§ 3. Поняття латентної злочинності. Фактори, що обумовлюють її існування

Під латентною (прихованою) злочинністю у кримінології та правоохоронній практиці розуміють сукупність злочинних діянь, що були реально вчинені, але не стали відомі органам кримінального судочинства і відповідно не відображаються в офіційній статистиці. В юридичній літературі латентну злочинність часто визначають як "сукупність злочинів, які залишилися невиявленими, не відомими правоохоронним органам"¹.

Розрізняють латентність трьох видів: природну, штучну та пог-раничну. Під природною латентністю розуміється сукупність тих ви­падків, коли злочин відбувся, але про нього не відомо правоохорон­ним органам. Штучна латентність має місце тоді, коли факт злочину відомий, але правоохоронні органи з різних причин не ставлять його на облік. Погранична латентність — це коли злочин відбувся, але

¹ Див. Шляпочников А. С, Забрянский Г. И. Внявление латентной преступности // Сов. гос-во и право. — 1973. — № 5. — С. 9.

54

55

потерпілий не усвідомлює цього. Наприклад, факт кишенькової крадіжки.

У західній кримінології виділяють такі різновиди латентної зло­чинності:

1. злочини, що залишаються нікому не відомими;

2. антисуспільні дії, що по суті є злочинними, але не визнаються такими (частина підліткової злочинності);

3. так звана прихована сфера злочинних кар'єр — невиявлені злочини, вчинені рецидивістами, професійними злочинцями.

Проміжну категорію становлять так звані напівприховані злочи­ни, або "сіра злочинність", тобто злочини, зареєстровані правоохо­ронними органами, але не розкриті або такі, що розкриті, однак пі­дозрювані звільняються від відповідальності за недостатністю дока­зів вини.

Важко погодитись, що латентною є лише та злочинність, яка за­лишається нерозкритою, незареєстрованою, невиявленою. Адже є злочини, які хоч і розкрито, але з якихось причин не зареєстровано. Деякі з них хоч і розкрито, і зареєстровано, але вони не доходять до суду, внаслідок чого залишаються поза сферою кримінологічного аналізу. Точних відомостей про розміри латентної злочинності не іс­нує. Безумовно, вона значна, її стан можна передати формулою:

Л. 3. = Н₃ + Нр.з. + Зв,

де Н₃ — незареєстровані злочини; Н_р.₃ — нерозкриті злочини; З_в — злочини, за якими не винесені обвинувавальні вироки (але во­ни розкриті).

Існує також загальна формула обчислення латентної злочинності:

3. л. = Зф — З_вр,

де Зф — злочинність фактична; З_вр — злочинність врахована,

а також формула обчислення її рівня:

Зф

З самого початку запровадження кримінально-правової статис­тики питання латентної злочинності визнавалось як проблемне. Для визначення латентної злочинності використовується багато термі­нів, особливо зарубіжними кримінологами ("чорне число", "темне поле", "сіре число", "кавалерійські злочини" і т. ін.). Першим підхо­дом до розв'язання цієї проблеми була теорія "закону постійних співвідношень", яку відстоював А. Кетле. Він виходив з того, що між офіційно зареєстрованою і латентною злочинністю існує постій-

56

не і незмінне співвідношення. Тобто, якщо кількість зареєстрованих злочинів певного виду є значною, то відповідно значною є й кіль­кість латентних злочинів, і навпаки, при незначній кількості за­реєстрованих злочинів певного виду незначною є й їх прихована частка. На основі цього закону обстоювався висновок про те, що офіційно зареєстрована злочинність має симптоматичне (тобто таке, що відображає тенденцію зміни рівня офіційної злочинності) і реп­резентативне значення для реальної злочинності. Згодом було дове­дено, що латентна складова злочинності істотно відрізняється з ро­ку в рік і злочинами одного виду від іншого. Внаслідок цього теорія А. Кетле була визнана необгрунтованою.

Для встановлення рівня латентної злочинності використовують загальні і спеціальні методи. До загальних належать: виявлення гро­мадської думки про стан латентної злочинності; експертна оцінка спеціалістів; вивчення документів правоохоронних органів, фінансо­во-ревізійного контролю, медичних закладів тощо. Спеціальними ме­тодами можна назвати аналіз динамічних рядів злочинів; досліджен­ня періоду від їх вчинення до розкриття і запровадження санкцій; екстраполяцію; системно-структурний аналіз тощо.

Можна виділити види злочинів, які найчастіше залишаються невиявленими, і навпаки. Низький рівень латентності мають оче­видні злочини, внаслідок чого інформація про них швидко поширю­ється (вбивства, розбої, грабежі). Середній рівень — злочини, вчи­нення яких не настільки очевидне. Потерпілі не звертаються до пра­воохоронних органів за захистом порушених прав, але й не прихо­вують факт злочину (незначний збиток, невіра у можливість знайти злочинця і т. ін.). Висока латентність — злочини, вчинення яких здебільшого відомо лише злочинцеві і потерпілому, причому остан­ній часто зацікавлений у приховуванні злочину з різних мотивів (шахрайство, хабарництво, статеві злочини тощо). Такі злочини, з огляду на їх неочевидність і практично "нульову" активність потер­пілого, залишаються невідомими.

Дослідження проблеми латентної злочинності були активізовані після Другої світової війни завдяки зусиллям учених США. Диску­сія з приводу цієї проблеми точилася між двома течіями: інституціо-налістами і реалістами. Перші виходили з того, що єдиною реаль­ною злочинністю є сукупність офіційно зареєстрованих злочинів, щодо яких органи кримінального судочинства здійснювали заходи офіційного реагування. Реалісти прагнули до встановлення справж­ніх розмірів злочинності шляхом визначення кількості злочинів, які були реально вчинені, але не зареєстровані офіційною статистикою. Ця дискусія закінчилась перемогою реалістів.

57

Перше дослідження латентної злочинності було проведене О. Портерфілдом у Форт-Уерті (штат Техас) шляхом опитування групи студентів коледжу і підлітків-правопорушників. Обом групам були задані запитання: чи вчиняли вони коли-небудь якісь делікти. Суть методу полягала в тому, що нормативні назви певних складів злочинів були замінені описами протиправних діянь з використан­ням побутових понять. Виявилося, що представники обох груп вчи­няли одні й ті самі протиправні дії, але студенти робили це рідше. Дослідження-самозвіти були повторені в кінці 50 — на початку 60-х років у країнах Скандинавії. Якщо узагальнити висновки цих дослі­джень, то вони матимуть такий вигляд:

• протиправна поведінка поширена значно більше, ніж це ві­ дображає офіційна статистика, переважна частина латентних злочи­ нів не становить великої суспільної небезпеки (вандалізм, крадіжки з магазинів, заподіяння легких тілесних ушкоджень). Такі злочини вчиняє хоч би раз майже кожний підліток;

• протиправність у поведінці не є особливістю особи злочинця, вона властива всім громадянам, але ступінь її прояву дуже різний. Велика частина підлітків рідко вчиняє дрібні злочини і дуже малий відсоток неповнолітніх часто вчиняють тяжкі злочини;

• офіційна система соціального контролю вживає заходів лише щодо незначної частини неповнолітніх злочинців;

• латентність тяжких злочинів менша, ніж тих, що не станов­ лять великої суспільної небезпеки, оскільки про тяжкі злочини пові­ домлення до поліції надходять набагато частіше.

До недоліків опитувань жертв злочинів з метою визначення сту­пеня віктимізації населення належать:

• обмеженість переліку злочинів, описи яких включаються до анкети;

• прагнення частини респондентів забути і не згадувати про не­ приємні для них події, що веде до викривлення інформації;

• помилки в юридичній оцінці протиправних дій, яких припус­ кається частина опитаних, що призводить до викривлення результа­ тів дослідження.

Нині у зарубіжних країнах дослідження латентної злочинності розглядається як необхідне доповнення офіційної статистики, яке дає можливість отримати точнішу картину криміногенної ситуації у країні. Крім національних досліджень такого роду в США, ФРН та інших країнах, був реалізований також проект міжнародного опиту­вання жертв злочинів (ТЬе іпіегпаііопаі Сгіте-Уісііт Зигуеу). Це довгостроковий проект, який здійснюється Міжрегіональним інсти­тутом ООН з вивчення злочинності і правосуддя (ІЛМІСКІ). Мета

58

проекту — порівняльний моніторинг криміногенних ситуацій у різ­них країнах світу, вивчення динаміки злочинності та досвіду людей, які стали жертвами різних видів злочинів. Інститут широко публікує і представляє для міжнародного обговорення результати своїх емпі­ричних досліджень. Ця установа працює у тісному контакті з право­охоронними органами окремих держав, сприяючи розробці стратегій поліпшення криміногенних ситуацій, попередження злочинів і за­хисту населення.

До цього часу здійснено три етапи дослідження (1989, 1992— 1994 та 1996—1997). Коло країн, у яких проводиться міжнародне опитування жертв злочинів, постійно розширюється. У 1996— 1997 роках опитування проводилося у 54 країнах Європи, Америки, Африки, Азії, а також країнах СНД. Україна вперше брала участь у цьому проекті в 1997 р.

Стан латентної злочинності в Україні у даний час можна визна­ти неблагополучним. Мають місце випадки неподання громадянами заяв про вчинені щодо них злочини, порушення облікової дисциплі­ни співробітниками правоохоронних органів, необгрунтованої відмо­ви у порушенні кримінальних справ. Тому офіційна статистика знач­ною мірою не відображає дійсного стану справ.

Опинившись поза обліком, латентна злочинність залишається поза соціальним контролем і тому є особливо небезпечною. Адже:

а) питання боротьби з латентною злочинністю не враховуються

і не плануються;

б) якщо при розкритих злочинах заподіяні збитки певною мірою відшкодовуються, то у разі прихованих цього не робиться;

в) почуття безкарності заохочує осіб, які вчинили злочини, про­ довжувати свою злочинну діяльність;

г) латентна злочинність, оскільки вона все ж "помічається" ото­ чуючими, руйнує їх моральні бар'єри, що спонукає деяких членів суспільства ставати на злочинний шлях.

Як частина загальної злочинності, латентна злочинність несе в собі всі її ознаки, обумовлені тими самими соціальними чинниками, спричиняє матеріальну і моральну шкоду суспільству. Існують об'єктивні і суб'єктивні фактори латентної злочинності. Об'єктивні належать до дії: середовище, обставини, в яких вчиняються злочи­ни. Наприклад, недоліки у звітності і контролі, що перешкоджають розкриттю злочинів; відсутність письмових і речових доказів тощо. Суб'єктивними факторами є небезпечність особи, яка вчинила зло­чин; небажання потерпілого повідомляти про злочин; недоліки у ро­боті правоохоронних органів тощо.

59

Латентну злочинність необхідно виявляти, щоб:

а) володіти інформацією про реальний стан злочинності на пев­ ній території;

б) визначити дійсну структуру злочинності;

в) мати чітке уявлення про тенденції розвитку злочинності;

г) визначити розмір збитків, заподіяних державі і громадянам;

д) виявляти чинники, які породжують злочинність, і визначати шляхи їх усунення;

є) прогнозувати і планувати боротьбу зі злочинністю з урахуван­ням рівня її латентності.