Глава 6. Причини та умови конкретних злочинів

§ 1. Поняття причин та умов (детермінант) конкретних злочинів § 2. Взаємодія особи і середовища як причина вчинення злочину § 3. Поняття конкретної життєвої ситуації, її різновиди та роль у

вчиненні злочину § 4. Обставини, що сприяють вчиненню злочинів

§ 1. Поняття причин та умов (детермінант) конкретних злочинів

Детермінантами кожного злочину, як умисного, так і необереж­ного, є, з одного боку, особисті властивості конкретного індивіда — його потреби, погляди, інтереси, ставлення до різних соціальних цінностей і вимог, у тому числі правових; з іншого — сукупність зовнішніх обставин, які викликають намір і рішення вчинити умис­ний злочин або дію (бездіяльність), яка призвела до злочину з необережності. Тобто існує взаємодія криміногенних властивостей особи, які склалися під впливом несприятливих умов її формування, із зовнішніми об'єктивними обставинами і ситуаціями. Можна ви­значити два рівні такої взаємодії особи з соціальною дійсністю. На першому створюється передумова, можливість вчинити злочин кон­кретною особою, на другому — ця можливість реалізується.

На цих рівнях проявляється також зв'язок між загальними при­чинами й умовами злочинності та причинами й умовами окремого злочину. Загальні причини й умови різними сторонами "входять" в індивідуальні умови соціалізації особи і водночас визначають кон­кретні ситуації, в яких вона діє. У свою чергу детермінанти окремих злочинів відображають на індивідуальному рівні загальні причини й умови злочинності та ситуації, за яких вчиняються злочини. Як ба­чимо, тут наявна діалектична єдність загального і одиничного, окре­мого. З урахуванням дворівневої взаємодії особи з об'єктивною дій­сністю мають аналізуватися причини й умови конкретного злочину.

У сучасній кримінології поняття причин конкретних злочинів не має однозначного трактування. Ними деякі автори називають: 1) ан­тигромадські погляди певного кола осіб; 2) зовнішні обставини, що сформували ці погляди; 3) різні життєві ситуації, які у взаємодії з позицією особи спричинюють злочинні дії¹. Саме по собі це не ви-

¹ Див.: Кудрявцев В. Н. Причини правонарушений. — М., 1976. — С. 86.

104

105

кликає заперечень, але є занадто загальним. Намагаючись конкре­тизувати це поняття, одні кримінологи у якості причини окремого злочину вказували на дефекти індивідуальної правової свідомості; інші — на "пережитки минулого" у свідомості й поведінці, непра­вильні погляди та уявлення; треті — на наявність у свідомості окре­мих осіб антисуспільної установки; четверті — на егоїзм, кар'єризм, корисливе ставлення до державної чи колективної власності. Але за такого підходу незрозуміло, чому в окремих осіб деформується сві­домість, стаючи антисуспільною, які інші властивості (якості) особи впливають на злочинну поведінку і, нарешті, яка ж роль соціальних факторів, що власне формують свідомість особи злочинця.

Обминаючи дискусію, зауважимо, що в самому понятті злочину неминуче міститься правовий аспект, і злочин аж ніяк не існує у двох іпостасях: в одному випадку — як юридична категорія, в іншо­му — як соціальний феномен. Сам злочин визначається криміналь­ним законом, який діє в даний момент. Особливістю кримінологіч­ного підходу є розгляд злочинної поведінки як процесу, що розвива­ється у часі та просторі, який включає не лише зовнішні прояви кримінальних дій, їх юридичні ознаки, а й попередні соціально-пси­хологічні явища, що визначають генезис злочину¹. Проте з цього зовсім не випливає, що злочин перестає бути самим собою або що він може бути вчинений поза свідомістю і волею індивіда, який во­лодіє правосуб'єктністю, тобто є осудним і має відповідний вік (16 або 14 років), достатній, на думку законодавця, для оцінки суспіль­ної небезпеки.

Вчинити чи не вчинити злочин залежить від самого суб'єкта, і тому на перше місце справедливо висувається здатність індивіда до вибору певного варіанта поведінки, що й лежить в основі криміналь­ної відповідальності. У цьому зв'язку особливого значення набуває єдність свідомості та волі суб'єкта, які визначають його винність у вчиненні злочину.

Спроможність суб'єкта вибирати певні види поведінки може зву­жуватися (обмежуватися) з різних причин. По-перше, через сильне хвилювання, викликане насильством, тяжкою образою тощо, по-друге, внаслідок різних відхилень свідомості в рамках осудності або так званих затримок розумового розвитку, що спостерігаються у не­повнолітніх, коли соціальна зрілість і вік вступають у суперечність; по-третє, через антигромадську установку (стан готовності діяти злочинно), коли злочинна поведінка стає звичним і злочини відбу­ваються заради них самих, що властиве для деякої категорії злочин-

¹ Див.: Механизм преступного поведения. — М., 1981. — С. 3.

ців-рецидивістів. У потрібних випадках, крім останнього, проводить­ся психологічна, психіатрична або комплексна психолого-психіат-рична експертиза. Проте вона не стосується правової оцінки вчине­ного — ні змістовної сторони винності (наміру або необережності), ні причинності як такої між суспільно небезпечною дією (бездіяль­ністю) і наслідками у вигляді заподіяння шкоди інтересам, що охо­роняються правом. Це в компетенцію експертизи не входить, а є прерогативою суду, і було б абсурдним жадати від експертів інших рішень. Нічого, крім власного предмета, вони розкрити не можуть. Спроби суто пенологічного розгляду кримінологічної проблематики виглядають прикрим непорозумінням.

Як об'єкт вивчення у кримінології виступає насамперед особа, яка вчинила злочин, хоч профілактичний інтерес становить і той, від кого, судячи з його антисуспільної поведінки, можна очікувати вчинення злочину. Останній лише завершує процес детермінації злочинної поведінки.

Так звана передкримінальність не означає фатальності вчинення злочину, тобто поза злочином особи злочинця не існує, так само як поза суб'єктом (осудної особи, яка досягла віку кримінальної відпо­відальності) не може бути складу злочину. Проте, чим ближче ми наближаємося до детермінації одиничного злочину, тим очевидні­шим стає існування типових явищ, які характеризують суб'єктивні чинники (детермінанти) такої поведінки. І було б великою помил­кою не бачити саме тут те особливе, що пов'язує загальне (злочин­ність) і одиничне (злочин) у єдине ціле.

У психології особистість людини розглядається з двох сторін — формальної, яка належить до психофізіології, і змістовної, обумов­леної свідомістю. На цій основі аналізуються особисті структури і підструктури: біологічні властивості індивіда (темперамент, інстинк­ти, органічні патологічні зміни), особливості протікання психічних процесів (відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, почуття, воля), індивідуально набутий досвід (знання, навички, уміння, рівень куль­тури) і сформовані за життя якості особи, які визначаються соціалі­зацією людини й обумовлюють змістовну сторону її поведінки та діяльності¹.

Під соціалізацією звичайно розуміють становлення особи і включення її в існуючі суспільні відносини (економічні, ідеологічні, правові, сімейно-побутові тощо). Особлива роль належить підструк-турі спрямованості особи, під якою розуміється система поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, соціальних і базових мотивацій.

¹ Див.: Платонов К. К. О системе психологии. — М., 1972. — С. 127—128.

106

107

Фактично йдеться про змістовну сторону свідомості людини, сфор­мовану за рахунок навчання, виховання, власного вдосконалювання і включення в суспільно корисну діяльність.

Звідси можна зробити висновок, що основним чинником станов­лення особи на злочинний шлях виступають дефекти в її соціаліза­ції. Проте така категоричність не завжди виправдана. Адже соціалі­зується будь-яка особа, стаючи дорослою і включаючись у ті чи інші суспільні відносини. Не становлять з цього винятку й ті, хто вчиняє злочини. Одні з них, включившись у суспільно корисну діяльність, "сполучають" її зі злочинною, інші — окремо від неї, треті — випа­дають із сфери соціально корисних зв'язків та відносин, але ніяких злочинів не чинять. Ускладнення у процесі соціалізації можуть бути обумовлені багатьма факторами, у тому числі розумовими вадами, генетичними аномаліями, різними захворюваннями. Але з цього зов­сім не випливає, що злочини спричиняються ними. У юридичному змісті значення одержує те, що споконвічно криміногенне або набу­ває криміногенність у зв'язку з фактом вчинення злочину конкрет­ною особою. Кожний суб'єкт, зазнаючи якогось зовнішнього впливу, реагує відповідно до свого внутрішнього світу. Ніякої однаковості тут немає і бути не може через індивідуальність самої особи.

Одні з осіб, які вчинили злочини, раніше характеризувалися як важко виховувані, педагогічно занедбані, інші такого минулого не мали. Психологічний пошук, очевидно, може пояснити лише те, що виявилося причиною даних, найтиповіших ускладнень у вихованні, навчанні (соціалізації як такої), що негативно вплинуло на забезпе­чення належного формування особи, а не причин вчинення злочи­нів. Відомо, що далеко не кожний, хто відзначався важковиховува-ністю, стає злочинцем. Причинами неуспішності навчання можуть бути обмеження розумових здібностей, несприятливі умови в сім'ї, відсутність елементарних можливостей одержати потрібні знання, а труднощів у вихованні — різноманітні акцентуації характеру, пси­хічні відхилення у рамках осудності, психолого-педагогічна безгра­мотність батьків чи вчителів тощо. Ні те, ні інше саме по собі не спричиняє злочинної поведінки, тому що негативні впливи сприйма­ються особою не автоматично, а переломляючись через її внутріш­ній світ. Кожний новий вплив, яким би він не був, накладається на попередній, який вплинув на формування особи, зовсім не обов'яз­ково змінюючи його або діючи в тому самому напрямі. Неповнота соціалізації особистості, обумовлена різного роду соціальними ано­маліями, супроводжується або доповнюється обмеженістю, звужен­ням реальних можливостей засвоєння певних знань, умінь, навичок, професії, спричинених різного роду фізичними і психічними відхи-

108

леннями, соматичними захворюваннями і т. п., що самі по собі спо­конвічно не є криміногенними і коригуються спеціальними заходами виховання¹.

Біопсихологічні чинники, у тому числі й стосовні до згаданих станів психіки, не визначають і не можуть визначити соціальних властивостей особистості. Спадкові нахили — можливості, а не го­тові властивості особистості.

Важливою внутрішньою детермінантою поведінки є її мотивація. Потреби, інтереси, емоції визначають мотивацію вчинку, а не вибір засобу їх задоволення. Тому мотивація не є безпосередньою причи­ною злочину. Мотиви — це те, що спонукало індивіда діяти, а не чо­му він обрав саме кримінальні форми (способи) їх задоволення. Спо­нукання різняться між собою за змістом, ступенем усвідомлення, силою впливу на людину. Одні з них зовсім не сприймаються, інші залишаються лише на рівні розуміння, треті стають реально чинни­ми. Проте у такій якості виступають лише ті з них, які суб'єктом не тільки сприймаються і "відфільтровуються" свідомістю за значиміс­тю в даний момент, а й набувають вольового імпульсу на задоволен­ня, що властивий тільки прагненням. Мотив злочинної поведінки можна визначити як усвідомлене спонукання (прагнення) особи до вчинення конкретного діяння, яке містить у собі суспільну небезпе­ку і передбачене кримінальним законом як злочин². Мотив безпосе­редньо пов'язаний з прийняттям винним рішення діяти із заподіян­ням шкоди правоохоронюваним інтересам. Але сам по собі мотив не визначає змісту прийнятого рішення, контрольованого свідомістю і волею суб'єкта. Ні сама по собі мотивація, ні формальна спромож­ність до вибірковості поведінки не створюють, не формують самої вибірковості, зумовленої соціальними властивостями особистості, що сформувалася у процесі життя.

При аналізі детермінації конкретного злочину навряд чи можна претендувати на врахування всіх зовнішніх і внутрішніх чинників (факторів), які стосуються даного явища. З усієї їх сукупності важ­ливо виділити з них ті, які спроможні викликати мотиви конкретно­го злочину і спонукати особу діяти саме так, а не інакше. У профі­лактичному плані їх ліквідація (нейтралізація) веде до внутрішньої перебудови особи і зміни її поведінки у корисному для суспільства напрямі. Вивчення цих детермінант доцільно проводити на двох рів-

¹ Див.: Тарарухин С. А., Селецкий А. Й. Несовершеннолетние с отклоняющимся по- ведением. — К., 1981; Криминальнне мотивации. — М., 1986. — С. 235—250.

² Див.: Тарарухин С. А. Установление мотива и квалификация преступления. — К., 1977. - С. 14.

109

нях: 1) на рівні чинників, які безпосередньо стосуються дефектів со­ціалізації особи і формування її антисоціальних властивостей; 2) на рівні внутрішнього процесу мотивації і виникнення рішення вчинити злочин. Такий підхід дає можливість розкрити увесь механізм зло­чинної поведінки, комплексно підійти до складного процесу її детер­мінації.

Деякі кримінологи справедливо стверджували, що "якихось особливих причин злочинності немає. Є причина, обставини анти­громадської поведінки, що можуть призвести до вчинення злочинів. Лише в цьому змісті можна говорити про причини злочинності"¹. Розвиваючи цю думку, можна констатувати: 1) передкримінальність виражається в антигромадській поведінці (пияцтві, наркоманії, по­рушеннях суспільного порядку тощо) або зневажанні елементарни­ми правилами обережності, нехлюйстві, що свідчать про асоціальні прояви, судячи з яких очікується вчинення злочину; 2) рециди-вонебезпечність суб'єкта визначається його злочинним минулим, але це саме по собі, поза антигромадськими проявами, не є криміно­генним; 3) причинні залежності в кримінально-правовому і криміно­логічному аспектах містяться у взаємодії особистості і середовища в її широкому значенні макро- і мікровпливів.