§ 4. Система науки кримінології

Кримінологія, як і будь-яка наука, має свою систему. Система кримінології перебуває у прямій залежності від її предмета, відобра­жає його структуру, оскільки особливістю наукових знань є їх логіч­но впорядкований систематизований виклад.

17

Система науки кримінології базується на двох підставах: предме­ті дослідження і рівні узагальнення науково-практичної інформації.

За предметом дослідження кримінологія складається з чоти­рьох частин: а) вчення про злочинність; б) вчення про детермінацію злочинів; в) вчення про особу злочинця та жертву злочинів; г) вчен­ня про засоби протидії злочинності.

За рівнем узагальнення науково-практичної інформації кри­мінологія поділяється на Загальну і Особливу (спеціальну) частини.

Загальна частина вивчає загальнотеоретичні проблеми злочин­ності. Це — поняття кримінології як науки, її предмет, завдання, функції, система, методологія і методика досліджень, історія розвит­ку кримінології та аналіз її основних теорій. Центральне місце в За­гальній частині посідають проблеми злочинності, особи злочинця, детермінант злочинності, віктимології і суїциду, організації та мето­дики досліджень, кримінологічного планування та прогнозування, протидії злочинності.

Особлива частина кримінології вивчає окремі види злочиннос­ті, їх детермінанти та заходи боротьби з ними.

Кримінологія має як загальнотеоретичний, так і прикладний ас­пекти. Загальнотеоретичний аспект полягає у розробці наукових ос­нов злочинності як соціально-правового явища та його подолання, прикладний має своїм завданням розробку конкретних заходів, спрямованих на запобігання окремим видам злочинів. Водночас тре­ба мати на увазі, що кримінологія, як і будь-яка інша наука, не є чи­мось застиглим, раз і назавжди запрограмованим. У процесі свого розвитку вона у певних межах може доповнюватися й уточню­ватися.

Питання для самоконтролю

1. В чому полягає комплексність науки кримінології?

2. Як співвідносяться предмет і об'єкт кримінології?

3. В чому полягають особливості кримінологічних знань?

4. В яких напрямках розвивається предмет науки кримінології?

5. Що таке система науки та система дисципліни кримінології?

6. Яке місце кримінологічних знань в практичній правоохоронній ді­ яльності?

18

Глава 2. Історія становлення кримінології та її сучасний стан в Україні

§ 1. Виникнення кримінології як науки

§ 2. Розвиток кримінологи в 20—30-ті роки XX століття

§ 3. Відновлення кримінологи в СРСР та УРСР у 60-ті роки та її сучасний стан у XXI столітті

§ 1. Виникнення кримінології як науки

Кримінологія — це соціально-правова наука, яка на основі філо­софського вчення про злочинність як соціальне явище має відповіс­ти на питання, чому вчиняються злочини і що треба зробити для то­го, щоб їх не було? Для цього вона повинна розкрити детермінанти злочинності, її стан, динаміку, структуру, географію та розробити засоби протидії їй.

Протягом тривалого часу кримінологію вважали частиною науки кримінального права, тому що латинське слово сгітеп означає зло­чин. При подальшому розгляді виявилося, що межі кримінології ширші за межі кримінального права. Вона містить у собі і низку рис соціології, карної політики, кримінально-правової статистики, психо­логії, психіатрії, френології та інших наук. Це, власне, і сприяло ви­діленню кримінології в самостійну практичну науку. Проте історію виникнення кримінології варто розглядати в контексті розвитку нау­ки кримінального права, яка у той час багатьма вченими ототожню­валася з соціологією чи карною політикою.

Кримінальне право, за висловом засновника соціологічної школи кримінального права Ф. Ліста, є найстарішою галуззю права. Воно виникло разом з поділом суспільства на класи і було знаряддям зміцнення позицій панівного класу.

Зупинимося на основних напрямах розвитку кримінально-право­вої думки, які тісно пов'язані з історією кримінології. Корені її — ще у працях Платона й Аристотеля. З XVI ст., коли проблеми злочину і покарання стали займати чільне місце в ідеях передових мислите­лів того часу, з'являються цілісні доктрини з цих питань.

Формування кримінально-правових теорій пройшло три ступені свого розвитку: класичний, антропологічний і соціологічний, в осно­ві яких лежали погляди деяких видатних учених того часу.

19

Класичний період. Ш.-Л. Монтеск'є (1689—1755) різко ви­ступав проти свавілля у правосудді. Необхідно, щоб законодавець пройнявся інтересами народу. Він говорив, що дух толерантності має бути духом законодавця. Жорстокість покарань шкідлива для держави і суспільства: по-перше, народ грубіє і у нього формуються риси жорстокості, що "є злом надзвичайним"; по-друге, в державах, де застосовуються короткострокові покарання, злочинність не вища, ніж у тих, де привалює жорстбкість. Лише деспотії спираються на страх і жорстокість. Демократичне правління формує більш високу систему цінностей у громадян, що стримує їх від багатьох злочинів.

Ш.-Л. Монтеск'є звертав увагу на необхідність застосування профілактичних заходів. Скептично ставився до таємних доносів. Потрібні публічні обвинувачення, а не доносителі, які нерідко поєд­нують у собі "пороки і негідницьку душу з честолюбством". Висту­пав за скасування усіх варварських законів, що під приводом захис­ту релігії обагрили правосуддя потоками крові і звели нанівець сво­боду думки і совісті. "Якщо за крадіжку і вбивство буде признача­тися однакове покарання, то вбивства не припиняться". Ідеї Монтеск'є полонили багатьох його сучасників.

Ч. Беккаріа (1738—1794) написав відомий трактат "Про злочи­ни і покарання", який був перекладений усіма європейськими мова­ми, у тому числі російською. Він увібрав у себе ідеї видатних мис­лителів минулого і сформулював основні вчення класичної школи кримінального права.

Ч. Беккаріа, перебуваючи під сильним впливом природного пра­ва і суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, вважав, що злочинність можна ліквідувати шляхом створення гарних, ясних законів і про­світництва, виховання людей. Він вимагав встановлення рівності всіх перед законом і судом, щоб покарання відповідали суспільній небезпечності вчиненого злочину, щоб принцип "немає злочину, немає покарання без вказівки на це в законі" став непорушним у діяльності органів юстиції. Якщо держава бажає добра своїм грома­дянам, то її закони повинні грунтуватися на законах природи, а її дії мають відповідати інтересам суспільства.

Ч. Беккаріа виступав за звільнення кримінального права від ре­лігійної моралі, яка має бути відокремлена від чесноти людської, так званої політичної. Людська і державна справедливість не тотожні, так само як не тотожні божественна мораль і природна чеснота. "Злочин, — говорив він, — не порок, що випливає із злої волі зло­чинця, а продукт соціального середовища". Цим він переносив вину з особи, яка вчинила злочин, на суспільний лад.

20

Ч. Беккаріа обстоював за гармонію суспільних і особистих інте­ресів громадян. Він категорично заперечував проти застосування страти, особливо проти катувань для встановлення співучасників злочину. "Вони не потрібні і не корисні". Він був переконаним про­тивником помсти. В міру розвитку культури і просвітництва суво­рість покарання послаблюватиметься. "Не жорстокість покарань, а неминучість їх накладає міцні шори на злочин. Інакше або закон по­збавляється загальної поваги, або ж саме поняття про честь і мо­ральність ослаблюється. Покарання безсилі. Треба попереджати злочини, а існуючу страту замінити позбавленням волі, поєднаним з працею".

Вольтер (1694—1778) пропонував провести реформу кримі­нального судочинства і скасувати формальні докази. Висловлювався за широку практику допуску до процесу захисту, був противником інквізиції і катувань, виступав проти безправ'я і свавілля.

Вольтер категорично вимагав скасування покарань за єресі, бо­гохульство, чаклунство, виступав за принцип індивідуалізації пока­рання. Головне у правосудді — це суспільна користь, тобто пока­рання мають бути справедливими. Вольтер багато в чому продов­жив справу Монтеск'є і Беккаріа. Але, на відміну від них, він не ли­ше висував ідеї, а й самовіддано боровся за впровадження їх у життя.

Класична школа в кримінальному праві розвивалася і в Росії та­кими вченими, як М. О. Неклюдов, М. В. Духовський, І. Я. Фой-ницький, а пізніше А. А. Піонтковський, М. М. Гернет, М. М. По-лянський, В. В. Єсипов та ін. Всі вони боролися за введення полі­тичних елементів у науку кримінального права і навіть за виокрем­лення науки карної політики в самостійну дисципліну. Не у всіх питаннях вони були одностайні, але час догматичного підходу до права минув. Теорія вільної волі, висловлена класиками Кестліном, Бернером, а в Росії — І. Я. Фойницьким та ін., випливала з філосо­фії і метафізики Г. Гегеля й І. Канта. Так, І. Кант зазначав, що воля людини є абсолютно вільною, що людина не залежить від впливу зовнішнього середовища, що її поведінка є продуктом розуму. З цього виходило, що будь-яке діяння людини, у тому числі злочинне, є породженням її вільної волі. А якщо так, то в основу покарання має бути покладена відплата. Зло, заподіяне невинному, — це зло самому собі, тобто осмислене волевиявлення злочинця на своє не­минуче покарання. Помста за заподіяне зло дорівнює великому злу. Відновлення потоптаної справедливості має відбуватися шляхом розплати.

Дуже схожими, але не тотожними, були погляди на злочин і по­карання у Гегеля. Він вважав, що відплата має бути еквівалентною

21

заподіяним збиткам, а покарання — пропорційним тяжкості злочи­ну. На відміну від І. Канта, Г. Гегель не вимагав принципу таліону — "смерть за смерть".

Отже, відповідальність правопорушника класики будували пере­важно на зовнішніх властивостях діяння. Індивідуальні якості суб'­єкта злочину, що характеризують його суспільну небезпеку, вони до уваги не брали.

З розвитком держави змінювалися засади боротьби зі злочинніс­тю. Жорстокість стала поступатися місцем гуманізму, головною формою якого було виправлення злочинця. Цей засіб класики нази­вали "виправним" і покладали на нього великі надії. Але вони не завжди справджувалися. В'язниця у всіх її видах не тільки не ви­правляла, а скоріше всього розбещувала осіб, які потрапляли за її стіни.

Антропологічний напрям у кримінології представлений таки­ми вченими, як Ч. Ломброзо, Е. Феррі й Р. Гарофало. Після прове­дення тривалих досліджень вони дійшли, як їм здавалося, єдино правильного висновку про те, що причини злочинності лежать не в соціальних умовах, а в самому злочинці, його анатомічних, фізіоло­гічних, психічних і моральних властивостях, отриманих при наро­дженні. Ч. Ломброзо і його соратники вважали, що злочинець — це своєрідний різновид людини, у якому сконцентровані особливі біо­логічні риси, що ведуть його до злочину. З цього випливало, що зло­чин є "явище настільки ж природне і необхідне, як народження, смерть, зачаття, психічні хвороби, сумним різновидом яких він часто є".

У своїй праці "Злочинна людина" Ч. Ломброзо докладно виклав біологічні риси (анатомічні, фізіологічні, психічні) злочинців, пока­зав їхню відмінність від "нормальних людей". Антропологи зазнача­ли, що у світі завжди були і є люди, які від народження приречені бути злочинцями. До них треба застосовувати не міри покарання, а заходи безпеки. Природжений злочинець має бути знищений фізич­но або засуджений на довічне ув'язнення, вислання на незаселені острови тощо.

Треба зазначити, що Ч. Ломброзо, Е. Феррі та деякі інші автори стояли на детерміністських позиціях, і з часом у їх поглядах відбу­лася еволюція у бік пом'якшення значення біологічних факторів у злочинній поведінці. Згодом були визнані недоліки в теорії фундато­ра школи. Потім Ломброзо і сам змінив деякі свої попередні виснов­ки. Він вказував не тільки на біологічні чинники злочинів, а й на со­ціальні. Говорячи про природженого злочинця, він зазначав, що зло­чину може і не бути, якщо відсутні "сприятливі обставини". Тому

22

Ч. Ломброзо пропонував боротися не ізольовано з кожним чинни­ком (біологічним, фізичним чи соціальним), а з усією їх сукупністю. Ще чіткіше з цього приводу висловився Е. Феррі: "Ніхто з нас не говорив про фаталізм злочину, ми говоримо тільки про причинний або природний детермінізм".

Деякі з опонентів Ч. Ломброзо (зокрема Прінс), не заперечували існування типу злочинця як такого. Професія та умови життя нак­ладають на людину певний відбиток, надають її фізичній і психічній структурі особливих рис. Тому професійним злочинцям притаманні специфічні риси так само, як ученим, артистам, духівництву тощо. Але цей тип не є продуктом спадковості, а результатом негативного зпливу зовнішнього середовища.

Соціологічний напрям виник у 90-х роках XIX ст. Його зас-■ювниками були Ф. Ліст, Ван-Гамель, Прінс та ін. Соціологи, так са­мо як і антропологи, вважали, що в кримінологічних дослідженнях основну увагу слід приділяти не злочинному діянню, як це робили представники класичного напряму, а особі злочинця. Але вони більш чітко висловлювалися за те, щоб біологічну неповноцінність особи вважати тільки одним з чинників злочинності, що діє поряд з іншими факторами соціально-економічного характеру (безробіттям, злиднями, дорожнечею життя, проституцією, алкоголізмом тощо).

Соціологи заперечували саме поняття "природжений злочи­нець". Основні чинники злочинності вони вбачали в суспільних від­носинах. У зв'язку з цим вони негативно ставилися до "вільної во­лі", а разом з нею і до принципу відплати за злочин, і були прибіч­никами профілактики злочинів, хоч і не відкидали превентивне зна­чення покарання. Проте вивчення особи велося все-таки у плані характеристики суб'єкта злочину. Соціологи відмовилися від понят­тя "склад злочину" та замінили кримінальне покарання засобами безпеки. Це вело до судового свавілля. Адже суд міг визнати небез­печний стан навіть там, де ще немає ні злочинця, ні злочину.

Таким чином, запобігання злочинам вийшло на перший план, за­мінюючи класичний принцип залякування і механічний принцип усунення, що лежав в основі антропологічного напряму. Соціологам було ясно, що лише в площині соціальних реформ лежить справжня боротьба зі злочинністю, що для її подолання необхідно в першу чергу вплинути на соціальні чинники, не забуваючи, звичайно, про суб'єктивні фактори. Іншими словами, вони намагалися поєднати превентивне значення покарання із загальносоціальною профілакти­кою злочинів.

23