§ 3. Механізм суїцидальної поведінки

Розглянемо ще один феномен, який має пряме чи побічне відно­шення до віктимології, — суїцидальну поведінку. Суїцид (від лат. зиісійіит — самогубство) — навмисне заздалегідь обдумане позбавлення себе життя, один з видів насильницької смерті. Пара-

130

суїцид — це невдала спроба самогубства. Термін "суїцидологія" виник у 70-ті роки XX ст. Ним позначається галузь теоретичних і прикладних досліджень феномена самогубства.

Винятково людська властивість самозагибелі існує як "зворот­ний бік" її саморегулюючої поведінки. В її основі лежить самозруй-нування людини через прийняття свідомого рішення про це.

У різні історичні епохи у різних соціальних прошарках самогуб­ство мало діаметрально протилежні моральні оцінки. У деяких наро­дів воно розглядалося як спосіб гідно піти з життя (наприклад, ма­сове самогубство переможених у релігійних війнах, ритуальне само­губство вдів і слуг правителів в Індії та Китаї, харакірі в Японії, буд­дійські самоспалення). Поряд з цим історія з давніх часів фіксує "персональні" самогубства, мотиви яких мало чим відрізняються від сучасних.

Необхідно зазначити, що починаючи з 30-х років у радянській науковій і періодичній літературі не було жодного повідомлення про самогубство (за винятком випадків, коли воно розцінювалося як на­слідок психічного захворювання). Тільки у 1989 р. вперше у газеті "Комсомольская правда" були опубліковані деякі статистичні дані з цього питання. За останні десятиріччя у зв'язку з перетворенням са­могубства на руйнівну хворобу, яка дедалі більше насувається на суспільство, суїцидологія утвердилась як самостійна галузь науки. Створено Міжнародну асоціацію із запобігання самогубствам, збіль­шується кількість різних наукових центрів і агентств щодо профі­лактики цього явища. В Україні у великих містах, у тому числі в Києві, працюють кабінети соціально-психологічної допомоги.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), у 2-й половині XX ст. самогубства вийшли на четверте місце серед причин смертності з тенденцією до постійного зростання: 400 — 600 тис. осіб у рік на планеті кінчають життя самогубством. Кіль­кість же тих, хто вчинив замах на самогубство, у 8—10 разів біль­ша. Відповідно до критеріїв ВООЗ психічне здоров'я нації перебу­ває під загрозою, якщо число суїцидів перевищує 20 випадків на 100 тис. населення (рівень суїцидальної активності). Серед країн з високим її рівнем — Латвія (42,5 суїцида), Литва (42,1), Естонія (38,2), Росія (37,8), Угорщина (35,9).

За даними Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії, Україна теж увійшла до числа країн з високим рівнем суїцидальної активності. При цьому цей показник весь час підвищується: 19 — у 1988 р. та 29,8 — у 1999 р. Смертність серед чоловіків від самогубств у 3 рази вища, ніж серед жінок. Найбіль­ший відсоток самогубств припадає на людей похилого віку. Серед

« 131

чоловіків, яким виповнилося 70 років, добровільно пішли з життя 72,3 на 100 тис. населення.

Де ж ті чинники, які ведуть людину на добровільну смерть? Від­повідь може бути такою: самогубство у всіх випадках є проявом складної взаємодії суїцидальних якостей особи і соціального середо­вища. Це положення стало домінуючим у сучасній суїцидології. З-поміж її концепцій найбільшого поширення набула теорія соціаль­но-психологічної дезадаптації.

Дезадаптація — це непристосованість, конфлікт особи з со­ціальним середовищем. Він може бути зовнішнім або внутрішнім. Конфлікт, який перейшов поріг дезадаптації, називається кризою або кризовою ситуацією. Об'єктивно дезадаптація проявляється у невідповідності поведінки особи її соціальній ролі та ситуації, що ви­ливається у компенсаторні форми поведінки. Суб'єктивно — це ши­рока гама психоемоційних переживань. При перевищенні порогу дезадаптації відбувається неадекватна реакція особи. Несподіваний суїцид на фоні, здавалося б, зовнішнього благополуччя може стати одним з її проявів. Такий підхід дає можливість охарактеризувати суїцид і споріднені з ним форми аутоагресивної поведінки як край­ній вияв соціально-психологічної дезадаптації індивіда. Суїцид мож­на трактувати як неадекватну форму реагування на зовнішні обста­вини, спосіб "виходу з гри" за неможливості перейти на новий рі­вень адаптації. Поняття дезадаптації логічно об'єднує багато різних мотивів суїцидальної поведінки і дає змогу уникнути недоліків яко­гось однолінійного підходу.

Існує універсальний як для норми, так і патології механізм суї-циду (див. рис. 1 на с. 133).

Звичайно, наведена схема є спрощеною, але вона наочно де­монструє процес скочування людини до самогубства.

Стрижнем дезадаптації є крах базових ціннісних орієнтацій осо­би, що у повсякденності називається втраченим сенсом життя. Цей момент простежується як у випадках, віднесених до норми, так і за явних психічних аномалій. Крах ціннісних орієнтацій — це і профе­сійне фіаско, і втрата близької людини, і загроза здоров'ю або сек­суальній потенції — явища у кожному разі індивідуальні, але вреш­ті-решт соціально значимі для особи. Цей стан відображає так звану аподафічну кризу (втрата особою своєї "точки опори"). Втративши таку опору, людина йде, як правило, на самогубство.

Способи позбавити себе життя у різних країнах мають свої варіації, однак відмічені і загальні тенденції. Повішання — основ­ний спосіб суїциду в усьому світі. Наступний за поширеністю спосіб

132

Негативні соціальні фактори		Особисті деформації

Конфліктні ситуації

С оціально-психологічна дезадаптація

К рах ціннісних орієнтацій

П рОВОКуЮЧІ ЗОВНІШНІ ЧИННИКИ +

мотиваційна готовність

П рийняття рішення піти з життя

Парасуїцид

С уїцид

Р ис. 1. Механізм суїцидальної поведінки

133

самогубства — це застосування вогнепальної зброї. Наприклад, у США, де ця зброя найбільш доступна, вона використовується в 60 % суїцидів. У Канаді, де вогнепальна зброя менш доступна, з її допомогою вчинюється 30 % самогубств. Часто спостерігаються отруєння (наприклад, у США свідоме передозування лікарських препаратів відмічається у 18 % самогубств). Дослідники також вва­жають, що певний відсоток дорожньо-транспортних пригод з єдиною жертвою — це фактично приховані суїциди. Зауважимо, що, як пра­вило, особи, які бажають позбавити себе життя, не заявляють про це оточуючим. Тільки 15—25 % людей, які вчиняють самогубства, залишають прощальні записки.

Детермінанти суїцидальної поведінки дуже різні. Вони містяться у біологічній, психологічній і соціальній сферах життя людини. Нез­важаючи на те, що люди здебільшого чинять самогубство в екстре­мальних умовах, якими для багатьох є розлучення, смерть рідних, нерозділене кохання, втрата роботи, неможливість отримати освіту тощо, більшість експертів стверджує, що це лише зовнішні чинники суїциду. Значна частина людей, які позбавляють себе життя, страж­дають від депресій, що свідомо приховуються і не лікуються. Оскіль­ки депресія лежить в основі самогубства, вивчення причин її виник­нення може допомогти краще з'ясувати механізм суїциду.

Деякі вчені вважають, що особи, які страждають тими чи інши­ми психічними захворюваннями, вчиняють близько 90 % усіх само­губств. Соматичні хвороби теж збільшують ризик суїциду, особливо коли вони супроводжуються депресією, тяжкими іпохондричними переживаннями. Майже третина дорослих, що скоїли самогубство, страждали різними соматичними недугами. Доведено також, що рі­вень самогубств тісно корелює зі ступенем соціальної інтеграції лю­дини, тобто залежить від того, як індивід почуває себе у значимому для нього соціумі.

Погіршення соціально-економічної ситуації теж негативно впли­ває на рейтинг суїциду. Так, більшість самогубств в Україні відбула­ся на фоні кризових явищ в усіх сферах життя (затримки у виплаті заробітної плати, зростання цін на всі товари і послуги, безробіття, соціальна незахищеність і т. п.), що призвело до різкого зубожіння широких верств населення і дестабілізації морально-психологічного клімату в суспільстві¹.

Досвід роботи служб соціально-психологічної допомоги як у на­шій державі, так і за кордоном свідчить, що самогубствам у багатьох

¹ Названі соціально-економічні чинники є спільними як для суїциду, так і злочин­ності. Ось чому суїцидальна поведінка тісно пов'язана з кримінологічними проблемами.

випадках можна запобігти. Успіх цієї справи залежить від своєчас­ного виявлення осіб, схильних до суїциду, проведення з ними інди­відуальної роботи, усунення факторів, що обумовлюють такі дії, на­дання даним особам відповідної соціальної і психологічної допомоги. Тут не можна заощаджувати кошти, бо немає тієї ціни, якої було б не варто заплатити за врятування людського життя.

Як бачимо, проблеми віктимології та суїцидальної поведінки мають велике значення не тільки для кращого розуміння злочиннос­ті та жертв злочинів і самогубств, а й для практичної діяльності із запобігання цим явищам.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть умови формування та становлення віктимології як само­ стійного напрямку кримінології.

1. Що таке віктимність поведінки жертви злочину?

2. Які обставини об'єктивного і суб'єктивного характеру впливають на віктимність жертви злочину?

3. Що таке віктимна ситуація і як вона впливає на вчинення зло­ чину?

2. Що таке суТцид і що лежить в основі суіцидальноТ поведінки?

4. Як впливає рівень соціально-економічного розвитку суспільства на рівень суїциду в ньому?

134

135

Глава 8. Попередження злочинів

§ 1. Поняття попередження злочинів

§ 2. Цілі, завдання, функції та межі профілактики злочинів

§ 3. Система профілактики злочинів

§ 4. Класифікація профілактичних заходів

§ 5. Методи та форми попереджувальної діяльності

§ 1. Поняття попередження злочинів

З розвитком людства діяльність, що її проводять у сфері охорони правопорядку, зазнала значних змін. Найважливішою з них є та, що міри кримінального покарання почали співвідноситися із заходами попередження злочинів, причому в багатьох країнах світу, в тому числі в Україні, цим заходам надається пріоритетне значення. Впер­ше проблему попередження злочинів поставив один з основополож­ників кримінології — італієць Ч. Беккарія у своїй книзі "Про злочи­ни і покарання", яка вийшла у світ 1764 р.

Сьогодні попередження злочинів розуміється як предметно іс­нуюча система соціального регулювання, що охоплює спеціалізовані органи і формування громадськості, які, застосовуючи досягнення науки, намагаються забезпечити виконання чинних законів.

Попереджувальна діяльність надзвичайно різноманітна, що ві­дображається передусім у спеціальній термінології. Крім категорії "попередження злочинів", що застосовується для визначення родо­вого поняття, використовуються також "профілактика", "запобіган­ня", "припинення". На жаль, дотепер у кримінологічній літературі відсутнє жодне концептуальне розуміння відповідних понять та їх співвідношення. Тривалі дискусії, безсумнівно, породжували і далі породжують відому плутанину, а в ряді випадків — істотні супереч­ності щодо розв'язання проблем попередження злочинів. Виходячи з цих міркувань, доцільно визначити такі дискусійні положення.

Деякі автори не ототожнюють поняття "попередження" та "про­філактика", надаючи кожному окреме тлумачення та різний логіч­ний обсяг¹. Зазначимо, що запропонована термінологічна дискусія стосовно розмежування цих понять, що визначають одне й те саме явище, явно недоцільна, оскільки не має теоретичного та практич-

Юрвдична енциклопедія. — К., 1999. — Т. 2. — С. 513—514.

ного сенсу, є явно надуманою, поглиблює понятійну плутанину, змушує вчених "переключатися" з аналізу змісту явища на його етимологічну оболонку. Доцільно пригадати, що термін "профілак­тика" перейшов у кримінологію з медичної практики масових щеп­лень проти хвороб. Тут мається на увазі не можлива хвороба кон­кретного індивіда. Таким чином можемо визначити кримінологічну профілактику як попередження негативного впливу криміногенних факторів (причин та умов) безвідносно до конкретного злочину.

Отже, як вважає А. Ф. Зелінський, профілактика не має на увазі конкретний злочин, а забезпечується через попередження кри­міногенних ситуацій, їх усунення, ослаблення дії криміногенних факторів, захисту об'єктів від посягань тощо. Поряд з тим, запобі­гання злочинам спрямоване на перешкоджання здійсненню злочин­ного наміру конкретної особи до початку посягання на стадіях вияв­лення наміру або готування до злочину. Припинення направлене на злочинну діяльність, що вже розпочалася, та має за мету забезпечи­ти ненастання її шкідливих наслідків¹.

Попередження злочинів — це найгуманніший засіб підтримки правопорядку, забезпечення безпеки охоронюваних правом ціннос­тей. Здійснення його, поряд із захистом суспільства від злочинних посягань, уберігає також нестійких громадян від подальшого мо­рального падіння, не даючи їм стати злочинцями, і тим самим по­збавляє їх від кримінального покарання. Попередження злочинів є найефективнішим засобом боротьби зі злочинністю, оскільки кримі­нально-правові заходи мають обмежений характер.

Поняття "попередження злочинів" може тлумачитися у вузько­му (кримінально-правовому) і широкому (соціально-політичному) значенні. Під кримінально-правовим попередженням розуміють превентивні заходи, які здійснюються у процесі призначення пока­рання та його виконання. У такому плані ідея попередження злочи­нів пронизує всю систему кримінально-правових, кримінально-про­цесуальних і кримінально-виконавчих інститутів.

Разом з тим практика боротьби зі злочинністю показує, що для справжнього попередження злочинів потрібно виходити з більш ши­роких позицій — економічних, соціально-політичних, моральних, психологічних, правових тощо. Такий підхід дає можливість сформу­лювати це поняття у широкому значенні, яке включає в себе різні антикриміногенні заходи державних органів і громадських організа­цій. Йдеться про те, щоб не допустити існування злочинності у май­бутньому, а в найближчій перспективі — якомога більше скоротити

¹ ЗелинскийА. Ф. Криминология: Курслекций. — Харьков, 1996. — С. 141—142.

136

137

її прояви у суспільстві. Попередження злочинів є системою дій щодо антисуспільних явищ та їх детермінант з метою зниження рівня зло­чинності й усунення криміногенних факторів.

Отже, попередження злочинів розглядається як соціально-право­вий процес, що обмежує або ліквідує чинники, які детермінують злочинність. У найзагальнішому вигляді попередження злочинів за­безпечується всією сукупністю заходів, що їх здійснюють державні органи і громадські організації, спрямованих на вдосконалення сус­пільних відносин і поліпшення життя народу.

У зв'язку з цим визначення предмета попередження злочинів як наукової дисципліни зводиться до того, щоб встановити його співвід­ношення з предметом кримінології. Є дві точки зору на цю пробле­му. Ряд авторів, погляди яких найпоширеніші, вважає, що теорія по­передження злочинів є складовою частиною кримінології¹. Інші стверджують, що теорія попередження злочинів вже "відокремила­ся" від кримінології, оскільки багато її проблем не вкладається у ме­жі предмета кримінології². Ми вважаємо, що попередження злочи­нів, як наукова дисципліна, спирається на теоретичні положення кримінології і широко ними користується, але не зводиться тільки до них. Ця частина кримінології має більш прикладний характер.

Предметом теорії попередження злочинів³ є: 1) поняття попере­джувальної діяльності; 2) її види, форми, рівні; 3) суб'єкти й об'єкти цієї діяльності; 4) організаційні та правові основи; 5) тактика і мето­дика здійснення попереджувальних заходів; 6) особливості попере­дження окремих видів злочинів. Усі ці елементи тісно пов'язані між собою, обумовлюють один одного, і відповідно зміст навчально­го курсу виступає не як механічна сукупність знань, а як їх систе­ма. Даний навчальний курс складається із Загальної і Особливої частин.

У Загальній частині дається характеристика попереджувальної діяльності як наукової дисципліни — її предмет і система, виникнен­ня і розвиток, місце в системі наук, основний понятійний апарат,

¹ Див.: Криминология. — М., 1979. — С. 3—4.

² Див.: Аванесов Г. А. Криминология и социальная профилактика. — М., 1980. — С. 409-416.

³ Тут доречно зауважити, що багато вчених застосовують термін "попередження зло­ чинності". На нашу думку, це не зовсім коректно, адже попередити можна те, чого ще немає в дійсності. Злочинність, як соціальне явище, вже об'єктивно існує, тому її не можна попередити. З нею можна тільки боротися, протидіяти їй, долати її. Попереджати можна окремі злочини, які ще не вчинені, але можуть бути вчинені, якщо їх не попере­ дити. Тому більш доцільно говорити про "попередження злочинів" як систему заходів їх запобігання.

138

мета, завдання, принципи, функції. Крім того, у цій частині розгля­даються компетенція суб'єктів попереджувальної діяльності, її види, класифікація попереджувальних заходів, тактика й методика їх здійснення, прогнозування і планування заходів боротьби зі злочин­ністю, організація взаємодії між суб'єктами цієї діяльності. В Особ­ливій частині увага приділяється як детермінантам, так і заходам попередження окремих видів злочинів: неповнолітніх та молоді, ре­цидивної, організованої, професійної, насильницької злочинності, у сфері економіки, необережних злочинів, "фонових явищ" тощо.

Тепер необхідно визначитися з понятійним апаратом теорії попе­редження злочинів. У науковій літературі та законодавчих актах ви­користовуються такі терміни, як "попередження", "профілактика", "запобігання", "превенція". Чимало вчених вкладають у ці поняття неоднаковий зміст, виходячи з різних рівнів, напрямів та видів попе­реджувальної діяльності¹.

На наш погляд, розрізнення цих понять є надуманим, таким, що суперечить буквальному змісту зазначених слів. Адже кожне з них означає одне й те саме: щось упередити, не допустити. Всі ці слова є взаємозамінними синонімами. Тому заходи рівнозначно можуть бути або попереджувальні, або профілактичні, або запобіжні, або превентивні. Так само діяльність однаково може бути або попере­джувальна, або профілактична, або запобіжна, або превентивна. Все це — одне й те саме. В основу ж розмежування попереджуваль­ної діяльності за рівнями, напрямами, видами має бути покладений аналіз її змісту, а не вживання в одних випадках терміна "попере­дження", а в інших — "профілактика".

Боротьба зі злочинністю як соціальним явищем завжди передба­чає ефективну профілактику конкретних злочинів. У зв'язку з цим поняття профілактики можна розуміти як у вузькому, так і в широ­кому значенні. У широкому трактуванні — це недопущення злочи­нів взагалі, тобто утримання окремих членів суспільства від злочин­них дій. Можна сказати й інакше: це діяльність щодо недопущення порушень норм кримінального права членами суспільства. У вузько­му значенні під профілактикою розуміють діяльність, по-перше, що­до виявлення й усунення детермінант конкретних злочинів; по-дру­ге, виявлення осіб, здатних до вчинення злочинів, і проведення з ни­ми відповідної роботи.

¹ Див., наприклад: Аванесов Г. А. Криминология и организация предупреждения преступлений. - М., 1995. - С. 125-126.

139

Профілактика у широкому розумінні підпорядкована завданням боротьби зі злочинністю як явищем, у вузькому — попередженню конкретних злочинів з боку окремих осіб. На індивідуальному рівні профілактика злочинів включає також їх відвернення і припинення. Коли попереджувальна діяльність виявилася малоефективною, тоді й виникає потреба у відверненні чи припиненні злочину. Відвернен­ня застосовується на стадії готування до злочину, а припинення — на стадії замаху на злочин. Таким чином, попередження (профілак­тика) і відвернення та припинення злочинів тісно взаємопов'язані. Всі вони підпорядковані загальним завданням боротьби зі злочин­ністю.

Профілактика злочинів відрізняється від інших видів соціального управління своєю цілеспрямованістю на зміцнення безпеки право-охоронюваних цінностей — інтересів держави, суспільства, прав і свобод громадян — шляхом усунення факторів, які детермінують злочинні дії. Ще одна ознака профілактики злочинів полягає у тому, що вона є цілісною системою. Як і будь-яка система, вона має інфор­маційне забезпечення, головним елементом якого є правові норми, що регулюють попереджувальну діяльність.

Отже, під профілактикою (попередженням) злочинів треба розуміти особливий вид соціального управління, який поклика­ний забезпечити безпеку правоохоронюваних цінностей і поля­гає у розробці та здійсненні спеціальних заходів щодо виявлення й усунення детермінант злочинності, а також справлянні за­побіжного впливу на осіб, схильних до протиправної поведінки.

Найважливішими складовими профілактики злочинів є органи, організації, особи, які здійснюють запобіжні заходи, а також самі ці заходи. Істотним для теорії і практики боротьби зі злочинністю є виявлення специфіки дій суб'єктів профілактики і відповідно мас­штабів здійснюваних ними запобіжних заходів та аналіз конкретної спрямованості цих заходів. Зауважимо, що питання про рівні профі­лактики злочинів не дістало однозначного вирішення. Найбільш обгрунтованою є точка зору О. М. Яковлєва, який виділяє три рівні попередження злочинів:

1) загальносоціальна профілактика, тобто попереджувальна діяльність, що здійснюється у суспільстві в цілому;

2. профілактика у соціальних групах і колективах;

3. індивідуальна профілактика (рання і безпосередня)¹.

Д ив.: Яковлев А. М. Индивидуальная профилактика преступного поведений. Горький, 1977. - С. 5.

Виділяють також четвертий рівень — профілактику злочинів на регіональному або галузевому рівні¹.

Розглядаючи структуру профілактики злочинів під кутом зору конкретної спрямованості превентивних заходів, можна виділити два види цієї діяльності. До першого з них — загальної профілакти­ки — належать заходи, мета яких полягає у створенні об'єктивних умов, що виключають або утруднюють вчинення злочинів. Другий вид — індивідуальну профілактику — становлять заходи, спрямова­ні на недопущення злочинної поведінки з боку конкретної особи.

Складнішу будову структури попереджувальної діяльності дає Г. А. Аванесов. Він поділяє профілактику злочинів на: загальну, спеціальну й індивідуальну, а також на моральну, кримінально-пра­вову, кримінологічну та спеціальну². Зазначимо, що поділ профілак­тики на два види — загальну та індивідуальну — міцно закріпився у діяльності органів внутрішніх справ.

Під загальною профілактикою злочинів треба розуміти діяльність щодо виявлення детермінант злочинності, а також розробку і здійснення заходів, спрямованих на їх усунення чи нейтралізацію. Така діяльність здійснюється державними органами та громадськими організаціями і зачіпає інтереси всіх членів су­спільства.

Разом з тим, детермінанти злочинів, до якої б сфери соціальної дійсності вони не належали, діють лише опосередковано — через особу, схильну до злочинної поведінки. З урахуванням цього попе­реджувальний вплив має здійснюватися не тільки на зовнішні (сто­совно особи) фактори, а й на саму особу. Сукупність взаємопов'яза­них виховних та примусових заходів впливу на особу з метою недо­пущення вчинення нею злочину становить індивідуальну профілак­тику злочинів. Виділяючи індивідуальну профілактику в особливий вид попереджувальної діяльності, слід пам'ятати, що вона нерозрив­но пов'язана із заходами загальної профілактики, оскільки остання є тим фундаментом, на якому будується вся індивідуальна робота з правопорушниками.

У науковій літературі можна зустріти і більш конкретизоване ви­значення індивідуальної профілактики — як системи цілеспря­мованого, організованого, з урахуванням педагогічних вимог ви­ховного впливу на свідомість, почуття, волю профілактованої

¹ Дра.-.БлувштейнЮ.Д., ЗьіринМ.И., РомановВ. В. Профилактика преступлений. — Минск, 1986. - С.27.

² Див.: Аванесов Г. А. Криминология и социальная профилактика. — М., 1980. — С. 339-401.

140

141

особи з метою усунення, нейтралізації, блокування у неї нега­тивних і одночасно формування позитивних якостей, стерео­типів і звичок законослухняної поведінки¹.