§ 2. Взаємодія особи і середовища як причина вчинення злочину

Для розкриття сутності даного явища не обійтися без встанов­лення взаємозв'язку об'єктивного (зовнішнього) і суб'єктивного (особистого) у всьому їх різноманітті. Поза таким підходом будь-який кримінологічний аналіз причин злочинів не може бути плід­ним. Характер цієї взаємодії ніколи не повторюється і залежить від специфіки злочину й особи самого злочинця. В одних випадках на перший план висуваються об'єктивні чинники, в інших — суб'єк­тивні. Безпосередньою причиною злочину є складна взаємодія об'єктивних і суб'єктивних факторів.

Вітчизняний кримінолог А. Й. Міллер, виходячи з того, що лю­дина є активною, свідомою і самокерованою істотою, що джерелом її активності виступають суперечності між нею і навколишнім сві­том, між її потребами і можливостями їх задоволення, що ці супе­речності розв'язуються через предметну діяльність, яка являє собою

С тручков Н. А. Советская исправительно-трудовая политика и ее роль в борьбе с преступностью. — Саратов, 1970. — С. 103.

двоєдиний процес суб'єктивації об'єктивного та об'єктивації суб'єк­тивного, дає таке визначення причини конкретного злочину: "При­чиною злочину є діалектична взаємодія криміногенних факторів со­ціального середовища (зовнішніх умов) і антисуспільних властивос­тей особи (внутрішніх умов), яка призводить індивіда до вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним зако­ном як злочинне"¹.

Розкриття причини злочину безпосередньо пов'язане з проник­ненням у механізм злочинної поведінки. Під останнім розуміють зв'язок і взаємодію зовнішніх факторів об'єктивної дійсності та внутрішніх психічних процесів і станів, що детермінують рішення вчинити злочин, скеровують і контролюють його виконання².

Для пояснення причин конкретних злочинів не застосовна кате­горія фатальної обумовленості та тісного зв'язку між несприятливи­ми соціальними умовами формування особи і вчиненим нею злочи­ном. Взаємодія особи і середовища не може розумітися як щось та­ке, що автоматично призводить до формування антисуспільних якостей і становлення особи на злочинний шлях. Розглядати при­чинність за принципом "стимул—реакція" було б спрощенням. Вплив зовнішнього середовища відбувається опосередковано, через власне сприйняття індивіда, його моральні погляди, переконання, світорозуміння та уявлення про добро і зло. Його дії завжди підконт­рольні свідомості і волі (крім стану неосудності, але тоді й немає складу злочину).

Отже, помилково називати якісь соціальні умови (обставини) причинами злочинів, як це часто-густо робилося у радянській кримі­нології. Таке невірне твердження випливало з метафізичного трак­тування причинно-наслідкового зв'язку, коли причина і наслідок розглядалися окремо одне від одного (тут — сама по собі причина, там — сам по собі наслідок). У діалектичній інтерпретації причина і наслідок — це дві сторони одного й того ж відношення, єдність двох протилежностей, які існують одночасно. Кожний наслідок має одну причину і багато умов, що були задіяні в процесі його детермі­нації. Причина є причиною тільки у взаємозв'язку з даним наслі­дком, у якомусь одному відношенні. В інших відношеннях їх зв'язок має інший характер. Тому детермінація не зводиться лише до при­чинних відношень. Останні є тільки одним з її моментів.

Миллер А, И. Противоправное поведение несовершеннолетних (генезис и ранняя профилакгика). — К. 1985. — С. 140; Його ж. Категорії причинності в понятійному апараті кримінології // Філософська думка. — 1982. — № 1. — С. 92.

² Див.: Механизм преступного поведения. — М., 1981. — С. 30.

110

111

Детермінація включає в себе й такі різновиди відношень, як ста­тистичні, кореляційні, функціональні та інші зв'язки. Проте глибо­кий розгляд детермінації потребує звернення до причинності, бо за своєю природою вона є генетичним зв'язком — причина породжує наслідок із сукупності необхідних і достатніх умов, а породивши йо­го, перестає бути причиною.

Встановлення значимості об'єктивних і суб'єктивних чинників, що детермінують злочинну поведінку, якоюсь мірою можливе за ра­хунок визначення їхньої спільності, типовості, наскільки вони регу­лярно виявляються на рівні маси злочинів і злочинності в цілому. Це дає змогу оцінити силу їх криміногенності та намітити відповідні заходи запобіжного характеру.

В сутність безпосередньої мотивації як внутрішніх детермінант поведінки можна проникнути через різноманітні форми її прояву, адже вплив макро- і мікросередовища переломлюється через життє­ві позиції індивіда, його свідомість у широкому розумінні слова. В одних випадках на перше місце висуваються зовнішні умови, в яких перебуває суб'єкт; в інших — його власні соціально-психоло­гічні властивості, що набули антисуспільної спрямованості.

Взаємодія об'єктивних і суб'єктивних чинників (факторів), яка виражається формулою "ситуація (привід) — особа — діяння", ви­ступає в різних варіаціях: 1) особа з чітко вираженою антисуспіль­ною спрямованістю — ситуація, що не має значення для злочинної поведінки; 2) особа з відносно стійкою антисуспільною спрямованіс­тю — ситуація, сприятлива для вчинення злочину; 3) особа зі слабо вираженою антисуспільною спрямованістю — ситуація, що прово­кує злочин. Ступінь сформованості антисуспільних властивостей особи і її реакція на конкретну ситуацію найбільш чітко виявляють­ся у мотивації. Вона може бути стійкою, притаманною поведінці ін­дивіда в цілому, і ситуаційною або випадковою, не властивою для даної особи, яка раніше була законослухняною. Настільки ж поміт­на і різниця мотивів злочинів, що лежать в основі протиправної по­ведінки, — від глибоко укорінених, антигромадських за змістом (на­приклад, хуліганських), до соціально нейтральних (що співпадають зі звичайною поведінкою) або змушених мотивів дії, властивих ексцесу оборони, порушенням умов крайньої необхідності тощо. Осуджується не сам мотив і не потреби, інтереси, емоції, що лежать у його основі, а злочинні засоби та способи їх задоволення. Не осу­джується суспільством і своєрідна мотивація необережності поза суспільно небезпечними, злочинними наслідками вчинених дій або утримання від них.

112

Виявлення типових чинників, що впливають на злочинність, дає можливість вивести закономірності детермінації, а, отже, обрати найбільш раціональні шляхи їх нейтралізації й усунення. У криміно­логічних дослідженнях саме цьому питанню нерідко не надається належного значення. Дослідники досить часто ставлять в один ряд і найчастіше повторювані (типові) чинники, і ті, що проявляються порівняно рідко. їх неоднакова значимість, з одного боку, може свід­чити про випадковий вплив деяких із них, а з іншого — про стійкі закономірності проявів. Звісно, не виключено, що взяті окремо як чинники, що рідко виявляються, насправді вони здійснюють більш значний детермінуючий вплив за наявності певних умов, що випали з уваги дослідника. Проте основна увага в будь-якому разі має бути надана нейтралізації та усуненню насамперед тих чинників, кримі­ногенне значення яких типове. Це не означає відсутність потреби вивчення й атиповості впливу деяких із них, оскільки вони теж мо­жуть вказати шлях проникнення у справжні причини вчинення зло­чинів, але це все-таки виняток із прояву загальних закономірностей. Безпосередня мотивація вчиненого злочину може не вкладатися в повсякденне уявлення про неї, бути незначною, непоясненною або глибоко схованою від зовнішнього сприйняття. Проте це зовсім не означає, що сам злочин безмотивний або що справжні причини вчи­нення злочину можна звести до якогось одного чинника, об'єктив­ного або суб'єктивного, поза їх взаємодією між собою.

У кримінологічній літературі найчастіше підкреслюється значен­ня криміногенного впливу середовища на особу. При цьому особли­ва увага справедливо приділяється мікросередовищу — сфері безпо­середнього спілкування індивіда. Проте саме мікросередовище заз­вичай розглядається як щось статичне, яке існує лише в даний мо­мент або безпосередньо напередодні вчинення злочину. У тих же випадках, коли вказується на криміногенні фактори, які сформували особу злочинця в минулому, то однозначно відзначається роль нес­приятливого оточення у сфері сімейно-побутових відносин, дозвіл­ля, навчання чи праці, але при цьому упускається з виду динамізм особистих стосунків з іншими людьми.

Внутрішня структура будь-якого мікросередовища може різнити­ся, але її основу становить мала соціальна група, що впливає на осо­бу безпосередньо і найсильніше. Тут же міститься предметно-речове (матеріальне) середовище, яке оточує людину в побуті, на роботі, особистому житті, в умовах якого вона здійснює свою життєдіяль­ність. Під малою групою розуміється соціальна спільність людей, об'єднаних єдністю мети, які взаємодіють один з одним безпосеред­ньо. У такій групі завжди існують певні норми, правила поведінки

113

(формальні й неформальні), які в загальному вигляді сприймаються усіма учасниками. Це створює умови для досягнення спільної мети. Інтереси групи в ідеальному випадку кожним суб'єктом сприй­маються як свої власні, незалежно від їх змісту. Це зовсім не виклю­чає, що учасники групи можуть при цьому мати і свої власні цілі й інтереси, наприклад, вигоду, користь для себе особисто. Проте спільність групових цілей і обраних групою засобів їх досягнення об'єднує учасників у єдине ціле.

Спілкування з іншими людьми має для кожного індивіда різне значення, що позначається поняттям референтності (особливої цін­ності, важливості для нього). "Еталоном" може бути будь-яка група, але криміногенне значення мають насамперед асоціальні і кримі­нальні угруповання, які стають для особи референтними.

Така загальна схема взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників, які детермінують конкретний злочин. їх криміногенність може змі­нюватися у досить широких межах, що не дає можливості пояснити різні види злочинів за допомогою якогось головного чинника неза­лежно від того, належить він до об'єктивних чи суб'єктивних детер­мінант, їх взаємозв'язок має комплексний характер і стосовно кож­ного окремого випадку своєрідний. Наприклад, у рецидивістів домі­нують суб'єктивні чинники — стійка антисуспільна спрямованість особи, яка сама створює передумови для вчинення злочину. Зовніш­ні чинники при цьому відсуваються на другий план. Вони лише в минулому зіграли свою роль, сформувавши таку особу, взаємодіючи з нею. У той же час значна частина осіб, які вчинили злочин упер­ше, не характеризуються міцними антисуспільними установками, звичками. Вони вступають у конфлікт із законом у результаті про­вокуючих або скрутних зовнішніх обставин. Вчинене нерідко нега­тивно оцінює сам винний. У таких випадках, очевидно, можна гово­рити про моральну нестійкість особи, що не стала бар'єром для вчи­нення злочину. Нарешті, вчинене іноді вступає у суперечність з внутрішнім, у цілому позитивним змістом особистої спрямованості, ставши сплетінням випадково сформованих обставин, конфліктної ситуації, що дістала помилкове, неправильне рішення. Така ситуація може бути викликана як об'єктивними, так і суб'єктивними причи­нами. Зовнішніми обставинами, що провокують злочин, можуть бу­ти сімейні негаразди і побутові конфлікти, у тому числі протиправна поведінка потерпілого, недооцінка несприятливої ситуації, учасни­ком якої суб'єкт став випадково, а іноді його власна аморальна по­ведінка чи ігнорування якихось соціальних вимог.

У початківців злочинної поведінки, хоч і щоразу по-новому, чіт­ко простежуються різного роду відхилення у моральному формуван-

ні особистості, розвитку її соціальних властивостей, відповідальних за зміст поведінки. Варто лише виключити із загального ланцюга де­термінації цю ланку, як вона вся розпадеться. Навпаки, зовнішні се­редовища можуть змінюватися іншими, що веде до цього ж резуль­тату, то спричинюючи або провокуючи його безпосередньо, то відда­ляючись від самого факту вчинення злочину в минулий вплив на особистість.

Домінуючу криміногенну значимість можуть набувати й окремі психофізичні якості особи. Так, на перше місце в деяких злочинах висуваються емоції (афективна поведінка), в інших — почуття (вчи­нення злочину на грунті ревнощів), у третіх — вади волі у вигляді нестриманості, у четвертих — вікові особливості тощо.

Як бачимо, кожен конкретний злочин унікальний через різнома­нітне сплетіння об'єктивних і суб'єктивних чинників, що його детер­мінують. Але на видовому і загальному рівнях злочинності вияв­ляються певні кореляційні залежності та статистичні закономір­ності, які й дають підстави для узагальнюючих кримінологічних висновків.