Глава 2. Нагляд за додержанням законів органами, що ведуть боротьбу з злочинністю

Стаття 29. Предмет нагляду за законністю в діяльності органів, що ведуть боротьбу з злочинністю

Предметом нагляду є додержання законів органами дізнання, поперед­нього слідства та іншими органами, що ведуть боротьбу з злочинністю. Нагляд має своїм завданням сприяти: 1) розкриттю злочинів, захисту осо­би, її прав, свобод, власності, прав підприємств, установ, організацій від злочинних посягань; 2) виконанню вимог закону про невідворотність відпо­відальності за вчинений злочин; 3) запобіганню незаконному притягненню особи до кримінальної відповідальності; 4) охороні прав і законних інтере­сів громадян, які перебувають під слідством; 5) здійсненню заходів щодо запобігання злочинам, усунення причин та умов, що сприяють їх вчинен­ню. Здійснюючи нагляд, прокурор вживає заходів до узгодження дій право­охоронних органів у боротьбі із злочинністю.

(Стаття 29 доповнена частиною третьою згідно з Законом М 3662-12 від 26.11.93)

Стаття ЗО. Нагляд за додержанням законів органами дізнання і попереднього слідства

Прокурор вживає заходів до того, щоб органи дізнання і попереднього слідства:

1) додержували передбаченого законом порядку порушення криміналь­них справ, розслідування діянь, що містять ознаки злочину, проведення оперативно-розшукових заходів, застосування технічних засобів, припи­нення та закриття справ, а також додержували строків провадження слідства та тримання під вартою; 2) при розслідуванні злочинів неухильно виконували вимоги закону про всебічне, повне і об'єктивне дослідження всіх обставин справи, з'ясовували обставини, які викривають чи виправдо­вують обвинуваченого, а також пом'якшують і обтяжують його відпові­дальність; 3) виявляли причини вчинення злочинів і умови, що сприяють цьому, вживали заходів до їх усунення. Повноваження прокурора при здійсненні нагляду за додержанням законів органами попереднього слідст­ва і дізнання визначаються кримінально-процесуальним законодавством. Прокурор має право в необхідних випадках доручати керівникам органів попереднього слідства, дізнання, внутрішніх справ, національної безпеки проведення у підвідомчих їм підрозділах перевірок з метою усунення пору­шень закону та забезпечення повного розкриття діянь, що містять ознаки злочину.

Глава 3. Участь прокурора в розгляді справ у судах

Стаття 34. Завдання прокурора в судовому процесі

Прокурор, який бере участь в розгляді справ у судах, додержуючи принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, сприяє вико­нанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що грунтуються на законі.

Закон України "Про міліцію"

(Витяг) (Відомості Верховної Ради (ВВР) 1991, № 4, ст. 20)

(Вводиться в дію Постановою ВР № 583-12 від 25.12.90, ВВР 1991, № 4, ст. 21).

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Міліція в Україні

Міліція в Україні — державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Стаття 2. Основні завдання міліції

Основними завданнями міліції є: забезпечення особистої безпеки гро­мадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопору­шенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; вико­нання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; участь у подан­ні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків.

Стаття 5. Діяльність міліції та права громадян

Міліція виконує свої завдання неупереджено, у точній відповідності з законом. Ніякі виняткові обставини або вказівки службових осіб не мо­жуть бути підставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльності мілі­ції. Для забезпечення громадського порядку працівники міліції зобов'язані вживати заходів незалежно від свого підпорядкування.

Міліція поважає гідність особи і виявляє до неї гуманне ставлення, за­хищає права людини незалежно від її соціального походження, майнового та іншого стану, расової та національної належності, громадянства, віку, мови та освіти, ставлення до релігії, статі, політичних та інших переко­нань. При звертанні до громадянина працівник міліції зобов'язаний назвати своє прізвище, звання та пред'явити на його вимогу службове посвідчення. У взаємовідносинах з громадянами працівник міліції повинен виявляти ви­соку культуру і такт.

Міліція не розголошує відомостей, що стосуються особистого життя людини, принижують її честь і гідність, якщо виконання обов'язків не ви­магає іншого.

Міліція тимчасово, в межах чинного законодавства, обмежує права і свободи громадян, якщо без цього не можуть бути виконані покладені на неї обов'язки, й зобов'язана дати їм пояснення з цього приводу.

276

277

Міліція забезпечує право на юридичний захист та інші права затрима­них і взятих під варту осіб, не пізніш як через 24 години повідомляє про їх місцеперебування близьким родичам, адміністрації за місцем роботи чи навчання і в разі необхідності вживає заходів до негайного подання їм ме­дичної та іншої допомоги.

Стаття 6. Сприяння державних органів, громадських об'єд­нань, трудових колективів і громадян у виконанні завдань міліції

Державні органи, громадські об'єднання, службові особи, трудові ко­лективи, громадяни зобов'язані сприяти міліції в охороні громадського по­рядку і боротьбі із злочинністю.

Міліція має право для виконання покладених на неї завдань залучати громадян за їх згодою до співробітництва у порядку, встановленому зако­нами, що регулюють профілактичну та оперативно-розшукову діяльність. Примусове залучення громадян до співробітництва з міліцією забороняється.

Стаття 7. Організація міліції та її підпорядкованість

Міліція є єдиною системою органів, яка входить до структури Мініс­терства внутрішніх справ України, виконує адміністративну, профілактич­ну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охо­ронну (на договірних засадах) функції. Вона складається з підрозділів: кри­мінальної міліції; міліції громадської безпеки; транспортної міліції; держав­ної автомобільної інспекції; міліції охорони; спеціальної міліції.

Для забезпечення громадського порядку на об'єктах і територіях, які мають особливе народногосподарське значення або постраждали від сти­хійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи, Міністерством внут­рішніх справ України з дозволу Кабінету Міністрів України можуть ство­рюватись спеціальні підрозділи міліції.

На території України забороняється створення військових або інших збройних формувань чи груп, не передбачених законодавством України. Організаційна структура і штатна чисельність міліції визначаються в по­рядку, встановлюваному Кабінетом Міністрів України.

Права і обов'язки, організація роботи та структура підрозділів міліції визначаються положеннями, які затверджуються Міністром внутрішніх справ України відповідно до цього Закону.

Розділ II. ОБОВ'ЯЗКИ І ПРАВА МІЛІЦІЇ

Стаття 10. Основні обов'язки міліції

Міліція відповідно до своїх завдань зобов'язана:

1. забезпечувати безпеку громадян і громадський порядок;

2. виявляти, запобігати, припиняти та розкривати злочини, вживати з цією метою оперативно-розшукових та профілактичних заходів, передбаче­ них чинним законодавством;

3. приймати і реєструвати заяви й повідомлення про злочини та адмі­ ністративні правопорушення, своєчасно приймати по них рішення;

6) виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню правопорушень,

зживати в межах своєї компетенції заходів до їх усунення; брати участь у іравовому вихованні населення;

7) проводити профілактичну роботу серед осіб, схильних до вчинення злочинів, здійснювати адміністративний нагляд за особами, щодо яких його встановлено, а також контроль за засудженими до кримінальних покарань, те пов'язаних з позбавленням волі;

12. забезпечувати в межах своєї компетенції безпеку дорожнього руху, додержання законів, правил і нормативів у цій сфері, здійснювати реєстра­ цію та облік автомототранспортних засобів, приймати іспити на право ке­ рування транспортними засобами і видавати відповідні документи; запобі­ гати забрудненню повітря, водойм транспортними засобами та сільськогос­ подарською технікою;

13. давати відповідно до законодавства дозвіл на придбання, зберіган­ ня, носіння і перевезення зброї, боєприпасів, вибухових речовин та мате­ ріалів, інших предметів і речовин, щодо зберігання і використання яких встановлено спеціальні правила, а також на відкриття об'єктів, де вони ви­ користовуються, контролювати додержання зазначених правил та функ­ ціонування цих об'єктів;

14) контролювати додержання громадянами та службовими особами встановлених законодавством правил паспортної системи, в'їзду, виїзду, перебування в Україні і транзитного проїзду через її територію іноземних громадян та осіб без громадянства;

21) у встановленому порядку виявляти і повідомляти закладам охорони здоров'я про осіб, які становлять групу ризику захворювання на СНІД, і здійснювати за поданням закладу охорони здоров'я з санкції прокурора привід цих осіб, а також інфікованих вірусом імунодефіциту людини, хво­рих на венеричні захворювання, хронічний алкоголізм і наркоманів, які вводять наркотичні засоби шляхом ін'єкцій, для обов'язкового обстеження і лікування;

(Пункт 21 статті 10 в редакції Закону № 2484-12 від 19.06.92)

Стаття 11. Права міліції

Міліції для виконання покладених на неї обов'язків надається право:

1. вимагати від громадян і службових осіб, які порушують громадський порядок, припинення правопорушень та дій, що перешкоджають здійснен­ ню повноважень міліції, виносити на місці усне попередження особам, які допустили малозначні адміністративні порушення, а в разі невиконання зазначених вимог застосовувати передбачені цим Законом заходи примусу;

2. перевіряти у громадян при підозрі у вчиненні правопорушень доку­ менти, що посвідчують їх особу, а також інші документи, необхідні для з'ясування питання щодо додержання правил, нагляд і контроль за вико­ нанням яких покладено на міліцію;

3. викликати громадян і службових осіб у справах про злочини та у зв'язку з матеріалами, що знаходяться в її провадженні, в разі ухилення без поважних причин від явки за викликом піддавати їх приводу у встанов­ леному законом порядку;

278

279

4. виявляти і вести облік осіб, які підлягають профілактичному впливу на підставі та в порядку, встановлених законодавством, виносити їм офі­ ційне застереження про неприпустимість протиправної поведінки;

5. затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщен­ нях: осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, обвинувачених, які перехову­ ються від дізнання, слідства чи суду, засуджених, які ухиляються від вико­ нання кримінального покарання, — на строки і в порядку, передбачені за­ коном; осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, — на строк, встановлений органом попереднього розслідування, прокурором, су­ дом, але не більше десяти діб; осіб, які вчинили адміністративні правопо­ рушення, для складання протоколу або розгляду справи по суті, якщо ці питання не можуть бути вирішені на місці, — на строк до трьох годин, а у необхідних випадках для встановлення особи і з'ясування обставин право­ порушення — до трьох діб з повідомленням про це письмово прокуророві протягом 24 годин з моменту затримання; неповнолітніх віком до 16 років, які залишилися без опікування, — на строк до передачі законним пред­ ставникам або до влаштування у встановленому порядку, а неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечні діяння і не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, — до передачі їх законним представникам або направлення у приймальники-розподільники, але не більш як на 8 го­ дин; осіб, які виявили непокору законній вимозі працівника міліції, — до розгляду справи народним суддею;

(Абзац шостий пункту 5 статті 11 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2484-12 від 19.06.92)

осіб, які перебували в громадських місцях у стані сп'яніння, якщо їх вигляд ображав людську гідність і громадську мораль або якщо вони втра­тили здатність самостійно пересуватися чи могли завдати шкоди оточую­чим або собі, — до передачі їх в спеціальні медичні заклади або для достав­ки до місця проживання, а при відсутності таких — до їх витвереження; осіб, яких запідозрено у занятті бродяжництвом, — на строк до ЗО діб з санкції прокурора; осіб, які ухиляються від виконання постанови суду про направлення на примусове лікування від хронічного алкоголізму або нар­команії, — на строк до 3 діб; військовослужбовців, які вчинили діяння, що підпадають під ознаки злочину або адміністративного правопорушення, — до передачі їх військовим патрулям, представникам військової комендату­ри, військових частин або військових комісаріатів; осіб, які мають ознаки вираженого психічного розладу і створюють у зв'язку з цим реальну небез­пеку для себе і оточуючих, — до передачі їх у лікувальні заклади, але не більш як на 24 години;

6. проводити огляд осіб, зазначених у пункті 5 цієї статті, речей, що знаходяться при них, транспортних засобів і вилучати документи та пред­ мети, що можуть бути речовими доказами або використані на шкоду їх здо­ ров'ю;

7. складати протоколи про адміністративні правопорушення, провади­ ти особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів, застосову­ вати інші передбачені законом заходи забезпечення провадження у спра­ вах про адміністративні правопорушення;

280

8. у випадках, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення, накладати адміністративні стягнення або передавати ма­ теріали про адміністративні правопорушення на розгляд інших державних органів, товариських судів, громадських об'єднань або трудових колективів;

9. проводити в порядку провадження дізнання і за дорученням слідчих органів у кримінальних справах обшуки, вилучення, допити та інші слідчі дії відповідно до кримінально-процесуального законодавства;

10. здійснювати на підставах і в порядку, встановлених законом, гласні та негласні оперативно-розшукові заходи, фото-, кіно-, відеозйомку і звуко­ запис, прослухування телефонних розмов з метою розкриття злочинів;

11. проводити фотографування, звукозапис, кіно— і відеозйомку, дак­ тилоскопію осіб, які затримані за підозрою у вчиненні злочину або за бро­ дяжництво, взяті під варту, звинувачуються у вчиненні злочину, а також осіб, підданих адміністративному арешту;

12. проводити кіно-, фото— і звукофіксацію як допоміжний засіб попе­ редження протиправних дій та розкриття правопорушень;

13. вести профілактичний облік правопорушників, криміналістичний та оперативний облік в обсязі, структурі й порядку, що визначаються зав­ даннями, покладеними на міліцію цим Законом;

14. проводити огляд поклажі, багажу та огляд пасажирів цивільних по­ вітряних, морських і річкових суден, засобів залізничного та автомобільно­ го транспорту згідно з чинним законодавством;

(Пункт 14 статті 11 доповнено згідно із Законом № 2484-12 від 19.06.92)

15) входити безперешкодно у будь-який час доби: а) на територію і в приміщення підприємств, установ і організацій, в тому числі митниці, та ог­ лядати їх з метою припинення злочинів, переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, при стихійному лихові та інших надзвичайних обста­ винах; б) на земельні ділянки, в жилі та інші приміщення громадян у разі переслідування злочинця або припинення злочину, що загрожує життю мешканців, а також при стихійному лихові та інших надзвичайних обста­ винах; в) в жилі приміщення осіб, які перебувають під адміністративним наглядом, з метою перевірки.

У разі опору, вчинення протидії працівник міліції може вжити заходів до їх подолання, передбачених цим Законом;

16. перебувати на земельних ділянках, в жилих та інших приміщеннях громадян за їхньою згодою, а також на території і в приміщеннях підпри­ ємств, установ і організацій з повідомленням про це адміністрації з метою забезпечення безпеки громадян, громадської безпеки, запобігання злочину, виявлення і затримання осіб, які його вчинили;

17. одержувати безперешкодно і безплатно від підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та об'єднань громадян на пись­ мовий запит відомості (в тому числі й ті, що становлять комерційну та бан­ ківську таємницю), необхідні у справах про злочини, що знаходяться у про­ вадженні міліції;

(Пункт 17 статті 11 в редакції Закону № 2932-12 від 26.01.93)

281

18. повідомляти з метою профілактичного впливу державним органам, громадським об'єднанням, трудовим колективам і громадськості за місцем проживання особи про факти вчинення нею адміністративного правопору­ шення;

19. вносити відповідним державним органам, громадським об'єднанням або службовим особам, підприємствам, установам, організаціям обов'язко­ ві до розгляду подання про необхідність усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень;

20. відповідно до своєї компетенції тимчасово обмежувати або заборо­ няти доступ громадян на окремі ділянки місцевості чи об'єкти з метою за­ безпечення громадського порядку, громадської безпеки, охорони життя і здоров'я людей;

21. обмежувати або забороняти у випадках затримання злочинців, при аваріях, інших надзвичайних обставинах, що загрожують життю і здоров'ю людей, рух транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомо­ більних шляхів; зупиняти транспортні засоби в разі порушення правил до­ рожнього руху, наявних ознак, що свідчать про технічну несправність транспорту або забруднення ним навколишнього середовища, а також при наявності даних про те, що він використовується з протиправною метою; оглядати транспортні засоби і перевіряти у водіїв документи на право ко­ ристування й керування ними, дорожні листи і відповідність вантажів, що перевозяться, товарно-транспортним документам; проводити технічний ог­ ляд автомототранспорту; організовувати при необхідності медичний огляд водіїв, затримувати, відстороняти від керування транспортними засобами осіб, які перебувають у стані сп'яніння, а також тих, які не мають докумен­ тів на право керування або користування транспортними засобами, позбав­ ляти водіїв у передбачених законодавством випадках права керування транспортними засобами; використовувати передбачені нормативними ак­ тами технічні засоби для виявлення та фіксації порушень правил дорож­ нього руху, забороняти експлуатацію транспортних засобів, технічний стан яких загрожує безпеці дорожнього руху чи навколишнього середовища або номери агрегатів яких не відповідають записам у реєстраційних докумен­ тах; затримувати і доставляти у встановленому порядку транспортні засо­ би для тимчасового зберігання на спеціальних майданчиках чи стоянках; відвідувати підприємства, установи й організації для виконання контроль­ них і профілактичних функцій щодо забезпечення безпеки дорожнього ру­ ху; вимагати від відповідних організацій усунення порушень правил утри­ мання шляхів, обмежувати або забороняти проведення ремонтно-будівель­ них та інших робіт, інших заходів на вулицях і автомобільних шляхах, як­ що при цьому не додержуються вимоги по забезпеченню громадської безпеки;

22. анулювати виданий підприємству, установі й організації дозвіл на придбання, зберігання і використання зброї, боєприпасів, вибухових речо­ вин і матеріалів, інших предметів і речовин при невиконанні встановлених правил користування і поводження з ними або при недоцільності їх даль­ шого зберігання, вилучати при необхідності зазначені предмети, опечату­ вати склади, бази й сховища, закривати стрілецькі тири і стенди, зброєре-

282

монтні та піротехнічні підприємства, магазини, що торгують зброєю і боє­припасами, до усунення порушень відповідних правил; анулювати дозволи на придбання, зберігання і носіння зброї та боєприпасів, видані громадя­нам, які зловживають спиртними напоями, вживають наркотичні засоби без призначення лікаря, інші одурманюючі засоби, хворіють на психічні захворювання, та в інших випадках, передбачених законодавством; огляда­ти з участю адміністрації підприємств, установ, організацій приміщення, де знаходяться зброя, боєприпаси, вибухові, наркотичні та сильнодіючі хіміч­ні, отруйні та радіоактивні речовини і матеріали, з метою перевірки додер­жання правил поводження з ними; оглядати зброю та боєприпаси, що зна­ходяться у громадян, а також місця їх зберігання;

23. вилучати у громадян і службових осіб предмети і речі, заборонені або обмежені в обороті, а також документи з ознаками підробки, знищува­ ти ці предмети, речі та документи або передавати їх за призначенням у встановленому порядку;

24. проводити з участю адміністрації підприємств, установ і організа­ цій огляд виробничих, складських та інших службових приміщень і терито­ рій з метою перевірки охорони державного і колективного майна, додер­ жання правил продажу товарів і надання послуг населенню; вимагати від матеріально відповідальних і службових осіб підприємств, установ і органі­ зацій відомості та пояснення по фактах порушення законодавства, прове­ дення документальних і натуральних перевірок, інвентаризацій і ревізій ви­ робничої та фінансово-господарської діяльності; витребувати і при необхід­ ності вилучати документи, зразки сировини й продукції, опечатувати каси, приміщення і місця зберігання документів, грошей та товарно-матеріаль­ них цінностей.

Розділ III. ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ ФІЗИЧНОГО ВПЛИВУ, СПЕЦІАЛЬНИХ ЗАСОБІВ І ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ

Стаття 12. Умови і межі застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї

Міліція має право застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю у випадках і в порядку, передбачених цим За­коном.

Застосуванню сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї повинно передувати попередження про намір їх використання, якщо дозволяють об­ставини. Без попередження фізична сила, спеціальні засоби і зброя можуть застосовуватися, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров'ю громадян чи працівників міліції.

Забороняється застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні за­соби і вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб по­хилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та малолітніх, крім ви­падків вчинення ними групового нападу, що загрожує життю і здоров'ю людей, працівників міліції, або збройного нападу чи збройного опору.

283

У разі неможливості уникнути застосування сили вона не повинна пе­ревищувати міри, необхідної для виконання покладених на міліцію обов'яз­ків і має зводитись до мінімуму можливості завдання шкоди здоров'ю пра­вопорушників та інших громадян. При завданні шкоди міліція забезпечує подання необхідної допомоги потерпілим в найкоротший строк.

Про застосування фізичної сили, спеціальних засобів примусу праців­ник міліції рапортом доводить до відома безпосереднього начальника.

Про поранення або смерть, що сталися внаслідок застосування фізич­ного впливу і спеціальних засобів, а також про всі випадки застосування зброї працівник міліції зобов'язаний негайно і письмово повідомити своєму начальникові для сповіщення прокуророві.

Перевищення повноважень по застосуванню сили, в тому числі спеціаль­них засобів і зброї, тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Стаття 13. Застосування заходів фізичного впливу

Працівники міліції мають право застосовувати заходи фізичного впли­ву, в тому числі прийоми рукопашного бою, для припинення правопору­шень, подолання протидії законним вимогам міліції, якщо інші способи не забезпечили виконання покладених на неї обов'язків.

Стаття 14. Застосування спеціальних засобів

Працівники міліції мають право застосовувати наручники, гумові кий­ки, засоби зв'язування, сльозоточиві речовини, світлозвукові пристрої від­волікаючої дії, пристрої для відкриття приміщень і примусової зупинки транспорту, водомети, бронемашини та інші спеціальні і транспортні засо­би, а також використовувати службових собак у таких випадках:

1. для захисту громадян і самозахисту від нападу та інших дій, що створюють загрозу їх життю або здоров'ю;

2. для припинення масових безпорядків і групових порушень громад­ ського порядку;

3. для відбиття нападу на будівлі, приміщення, споруди і транспортні засоби, незалежно від їх належності, або їх звільнення у разі захоплення;

4. для затримання і доставки в міліцію або інше службове приміщення осіб, які вчинили правопорушення, а також для конвоювання і тримання осіб, затриманих і підданих арешту, взятих під варту, якщо зазначені вище особи чинять опір працівникам міліції або якщо є підстави вважати, що во­ ни можуть вчинити втечу чи завдати шкоди оточуючим або собі;

5. для припинення масового захоплення землі та інших дій, що можуть призвести до зіткнення груп населення, а також діянь, які паралізують ро­ боту транспорту, життєдіяльність населених пунктів, посягають на громад­ ський спокій, життя і здоров'я людей;

6. для припинення опору працівникові міліції та іншим особам, які ви­ конують службові або, громадські обов'язки по охороні громадського поряд­ ку і боротьбі із злочинністю;

7. для звільнення заложників.

Вид спеціального засобу, час початку та інтенсивність його застосуван­ня визначаються з урахуванням обстановки, що склалася, характеру пра­вопорушення і особи правопорушника.

Повний перелік спеціальних засобів, а також правила їх застосування встановлюються Кабінетом Міністрів України за висновком Міністерства охорони здоров'я України і Генеральної прокуратури України і публікують­ся в засобах масової інформації.

(Частина третя статті 14 із змінами, внесеними згідно із Зако­ном № 2484-12 від 19.06.92).

Стаття 15. Застосування вогнепальної зброї

Працівники міліції як крайній захід мають право застосовувати вогне­пальну зброю у таких випадках:

1. для захисту громадян від нападу, що загрожує їх життю і здоров'ю, а також звільнення заложників;

2. для відбиття нападу на працівника міліції або членів його сім'ї, якщо їх життю або здоров'ю загрожує небезпека;

(Пункт другий частини першої статті 15 в редакції Закону № 101/95-ВР від 14.03.95)

3. для відбиття нападу на охоронювані об'єкти, конвої, жилі приміщен­ ня громадян, приміщення державних і громадських підприємств, установ і організацій, а також звільнення їх у разі захоплення;

4. для затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого злочину і яка намагається втекти;

5. для затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втек­ ти з-під варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що загрожує життю і здоров'ю працівника міліції;

6. для зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій своїми діями створює загрозу життю чи здоров'ю громадян або пра­ цівника міліції.

Забороняється застосовувати і використовувати вогнепальну зброю при значному скупченні людей, якщо від цього можуть постраждати сто­ронні особи.

Працівники міліції мають право використовувати зброю для подання сигналу тривоги або виклику допомоги, для знешкодження тварини, яка загрожує життю і здоров'ю громадян або працівника міліції.

(Частина четверта статті 15 виключена на підставі Закону № 101/95-ВР від 14.03.95)

Працівник міліції має право оголити вогнепальну зброю і привести її у готовність, якщо вважає, що в обстановці, яка склалася, можуть виникну­ти підстави для її застосування. Спроби особи, яка затримується працівни­ком міліції з оголеною вогнепальною зброєю, наблизитися до нього, скоро­тивши при цьому визначену ним відстань, чи доторкнутися до його зброї, дають працівникові міліції право застосовувати вогнепальну зброю згідно з цим Законом.

(Стаття 15 доповнена частиною четвертою згідно із Законом № 2484-12 від 19.06.92)

284

285

Стаття 15^і. Гарантії особистої безпеки озброєного працівника міліції

Працівник міліції має право оголити вогнепальну зброю і привести її у готовність, якщо вважає, що в обстановці, яка склалася, можуть виникну­ти підстави для її застосування. При затриманні злочинців чи правопоруш­ників або осіб, яких працівник міліції запідозрив у скоєнні злочинів чи пра­вопорушень, а також при перевірці документів у підозрілих осіб, працівник міліції може привести у готовність вогнепальну зброю, що є попереджен­ням про можливість її застосування.

Спроба особи, яка затримується працівником міліції із вогнепальною зброєю в руках, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань, чи доторкнутись до зброї, дають працівникові міліції право застосувати вогнепальну зброю.

(Закон доповнено статтею 15^і згідно з Законом № 101 /95-ВР від 14.03.95)

Розділ V. ПРАВОВИЙ І СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ МІЛІЦІЇ

Стаття 20. Правове становище працівників міліції

Працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади.

Законні вимоги працівників міліції є обов'язковими для виконання гро­мадянами і службовими особами.

Працівник міліції при виконанні покладених на нього обов'язків керу­ється тільки законом, діє в його межах і підпорядковується своїм безпосе­редньому і прямому начальникам.

Ніхто інший, за винятком уповноважених службових осіб, у передба­чених законом випадках не вправі втручатися в законну діяльність праців­ника міліції.

Ніхто не має права покласти на працівника міліції виконання обов'яз­ків, не передбачених чинним законодавством.

Втручання в діяльність міліції тягне за собою відповідальність за законом.

Розділ VI. КОНТРОЛЬ І НАГЛЯД ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ МІЛІЦІЇ

Стаття 26. Контроль за діяльністю міліції

Контроль за діяльністю міліції здійснюють Кабінет Міністрів України, Міністр внутрішніх справ України і в межах своєї компетенції Ради народ­них депутатів.

Ради народних депутатів, здійснюючи контроль за роботою міліції, не втручаються в її оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та адмі­ністративну діяльність.

Стаття 27. Нагляд за додержанням законності у діяльності міліції

Нагляд за додержанням законності у діяльності міліції здійснюють Ге­неральний прокурор України і підлеглі йому прокурори.

Закон України "Про Службу безпеки України"

(Витяг)

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Служба безпеки України

Служба безпеки України — державний правоохоронний орган спеці­ального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Вер­ховній Раді України.

Стаття 2. Завдання Служби безпеки України

На Службу безпеки України покладається у межах визначеної законо­давством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ла­ду, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонно­го потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб. До завдань Служби безпеки Ук­раїни також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організова­ної злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших проти­правних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інте­ресам України.

Стаття 3. Засади діяльності Служби безпеки України

Діяльність Служби безпеки України, її органів і співробітників грунту­ється на засадах законності, поваги до прав і гідності особи, позапартійно-сті та відповідальності перед народом України. В оперативно-службовій ді­яльності Служба безпеки України дотримується принципів поєднання єдино­начальності і колегіальності, гласності і конспірації.

Стаття 5. Діяльність Служби безпеки України і права людини

Діяльність Служби безпеки України здійснюється на основі дотримання прав і свобод людини. Органи і співробітники Служби безпеки України повин­ні поважати гідність людини і виявляти до неї гуманне ставлення, не допу­скати розголошення відомостей про особисте життя людини. У виняткових випадках з метою припинення та розкриття державних злочинів окремі права та свободи особи можуть бути тимчасово обмежені у порядку і ме­жах, визначених Конституцією та законами України. Неправомірне обме­ження законних прав та свобод людини є неприпустимим і тягне за собою відповідальність згідно з законодавством. Орган Служби безпеки України у разі порушення його співробітниками при виконанні службових обов'яз­ків прав чи свобод людини повинен вжити заходів до поновлення цих прав та свобод, відшкодування заподіяної моральної і матеріальної шкоди, при­тягнення винних до відповідальності. Служба безпеки України на вимогу

286

287

громадян України у місячний строк зобов'язана дати їм письмові пояснен­ня з приводу обмеження їх прав чи свобод. Такі особи мають право оскар­жити до суду неправомірні дії посадових (службових) осіб та органів Служби безпеки України.

Розділ II. СИСТЕМА І ОРГАНІЗАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Стаття 17. Взаємодія Служби безпеки України з правоохорон­ними та іншими державними органами України

Служба безпеки України взаємодіє з Управлінням охорони вищих по­садових осіб України, Національною гвардією України, правоохоронними та митними органами України у порядку і на засадах, визначених закона­ми, указами Президента України та прийнятими на їх основі актами Служ­би безпеки України і відповідного відомства.

Розділ IV. ПОВНОВАЖЕННЯ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Стаття 24. Обов'язки Служби безпеки України

Служба безпеки України відповідно до своїх основних завдань зобов'я­зана: 3) виявляти, припиняти та розкривати злочини, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції Служби безпеки України; проводи­ти дізнання і слідство у цих справах; розшукувати осіб, які переховуються у зв'язку із вчиненням зазначених злочинів; 4) здійснювати контррозвідувальні заходи з метою попередження, виявлення, припинення і розкриття будь-яких форм розвідувально-підривної діяльності проти України; 5) забезпечувати за­хист державного суверенітету, конституційного ладу і територіальної ціліснос­ті України від протиправних посягань з боку окремих осіб та їх об'єднань; 7) брати участь у розробці і здійсненні заходів щодо захисту державних таєм­ниць України, сприяти у порядку, передбаченому законодавством, підприєм­ствам, установам, організаціям та підприємцям у збереженні комерційної та­ємниці, розголошення якої може завдати шкоди життєво важливим інтере­сам України; 8) здійснювати відповідно до законодавства профілактику правопорушень у сфері державної безпеки; 9) у межах визначеної законо­давством компетенції забезпечувати захист особистої безпеки громадян; брати участь у реабілітації і поновленні прав незаконно репресованих осіб; 10) сприяти Прикордонним військам України в охороні державного кордо­ну України; 11) сприяти забезпеченню режиму воєнного та надзвичайного стану в разі їх оголошення, а також ліквідації наслідків стихійного лиха, значних аварій, катастроф, епідемій, епізоотій та інших надзвичайних си­туацій; 12) подавати наявними силами і засобами, в тому числі і технічни­ми, допомогу органам внутрішніх справ, іншим правоохоронним органам у боротьбі із злочинністю.

Стаття 25. Права Служби безпеки України

Службі безпеки України, її органам і співробітникам для виконання по­кладених на них обов'язків надається право: 1) вимагати від громадян та по­садових осіб припинення правопорушень і дій, що перешкоджають здійснен-

ню повноважень Служби безпеки України, перевіряти у зв'язку з цим до­кументи, які посвідчують їх особу, а також проводити огляд осіб, їх речей і транспортних засобів, якщо є загроза втечі підозрюваного або знищення чи приховання речових доказів злочинної діяльності; 2) подавати органам державного управління обов'язкові для розгляду пропозиції з питань націо­нальної безпеки України, в тому числі про припинення роботи, пов'язаної з державними таємницями, яка виконується з порушенням встановлених правил; 3) одержувати на письмовий запит керівника відповідного органу Служби безпеки України від міністерств, державних комітетів, інших ві­домств, підприємств, установ, організацій, військових частин, громадян та їх об'єднань дані і відомості, необхідні для забезпечення державної безпеки України, а також користуватись з цією метою службовою документацією і звітністю; 12) в інтересах розвідки, контррозвідки і оперативно-розшукової діяльності створювати інформаційні системи та вести оперативний облік в обсязі і порядку, що визначаються завданнями, покладеними на Службу безпеки України цим Законом.

Розділ VII. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ ДІЯЛЬНОСТІ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Стаття 35. Відповідальність співробітників Служби безпеки України

Співробітники Служби безпеки України самостійно приймають рішен­ня в межах своїх повноважень. Вони повинні відмовитись від виконання будь-яких наказів, розпоряджень або вказівок, які суперечать чинному за­конодавству. За протиправні дії та бездіяльність вони несуть дисциплінар­ну, адміністративну та кримінальну відповідальність. Співробітники Служ­би безпеки України, які виконують свої обов'язки відповідно до наданих за­конодавством повноважень і в рамках Закону, не несуть відповідальності за завдані майнові збитки. Такі збитки відповідно до законодавства компен­суються за рахунок державного бюджету Службою безпеки України.

Стаття 36. Відповідальність за неправомірні дії, що перешко­джають реалізації повноважень Служби безпеки України

Законні вимоги співробітників Служби безпеки України при виконанні ними службових обов'язків є обов'язковими для громадян і посадових осіб. Непокора або опір законним вимогам співробітників Служби безпеки Ук­раїни, неправомірне втручання в їх законну діяльність тягнуть за собою відповідальність, передбачену законодавством.

288

10 1-378

289

10*

Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність"

(Витяг) (Відомості Верховної Ради (ВВР) 1992, № 22, ст. 303)

(Вводиться в дію Постановою ВР № 2136-12 від 18.02.92, ВВР, 1992, № 22, ст. 304)

Стаття 1. Завдання оперативно-розшунової діяльності

Завданням оперативно-розшукової діяльності є пошук і фіксація фак­тичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та груп, розвіду­вально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та органі­зацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального су­дочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки суспільства і держави.

Стаття 2. Поняття оперативно-розшукової діяльності

Оперативно-розшукова діяльність — це система гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, що здійсню­ються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів.

Стаття 4. Принципи оперативно-розшукової діяльності

Оперативно-розшукова діяльність грунтується на принципах законнос­ті, дотримання прав і свобод людини, взаємодії з органами управління і на­селенням.

Стаття 5. Підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність

Оперативно-розшукова діяльність здійснюється оперативними підрозді­лами: органів внутрішніх справ — кримінальною та спеціальною міліцією, спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю, опе-ративно-розшуковими підрозділами Державної автомобільної інспекції, оперативно-режимними підрозділами місць позбавлення волі;

(Абзац другий частини першої статті 5 в редакції Закону № 3784-12 від 23.12.93)

органів служби безпеки — розвідкою, контррозвідкою, військовою контррозвідкою, підрозділами захисту національної державності, боротьби з корупцією та організованою злочинною діяльністю, оперативно-техніч­ним, оперативного документування; прикордонних військ — підрозділами з оперативно-розшукової роботи; управління державної охорони — підроз­ділом оперативного забезпечення охорони; органів державної податкової служби — оперативними підрозділами податкової міліції;

(Частину першу статті 5 доповнено абзацом згідно із Законом № 85/98-ВР від 05.02.98)

органів і установ Державного департаменту України з питань виконан­ня покарань — оперативними підрозділами.

(Частину першу статті 5 доповнено абзацом згідно із Законом М 312-ХІУ від 11.12.98)

290

(Частина перша статті 5 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2932-12 від 26.01.93)

Проведення оперативно-розшукової діяльності іншими підрозділами зазначених органів, підрозділами інших міністерств, відомств, громадськи­ми, приватними організаціями та особами не допускається.

Стаття 6. Підстави для проведення оперативно-розшукової діяльності

Підставами для проведення оперативно-розшукової діяльності є: 1) на­явність достатньої інформації про:

• злочини, що готуються або вчинені невстановленими особами;

• осіб, які готують або вчинили злочин;

• осіб, які переховуються від органів розслідування або ухиляються від відбування кримінального покарання;

• осіб, які безвісти зникли;

• розвідувально-підривну діяльність спецслужб іноземних держав, ор­ ганізацій та окремих осіб проти України; 2) запити повноважних держав­ них органів, установ та організацій про перевірку осіб у зв'язку з їх допу­ ском до державної, військової та службової таємниці; 3) потреба в отри­ манні розвідувальної інформації в інтересах безпеки суспільства і держави. Зазначені підстави можуть міститися в заявах, повідомленнях громадян, посадових осіб, громадських організацій, засобів масової інформації, у письмових дорученнях і постановах слідчого, вказівках прокурора, ухвалах суду в кримінальних справах, що знаходяться в його провадженні, матеріа­ лах органів дізнання, інших правоохоронних органів, у запитах оператив­ них підрозділів міжнародних правоохоронних органів та організацій інших держав, а також запитах повноважних державних органів, установ та ор­ ганізацій, визначених Кабінетом Міністрів України, про перевірку осіб у зв'язку з їх допуском до державної, військової та службової таємниці. За­ бороняється приймати рішення про проведення оперативно-розшукових за­ ходів при відсутності підстав, передбачених у цій статті.

Стаття 7. Обов'язки підрозділів, які здійснюють оператив­но-розшукову діяльність

Підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, зобов'я­зані: 1) виконувати письмові доручення слідчого, вказівки прокурора та ух­вали суду і запити повноважних державних органів, установ та організацій про проведення оперативно-розшукових заходів; 2) виконувати запити від­повідних міжнародних правоохоронних організацій та правоохоронних ор­ганів інших держав на підставі договорів і угод; 3) своєчасно інформувати найвищі органи державної влади України про відомі їм факти і дані, що свідчать про загрозу безпеці суспільства і держави; 4) здійснювати взаємо­дію між собою та іншими правоохоронними органами з метою швидкого і повного розкриття злочинів та викриття винних; 5) забезпечувати із залу­ченням інших підрозділів безпеку співробітників та осіб, які подають допо­могу і сприяють оперативно-розшуковій діяльності, та їх близьких, а після

291

порушення кримінальної справи — також учасників процесу, інших осіб, які беруть участь у справі, та членів їх сімей.

Стаття 8. Права підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність

Оперативним підрозділам для виконання завдань оперативно-розшуко­вої діяльності при наявності передбачених статтею 6 цього Закону підстав надається право: 1) опитувати осіб за їх згодою, використовувати їх добро­вільну допомогу; 2) проводити контрольні закупки товарів з метою вияв­лення фактів протиправної діяльності; 3) брати участь у перевірці фінансо­во-господарської діяльності підприємств, установ, організацій та окремих осіб; 4) витребувати, збирати і вивчати документи та дані, що характери­зують діяльність підприємств, установ, організацій, а також спосіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці або вчиненні злочину, джерело та розміри їх доходів; 5) проводити операції по захопленню озброєних злочин­ців, припиненню тяжких злочинів, розвідувально-підривної діяльності спец-служб іноземних держав, організацій та окремих осіб; 6) відвідувати жилі та інші приміщення за згодою їх власників або мешканців для з'ясування обставин вчиненого або такого, що готується, злочину, а також збирати ві­домості про протиправну діяльність підозрюваних або осіб, щодо яких про­вадиться перевірка; 7) негласно виявляти та фіксувати сліди тяжкого зло­чину, документи та інші предмети, що можуть бути доказами підготовки або вчинення такого злочину, чи одержувати розвідувальну інформацію, у тому числі шляхом проникнення оперативного працівника в приміщення, транспортні засоби, на земельні ділянки.

Стаття 9. Гарантії законності під час здійснення оператив-но-розшукової діяльності

У кожному випадку наявності підстав для проведення оперативно-роз­шукової діяльності заводиться оперативно-розшукова справа. Постанова про заведення такої справи підлягає затвердженню начальником органу внутрішніх справ, національної безпеки, прикордонних військ, охорони ви­щих посадових осіб, оперативного підрозділу податкової міліції, органу, установи виконання покарань. Контроль за оперативно-розшуковою діяль­ністю здійснюється Міністерством внутрішніх справ України, Службою на­ціональної безпеки України, Державним комітетом по охороні державного кордону України, Управлінням охорони вищих посадових осіб України, Державною податковою адміністрацією України, Державним департамен­том України з питань виконання покарань. У випадках порушення прав і свобод людини або юридичних осіб, а також у разі, якщо причетність до правопорушення особи, щодо якої здійснювались оперативно-розшукові за­ходи, не підтвердилась, Служба національної безпеки України, Міністер­ство внутрішніх справ України, Прикордонні війська України, Управління охорони вищих посадових осіб України, Державна податкова адміністрація України, Державний департамент України з питань виконання покарань зобов'язані поновити порушені права і відшкодувати заподіяні матеріальні та моральні збитки.

292

Стаття 10. Використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності

Матеріали оперативно-розшукової діяльності використовуються: 1) як приводи та підстави для порушення кримінальної справи або проведення невідкладних слідчих дій; 2) для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі; 3) для попередження, припинення і розслідування злочинів, розвідувально-підривних посягань проти України, розшуку злочинців та осіб, які безвісти зникли; 4) для взаємного інформу­вання підрозділів, уповноважених здійснювати оперативно-розшукову ді­яльність, та інших правоохоронних органів; 5) для інформування держав­них органів відповідно до їх компетенції.

Стаття 11. Сприяння здійсненню оперативно-розшукової діяльності

Державні органи зобов'язані сприяти оперативним підрозділам у вирі­шенні завдань оперативно-розшукової діяльності. За бажанням осіб їх спів­робітництво з оперативним підрозділом може бути оформлено письмовою угодою з гарантуванням конфіденційності співробітництва. Угоду про спри­яння оперативним підрозділам в оперативно-розшуковій діяльності може бути укладено з дієздатною особою. Порядок укладання угоди визначаєть­ся Кабінетом Міністрів України. Особи, які залучаються до виконання зав­дань оперативно-розшукової діяльності, зобов'язані зберігати таємницю, що стала їм відома. Розголошення цієї таємниці тягне за собою відповідаль­ність за чинним законодавством, крім випадків розголошення інформації про незаконні дії, що порушують права людини. Забороняється залучати до виконання оперативно-розшукових завдань медичних працівників, священ­нослужителів, адвокатів, якщо особа, щодо якої вони мають здійснювати оперативно-розшукові заходи, є 'їх пацієнтом чи клієнтом.

Стаття 14. Нагляд за дотриманням законів при проведенні оперативно-розшукової діяльності

Нагляд за дотриманням законів при проведенні оперативно-розшукової ді­яльності здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами Кримської АРСР, областей, міст Києва і Севастополя.

Закон України "Про державну податкову службу в Україні"

(Витяг)

(Відомості Верховної Ради (ВВР) 1991, N° 6, ст. 37)

(Вводиться в дію Постановою ВР № 510-12 від 04.12.90,

ВВР 1991, № 6, ст. 38)

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Система органів державної податкової служби

До системи органів державної податкової служби належать: Державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в Авто-

293

номній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), ра­йонах у містах (далі — органи державної податкової служби). У складі ор­ганів державної податкової служби знаходяться відповідні спеціальні під­розділи по боротьбі з податковими правопорушеннями (далі — податкова міліція). Державна податкова адміністрація України залежно від кількості платників податків та інших місцевих умов може утворювати міжрайонні (на два і більше районів), об'єднані (на місто і район) державні податкові інспекції та у їх складі відповідні підрозділи податкової міліції. У Держав­ній податковій адміністрації України та державних податкових адміністра­ціях в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі утворюються колегії. Чисельність і склад колегії Державної податкової ад­міністрації України затверджуються Кабінетом Міністрів України, а коле­гій державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, об­ластях, містах Києві та Севастополі — Державною податковою адміністра­цією України. Колегії є дорадчими органами і розглядають найважливіші напрями діяльності відповідних державних податкових адміністрацій. Структура Державної податкової адміністрації України затверджується Ка­бінетом Міністрів України.

Стаття 2. Завдання органів державної податкової служби

Завданнями органів державної податкової служби є: здійснення конт­ролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислен­ня, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фон­дів податків і зборів (обов'язкових платежів), а також неоподаткованих до­ходів, установлених законодавством (далі — податки, інші платежі); вне­сення у встановленому порядку пропозицій щодо вдосконалення податкового законодавства; прийняття у випадках, передбачених законом, нормативно-правових актів і методичних рекомендацій з питань оподатку­вання; формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб — плат­ників податків та інших обов'язкових платежів та Єдиного банку даних про платників податків — юридичних осіб; роз'яснення законодавства з питань оподаткування серед платників податків; запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення, розслідування та провадження у справах про адмі­ністративні правопорушення.

Стаття 4. Підпорядкованість органів державної податкової служби та їх взаємодія з іншими органами

Державна податкова адміністрація України є центральним органом ви­конавчої влади. Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються Держав­ній податковій адміністрації України. Державні податкові інспекції у райо­нах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайон­ні та об'єднані державні податкові інспекції підпорядковуються відповідним державним податковим адміністраціям в Автономній Республіці Крим, об­ластях, містах Києві та Севастополі. Органи державної податкової служби

294

України координують свою діяльність з фінансовими органами, органами Державного казначейства України, органами служби безпеки, внутрішніх справ, прокуратури, статистики, державними митною та контрольно-реві­зійною службами, іншими контролюючими органами, установами банків, а також з податковими службами інших держав.

РОЗДІЛ II. ФУНКЦІЇ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ

Стаття 8. Функції Державної податкової адміністрації України

Державна податкова адміністрація України здійснює такі функції: 1) виконує безпосередньо, а також організовує роботу державних податкових адміністрацій та державних податкових інспекцій, пов'язану із: здійсненням контролю за додержанням законодавства про податки, ін­ші платежі, валютні операції, порядку розрахунків із споживачами з вико­ристанням електронних контрольно-касових апаратів, комп'ютерних сис­тем і товарно-касових книг, лімітів готівки в касах та її використанням для розрахунків за товари, роботи, послуги, а також контролю за наявністю свідоцтв про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності та ліцензій, патентів, інших спеціальних дозволів на здійснення окремих видів підприємницької діяльності; здійсненням контролю за додержанням вико­навчими комітетами сільських і селищних рад порядку прийняття і обліку податків, інших платежів від платників податків, своєчасністю і повнотою перерахування цих сум до бюджету; обліком платників податків, інших платежів; виявленням і веденням обліку надходжень податків, інших пла­тежів; 2) видає у випадках, передбачених законом, нормативно-правові ак­ти і методичні рекомендації з питань оподаткування; 3) затверджує форми податкових розрахунків, звітів, декларацій та інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів, декларацій про валютні цінності, зразок картки фізичної особи — платника податків та інших обов'язкових платежів, форму повідомлення про відкриття або закриття юридичними особами, фізичними особами — суб'єктами підприємницької діяльності банківських рахунків, а також форми звітів про роботу, прове­дену органами державної податкової служби; 4) роз'яснює через засоби масової інформації порядок застосування законодавчих та інших норматив­но-правових актів про податки, інші платежі та організовує виконання цієї роботи органами державної податкової служби.

Стаття 10. Функції державних податкових інспекцій в райо­нах, містах без районного поділу, районах у міс­тах, міжрайонних та об'єднаних державних подат­кових інспекцій

Державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції ви­конують такі функції: 1) здійснюють контроль за додержанням законодав­ства про податки, інші платежі; 2) забезпечують облік платників податків, інших платежів, правильність обчислення і своєчасність надходження цих

295

податків, платежів, а також здійснюють реєстрацію фізичних осіб — плат­ників податків та інших обов'язкових платежів; 3) контролюють своєчас­ність подання платниками податків бухгалтерських звітів і балансів, подат­кових декларацій, розрахунків та інших документів, пов'язаних з обчислен­ням податків, інших платежів, а також перевіряють достовірність цих до­кументів щодо правильності визначення об'єктів оподаткування і обчислення податків, інших платежів; 4) здійснюють у межах своїх повно­важень контроль за законністю валютних операцій, додержанням установ­леного порядку розрахунків із споживачами з використанням електронних контрольно-касових апаратів, товарно-касових книг, лімітів готівки в касах та її використанням для розрахунків за товари, роботи і послуги, а також за наявністю свідоцтв про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, ліцензій, патентів, інших спеціальних дозволів на здійснення деяких видів підприємницької діяльності; 5) ведуть облік векселів, що ви­даються суб'єктами підприємницької діяльності при здійсненні операцій з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах та щоміся­ця подають інформацію про це місцевим органам державної статистики; здійснюють контроль за погашенням векселів; видають суб'єктам підпри­ємницької діяльності дозволи на відстрочення оплати (погашення) векселів із зазначених операцій; 6) забезпечують застосування та своєчасне стяг­нення сум фінансових санкцій, передбачених цим Законом та іншими зако­нодавчими актами України за порушення податкового законодавства, а та­кож стягнення адміністративних штрафів за порушення податкового зако­нодавства, допущені посадовими особами підприємств, установ, організа­цій та громадянами; 7) аналізують причини і оцінюють дані про факти порушень податкового законодавства; 8) проводять перевірки фактів при­ховування і заниження сум податків, інших платежів; 9) за дорученням спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю прово­дять перевірки своєчасності подання та достовірності документів, пов'яза­них з обчисленням і сплатою податків, інших платежів; 10) передають від­повідним правоохоронним органам матеріали за фактами правопорушень, за які передбачено кримінальну відповідальність, якщо їх розслідування не належить до компетенції податкової міліції; 11) подають до судів і арбіт­ражних судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках — коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості пе­ред бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна; 12) проводять роботу, пов'язану з виявленням, обліком, оцінкою та реалізацією у встановленому законом порядку безхазяйного майна, майна, що перейшло за правом успадкування до держави, скарбів і конфіскованого майна; 13) контролюють дотримання виконавчими коміте­тами сільських і селищних рад порядку прийняття і обліку податків, інших платежів від платників податків, своєчасність і повноту перерахування цих сум до бюджету; 14) розглядають звернення громадян, підприємств, уста­нов і організацій з питань оподаткування та, в межах своїх повноважень, з питань валютного контролю, а також скарги на дії посадових осіб держав-

них податкових інспекцій; 15) подають відповідним фінансовим органам та органам Державного казначейства України звіт про надходження податків, інших платежів; 16) здійснюють контроль за наявністю марок акцизного збору на пляшках (упаковках) алкогольних напоїв і на пачках (упаковках) тютюнових виробів під час їх транспортування, зберігання і реалізації; 17) роз'яснюють через засоби масової інформації порядок застосування зако­нодавчих та інших нормативно-правових актів про податки, інші платежі; 18) виконують функції, передбачені пунктом 17 статті 8, а також інші функції, пов'язані із здійсненням відповідними підрозділами податкової мі­ліції повноважень, передбачених статтею 21 цього Закону.

РОЗДІЛ III. ПРАВА, ОБОВ'ЯЗКИ І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ

Стаття 11. Права органів державної податкової служби

Органи державної податкової служби в установленому законом поряд­ку мають право: 1) здійснювати на підприємствах, в установах і організа­ціях незалежно від форм власності та у громадян, в тому числі громадян-суб'єктів підприємницької діяльності, перевірки грошових документів, бух­галтерських книг, звітів, кошторисів, декларацій, товарно-касових книг, по­казників електронних контрольно-касових апаратів і комп'ютерних систем, що застосовуються для розрахунків за готівку із споживачами, та інших документів незалежно від способу подання інформації (включаючи ком­п'ютерний), пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів, наявності свідоцтв про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької ді­яльності, спеціальних дозволів (ліцензій, патентів тощо) на її здійснення, а також одержувати від посадових осіб і громадян у письмовій формі пояс­нення, довідки і відомості з питань, що виникають під час перевірок; пере­віряти у посадових осіб, громадян документи, що посвідчують особу, під час проведення перевірок з питань оподаткування; викликати посадових осіб, громадян для пояснень щодо джерела отримання доходів, обчислення і сплати податків, інших платежів, а також проводити перевірки достовір­ності інформації, одержаної для занесення до Державного реєстру фізич­них осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів. Періодич­ність таких перевірок та проведення обстежень виробничих, складських, торговельних та інших приміщень встановлюється Державною податковою адміністрацією України. Орган державної податкової служби може запро­шувати громадян, в тому числі громадян — суб'єктів підприємницької ді­яльності, для перевірки правильності нарахування та своєчасності сплати ними податків, інших платежів. Письмові повідомлення про такі запро­шення направляються громадянам рекомендованими листами, в яких зазначаються підстави виклику, дата і година, на яку викликається гро­мадянин; 4) вимагати від керівників та інших посадових осіб підпри­ємств, установ, організацій, а також від громадян, діяльність яких пере­віряється, усунення виявлених порушень податкового законодавства і законодавства про підприємницьку діяльність, контролювати їх виконання, а також припинення дій, які перешкоджають здійсненню повноважень по-

296

297

садовими особами органів державної податкової служби; 5) зупиняти опе­рації платників податків, інших платежів на рахунках в установах банків, інших фінансово-кредитних установах, за винятком операцій щодо сплати податків, інших платежів у разі: відмови у проведенні документальної пе­ревірки чи недопущення посадових осіб органів державної податкової служби для обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів або пов'язані з утриманням інших об'єктів оподаткування незалеж­но від їх місцезнаходження, обладнання, електронних контрольно-касових апаратів, комп'ютерних систем, що застосовуються для розрахунків за го­тівку із споживачами, вагокасових комплексів, систем та засобів штрихо­вого кодування; неподання органам державної податкової служби та їх по­садовим особам бухгалтерських звітів, балансів, податкових декларацій (розрахунків), декларацій про валютні цінності, звітів про застосування електронних контрольно-касових апаратів, комп'ютерних систем та інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів; непред'явлення свідоцтв про державну реєстрацію суб'єктів підприємниць­кої діяльності, спеціальних дозволів (ліцензій, патентів тощо) на її здійс­нення, сертифікатів відповідності електронних контрольно-касових апара­тів, комп'ютерних систем; порушення підприємством, установою, організа­цією, громадянином — суб'єктом підприємницької діяльності встановлено­го законом порядку реєстрації в органі державної податкової служби як платників податків, відсутності обліку об'єктів оподаткування або коли іс­нує реальна загроза витрачання коштів чи відчуження майна, вилучення яких у встановленому законом порядку є єдиним засобом відшкодування збитків, завданих державі, у зв'язку з неплатоспроможністю юридичної особи, що перевіряється.

Стаття 13. Обов'язки і відповідальність посадових осіб органів державної податкової служби

Посадові особи органів державної податкової служби зобов'язані до­тримувати Конституції і законів України, інших нормативних актів, прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ, організа­цій, забезпечувати виконання покладених на органи державної податкової служби функцій та повною мірою використовувати надані їм права. За не­виконання або неналежне виконання посадовими особами органів держав­ної податкової служби своїх обов'язків вони притягаються до дисциплінар­ної, адміністративної, кримінальної та матеріальної відповідальності згідно з чинним законодавством. Збитки, завдані неправомірними діями посадо­вих осіб органів державної податкової служби, підлягають відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету. Посадові особи органів державної податкової служби зобов'язані дотримувати комерційної та службової та­ємниці.

Стаття 14. Оскарження рішень і дій органів державної податкової служби та їх посадових осіб

Рішення, дії або бездіяльність органів державної податкової служби та їх посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку.

298

РОЗДІЛ V. ПОДАТКОВА МІЛІЦІЯ

Стаття 19. Податкова міліція та її завдання

Податкова міліція складається із спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних органів державної податкової служби, і здійснює контроль за додержанням подат­кового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-проце­суальну та охоронну функції. Завданнями податкової міліції є: запобігання злочинам та іншим правопорушенням у сфері оподаткування, їх розкриття, розслідування та провадження у справах про адміністративні правопору­шення; розшук платників, які ухиляються від сплати податків, інших пла­тежів; запобігання корупції в органах державної податкової служби та ви­явлення її фактів; забезпечення безпеки діяльності працівників органів дер­жавної податкової служби, захисту їх від протиправних посягань, пов'яза­них з виконанням службових обов'язків.

Стаття 21. Повноваження податкової міліції

Податкова міліція відповідно до покладених на неї завдань: 1) приймає і реєструє заяви, повідомлення та іншу інформацію про злочини і правопо­рушення, віднесені до її компетенції, здійснює в установленому порядку їх перевірку і приймає щодо них передбачені законом рішення; 2) здійснює відповідно до закону оперативно-розшукову діяльність, досудову підготов­ку матеріалів за протокольною формою, а також проводить дізнання та до-судове (попереднє) слідство в межах своєї компетенції, вживає заходів до відшкодування заподіяних державі збитків; 3) виявляє причини і умови, що сприяли вчиненню злочинів та інших правопорушень у сфері оподаткуван­ня, вживає заходів до їх усунення; 4) забезпечує безпеку працівників орга­нів державної податкової служби та їх захист від протиправних посягань, пов'язаних з виконанням ними посадових обов'язків; 5) запобігає корупції та іншим службовим порушенням серед працівників державної податкової служби; 6) збирає, аналізує, узагальнює інформацію щодо порушень подат­кового законодавства, прогнозує тенденції розвитку негативних процесів кримінального характеру, пов'язаних з оподаткуванням. Особа началь­ницького складу податкової міліції незалежно від займаної нею посади, міс­цезнаходження і часу в разі звернення до неї громадян або посадових осіб із заявою чи повідомленням про загрозу особистій чи громадській безпеці або в разі безпосереднього виявлення такої загрози повинна вжити заходів щодо запобігання правопорушенню і його припинення, рятування людей, подання допомоги особам, які її потребують, встановлення і затримання осіб, які вчинили правопорушення, охорони місця події і повідомити про це в найближчий орган внутрішніх справ.

Стаття 25. Відповідальність посадових і службових осіб податкової міліції

Посадова чи службова особа податкової міліції у межах повноважень, наданих цим Законом та іншими законами, самостійно приймає рішення і

299

несе за свої протиправні дії або бездіяльність дисциплінарну відповідаль­ність згідно із Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ або ін­шу, передбачену законодавством, відповідальність. При порушенні посадо­вою чи службовою особою податкової міліції прав і законних інтересів гро­мадянина відповідний орган державної податкової служби зобов'язаний вжити заходів до поновлення цих прав, відшкодування завданих матеріаль­них збитків, на вимогу громадянина публічно вибачитися. Посадова чи службова особа податкової міліції, яка виконує свої обов'язки відповідно до наданих законодавством повноважень та у межах закону, не несе відпо­відальності за завдані збитки. Такі збитки компенсуються за рахунок дер­жави. Посадова чи службова особа податкової міліції, яка порушила вимо­ги закону або неналежно виконує свої обов'язки, несе відповідальність у встановленому порядку. Дії або рішення податкової міліції, її посадових та службових осіб можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку до суду чи прокуратури.

Закон України

"Про участь громадян

в охороні громадського порядку

і державного кордону"

(Витяг)

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Засади участі громадян в охороні громадського порядку і державного кордону

Громадяни України відповідно до Конституції України мають право створювати в установленому цим Законом порядку громадські об'єднання для участі в охороні громадського порядку і державного кордону, сприяння органам місцевого самоврядування, правоохоронним органам, Прикордон­ним військам України та органам виконавчої влади, а також посадовим особам у запобіганні та припиненні адміністративних правопорушень і зло­чинів, захисті життя та здоров'я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, а також у рятуванні людей і майна під час сти­хійного лиха та інших надзвичайних обставин (далі — громадські форму­вання з охорони громадського порядку і державного кордону).

Громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону можуть бути створені на засадах громадської самодіяльності як зведені загони громадських формувань, спеціалізовані загони (групи) спри­яння міліції та Прикордонним військам України, асоціації громадських фор­мувань тощо.

300

Стаття 2. Правова основа діяльності громадських форму­вань з охорони громадського порядку і державного кордону

Правовою основою діяльності громадських формувань з охорони гро­мадського порядку і державного кордону є Конституція України, цей За­кон, інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, рішення місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування з питань охорони громадського порядку і державного кор­дону, боротьби із злочинністю і адміністративними правопорушеннями, а також положення (статути) цих формувань.

Стаття 3. Засади організації та діяльності громадських формувань

Громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону створюються і діють у взаємодії з правоохоронними органами, Прикордонними військами України, органами виконавчої влади та органа­ми місцевого самоврядування, додержуючись принципів гуманізму, закон­ності, гласності, добровільності, додержання прав та свобод людини і гро­мадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, рівноправності членів цих формувань.

Координацію діяльності громадських формувань з охорони громадсько­го порядку і державного кордону здійснюють відповідно місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування.

Повсякденна (оперативна) діяльність таких формувань організовуєть­ся, спрямовується і контролюється відповідними органами внутрішніх справ, підрозділами Прикордонних військ України.

Громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону не мають права займатися підприємницькою або іншою діяльністю з метою одержання прибутку.

Використання громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону України для виконання завдань, не передбачених цим Законом, забороняється.

Розділ II. ЗАСАДИ СТВОРЕННЯ ГРОМАДСЬКИХ ФОРМУВАНЬ З ОХОРОНИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ І ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ

Стаття 4. Порядок створення громадських формувань

з охорони громадського порядку і державного кордону

Громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону створюються на добровільних засадах за місцем роботи, навчання або проживання громадян.

Рішення про створення громадських формувань з охорони громадсько­го порядку і державного кордону приймається на зборах (конференціях) громадян. На збори можуть бути запрошені представники трудових колек­тивів, навчальних закладів, правоохоронних органів, підрозділів Прикор­донних військ України та громадськості. Громадські формування з охорони

301

громадського порядку і державного кордону створюються у складі не мен­ше ніж 10 осіб.

Місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування та правоохоронні органи надають всіляку допомогу та підтримку у створенні громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону.

Стаття 5. Положення (статут) громадського формування з охорони громадського порядку і державного кор­дону

Громадське формування з охорони громадського порядку і державного кордону діє на основі положення (статуту) про нього.

Стаття 6. Реєстрація положення (статуту) громадських фор­мувань з охорони громадського порядку і держав­ного кордону

Для реєстрації громадського формування з охорони громадського по­рядку і державного кордону його засновники подають до відповідного ви­конавчого органу сільської, селищної, міської, районної у місті ради за міс­цем його діяльності рішення про його створення, підтримане відповідним органом внутрішніх справ чи підрозділом Прикордонних військ України, узгоджене з цими органами положення (статут), інформацію про склад ке­рівного органу, а також список членів формування.

Після реєстрації громадське формування набуває статусу юридичної особи.

Розділ III. ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ, ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ГРОМАД­СЬКИХ ФОРМУВАНЬ З ОХОРОНИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ І ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ ТА ЇХ ЧЛЕНІВ

Стаття 9. Основні завдання громадських формувань з охоро­ни громадського порядку і державного кордону

Основними завданнями громадських формувань з охорони громадсько­го порядку і державного кордону є:

1) у сфері охорони громадського порядку:

надання допомоги органам внутрішніх справ у забезпеченні громад­ського порядку і громадської безпеки, запобіганні адміністративним про­ступкам і злочинам;

інформування органів та підрозділів внутрішніх справ про вчинені або ті, що готуються, злочини, місця концентрації злочинних угруповань;

сприяння органам внутрішніх справ у виявленні і розкритті злочинів, розшуку осіб, які їх вчинили, захисті інтересів держави, підприємств, уста­нов, організацій, громадян від злочинних посягань; участь у забезпеченні безпеки дорожнього руху та боротьбі з дитячою бездоглядністю і правопо­рушеннями неповнолітніх;

2) у сфері охорони державного кордону:

надання допомоги підрозділам Прикордонних військ України у вияв-

302

ленні та затриманні осіб, які порушили або намагаються порушити держав­ний кордон чи провадять іншу протиправну діяльність на кордоні;

сприяння військовослужбовцям Прикордонних військ України в охоро­ні державного кордону, виключної (морської) економічної зони України, а також здійснення контролю за дотриманням режиму державного кордону, прикордонного режиму і режиму в пунктах пропуску через державний кор­дон, проведення разом з ними пропуску громадян до місць відпочинку і ро­боти;

надання допомоги підрозділам Прикордонних військ України у вияв­ленні умов та причин, які можуть призвести до злочинної діяльності на кордоні, і вжиття заходів до їх усунення;

участь у спостереженні за місцями роботи і відпочинку поблизу кордо­ну та за прикордонними інженерними спорудами;

участь у заходах Прикордонних військ України з профілактики пору­шень або спроб порушення державного кордону і режиму в пунктах про­пуску через державний кордон, незаконного переміщення через державний кордон вантажів, предметів, матеріалів та іншого майна;

3) у разі виникнення надзвичайних ситуацій:

надання невідкладної допомоги особам, які потерпіли від нещасних ви­падків чи правопорушень;

участь у рятуванні людей і майна, підтриманні громадського порядку у разі стихійного лиха та інших надзвичайних обставин.

Стаття 10. Права громадських формувань з охорони громад­ського порядку і державного кордону

Для виконання завдань, визначених у цьому Законі, громадські форму­вання з охорони громадського порядку і державного кордону та їх члени мають право:

1. брати участь у забезпеченні охорони громадського порядку і дер­ жавного кордону разом з працівниками міліції, військовослужбовцями При­ кордонних військ України, а в сільській місцевості — самостійно шляхом виконання конкретних доручень керівника відповідного органу внутрішніх справ чи підрозділу Прикордонних військ України;

2. вживати спільно з працівниками міліції заходів до припинення адмі­ ністративних правопорушень і злочинів;

3. представляти і захищати інтереси своїх членів у державних органах та підприємствах, установах, організаціях, навчальних закладах;

4. взаємодіяти з іншими органами громадської самодіяльності, що бе­ руть участь у заходах, спрямованих на:

ведення індивідуально-профілактичної роботи з особами, схильними до вчинення адміністративних правопорушень і злочинів;

надання допомоги у боротьбі із злочинами у сфері економіки, податко­вого законодавства, а також пияцтвом, наркоманією, порушеннями правил торгівлі та у сфері благоустрою території міст, інших населених пунктів;

охорону природи і пам'яток історії та культури;

забезпечення безпеки дорожнього руху;

303

5. вносити до органів державної влади, органів місцевого самовряду­ вання, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності пропозиції щодо запобігання адміністративним правопорушенням і злочи­ нам, виникненню причин і умов, що сприяють їх вчиненню;

6. підтримувати зв'язки з відповідними громадськими організаціями ін­ ших країн з метою обміну досвідом роботи.

Стаття 12. Членство у громадських формуваннях з охорони громадського порядку і державного кордону

Членами громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону можуть бути громадяни України, які досягли 18-річно-го віку, виявили бажання брати участь у зміцненні правопорядку і в охо­роні державного кордону та здатні за своїми діловими, моральними якостя­ми і станом здоров'я виконувати на добровільних засадах взяті на себе зо­бов'язання.

Члени громадських формувань з охорони громадського порядку і дер­жавного кордону можуть брати участь у забезпеченні правопорядку та охо­роні державного кордону за місцем реєстрації цих об'єднань та лише після проходження відповідної правової та спеціальної підготовки в органах внут­рішніх справ, підрозділах Прикордонних військ України і одержання в ор­гані місцевого самоврядування посвідчення члена громадського формуван­ня і нарукавної пов'язки, зразки яких затверджуються Кабінетом Міністрів України. Підготовка членів зазначених громадських формувань здійснюєть­ся у порядку, що встановлюється Міністерством внутрішніх справ України і Державним комітетом у справах охорони державного кордону України.

Не можуть бути членами зазначених громадських формувань особи, які порушують громадський порядок, особи, судимість з яких не знята або не погашена у встановленому законом порядку, та раніше засуджені за умисні злочини, хворі на хронічний алкоголізм і наркоманію, визнані в су­довому порядку недієздатними чи обмежено дієздатними, та інші особи у випадках, передбачених законами України.

Стаття 13. Обов'язки і права членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону

Члени громадських формувань з охорони громадського порядку і дер­жавного кордону зобов'язані:

1. брати активну участь в охороні громадського порядку і державного кордону, припиненні адміністративних правопорушень і злочинів та запобі­ ганні їм;

2. під час виконання обов'язків з охорони громадського порядку і дер­ жавного кордону мати особисте посвідчення члена громадського форму­ вання та нарукавну пов'язку;

3. доставляти в міліцію, в підрозділи Прикордонних військ України, штаб громадського формування з охорони громадського порядку або гро­ мадський пункт охорони порядку, приміщення виконавчого органу селищ­ ної, сільської ради осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, з ме-

304

тою його припинення, якщо вичерпано інші заходи впливу, встановлення особи порушника, складення протоколу про адміністративне правопору­шення у разі неможливості скласти його на місті вчинення правопорушен­ня, якщо складення протоколу є обов'язковим;

4) надавати у межах наданих їм прав допомогу народним депутатам України, представникам органів державної влади та органів місцевого са­моврядування у їх законній діяльності, якщо в цьому їм чиниться протидія або загрожує небезпека з боку правопорушників.

Крім того, члени громадських формувань, які беруть участь в охороні державного кордону, зобов'язані знати:

1. місцевість, точне проходження кордонів, номери і місце розміщення прикордонних знаків на дільниці застави;

2. режим державного кордону і прикордонний режим, чинне законо­ давство з цих питань;

3. зразки документів на право в'їзду та перебування громадян України та інших осіб у районах, що контролюються Прикордонними військами Ук­ раїни, у прикордонній смузі.

Члени громадських формувань під час виконання своїх обов'язків з охорони громадського порядку і державного кордону після обов'язкового пред'явлення посвідчення члена громадського формування мають право:

1. вимагати від громадян додержання правопорядку, припинення адмі­ ністративних правопорушень і злочинів, додержання режиму державного кордону, в тому числі на територіях, що межують з державним кордоном, де прикордонну смугу не визначено;

2. у разі підозри у вчиненні адміністративних правопорушень і злочи­ нів перевіряти у громадян документи, що посвідчують їх особу;

3. спільно з працівниками органів внутрішніх справ та військовослуж­ бовцями Прикордонних військ України затримувати і доставляти до органу внутрішніх справ, підрозділу Прикордонних військ України, штабу громад­ ського формування з охорони громадського порядку або громадського пункту охорони порядку осіб, які виявили злісну непокору законним вимо­ гам члена громадського формування з охорони громадського порядку і дер­ жавного кордону і не виконують вимог щодо припинення адміністративно­ го правопорушення;

4. складати протоколи про адміністративні правопорушення;

5. входити до клубів, кінотеатрів, стадіонів, інших громадських місць і приміщень за згодою власника чи уповноваженого ним органу для переслі­ дування правопорушника, який переховується, або припинення адміністра­ тивних правопорушень чи злочинів;

6. у разі участі спільно з прикордонниками у пошуку порушників кор­ дону за згодою громадян або власника підприємства, установи, організації чи уповноваженого ним органу та в присутності їх представників входити у будь-який час доби до житлових приміщень, на територію і в приміщення підприємств, установ, організацій та оглядати транспортні засоби;

7. у невідкладних випадках використовувати транспортні засоби, що належать підприємствам, установам, організаціям або громадянам (за їх згодою), крім транспортних засобів дипломатичних, консульських та інших

305

представництв іноземних держав, міжнародних організацій, транспортних засобів спеціального призначення, для доставлення до лікувальних за­кладів осіб, що перебувають у безпорадному стані, а також осіб, які потер­піли від нещасних випадків або правопорушень і потребують термінової ме­дичної допомоги;

8. у разі порушення водіями Правил дорожнього руху, створення ре­ альної загрози життю або здоров'ю громадян вживати заходів до припинен­ ня цього правопорушення, здійснювати перевірку документів у водіїв на право користування та керування транспортними засобами, а також не до­ пускати осіб, які не мають документів або перебувають у стані сп'яніння, до подальшого керування транспортними засобами;

9. під час виконання обов'язків члена громадського формування вико­ ристовувати за власним бажанням свій або інший приватний автомото- транспорт за згодою власника або особи, у володінні якої він перебуває. Від­ шкодування витрат за його використання у таких випадках може провадитися за рахунок коштів громадського формування у порядку, визначеному його по­ ложенням (статутом);

10. вести роботу серед населення щодо роз'яснення чинного законо­ давства про державний кордон України, систему режимних заходів у при­ кордонній смузі та контрольованому прикордонному районі;

11. застосовувати в установленому порядку заходи фізичного впливу, спеціальні засоби індивідуального захисту та самооборони.

Розділ IV. ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ ФІЗИЧНОГО ВПЛИВУ І СПЕЦІАЛЬНИХ ЗАСОБІВ

Стаття 14. Умови та порядок застосування заходів фізичного впливу і спеціальних засобів

Члени громадського формування з охорони громадського порядку і дер­жавного кордону під час спільного з працівниками органів внутрішніх справ, прикордонниками виконання покладених на них завдань з охорони громадського порядку і державного кордону мають право застосувати захо­ди фізичного впливу, спеціальні засоби індивідуального захисту та само­оборони, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії у випадках і в порядку, передбачених законом. Порядок придбання, видачі громадським формуванням з охорони громадського порядку і державного кордону цих спеціальних засобів та їх зберігання визначається Міністерством внутріш­ніх справ України і Державним комітетом у справах охорони державного кордону України.

306

Закон України

"Про внесення змін до Закону України "Про державну статистику""

(Витяг)

Верховна Рада України постановляє:

Внести зміни до Закону України "Про державну статистику", викла­вши його в такій редакції:

"Закон України Про державну статистику"

Цей Закон регулює правові відносини в галузі державної статистики, визначає права і функції органів державної статистики, організаційні заса­ди здійснення державної статистичної діяльності з метою отримання все­бічної та об'єктивної статистичної інформації щодо економічної, соціальної, демографічної та екологічної ситуації в Україні та її регіонах і забезпечення нею держави та суспільства.

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Визначення термінів

У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються у такому значенні:

адміністративні дані — дані, отримані на підставі спостережень, проведених органами державної влади (за винятком органів державної ста­тистики), органами місцевого самоврядування та іншими юридичними осо­бами відповідно до законодавства та з метою виконання адміністративних обов'язків та завдань, віднесених до їх компетенції;

державна статистика — централізована система збирання, опрацю­вання, аналізу, поширення, збереження, захисту та використання статис­тичної інформації;

державна статистична діяльність — сукупність дій, пов'язаних з проведенням державних статистичних спостережень та наданням інформа­ційних послуг, спрямована на збирання, опрацювання, аналіз, поширення, збереження, захист та використання статистичної інформації, забезпечен­ня її достовірності, а також удосконалення статистичної методології;

запитувач — юридична або фізична особа, яка подає запит на отри­мання статистичної інформації органам державної статистики;

інформаційна система органів державної статистики — сукуп­ність технічних, програмних, комунікаційних та інших засобів, які забезпе­чують процес збирання, накопичення, опрацювання, поширення, збере­ження, захисту та використання статистичної інформації;

конфіденційна інформація — статистична інформація, яка нале­жить до інформації з обмеженим доступом і знаходиться у володінні, ко­ристуванні або розпорядженні окремого респондента та поширюється ви­ключно за його згодою відповідно до погоджених з ним умов;

користувач — юридична або фізична особа, яка використовує дані статистичних спостережень;

органи державної статистики — спеціально уповноважений цен­тральний орган виконавчої влади у галузі статистики та створювані ним

307

органи, що підпорядковані йому або знаходяться у сфері його управління і визначені у статті 11 цього Закону;

план державних статистичних спостережень — офіційний доку­мент, що містить перелік статистичних спостережень, які проводяться ор­ганами державної статистики, з визначенням порядку та термінів їх прове­дення;

респондент — особа або сукупність осіб, які підлягають статистично­му спостереженню у встановленому законодавством порядку і визначені у статті 4 цього Закону;

статистична інформація (дані) — офіційна державна інформація, яка характеризує масові явища та процеси, що відбуваються в економічній, соціальній та інших сферах життя України та її регіонів;

статистична методологія — сукупність науково обгрунтованих спо­собів, правил і методів статистичного вивчення масових соціально-еконо­мічних явищ та процесів, які встановлюють порядок збирання, опрацюван­ня і аналізу статистичної інформації;

статистичне спостереження — планомірний, науково організований процес збирання даних щодо масових явищ та процесів, які відбуваються в економічній, соціальній та інших сферах життя України та її регіонів, шляхом їх реєстрації за спеціальною програмою, розробленою на основі статистичної методології.

Стаття 2. Правова основа державної статистичної діяльності

Правовою основою державної статистичної діяльності є Конституція України, цей Закон, інші закони України та нормативно-правові акти, які регулюють відносини в галузі статистики, інформації, інформатизації, нау­ково-технічної діяльності, стандартизації, а також міжнародні договори Ук­раїни в галузі статистики, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Стаття 3. Державна політика в галузі статистики

Державна політика в галузі статистики спрямована на створення єди­ної системи обліку та статистики на всій території України та її узгоджен­ня з міжнародними стандартами і методологією.

Стаття 4. Суб'єкти дії Закону

Суб'єктами, на яких поширюється дія цього Закону, є:

а) органи державної статистики та працівники, які від імені цих органів на постійній або тимчасовій основі беруть участь у проведенні статистич­ них спостережень;

б) респонденти:

юридичні особи, їх філії, відділення, представництва та інші відособле­ні структурні підрозділи, що знаходяться на території України;

юридичні особи, їх філії, відділення, представництва та інші відособле­ні структурні підрозділи, що знаходяться за межами України і створені за участю юридичних осіб України;

фізичні особи, незалежно від їх громадянства, які перебувають на те­риторії України, або сукупності таких осіб;

308

фізичні особи, які є громадянами України і перебувають за її межами, або сукупності таких осіб;

в) користувачі даних статистичних спостережень.

РОЗДІЛ II. ДЕРЖАВНА СТАТИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Стаття 5. Основні положення здійснення державної статистичної діяльності

Державна статистична діяльність проводиться органами державної ста­тистики згідно з цим Законом та відповідно до завдань, віднесених до їх компетенції, на засадах професійної незалежності та самостійності.

Втручання будь-яких органів державної влади та органів місцевого са­моврядування, інших юридичних осіб, об'єднань громадян, посадових та ін­ших осіб у державну статистичну діяльність, зокрема, з питань змісту ста­тистичної інформації, вибору джерел її отримання, статистичної методоло­гії, форм і термінів збирання та поширення даних статистичних спостере­жень тощо, забороняється.

Стаття 6. Статистична інформація

Статистична інформація, отримана на підставі проведених органами державної статистики статистичних спостережень, існує у вигляді первин­них даних щодо респондентів, статистичних даних, що пройшли одну чи декілька стадій опрацювання та накопичені на паперових, магнітних та ін­ших носіях або в електронному вигляді, а також аналітичних матеріалів, підготовлених на підставі цих даних.

Первинні дані — інформація щодо кількісної та якісної характерис­тики явищ і процесів, яка подана респондентами під час статистичних спостережень.

Статистичні дані — інформація, отримана на підставі проведених статистичних спостережень, що опрацьована і подана у формалізованому вигляді відповідно до загальноприйнятих принципів та методології. Статис­тичні дані, що є результатом зведення та угруповання первинних даних, за умови забезпечення їх знеособленості являють собою зведену знеособлену статистичну інформацію (дані).

Статистичною інформацією є також дані банківської і фінансової ста­тистики, статистики платіжного балансу тощо, які складаються на підставі адміністративних даних, отриманих Національним банком України та спе­ціально уповноваженими органами державної влади (крім органів держав­ної статистики) відповідно до їх компетенції. Відповідні повноваження зазна­чених органів, а також засади щодо організації збирання, опрацювання, ана­лізу, поширення, збереження, захисту та використання такої статистичної інформації визначаються окремими законами.

Стаття 7. Джерела статистичної інформації

З метою складання статистичної інформації органи державної статис­тики можуть використовувати такі джерела інформації:

первинні та статистичні дані щодо респондентів, які підлягають статис­тичним спостереженням;

309

адміністративні дані органів державної влади (за винятком органів дер­жавної статистики), органів місцевого самоврядування, інших юридичних осіб;

дані банківської і фінансової статистики, статистики платіжного балан­су тощо;

статистична інформація міжнародних організацій та статистичних служб інших країн тощо;

оцінки та розрахунки, що здійснюються на основі зазначених вище даних.

Рішення щодо вибору джерела статистичної інформації приймається органами державної статистики самостійно, з урахуванням якості і своє­часності подання інформації, витрат, а також обов'язків, які виникають у зв'язку з цим у респондентів.

Стаття 8. Статистична методологія

Статистична методологія базується на результатах наукових дослі­джень, міжнародних рекомендаціях та досвіді статистичної практики з ура­хуванням національно-історичних особливостей країни.

Основні положення статистичної методології підлягають опублікуванню.

Статистична методологія є основою для складання звітно-статистичної документації та проведення статистичних спостережень.

Звітно-статистична документація включає в себе програми статистич­них спостережень, форми звітності та інструкції щодо їх заповнення, анке­ти, переписні (опитувальні) листи, інші статистичні формуляри, необхідні для проведення статистичних спостережень, які затверджуються органами державної статистики, а також державні класифікатори техніко-економіч-ної та соціальної інформації тощо. Звітно-статистична документація може видаватися на паперових, магнітних та інших носіях або передаватися за допомогою засобів телекомунікацій.

Стаття 9. Статистичні спостереження

Статистичні спостереження проводяться органами державної статисти­ки через збирання статистичної звітності, здійснення одноразових обліків, переписів (опитувань), вибіркових та інших обстежень.

За видами статистичні спостереження розподіляються на суцільні та несу цільні.

Суцільне статистичне спостереження — спостереження щодо всіх без винятку одиниць сукупності, яка вивчається.

Несуцільне статистичне спостереження — спостереження за ок­ремими одиницями сукупності, яка вивчається.

Статистичні спостереження розподіляються також на державні та інші статистичні спостереження.

Державні статистичні спостереження проводяться органами державної статистики відповідно до затвердженого Кабінетом Міністрів України пла­ну державних статистичних спостережень або за окремими рішеннями Ка­бінету Міністрів України. Державні статистичні спостереження, які прово­дяться органами державної статистики із залученням тимчасових праців-

310

ників, здійснюються за рішеннями Кабінету Міністрів України на визначе­них цими рішеннями умовах.

Інші статистичні спостереження проводяться відповідно до Положення про проведення статистичних спостережень та надання органами держав­ної статистики послуг на платній основі, яке затверджується Кабінетом Міністрів України.

Стаття 10. Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України

Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України — авто­матизована система збирання, накопичення та опрацювання даних про всіх юридичних осіб, їх філії, відділення, представництва та інші відособлені структурні підрозділи, що знаходяться на території України, а також про юридичних осіб, їх філії, відділення, представництва та інші відособлені структурні підрозділи, що знаходяться за межами України і створені за участю юридичних осіб України.

Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України забезпе­чує єдиний державний облік та ідентифікацію всіх зазначених у частині першій цієї статті суб'єктів і є основою для проведення державних статис­тичних спостережень.

Створення і ведення Єдиного державного реєстру підприємств і органі­зацій України, розроблення організаційних і методологічних принципів йо­го функціонування забезпечуються органами державної статистики.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші юри­дичні особи, які створюють та ведуть реєстри та інформаційні бази даних щодо юридичних осіб, безкоштовно надають органам державної статистики інформацію, необхідну для формування та актуалізації Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.

Положення про Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України затверджується Кабінетом Міністрів України.

РОЗДІЛ III. ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ СТАТИСТИКИ

Стаття 11. Органи державної статистики

Органи державної статистики становлять:

спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у га­лузі статистики, який утворюється відповідно до статті 106 Конститу­ції України;

територіальні органи державної статистики, що утворюються відповід­но до законодавства спеціально уповноваженим центральним органом ви­конавчої влади у галузі статистики в Автономній Республіці Крим, облас­тях, районах та містах і підпорядковані йому;

функціональні органи державної статистики — підприємства, установи та організації, що утворюються відповідно до законодавства спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі статисти­ки і знаходяться у сфері його управління.

311

Зазначені органи складають єдину систему органів державної статис­тики України.

Стаття 12. Основні завдання органів державної статистики

Основними завданнями органів державної статистики є:

реалізація державної політики в галузі статистики;

збирання, опрацювання, аналіз, поширення, збереження, захист та ви­користання статистичної інформації щодо масових економічних, соціаль­них, демографічних, екологічних явищ і процесів, які відбуваються в Украї­ні та її регіонах;

забезпечення надійності та об'єктивності статистичної інформації;

розроблення, вдосконалення і впровадження статистичної методології;

забезпечення розроблення, вдосконалення та впровадження системи державних класифікаторів техніко-економічної та соціальної інформації, які використовуються для проведення статистичних спостережень;

створення і ведення Єдиного державного реєстру підприємств та орга­нізацій України;

впровадження новітніх інформаційних технологій з опрацювання ста­тистичної інформації;

взаємодія інформаційної системи органів державної статистики з ін­формаційними системами органів державної влади, органів місцевого само­врядування, інших юридичних осіб, міжнародних організацій та статистич­них служб інших країн шляхом взаємного обміну інформацією, проведення методологічних, програмно-технологічних та інших робіт, спрямованих на ефективне використання інформаційних ресурсів;

координація дій органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання та інших юридичних осіб у питаннях організації діяльності, пов'яза­ної із збиранням та використанням адміністративних даних;

забезпечення доступності, гласності й відкритості статистичної інфор­мації, її джерел та методології складання;

збереження і захист статистичної інформації.

Стаття 13. Основні права органів державної статистики

Органи державної статистики мають право:

вимагати від респондентів внесення виправлень до статистичної звіт­ності, інших статистичних формулярів у разі виявлення приписок та інших перекручень первинних та статистичних даних. У разі невиконання цієї ви­моги у визначені строки органи державної статистики можуть самостійно вносити зазначені виправлення з наступним повідомленням про це респон­дентів;

подавати правоохоронним органам пропозиції щодо притягнення вин­них у порушенні вимог цього Закону посадових осіб та громадян — суб'єк­тів підприємницької діяльності до відповідальності, передбаченої законами;

розглядати справи про адміністративні правопорушення та накладати відповідно до законів штрафи;

312

Стаття 14. Основні обов'язки органів державної статистики

Органи державної статистики зобов'язані:

організовувати і проводити статистичні спостереження за соціально-економічними і демографічними процесами, екологічною ситуацією в Ук­раїні та її регіонах;

проводити державні статистичні спостереження, що стосуються соці­ально-демографічного та економічного становища населення, його підпри­ємницької діяльності тощо;

аналізувати соціально-економічні, демографічні та екологічні явища і процеси, які відбуваються в Україні та її регіонах;

надавати органам державної влади та органам місцевого самоврядуван­ня статистичну інформацію в обсягах, за формами і у строки, визначені планом державних статистичних спостережень або окремими рішеннями Кабінету Міністрів України;

забезпечувати гласність статистичної інформації, видавати відповідно до плану державних статистичних спостережень статистичні збірники, бю­летені, огляди, прес-випуски тощо, проводити прес-конференції;

забезпечувати рівний доступ до статистичної інформації юридичних і фізичних осіб.

РОЗДІЛ IV. ОСНОВНІ ПРАВА, ОБОВ'ЯЗКИ І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

ПРАЦІВНИКІВ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ СТАТИСТИКИ ТА ТИМЧАСОВИХ ПРАЦІВНИКІВ, ЯКІ ЗАЛУЧАЮТЬСЯ ДО ПРОВЕДЕННЯ СТАТИСТИЧНИХ СПОСТЕРЕЖЕНЬ,

РЕСПОНДЕНТІВ І КОРИСТУВАЧІВ ДАНИХ СТАТИСТИЧНИХ СПОСТЕРЕЖЕНЬ

Стаття 19. Основні права і обов'язки користувачів даних статистичних спостережень

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші юри­дичні, а також фізичні особи мають право на зведену знеособлену статис­тичну інформацію. Згідно з положеннями статей 9 і 24 цього Закону про оплату послуг це право гарантує вільний доступ користувачів до такої ста­тистичної інформації, можливість її використання, поширення та зберіган­ня, з метою реалізації ними своїх завдань та функцій, забезпечення прав, свобод і законних інтересів.

Фізичним особам забезпечується вільний і безкоштовний доступ до статистичної інформації, яка стосується їх особисто.

При використанні даних статистичних спостережень в засобах масової інформації, для поширення в інформаційних мережах, на паперових, маг­нітних та інших носіях, в наукових працях тощо користувачі зобов'язані посилатися на їх джерело.

Стаття 20. Відповідальність за порушення законодавства про державну статистику

За порушення законодавства про державну статистику винні особи не­суть відповідальність відповідно до законів.

313

РОЗДІЛ V. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНФІДЕНЦІЙНОСТІ СТАТИСТИЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Стаття 21. Гарантії органів державної статистики щодо забезпечення конфіденційності статистичної інформації

Первинні дані, отримані органами державної статистики від респонден­тів під час проведення статистичних спостережень, а також адміністратив­ні дані щодо респондентів, отримані органами державної статистики від ор­ганів, що займаються діяльністю, пов'язаною із збиранням та використан­ням адміністративних даних, є конфіденційною інформацією, яка охороня­ється Законом і використовується виключно для статистичних цілей у зведеному знеособленому вигляді.

Поширення статистичної інформації, на підставі якої можна визначити конфіденційну статистичну інформацію щодо конкретного респондента, за­бороняється.

Статистична інформація, отримана органами державної статистики у процесі статистичних спостережень, не може вимагатися органами дер­жавної влади, органами місцевого самоврядування, іншими юридичними особами, об'єднаннями громадян, посадовими та іншими особами з метою використання для прийняття рішень до конкретного респондента.

Зазначені положення не розповсюджуються на інформацію, зазначену у статті 22 цього Закону.

Стаття 22. Статистична інформація, на яку не розповсюджу­ється заборона стосовно її поширення органами державної статистики

Статистична інформація, яка дозволяє прямо чи опосередковано вста­новити конкретного респондента або визначити первинні дані щодо нього, може бути поширена за згодою цього респондента і відповідно до погодже­них з ним умов, або якщо вона отримана із загальнодоступних джерел.

Заборона стосовно поширення статистичної інформації не розповсю­джується на:

знеособлену статистичну інформацію у незведеному вигляді, яка не дозволяє визначити конфіденційну статистичну інформацію щодо конкрет­ного респондента;

інформацію щодо назв, адрес, номерів телефонів і видів діяльності під­приємств, установ і організацій, якщо інше не передбачено законодав­ством.

РОЗДІЛ VI. ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА СТАТИСТИЧНУ ІНФОРМАЦІЮ

ТА ДОСТУП ДО НЕЇ

Стаття 23. Право власності на статистичну інформацію

Статистична інформація, отримана у процесі державних статистичних спостережень, а також первинні дані, отримані у процесі проведення інших статистичних спостережень, є державною власністю, що знаходиться в оперативному управлінні органів державної статистики, які володіють, ви-

314

користовують і розпоряджаються цією статистичною інформацією, визна­чають правила її збирання, опрацювання, поширення, збереження, захисту та використання.

Право власності на зведену знеособлену статистичну інформацію, от­риману органами державної статистики у процесі статистичних спостере­жень, що проведені за рахунок коштів замовника, визначається договора­ми на створення цієї інформації, які також передбачають умови поширення органами державної статистики вказаної інформації.

Стаття 24. Порядок та умови доступу до статистичної інформації

Для забезпечення потреб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших юридичних, а також фізичних осіб у статистичній інформації та доступу до неї, в органах державної статистики створюються спеціальні інформаційні служби.

Порядок їх створення, структура, права та обов'язки визначаються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі статистики.

Доступ до статистичної інформації забезпечується шляхом:

систематичної публікації її в друкованих виданнях;

поширення її засобами масової інформації;

безпосереднього її надання органам державної влади та органам місце­вого самоврядування, іншим юридичним, а також фізичним особам.

Безкоштовне надання органам державної влади та органам місцевого самоврядування статистичної інформації, передбаченої планом державних статистичних спостережень або окремими рішеннями Кабінету Міністрів України, здійснюється органами державної статистики у межах коштів, ви­ділених на зазначені цілі з Державного бюджету України. Зазначена інфор­мація надається із дотриманням вимог конфіденційності, визначених цим Законом.

Порядок і умови надання органам державної влади, органам місцевого самоврядування, іншим юридичним, а також фізичним особам статистич­ної інформації за запитами встановлюються згідно із Законом України "Про інформацію" та цим Законом.

У випадку, коли надання статистичної інформації здійснюється на до­говірній основі, порядок і умови визначаються відповідними договорами. Запитувачі відшкодовують витрати, пов'язані з виконанням запитів щодо доступу до статистичної інформації та її наданням. Виконання та оплата робіт, пов'язаних з цими запитами, здійснюються відповідно до Положення про проведення статистичних спостережень та надання органами держав­ної статистики послуг на платній основі.

Не підлягає наданню за запитами статистична інформація, яка має внутрівідомчий характер і використовується для подальших розрахунків зведених статистичних даних, розробки звітно-статистичної та іншої доку­ментації, державних класифікаторів техніко-економічної та соціальної ін­формації тощо, що передує їх прийняттю або затвердженню.

315

Закон України

"Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів"

(Витяг) (Відомості Верховної Ради (ВВР) 1994, №11, ст. 50.)

(Вводиться в дію Постановою ВР № 3925-12 від 04.02.94, ВВР, 1994, № 18, ст. 104)

(Із змінами, внесеними згідно з Законом № 312-Х1У від 11.12.98)

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Завдання Закону

Цей Закон встановлює систему особливих заходів державного захисту працівників суду і правоохоронних органів від перешкодження виконанню покладених на них законом обов'язків і здійсненню наданих прав, а так са­мо від посягань на життя, здоров'я, житло і майно зазначених осіб та їх близьких родичів у зв'язку із службовою діяльністю цих працівників.

Стаття 2. Основні поняття

У цьому Законі вживаються такі поняття:

1. Правоохоронні органи — органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, орга­ ни державної податкової служби, органи і установи виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовчі або правоохоронні функції.

Відповідно до цього Закону захисту підлягають працівники суду і пра­воохоронних органів, зазначених у частині першій цього пункту, а також працівники Антимонопольного комітету України, які беруть безпосередню участь відповідно у:

а) розгляді судових справ у всіх інстанціях;

б) провадженні і розслідуванні кримінальних справ та справ про адмі­ ністративні правопорушення;

в) оперативно-розшуковій діяльності;

г) охороні громадського порядку і громадської безпеки;

д) виконанні вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і попереднього слідства та прокурорів;

є) контролі за переміщенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон України; є) нагляді і контролі за виконанням законів.

2. Близькі родичі, які відповідно до цього Закону підлягають захисту, — це батьки, дружина (чоловік), діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки, по­ сягання на життя, здоров'я, житло і майно яких перешкоджає виконанню працівниками суду і правоохоронних органів покладених на них законом обов'язків і здійсненню наданих прав.

316

Стаття 3. Права працівників суду, правоохоронних органів та їх близьких родичів щодо заходів державного захисту

Відповідно до законодавства України працівники суду, правоохоронних органів та їх близькі родичі мають право:

а) застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і зброю з метою забезпечення виконання правомірних наказів і усних вимог, що доб­ ровільно не виконуються, для захисту особистої безпеки, безпеки близьких родичів, а також свого житла і майна;

б) вимагати і одержувати допомогу у виконанні покладених на них обов'язків, а в разі необхідності — для особистого захисту, а також свого житла і майна з боку відповідних правоохоронних та інших державних ор­ ганів;

в) здійснювати спеціальні заходи забезпечення безпеки;

г) отримувати матеріальну компенсацію в разі загибелі працівника, ка­ ліцтва або іншого ушкодження здоров'я, знищення чи пошкодження його житла і майна у зв'язку з виконанням службових обов'язків.

Життя і здоров'я працівників суду і правоохоронних органів підлягають обов'язковому державному страхуванню за рахунок коштів відповідних бюджетів.

Стаття 4. Правова основа захисту працівників суду

і правоохоронних органів та їх близьких родичів

Правовою основою захисту працівників суду і правоохоронних органів та їх близьких родичів є Конституція України, цей Закон, Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України, Кодекс України про адмі­ністративні правопорушення, Митний кодекс України, закони України "Про статус суддів", "Про прокуратуру", "Про міліцію", "Про Службу без­пеки України", "Про оперативно-розшукову діяльність" та інші акти зако­нодавства України.

Розділ II. СПЕЦІАЛЬНІ ЗАХОДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ

Стаття 5. Види спеціальних заходів забезпечення безпеки

Для забезпечення безпеки працівників суду і правоохоронних органів та їх близьких родичів, недоторканності житла, а також збереження їх майна з урахуванням конкретних обставин можуть застосовуватися відпо­відно до законодавства такі заходи:

а) особиста охорона, охорона житла і майна;

б) видача зброї, засобів індивідуального захисту і сповіщення про не­ безпеку;

в) встановлення телефону за місцем проживання;

г) використання технічних засобів контролю і прослуховування теле­ фонних та інших переговорів, візуальне спостереження;

д) тимчасове розміщення у місцях, що забезпечують безпеку; є) забезпечення конфіденційності даних про об'єкти захисту;

317

є) переведення на іншу роботу, направлення на навчання, заміна доку­ментів, зміна зовнішності, переселення в інше місце проживання.

Стаття 12. Порядок здійснення заходів безпеки

Вирішення питань переселення в інше місце проживання, надання жи­лої площі, матеріальної допомоги в розмірі мінімальної заробітної плати чи посадового окладу за попереднім місцем роботи працівника суду або іншо­го правоохоронного органу та працевлаштування забезпечується органом, що прийняв рішення про вжиття спеціальних заходів забезпечення безпе­ки, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Стаття 13. Підстави і приводи для вжиття спеціальних заходів забезпечення безпеки

1. Підставою для вжиття спеціальних заходів забезпечення безпеки осіб, зазначених у статті 2 цього Закону, є дані, що свідчать про наявність реальної загрози їх життю, здоров'ю або майну.

2. Приводом для вжиття спеціальних заходів забезпечення безпеки працівника суду або правоохоронного органу та його близьких родичів мо­ же бути:

а) заява працівника або його близького родича;

б) звернення керівника відповідного державного органу;

в) отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози життю, здоров'ю, житлу і майну осіб, які підлягають захисту.

Розділ III. ОРГАНИ, ЯКІ ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ БЕЗПЕКУ, ЇХ ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ

Стаття 14. Органи, які приймають рішення про вжиття спеціальних заходів забезпечення безпеки

Рішення про вжиття спеціальних заходів забезпечення безпеки прий­мають:

а) керівники органів внутрішніх справ — щодо захисту працівників від­ повідного органу внутрішніх справ, державної лісової охорони, рибоохоро­ ни, митних органів, органів і установ виконання покарань та їх близьких родичів;

(Пункт "а" статті 14 із змінами, внесеними згідно із Законом № 312-ХІУ від 11.12.98)

б) керівники органів служби безпеки — щодо захисту працівників служби безпеки та органів системи Управління державної охорони, їх близьких родичів;

в) керівники прокуратури — щодо захисту працівників прокуратури та їх близьких родичів;

г) голова суду — щодо захисту працівників відповідного суду та інших органів, зазначених у статті 2 цього Закону, та їх близьких родичів;

д) керівники органів охорони державного кордону України щодо захис­ ту працівників цих органів та їх близьких родичів.

318

Стаття 15. Органи, які здійснюють заходи забезпечення безпеки

1. Здійснення спеціальних заходів забезпечення безпеки працівників суду і правоохоронних органів та їх близьких родичів покладається:

а) щодо працівників служби безпеки і органів системи Управління дер­ жавної охорони — на органи служби безпеки;

б) щодо працівників органів охорони державного кордону — на органи охорони державного кордону України;

в) щодо інших працівників, зазначених у статті 2 цього Закону, — на органи внутрішніх справ.

З цією метою у структурі зазначених органів створюються спеціальні підрозділи.

2. Безпека військовослужбовців забезпечується заходами, зазначеними у статті 6 цього Закону, які застосовуються з урахуванням перебування цих осіб на військовій службі.

Для захисту військовослужбовців командири військових частин (під­розділів) вживають таких заходів:

а) відрядження до іншої військової частини або військової установи;

б) переведення на нове місце служби.

Стаття 18. Права та обов'язки органів, які забезпечують безпеку осіб, взятих під захист

1. Орган, який приймає рішення про застосування заходів безпеки, має право:

а) витребувати необхідні матеріали та одержувати пояснення без про­ вадження слідчих дій за заявами і повідомленнями про загрозу безпеці осіб, взятих під захист;

б) вимагати від органів, які здійснюють заходи безпеки, застосування додаткових заходів;

в) скасовувати здійснювані заходи повністю або частково.

2. Органи, які здійснюють заходи безпеки, мають право:

а) визначати перелік заходів безпеки, засоби та методи їх застосуван­ ня, в разі необхідності — змінювати і доповнювати ці заходи;

б) вимагати від підзахисних осіб додержання умов здійснення заходів безпеки, а також виконання законних розпоряджень, пов'язаних із засто­ суванням цих заходів;

в) звертатися до органу, який приймає рішення про застосування захо­ дів безпеки, з клопотанням про вирішення питання щодо їх застосування стосовно осіб, взятих під захист, в процесі виконання ними своїх службо­ вих обов'язків, або про скасування здійснюваних заходів.

3. Органи, які забезпечують безпеку, зобов'язані:

а) негайно реагувати на кожен випадок протиправних дій, що став їм відомим, щодо осіб, зазначених у статті 2 цього Закону;

б) забезпечувати захист життя, здоров'я, гідності, житла та майна осіб, взятих під захист, відповідно до характеру загрози;

в) своєчасно повідомляти підзахисних осіб про зміну або скасування заходів щодо їх безпеки.

319

4. Органи, які забезпечують безпеку, повинні дотримувати законності та ставитися з повагою до прав і свобод громадян.

Відомості про заходи безпеки та осіб, взятих під захист, є інформацією з обмеженим доступом.

Стаття 19. Права та обов'язки осіб, взятих під захист

1. Особа, щодо якої прийнято рішення про застосування спеціальних заходів безпеки, має право:

а) знати про заходи безпеки, які застосовуються щодо неї;

б) вимагати від органу, який забезпечує безпеку, застосування додат­ кових заходів безпеки, передбачених цим Законом, або скасування яких- небудь із здійснюваних заходів;

в) оскаржити прокурору або до відповідного вищого органу, який за­ безпечує безпеку, незаконні рішення і дії посадових осіб, які забезпечують її безпеку.

2. Особа, взята під захист, зобов'язана:

а) виконувати законні вимоги органів, які забезпечують її безпеку;

б) негайно інформувати зазначені органи про кожний випадок погрози або протиправних дій щодо неї;

в) дбайливо ставитися до майна, зброї і документів, виданих їй в тим­ часове особисте користування для забезпечення безпеки;

г) використовувати видану зброю виключно в інтересах забезпечення свого захисту і виконання покладених на неї законом обов'язків.

Розділ IV. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НЕВИКОНАННЯ ОБОВ'ЯЗКІВ, УСТАНОВЛЕНИХ ЦИМ ЗАКОНОМ

Стаття 21. Відповідальність за невжиття заходів безпеки

Неприйняття рішень, несвоєчасне прийняття або прийняття недостат­ньо обрунтованих рішень, невжиття відповідних заходів безпеки працівни­ків суду і правоохоронних органів та їх близьких родичів відповідними по­садовими особами органів, зазначених у статтях 14 і 15 цього Закону, тяг­не за собою дисциплінарну чи кримінальну відповідальність, передбачену чинним законодавством.

Стаття 24. Контроль і нагляд за виконанням законодавства про захист працівників суду та правоохоронних органів

Контроль за забезпеченням захисту працівників суду, правоохоронних органів та їх близьких родичів здійснюють відповідно Міністр внутрішніх справ України, Голова Служби безпеки України, Генеральний прокурор України, Голова Верховного Суду України, Голова Державного комітету у справах охорони державного кордону України.

Нагляд за дотриманням законності при забезпеченні захисту працівни­ків суду, правоохоронних органів та їх близьких родичів здійснюється Ге­неральним прокурором України та підпорядкованими йому прокурорами.

Закон України

"Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві"

(Витяг) (Відомості Верховної Ради (ВВР) 1994, МИ, ст. 51)

(Вводиться в дію Постановою ВР № 3926-12 від 04.02.94, ВВР, 1994, № 18, ст.105)

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Поняття забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві

Забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судо­чинстві, тобто у виявленні, попередженні, припиненні, розкритті або роз­слідуванні злочинів, а також у судовому розгляді кримінальних справ, — це здійснення правоохоронними органами правових, організаційно-техніч­них та інших заходів, спрямованих на захист життя, житла, здоров'я та майна цих осіб від протиправних посягань, з метою створення необхідних умов для належного відправлення правосуддя.

Стаття 2. Особи, які мають право на забезпечення безпеки

Право на забезпечення безпеки шляхом застосування заходів, зазначе­них у статтях 1 і 7 цього Закону, за наявності відповідних підстав мають:

а) особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин або в ін­ шій формі брала участь чи сприяла у виявленні, попередженні, припиненні і розкритті злочинів;

б) потерпілий та його представник у кримінальній справі;

в) підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні представники;

г) цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином;

д) свідок;

є) експерт, спеціаліст, перекладач і понятий;

є) члени сімей та близькі родичі осіб, перелічених у пунктах "а" — "є" цієї статті, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них роб­ляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства.

Стаття 3. Органи, які забезпечують безпеку

1. До органів, які забезпечують безпеку осіб, зазначених у статті 2 цього Закону, належать державні органи, які:

а) приймають рішення про застосування заходів безпеки;

б) здійснюють заходи безпеки.

2. Рішення про застосування заходів безпеки приймається органом діз­ нання, слідчим, прокурором, судом, у провадженні яких знаходяться кри­ мінальні справи про злочини, у розслідуванні чи судовому розгляді яких брали або беруть участь особи, зазначені у статті 2 цього Закону, а також органом (підрозділом), що здійснює оперативно-розшукову діяльність, що-

320

11 1—378

321

до осіб, які брали участь або сприяли у виявленні, попередженні, припи­ненні і розкритті злочинів.

3. Здійснення заходів безпеки покладається за підслідністю на органи служби безпеки або внутрішніх справ, у складі структур яких з цією метою створюються спеціальні підрозділи. Безпека осіб, яких беруть під захист, якщо кримінальні справи знаходяться у провадженні прокуратури або су­ду, здійснюється за їх рішенням органами служби безпеки або внутрішніх справ.

Заходи безпеки щодо військовослужбовців здійснюються також коман­дирами військових частин.

Стаття 4. Правова основа забезпечення безпеки осіб,

які беруть участь у кримінальному судочинстві

Правовою основою забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кри­мінальному судочинстві, є Конституція України, цей Закон, Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси України, Закон України "Про опера-тивно-розшукову діяльність", інші закони.

Розділ II. ПРАВА І ОБОВ'ЯЗКИ ОСІБ, ЩОДО ЯКИХ ЗДІЙСНЮЮТЬСЯ

ЗАХОДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ, ТА ОРГАНІВ,

ЯКІ її ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ

Стаття 5. Права і обов'язки осіб, щодо яких здійснюються заходи забезпечення безпеки

1. Особи, взяті під захист, мають право:

а) подавати клопотання про вжиття заходів безпеки або про їх скасу­ вання;

б) знати про застосування щодо них заходів безпеки;

в) вимагати від органу дізнання, слідчого, прокурора, суду застосуван­ ня додаткових заходів безпеки або скасування здійснюваних заходів;

г) оскаржити незаконні рішення чи дії органів, які забезпечують безпе­ ку, до відповідного органу вищого рівня, прокурору або до суду.

2. Особи, взяті під захист, зобов'язані:

а) виконувати умови здійснення заходів безпеки і законні вимоги орга­ нів, які забезпечують безпеку;

б) негайно інформувати названі органи про кожен випадок погрози або протиправних дій щодо них;

в) поводитися з майном та документами, виданими їм у тимчасове ко­ ристування органом, який забезпечує безпеку, згідно з установленими за­ конодавством правилами.

Стаття 6. Права і обов'язки органів, які забезпечують безпеку

1. Орган, який приймає рішення про застосування заходів безпеки, має право:

а) витребувати необхідні матеріали та одержувати пояснення без про­вадження слідчих дій за заявами і повідомленнями про загрозу безпеці осіб, щодо яких приймається рішення про застосування заходів безпеки;

322

б) вимагати від органів, які здійснюють заходи безпеки, вжиття додат­ кових заходів;

в) скасовувати здійснювані заходи повністю або частково.

2. Органи, які здійснюють заходи безпеки, мають право:

а) визначати заходи безпеки, засоби та методи їх застосування, в разі необхідності змінювати і доповнювати ці заходи;

б) вимагати від осіб, взятих під захист, додержання умов здійснення заходів безпеки, а також виконання законних розпоряджень, пов'язаних із застосуванням цих заходів;

в) звертатися до органу дізнання, слідчого, прокурора, суду, у прова­ дженні якого знаходиться кримінальна справа, з клопотанням щодо прий­ няття рішення про застосування заходів безпеки при провадженні проце­ суальних дій або про скасування здійснюваних заходів.

3. Органи, які забезпечують безпеку, зобов'язані:

а) негайно реагувати на кожен випадок протиправних дій, що став їм відомим, стосовно осіб, зазначених у статті 2 цього Закону, вчинених у зв'язку з їх сприянням судочинству;

б) забезпечувати захист життя, здоров'я, житла і майна відповідно до характеру загрози;

в) своєчасно повідомляти осіб, взятих під захист, про зміну або скасу­ вання заходів щодо їх безпеки.

4. Органи, які забезпечують безпеку, повинні дотримувати законності і ставитися з повагою до прав та свобод громадян.

Відомості про заходи безпеки та осіб, взятих під захист, є інформацією з обмеженим доступом.

Розділ III. ЗАХОДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ

Стаття 7. Заходи забезпечення безпеки

1. Заходами забезпечення безпеки є:

а) особиста охорона, охорона житла і майна;

б) видача спеціальних засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку;

в) використання технічних засобів контролю і прослуховування теле­ фонних та інших переговорів, візуальне спостереження;

г) заміна документів та зміна зовнішності;

д) зміна місця роботи або навчання;

є) переселення в інше місце проживання;

є) поміщення до дошкільної виховної установи або установи органів со­ціального захисту населення;

ж) забезпечення конфіденційності відомостей про особу;

з) закритий судовий розгляд.

2. З урахуванням характеру і ступеня небезпеки для життя, здоров'я, житла та майна осіб, взятих під захист, можуть здійснюватися й інші захо­ ди безпеки.

п* 323

Стаття 19. Забезпечення безпеки осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі або у місцях із спеціальним режимом тримання

1. Безпека осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі або у міс­ цях із спеціальним режимом тримання, забезпечується заходами, зазначе­ ними у статті 8 цього Закону, за винятками, що випливають з вимог режи­ му їх тримання. Додатково до них можуть застосовуватися також такі за­ ходи:

а) переведення до іншого місця позбавлення волі або в інше місце із спеціальним режимом утримання;

б) окреме тримання.

2. Зміна запобіжного заходу, виду чи режиму відбування покарання здійснюється з додержанням вимог, передбачених чинним кримінальним, кримінально-процесуальним та виправно-трудовим законодавством.

Розділ IV. ЗАСТОСУВАННЯ І СКАСУВАННЯ ЗАХОДІВ БЕЗПЕКИ ЩОДО ОСІБ, ВЗЯТИХ ПІД ЗАХИСТ

Стаття 20. Підстави і приводи для вжиття заходів забезпе­чення безпеки

1. Підставою для вжиття заходів забезпечення безпеки осіб, зазначе­ них у статті 2 цього Закону, є дані, що свідчать про наявність реальної загрози їх життю, здоров'ю, житлу і майну.

2. Приводом для вжиття заходів забезпечення безпеки учасників кри­ мінального судочинства, членів їх сімей та близьких родичів може бути:

а) заява учасника кримінального судочинства, члена його сім'ї або близького родича;

б) звернення керівника відповідного державного органу;

в) отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози життю, здоров'ю, житлу і майну зазначених осіб.

Стаття 21. Підстави і приводи для скасування заходів безпеки

1. Підставою для скасування заходів безпеки, що здійснюються відпо­ відно до цього Закону, може бути:

а) закінчення строку конкретного заходу безпеки;

б) усунення загрози життю, здоров'ю, житлу і майну осіб, взятих під захист;

в) систематичне невиконання особою, взятою під захист, законних ви­ мог органів, що забезпечують безпеку, якщо ця особа письмово була попе­ реджена про можливість такого скасування.

2. Приводом для скасування заходів забезпечення безпеки учасників кри­ мінального судочинства, членів їх сімей та близьких родичів може бути:

а) заява учасника кримінального судочинства, члена його сім'ї або близького родича, щодо якого були застосовані заходи безпеки;

б) отримання достовірної інформації про усунення загрози життю, здо­ ров'ю, житлу і майну зазначених осіб.

Стаття 22. Порядок прийняття рішення про застосування і скасування заходів безпеки

1. Заходи щодо безпеки осіб, взятих під захист, застосовуються тіль­ ки за наявності підстав, зазначених у статті 20 цього Закону. Порядок здійснення заходів безпеки визначається цим Законом, іншими актами законодавства України.

2. Орган, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, дізнання, слідчий, прокурор, суд, одержавши заяву або повідомлення про загрозу безпеці особи, зазначеної у статті 2 цього Закону, зобов'язані перевірити цю заяву (повідомлення) і в строк не більше трьох діб, а у невідкладних випадках — негайно прийняти рішення про застосування або про відмову у застосуванні заходів безпеки. На своє рішення вони приймають мотиво­ вану постанову чи ухвалу і передають її для виконання органу, на який по­ кладено здійснення заходів безпеки. Ця постанова чи ухвала є обов'язко­ вою для виконання вказаними органами.

В разі наявності в заяві (повідомленні) про загрозу безпеці особи, за­значеної в статті 2 цього Закону, відомостей про злочин орган дізнання, слідчий, прокурор, суд або суддя в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством, приймає рішення про порушення чи відмо­ву у порушенні-кримінальної справи або про передачу заяви (повідомлен­ня) за підслідністю чи підсудністю.

Про прийняте рішення терміново в письмовій формі повідомляється за­явник.

3. Орган, якому доручено здійснення заходів безпеки, встановлює пе­ релік необхідних заходів і способів їх реалізації, керуючись при цьому кон­ кретними обставинами справи і необхідністю усунення існуючої загрози. Про заходи безпеки, умови їх здійснення та правила користування майном або документами, виданими з метою забезпечення безпеки, повідомляється особа, взята під захист.

Про вжиті заходи безпеки та їх результати орган, який здійснює захо­ди, інформує орган дізнання, слідчого, прокурора, суд або суддю, у прова­дженні якого знаходиться кримінальна справа, а в разі усунення загрози подає відповідному органу за місцем перебування особи, взятої під захист, клопотання про скасування заходів безпеки.

4. Орган, який здійснює заходи безпеки, і особа, яка береться під за­ хист, можуть укласти договір про умови застосування цих заходів та від­ повідальність сторін. ■

5. За наявності підстав для скасування заходів забезпечення безпеки органом, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, дізнання, слід­ чим, прокурором, судом виноситься мотивована постанова чи ухвала про їх скасування, яка письмово доводиться до відома особи, зазначеної у стат­ ті 2 цього Закону.

Це рішення може бути оскаржено зацікавленою особою прокурору або до відповідного вищого органу, що забезпечує безпеку.

324

325

Стаття 23. Обов'язки щодо виконання рішень про забезпечен­ня безпеки

Рішення органів, що забезпечують безпеку, прийняті в межах їх ком­петенції, є обов'язковими для виконання відповідними органами, підприєм­ствами, установами, організаціями та їх посадовими особами.

Розділ V. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НЕВИКОНАННЯ ОБОВ'ЯЗКІВ, УСТАНОВЛЕНИХ ЦИМ ЗАКОНОМ

Стаття 24. Відповідальність за невжиття заходів безпеки

Неприйняття, несвоєчасне прийняття рішення, невжиття, несвоєчасне вжиття або невжиття достатніх заходів щодо безпеки осіб, зазначених у статті 2 цього Закону, працівниками суду і правоохоронних органів тягне за собою дисциплінарну або кримінальну відповідальність.

Розділ VI. ФІНАНСУВАННЯ І МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕ­ЧЕННЯ ЗАХОДІВ БЕЗПЕКИ

Стаття 28. Контроль і нагляд за забезпеченням безпеки

1. Контроль за забезпеченням безпеки учасників кримінального судо­ чинства, членів їх сімей та близьких родичів здійснюють відповідно Мініс­ терство внутрішніх справ України і Служба безпеки України.

2. Нагляд за дотриманням законності при забезпеченні безпеки учас­ ників кримінального судочинства, членів їх сімей та близьких родичів здій­ снюється Генеральним прокурором України та підпорядкованими йому прокурорами.

Закон України "Про державну службу"

(Витяг)

(Відомості Верховної Ради (ВВР) 1993, № 52, ст. 490) Цей Закон регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність дер­жави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу. Він ви­значає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті.

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Державна служба і державні службовці

Державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, які зай­мають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного вико­нання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

326

Стаття 2. Посада і посадова особа

Посада — це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. Посадо­вими особами відповідно до цього Закону вважаються керівники та заступ­ники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

Стаття 3. Основні принципи державної служби

Державна служба грунтується на таких основних принципах: служін­ня народу України; демократизму і законності; гуманізму і соціальної спра­ведливості; пріоритету прав людини і громадянина; професіоналізму, ком­петентності, ініціативності, чесності, відданості справі; персональної відпові­дальності за виконання службових обов'язків і дисципліни; дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування; до­тримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

Стаття 4. Право на державну службу

Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної прина­лежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця прожи­вання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, пе­редбаченою Кабінетом Міністрів України.

Розділ II. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ

Стаття 7. Орган управління державною службою

Органом управління державною службою в державних органах та їх апараті є Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів Ук­раїни. Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів Украї­ни: прогнозує і планує потребу державних органів та їх апарату в кадрах; забезпечує разом з іншими державними органами реалізацію загальних на­прямів політики у сфері державної служби в державних органах та їх апа­раті; розробляє і вносить на розгляд Кабінету Міністрів України проекти нормативних актів з питань державної служби в державних органах та їх апараті; розробляє, координує і контролює здійснення заходів щодо підви­щення ефективності державної служби в державних органах та їх апараті; здійснює методичне керівництво проведенням конкурсного відбору держав­них службовців в державних органах та їх апараті; організує навчання і професійну підготовку державних службовців державних органів та їх апа­рату; контролює дотримання визначених цим Законом умов реалізації гро­мадянами права на державну службу; організує, координує та забезпечує умови для розвитку наукових досліджень з питань державної служби.

327

Розділ III. ПРАВОВИЙ СТАТУС ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ ТА ЇХ АПАРАТУ

Стаття 9. Особливості правового регулювання статусу державних службовців державних органів та їх апарату

Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради України та їх заступників, народних депутатів України, Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та членів Конституційного Суду Украї­ни, Голови та суддів Верховного Суду України, Голови та арбітрів Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України та його за­ступників регулюється Конституцією та спеціальними законами України. Регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного конт­ролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.

Стаття 10. Основні обов'язки державних службовців

Основними обов'язками державних службовців є: додержання Консти­туції України та інших актів законодавства України; забезпечення ефек­тивної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції; недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина; безпосереднє виконання покладених на них службових обов'язків, своє­часне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, роз^ поряджень і вказівок своїх керівників; збереження державної таємниці, ін­формації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню; постійне вдосконалення організації своєї робо­ти і підвищення професійної кваліфікації; сумлінне виконання своїх служ­бових обов'язків, ініціатива і творчість в роботі. Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень. У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов'яза­ний невідкладно в письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні — повідомити ви­щу за посадою особу.

Стаття 11. Основні права державних службовців

Державні службовці мають право: користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України; брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рі­шень; одержувати від державних органів, підприємств, установ і організа­цій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформа­цію з питань, що належать до їх компетенції; на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітни­ків і громадян; вимагати затвердження керівником чітко визначеного обся­гу службових повноважень за посадою службовця; на оплату праці залеж­но від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, дос-

віду та стажу роботи; безперешкодно ознайомлюватись з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення; на просування по службі з урахуванням квалі­фікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'язків, .' участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії; вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку служ­бовця, звинувачень.або підозри; на здорові, безпечні та належні для висо­копродуктивної роботи умови праці; на соціальний і правовий захист відпо­відно до його статусу; захищати свої законні права та інтереси у вищестоя­щих державних органах та у судовому порядку. Конкретні обов'язки та права державних службовців визначаються на основі типових кваліфіка­ційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інст­рукціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції.

Розділ IV. ПРОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ В ДЕРЖАВНИХ ОРГАНАХ ТА ЇХ АПАРАТІ

Стаття 15. Прийняття на державну службу

. Прийняття на державну службу на посади третьої — сьомої категорій, передбачених статтею 25 цього Закону, здійснюється на конкурсній основі, крім випадків, коли інше встановлено законами України. Порядок прове­дення конкурсу для вступу на державну службу регулюється Положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Дані про вакансії посад державних службовців підлягають публікації та поширенню через засоби масової інформації не пізніш як за один місяць до проведення конкурсу. За­бороняється вимагати від кандидатів на державну службу відомості та до­кументи, подання яких не передбачено законодавством України. Прези­дент України, Голова Верховної Ради України, члени Уряду України, глави місцевих державних адміністрацій мають право самостійно добирати та приймати осіб на посади своїх помічників, керівників прес-служб, радників і секретарів згідно з штатним розписом і категорією, що відповідає посаді (патронатна служба). Порядок перебування на державній службі таких осіб установлюється відповідними органами.

Стаття 16. Обмеження, пов'язані з проходженням державної служби

Державний службовець не має права вчиняти дії, передбачені стаття­ми 1 і 5 Закону України "Про боротьбу з корупцією".

(Частина перша статті 16 в редакції Закону № 358/95-ВР від 05.10.95)

Державні службовці не можуть брати участь у страйках та вчиняти ін­ші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного орга­ну. Інші обмеження, пов'язані з проходженням державної служби окреми­ми категоріями державних службовців, встановлюються виключно законо­давчими актами України.

328

329

Закон України "Про митну справу в Україні"

(Відомості Верховної Ради (ВВР) 1991, № 44, ст. 575)

Цей Закон відповідно до Декларації про державний суверенітет Украї­ни визначає правові основи організації митної справи в Україні, орієнтова­ної на формування спільного ринкового простору і митних союзів з іншими державами.

Стаття 1. Митна справа

Україна як суверенна держава самостійно створює власну митну сис­тему і здійснює митну справу. Митна справа є складовою частиною зов­нішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України. Митна спра­ва в Україні включає в себе встановлення порядку та організацію перемі­щення через митний кордон України товарів і предметів, обкладення ми­том, оформлення, здійснення контролю та інших заходів щодо реалізації митної політики в Україні. При здійсненні митної справи Україна дотримує визнаних у міжнародних відносинах систем класифікації та кодування то­варів, єдиної форми декларування експорту та імпорту товарів, митної ін­формації, інших загальноприйнятих міжнародною практикою норм та стан­дартів. Україна бере участь у міжнародному співробітництві з питань мит­ної справи.

Стаття 2. Митна територія і митний кордон

Територія України становить єдину митну територію, в межах якої Ук­раїна має виключну юрисдикцію щодо митної справи. Межі митної терито­рії України вважаються митним кордоном України. Митний кордон Украї­ни співпадає з державним кордоном України, за винятком випадків, перед­бачених частинами третьою і четвертою цієї статті. Митна територія Ук­раїни включає також території штучних островів та споруд, що створюються в економічній зоні України, над якими Україна має виключну юрисдикцію стосовно митної справи. Відповідно до законів України на те­риторії України можуть створюватися вільні митні зони, стосовно яких за­кони України, що регулюють митну справу, застосовуються з винятками, визначеними законодавчими актами України. Межі таких територій ста­новлять складову митного кордону України.

Стаття 3. Спільні митні зони і митні союзи

Спільні митні зони і митні союзи з іншими державами створюються Ук­раїною на підставі договорів.

(Стаття З із змінами, внесеними згідно із Законом № 3892-12 від 28.01.94)

Стаття 4. Керівництво митною справою

Загальне керівництво митною справою здійснюють Верховна Рада і Ка­бінет Міністрів України. Безпосереднє керівництво митною справою покла­дається на Державний митний комітет України.

330

Стаття 5. Митні органи України

Митні органи України безпосередньо здійснюють митну справу. Митні органи України становлять систему органів управління митною справою (митну систему), яка включає Державний митний комітет України, терито­ріальні митні управління, митниці та інші митні установи України.

(Частина друга статті 5 в редакції Закону № 3892-12 від 28.01.94)

Митні органи України, їх автомобільний транспорт, морські, річкові та повітряні судна мають розпізнавальний знак і прапор. Опис прапору і роз­пізнавального знаку затверджуються Верховною Радою України. Держав­ний митний комітет України створюється Президентом України. Положен­ня про Державний митний комітет України затверджується Президентом України.

(Частина четверта статті 5 в редакції Закону № 3892-12 від 28.01.94)

Територіальні митні управління створюються Кабінетом Міністрів Ук­раїни. Створення, реорганізація і ліквідація митниць та інших митних уста­нов України здійснюється Державним митним комітетом України за пого­дженням з Міністерством фінансів України.

(Частина п'ята статті 5 в редакції Закону № 3892-12 від 28.01.94)

Митні органи України у своїй діяльності взаємодіють з іншими держав­ними органами, підприємствами, установами, організаціями та громадяна­ми. Державні органи, установи та громадські організації не мають права втручатися в службову діяльність митних органів України, крім випадків, передбачених законами України.

Стаття 6. Компетенція митних органів України

Законодавством України встановлюється компетенція митних органів України щодо виконання таких функцій: а) захисту економічних інтересів України; б) контролю за додержанням законодавства України про митну справу; в) забезпечення виконання зобов'язань, які випливають з міжна­родних договорів України стосовно митної справи; г) використання засобів митно-тарифного та позатарифного регулювання при переміщенні через митний кордон України товарів та інших предметів; д) митного оформлен­ня та оподаткування товарів та інших предметів, що переміщуються через митний кордон України; є) комплексного контролю разом з Національним банком України за валютними операціями; є) здійснення заходів щодо за­хисту інтересів споживачів товарів і додержання учасниками зовніш­ньоекономічних зв'язків державних інтересів на зовнішньому ринку з учас­тю Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків України; ж) створення сприятливих умов для прискорення товарообігу та товаро— і пасажиропо-току через митний кордон України; з) боротьби з контрабандою та іншими порушеннями митних правил; и) співробітництва з митними та іншими ор­ганами зарубіжних країн, а також з міжнародними організаціями з питань митної справи;

331

(Пункт "и" статті 6 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3892-12 від 28.01.94)

і) ведення митної статистики.

Стаття 7. Посадові особи митних органів України

Посадовими особами митних органів України можуть бути тільки гро­мадяни України. Посадовим особам митних органів України присвоюються спеціальні звання, які встановлюються законами України. Посадові особи митних органів України, які вчинили неправомірні дії при виконанні служ­бових обов'язків, несуть відповідальність згідно із законами України. Шко­да, заподіяна фізичним і юридичним особам неправомірними діями посадо­вих осіб' митних органів при виконанні такими особами службових обов'яз­ків, відшкодовується на загальних підставах.

Стаття 8. Переміщення через митний кордон України товарів та інших предметів

Товари та інші предмети переміщуються через митний кордон України під митним контролем. Переміщення через митний кордон України товарів та інших предметів підлягає митному оформленню.

Стаття 9. Мита і митні збори

Обкладення митом товарів та інших предметів, які переміщуються че­рез митний кордон України, здійснюється відповідно до Закону України "Про Єдиний митний тариф". Ставки митних зборів визначаються Кабіне­том Міністрів України на підставі Митного кодексу України. Мита і митні збори належать Україні, якщо інше не випливає з її договорів.

Стаття 10. Митне законодавство

Митна справа в Україні регулюється цим Законом, Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність України", Митним кодексом Украї­ни, Законом України "Про Єдиний митний тариф", іншими законодавчими актами України, прийнятими відповідно до цього Закону.

Стаття 11. Міжнародні договори України

Україна дотримує зобов'язань, що випливають з її міжнародних догово­рів. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, які містяться в цьому Законі та інших законодавчих актах України про митну справу, то застосовуються правила міжнародного договору.

Указ Президента України "Про Державну митну службу України"

(Витяг) (В редакції Указу № 216/98 від 23.03.98)

(Із змінами, внесеними згідно з Указом Президента № 1090/98 від 01.10.98) З метою вдосконалення організаційної структури митної системи, поси­лення митного контролю, боротьби з контрабандою та порушеннями мит-

них правил, зміцнення виконавської дисципліни співробітників митної сис­теми, відповідно до пункту 15 статті 106 Конституції України постановляю:

1. Утворити на базі Державного митного комітету України, що ліквіду­ ється, Державну митну службу України (далі — Держмитслужба) як центральний орган виконавчої влади. Митну справу також здійснюють регіональні митниці, митниці, спеціалізовані митні управління та організа­ ції, які утворюються у встановленому порядку. Установити, що Держ­ митслужба є правонаступником ліквідованого Державного митного ко­ мітету України стосовно його зобов'язань, прав та обов'язків.

2. Визначити, що основними завданнями Держмитслужби є: захист економічних інтересів України, сприяння розвитку зовнішньоекономічних зв'язків; контроль за додержанням вимог митного законодавства України; використання засобів митного регулювання торговельно-економічних від­ носин з урахуванням пріоритетів розвитку економіки, створення сприятли­ вих умов для участі України у міжнародному співробітництві; удосконален­ ня митного контролю, митного оформлення і оподаткування товарів та ін­ ших предметів, що переміщуються через митний кордон України; здійснен­ ня за участю Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України заходів щодо захисту інтересів споживачів товарів і додержання учасниками зовнішньоекономічних зв'язків державних інтересів на зовніш­ ньому ринку; створення сприятливих умов для прискорення товарообігу та збільшення пасажиропотоку через митний кордон України; боротьба з контра­ бандою, здійснення заходів щодо запобігання порушенню митних правил.

4. Держмитслужбі для боротьби з контрабандою, особливо з контра­бандою наркотиків, підакцизних і високоліквідних товарів, зброї, вибухів­ки, культурних та історичних цінностей, здійснення митного контролю за енергоносіями, іншими товарами і транспортними засобами під час їх пере­міщення митною територією України утворити Центральну енергетичну митницю, а у зонах діяльності регіональних митниць — відділення по бо­ротьбі з контрабандою і порушеннями митного законодавства, підпорядку­вавши їх безпосередньо Держмитслужбі.

6. Держмитслужбі: вжити заходів щодо посилення боротьби з коруп­цією, хабарництвом, зловживанням службовим становищем серед співро­бітників митних органів та забезпечення безпеки в Держмитслужбі, для чого утворити в системі митних органів відповідні структурні підрозділи; створити національну систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців митної справи у складі Академії митної служби Украї­ни (м. Дніпропетровськ) як головної навчально-методичної установи і цент­рів підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів у містах Києві та Хмельницькому; здійснювати координацію заходів щодо боротьби з контра­бандою наркотиків, забезпечити взаємодію в цій сфері з Державним комі­тетом у справах охорони державного кордону України, Міністерством внутрішніх справ України і Службою безпеки України; зосередити кіноло-гічні підрозділи, що спеціалізуються на пошуку наркотиків, у пунктах про­пуску через державний кордон України на каналах контрабандного перемі­щення наркотиків.

332

333

ЗАТВЕРДЖЕНО

Указом Президента України

від 8 лютого 1997 року № 126/97

Положення "Про Державну митну службу України"

(Витяг)

1. Державна митна служба України (Держмитслужба) є цен­ тральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення в життя державної митної політики, організовує функціонування митної системи, здійснює керівництво дорученою йому сферою управління, несе відпові­ дальність за її стан і розвиток.

2. Держмитслужба у своїй діяльності керується Конституцією України та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів Ук­ раїни, а також цим Положенням. Держмитслужба у встановленому поряд­ ку в межах своєї компетенції вирішує питання, що випливають із загально­ визнаних норм міжнародного права та укладених Україною міжнародних договорів.

3. Основними завданнями Держмитслужби є: 1) захист економічних інтересів України, сприяння розвитку зовнішньоекономічних зв'язків; 2) контроль за додержанням вимог митного законодавства України; 3) ви­ користання засобів митного регулювання торговельно-економічних відносин з урахуванням пріоритетів розвитку економіки, створення сприятливих умов для участі України у міжнародному співробітництві; 4) удосконалення мит­ ного контролю, митного оформлення і оподаткування товарів та інших пред­ метів, що переміщуються через митний кордон України; 5) здійснення за учас­ тю Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України заходів що­ до захисту інтересів споживачів товарів і додержання учасниками зовніш­ ньоекономічних зв'язків державних інтересів на зовнішньому ринку; 6) створення сприятливих умов для прискорення товарообігу та збільшен­ ня пасажиропотоку через митний кордон України; 7) боротьба з контра­ бандою, здійснення заходів щодо запобігання порушенню митних правил.

4. Держмитслужба відповідно до покладених на неї завдань: 1) визна­ чає і здійснює в межах своїх повноважень економічні та організаційні за­ ходи щодо реалізації митної політики; 2) проводить роботу з удосконалення контролю за додержанням вимог митного законодавства України; 3) здійснює митно-тарифне і позатарифне регулювання під час переміщення товарів та ін­ ших предметів через митний кордон України; 4) здійснює контроль за додер­ жанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон Украї­ ни; 5) розробляє і подає Кабінету Міністрів України проекти програм роз­ витку та вдосконалення системи митної служби, соціального захисту її працівників, забезпечення органів митної служби транспортом, технікою, спеціальними засобами та іншими матеріальними ресурсами, бере участь у підготовці відповідних державних програм; 6) забезпечує своєчасне і повне внесення до державного бюджету мита, а також коштів, що надходять від діяльності органів митної служби і підлягають зарахуванню до бюджету;

334

7) сприяє розвитку зовнішньоекономічних зв'язків, у тому числі шляхом розширення мережі митниць; 8) співробітничає відповідно до міжнародних договорів та законодавства України з митними та іншими органами інозем­них держав, міжнародними організаціями у митній сфері, розробляє і ра­зом з Міністерством закордонних справ України або за погодженням з ним подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо укладення та денонсації міжнародних договорів України у цій сфері; укладає та денонсує міжнарод­ні договори з питань, що належать до її компетенції; 9) керує діяльністю органів митної служби, створює, реорганізовує та ліквідовує у встановле­ному порядку регіональні митниці, митниці, спеціалізовані митні управлін­ня та організації; 10) розробляє та здійснює самостійно або у взаємодії з іншими органами виконавчої влади заходи щодо запобігання контрабанді, порушення митних правил та їх припинення; 11) уживає разом з Міністер­ством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України, Міністерством культури і мистецтв України та за участю інших органів виконавчої влади заходів, спрямованих на недопущення незаконного вивезення за кордон цінностей, що становлять національне, історичне або культурне надбання українського народу; 12) здійснює у встановленому порядку провадження у справах про порушення митних правил; 13) контролює відповідно до за­конодавства України проведення органами митної служби дізнання у спра­вах про контрабанду та здійснення ними провадження у справах про пору­шення митних правил; 14) забезпечує реалізацію заходів щодо захисту прав споживачів товарів, які ввозяться в Україну; 15) організовує виконан­ня вимог законодавства України щодо збереження природних ресурсів і охорони довкілля на території органів митної служби; 16) узагальнює прак­тику застосування законодавства з питань, що належать до сфери її повно­важень, та у встановленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України; 17) організовує виконання актів за­конодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією в межах і в порядку, встановлених законодавством; 18) веде державну статистику, подає статистичні дані згідно із законодавством України; 19) забезпечує гласність у діяльності органів митної служби, збереження посадовими осо­бами цих органів державної та службової таємниць; 20) ознайомлює через засоби масової інформації суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та громадян з митним законодавством України; 21) фінансує в межах своїх повноважень заходи, спрямовані на розвиток митної справи; 22) реалізовує разом з Головним управлінням державної служби при Кабінеті Міністрів України державну кадрову політику, організовує підготовку, перепідготов­ку та підвищення кваліфікації фахівців з митної справи; 23) організовує ре­конструкцію і будівництво пунктів пропуску через державний кордон для автомобільного сполучення; 24) здійснює у межах повноважень, визначе­них законодавством України, функції з управління майном підприємств, установ, організацій, що належать до сфери її управління; 25) виконує інші функції, що випливають з покладених на неї завдань.

5. Держмитслужба має право: 1) представляти Кабінет Міністрів Ук­раїни за його дорученням у міжнародних організаціях та під час укладання міжнародних договорів України; 2) проводити в межах своєї компетенції

335

переговори і укладати угоди з органами та установами іноземних держав; 3) залучати спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій (за погодженням з їхніми керівниками) до розгляду питань, що належать до її компетенції; 4) утворювати в разі потреби за погодженням з іншими заінтересованими центральними органа­ми виконавчої влади в межах своєї компетенції комісії та експертні групи; 5) одержувати безоплатно від центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій інформацію, документи і мате­ріали, а від Міністерства статистики України — статистичні дані, необхід­ні для виконання покладених на неї завдань; 6) скликати у встановленому порядку наради з питань, що належать до її компетенції.

6. Держмитслужба здійснює свої повноваження безпосередньо та че­ рез регіональні митниці, митниці, спеціалізовані митні управління та орга­ нізації.

7. Держмитслужба у процесі виконання покладених на неї завдань взаємо­ діє з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, а та­ кож з відповідними органами інших держав.

Указ Президента України