§ 4. Обставини, що сприяють вчиненню злочинів

Елементами криміногенної ситуації є обставини, які сприяють вчиненню злочинів. Ці обставини різноманітні. Вони можуть бути пов'язані з недоліками в діяльності державних чи громадських орга­нізацій, мати місце на виробництві і в родині, у школі і серед най­ближчого оточення індивіда. Ці обставини полегшують вчинення злочину, створюють умови для настання суспільно небезпечних на­слідків. До таких обставин належать:

1. недоліки в діяльності державних установ (тяганина, бюрокра­ тизм), незадовільна робота правоохоронних органів (приховування злочинів від обліку, необгрунтована відмова у порушенні криміналь­ них справ, інші порушення законності);

2. недоліки в системі господарювання (ненадійна охорона май­ на, незадовільний стан обліку і контролю, проблеми в матеріально- технічному забезпеченні тощо);

3. упущення в ідеологічній та культурно-виховній роботі, нена- лагодженість сфери дозвілля;

4. вади у сімейному, шкільному і трудовому вихованні;

5. пияцтво, наркоманія, токсикоманія, паразитизм, проституція;

6. згубний вплив побутового оточення з антисуспільною спрямо­ ваністю.

До недоліків у діяльності правоохоронних органів належать:

• відсутність на сьогоднішній день цілісної системи боротьби зі злочинами, її планування, програмування та фінансування;

• недостатнє залучення широких верств населення до профі­ лактичної роботи та формалізм у діяльності існуючих громадських формувань щодо попередження злочинів та інших правопорушень;

¹ Див.: Шибутиани Т. Социальная психология. — М, 1969. — С. 94.

— відсутність належної координації і взаємодії як між правоохо­ронними органами, так і громадськими формуваннями.

Подібні обставини можуть мати протиправний або навіть зло­чинний характер (наприклад, неналежний контроль у якій-небудь сфері соціального життя).

Перелічені вище обставини є не причинами злочинів, а умовами, оскільки самі по собі вони не викликають їх вчинення, а лише допо­магають цьому.

Попередження конкретного злочину досягається впливом не тільки на його причини, а й на умови його вчинення. У багатьох ви­падках усунути обставини, які допомагають вчиненню злочинів, значно легше, ніж усунути самі причини. Тому вплив на обставини криміногенної ситуації, попередження її виникнення, усунення або нейтралізація — найважливіші напрями профілактичної діяльності органів внутрішніх справ.

Під механізмом злочинної поведінки розуміється зв'язок і взаємодія зовнішніх факторів об'єктивної дійсності і внутрішніх, психічних процесів та станів, що обумовлюють (детермінують) усві­домлене і вольове рішення діяти (бездіяти), спрямовують і контро­люють його виконання.

Механізм злочинної поведінки включає в себе три ланки: моти­вацію злочину; планування злочинних дій; виконання злочину і на­стання суспільно небезпечних наслідків.

До першої ланки входять потреби особи, її інтереси, ціннісні орієнтири, установки, які породжують мотиви, злочинної поведінки.

У другій ланці механізму злочинної поведінки мотивація вже конкретизується у план протиправного вчинку. Суб'єкт визначає безпосередні цілі й об'єкти своїх дій, а також засоби, місце і час вчинення злочину, приймаючи відповідне рішення.

Третя ланка — безпосереднє вчинення злочину. Вона охоплює як злочинні дії (бездіяльність) суб'єкта, так і настання злочинного наслідку.

Виходячи з усього вищесказаного можна зробити висновок, що детермінанти злочинів лежать, з одного боку, у морально-психоло­гічних якостях особи (внутрішній момент), а з іншого — у криміно­генних ситуаціях і соціальних суперечностях та негараздах, які об'єктивно існують у нашому суспільстві (зовнішній момент).

118

119

Питання для самоконтролю

1. В чому полягає сутність взаємозв'язку причин і умов злочинності та конкретного злочину?

2. Розкрийте механізм формування криміногенної мотивації.

3. Яка роль соціального середовища в механізмі формування кримі­ ногенної мотивації?

4. Розкрийте причинний зв'язок конкретного злочину.

5. Що необхідно розуміти під криміногенною ситуацією і яка її роль в механізмі індивідуальної злочинної поведінки?

6. Яка роль умов у вчиненні конкретного злочину?

Глава 7. Проблеми віктимології та суїцидальної поведінки

§ 1. Становлення віктимології як самостійного напрямку криміно­логічних досліджень

§ 2. Особа потерпілого та її кримінологічне значення. Класифіка­ція жертв злочинів

§ 3. Механізм суїцидальної поведінки

§ 1. Становлення віктимології як самостійного напряму кримінологічних досліджень

У кримінологічних дослідженнях минулого головна увага приді­лялась поведінці злочинця, а потерпілий від злочину в основному фі­гурував як учасник кримінального процесу. Разом з тим, взаємоз­в'язок злочинця і потерпілого має важливе кримінологічне значен­ня. Серед осіб, що стикаються зі злочинами, є насамперед їх жерт­ви. Тож ігнорувати їх роль у механізмі злочинної поведінки було б помилково.

Ідея про врахування ролі жертви у вчиненні злочину трап­ляється ще у далеких від нас пам'ятках світової культури¹. Але сис­тематичні наукові дослідження у цьому напрямі почалися лише на­прикінці 40-х — на початку 50-х років XX ст. і пов'язуються перш за все з книгою німецького вченого Г. Гентіга "Злочинець та його жертва" (1948 р.). Він започаткував нову галузь у кримінологічній науці — віктимологію (від лат. уісііта— жертва і грец. 1о§оз — сло­во вчення, що разом означає вчення про жертву). Гентіг розробив вчення про жертву злочину з такою повнотою, що жоден наступний дослідник цієї проблеми не міг обійтися без його основоположних ідей, зокрема думки про те, що відношення "жертва—злочинець" тісно пов'язані зі злочином. Це дає можливість не тільки комплекс­но підійти до цього феномена, а й робити прогнози стосовно осіб, які у майбутньому можуть стати жертвами злочинів, а також точніше визначати рівень латентної злочинності.

Чільне місце у віктимологічних дослідженнях посідають праці Р. Гассера, І. Маттеса, Б. Мендельсона, А. Фаттаха та інших. Най-

Див., наприклад, праці Ч. Беккаріа "Про злочин та покарання", Л. Фейєрбаха "До­кументальне викладення визнаних злочинців", Ф. Діаса "Убивство і його мотиви" та ін.

120

121

більш інтенсивно віктимологія розвивається у США, Великій Брита­нії, Франції, Німеччині, Швеції, Японії. Так, у Токіо в 1974 р. ви­йшла друком двотомна праця "Злочин і жертва — віктимологія в Японії".

У колишньому СРСР поглиблена розробка питань віктимології почалася з середини 60-х років завдяки працям відомого криміноло­га Л. В. Франка, який доводив, що віктимологія здатна відкрити но­ву сторінку в карній політиці держави і практиці боротьби зі злочин­ністю. Проблемам особи і поведінки потерпілого були присвячені та­кож праці В. С. Мінської, Д. В. Ривмана, В. Я. Рибальської, В. В. Романова, В. І. Полубинського та інших вчених¹.

В останні роки віктимологічні дослідження активізувались у всьому світі. У 1973 р. створено Міжнародне віктимологічне това­риство (м. Мюнстер, Німеччина), яке вже провело низку міжнарод­них симпозіумів та конгресів. У роботі IX конгресу (серпень 1997 р., м. Амстердам) вперше взяли участь українські кримінологи.

Зарубіжні вчені розрізняють віктимологію у широкому і вузько­му її розумінні. У широкому значенні віктимологія має право на са­мостійне існування, оскільки вивчає як жертви злочинів, так і жерт­ви певних соціальних та природних явищ (війн, стихійних лих то­що). В такому аспекті вона може вважатися окремою наукою, а не тільки частиною кримінології. Віктимологія ж у вузькому значенні — це кримінальна віктимологія, тобто галузь знань саме про жертву злочину та її роль у генезисі злочинної поведінки, а тому є частиною науки кримінології.

Практика свідчить про збільшення кількості потерпілих від зло­чинів в Україні. Так, порівнюючи перші півріччя 1997 і 1998 рр., можна побачити, що їх число зросло від 64011 до 73460 осіб (на 14,8 %). Серед потерпілих за вказаний період 1998 р. від заподіян­ня смерті постраждало 3513 осіб, шкоди здоров'ю — 14525. Мате­ріальної шкоди зазнали 169,5 тис фізичних та юридичних осіб на су­му 147 млн. гривень².

Звичайно, виникнення й розвиток нового напряму у науці — процес тривалий, який потребує розробки концептуальних засад, створення спеціального понятійного апарату тощо. Нині віктимоло­гія оперує такими основними поняттями: а) потерпілий (жертва

Д ив., наприклад: Франк Л. В. Некоторьіе теоретические вопросн становлення со-ветской викгимологаи // Потерпевший от преступления. — Владивосток, 1974; РивманД. В. Викгамологаческие факторьі и профилактика преступлений. — Л., 1975; Палубинский В. И. Виктимологические аспекти профилактики преступлений. — М., 1980; Романов В. В. Основьі криминальной виктимологии. — Минск, 1980.

² Див.: Вісник Верховного Суду України. — 1998. — № 3. — С. 39.

злочину); б) зв'язок "злочинець — потерпілий" як певне відношен­ня або ситуація; в) віктимізація; г) віктимність. Розглянемо ці по­няття докладніше.

Потерпілий (жертва злочину). В основу цього поняття покла­дено визначення потерпілого, що міститься у ст. 49 КПК України, як особи, якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду. Базуючись на цьому визначенні, віктимологічна характеристика потерпілого охоплює більш широке коло ознак. Жертва у віктимології — це особа або певна спільнота людей, якій прямо чи опосередковано заподіяно якусь шкоду від злочинного по­сягання. Таке широке розуміння особи потерпілого дає можливість комплексно дослідити всі її ознаки. Конкретніше це питання буде розглянуто далі.

Зв'язок "злочинець — потерпілий". Виходячи з положень філо­софії, вітчизняні кримінологи насамперед відрізняють об'єктивні та суб'єктивні зв'язки. Об'єктивний зв'язок існує між потерпілими і злочинцями незалежно від того, знають вони один одного чи ні. їх об'єднує час і місце вчинення злочину. У деяких випадках злочин­них посягань об'єктивний зв'язок між різними незнайомими людьми перетворює їх на співпотерпілих (потенційних або реальних) і часто обумовлює їхню поведінку, спільні дії. Суб'єктивний зв'язок "злочи­нець — жертва" має місце тільки тоді, коли вони знають одне одно­го. Зв'язок "злочинець — жертва" у віктимологічному плані розгля­дається не тільки як відношення, а й як тривала подія, що існує у певному просторі й часі і зміст якої визначає поведінку потерпілих, їх взаємодію зі злочинцями до, під час, а іноді й після вчинення зло­чину.

Велике значення має також ситуація вчинення злочину. Злочи­нець, як і потерпілий, діє не тільки відповідно до реальної ситуації, а й так, як він її сприймає та інтерпретує. У процесі взаємодії зло­чинця і потерпілого виникає віктимокриміногенна ситуація, за якої вчиняється злочин.

Зв'язок "злочинець — жертва" може розглядатися і як певний стан, коли в одній особі "уживаються" злочинець і жертва одночас­но або чергуючись. Поєднання ролей злочинця і жертви в одній осо­бі — теж можливий варіант, що відображає різноманітність кримі­нальної поведінки.

Віктимність — це така соціально-психологічна сукупність рис особи, яка обумовлює високу вірогідність стати об'єктом злочинно­го посягання. Треба зауважити, що віктимність — це якісний показ­ник; чим вища віктимність особи, тим більша ймовірність того, що вона стане жертвою злочину.

122

123

Віктимізація — це процес перетворення особи або групи осіб на реальну жертву, а також результат такого процесу; віктимізува-ти означає перетворити когось на жертву злочину.

Віктимна ситуація — життєва обстановка, що складається у зв'язку з якостями особи чи поведінкою потенційної жертви, коли виникає реальна можливість заподіяти їй шкоду.

Сказане свідчить, що віктимологія — це галузь (напрям) кримінології, яка вивчає кількісну і якісну характеристики жертв злочинів, закономірності їх взаємовідносин зі злочинця­ми для вдосконалення форм і методів попередження злочиннос­ті.

Віктимологічна профілактика — це сукупність державних і громадських заходів, спрямованих на попередження злочинності шляхом зниження у населення в цілому чи окремих громадян ризи­ку стати жертвою злочинних посягань.

Загальна віктимологічна профілактика полягає у виявленні вік-тимогенних факторів і вжитті заходів щодо їх усунення чи нейтралі­зації. Індивідуальна віктимологічна профілактика складається з виявлення осіб з підвищеною віктимністю і проведення з ними за­хисно-виховних заходів, спрямованих на зниження ризику стати жертвою злочину.

Рівень віктимності (коефіцієнт) за особами обчислюється з кількості потерпілих від злочинів за певний період часу на тій чи ін­шій території і загальної кількості населення з розрахунку на 1000, 10000, 100000 тис. осіб. Виражається у відносних цифрах за фор­мулою:

/7-1000-10000-100000

Н

Кво =

де Кво — коефіцієнт віктимності за особами; П — кількість по­терпілих від злочинів; Н — все населення регіону.

Спеціальну (вибіркову) віктимність обчислюють за формулою: П_с-1000-10000-100000

Н

Квсо =

де Квсо — коефіцієнт спеціальної віктимності за особами (вік­тимність окремих видів злочинів); Пс — кількість потерпілих від певних видів злочинів; Н — все населення регіону.

Структура віктимності відображає питому вагу окремих видів жертв злочинів, яким заподіяно шкоду, в загальній кількості потер­пілих за певний період часу на тій чи іншій території.

124

Поведінка людини за своєю природою може бути не тільки пра­вомірною чи злочинною, а й ризикованою, бездумною, розбещеною, провокаційною, а тому небезпечною для самої себе, що відповідно збільшує ризик стати "мішенню" для злочинних посягань. Разом з тим, це не фатальна властивість особи. У принципі ступінь віктим­ності будь-якої людини може бути зведений до нуля. Все залежить від того, чи людина вибирає найбільш оптимальний варіант поведін­ки, аби не створювати віктимну ситуацію.

Вина потерпілого. Вина — це не тільки юридичне поняття, а й соціально-психологічна категорія, яка має моральне значення. Зав­дання віктимології — розробити критерії вини потерпілого у співвід­ношенні з провиною особи, яка вчинила злочин, у межах їх спільної відповідальності перед суспільством, іншими громадянами та самим собою. Віктимологію цікавить також проблема правомірності опору злочинним посяганням, включаючи самозахист, самодопомогу і са­моконтроль. Характер протидії злочинцеві показує, якою мірою і яким способом потерпілий чинив йому опір.

Відшкодування шкоди, завданої потерпілому. Суть проблеми полягає у тому, які оптимальні форми участі держави, суспільства, самого злочинця у процесі ліквідації чи пом'якшенні наслідків зло­чину для його жертви. Одним із шляхів розв'язання даної проблеми може бути створення спеціального компенсаційного фонду в системі страхування, але кращим виходом є його бюджетне фінансування. Наприклад, в Японії у 1980 р. був прийнятий Закон про грошові ви­плати жертвам злочинів, відповідно до якого потерпілі, а також чле­ни їхніх сімей у разі заподіяння їм шкоди можуть одержати грошові компенсації від держави, якщо вони не отримали їх від злочинців або не користуються якимось іншим видом державної допомоги. Як­що злочинець і потерпілий є членами однієї родини або потерпілий заслуговує на осуд за те, що сам спровокував злочин, дія названого закону на нього не поширюється.

Функції віктимології в основному аналогічні функціям кримі­нології, але в центрі уваги тут перебуває жертва злочину.

Перш за все це пізнавальна функція, яка полягає у вивченні осо­би потерпілого, станів віктимності та віктимізації з тим, щоб розро­бити відповідні засоби їх попередження. Це також інформаційне за­безпечення віктимологічної профілактики різних видів злочинів, на­дання рекомендацій щодо розкриття та розслідування діянь, вчине­них за наявності взаємозв'язку між злочинцем і жертвою. Завданням віктимології є встановлення більш повної картини ла­тентної злочинності шляхом виявлення потерпілих від невідомих чи

125

прихованих злочинів, а також вдосконалення механізмів відшкоду­вання шкоди потерпілому на справедливій основі.

Прикладна функція віктимології визначається тим, що її знання використовуються у правотворчій і правозастосовній діяльності, зокрема при індивідуалізації відповідальності підсудних з урахуван­ням поведінки потерпілих, а також для розробки науково обгрунто­ваних заходів віктимологічної профілактики злочинів.