальних норм поведінки, що склалися в колонії; звернення до "зло­діїв у законі" в разі порушення їх прав іншими засудженими; ухи­лення від прибирання місць загального користування; володіння не-дозволеними режимом предметами.

Серед засуджених є й категорія осіб, що мають явно виражений маргінальний характер — це "ображені" або "опущені". До них на­лежать ті, з якими за якусь провину був вчинений акт мужолозтва. Зауважимо, що під таку санкцію не підпадають "злодії у законі", для яких за серйозні порушення злодійських норм передбачена лише смертна кара. До "ображених" відносяться і засуджені за розтління чи зґвалтування неповнолітніх (їх "опускають" одразу ж, як стане відомо про такий злочин), а також пасивні гомосексуалісти.

Статус професійних злочинців не є незмінним. Так, професійний злодій може стати "авторитетом", а потім за якусь провину, наприк­лад, співробітництво з правоохоронними органами, бути опущеним до становища "ображеного".