Не бажай

Коли серця теплом зігріті - стає побільше доброти.

Ти ж не один у цьому світі, а є ще сестри і брати.

Проб’ється істина у слові - збагнуть її уже пора.

Усім нам хочеться любові, усім нам хочеться добра.

Учень:

Не відбирай здобутку ближнього

І не бажай його добра

Хай чорне зло в пориві хижому

Не б'є, як блискавка страшна.

Нехай веде нас днями й тижнями

Відлуння Божої сурми.

Ні, не бажай ти лиха ближньому,

Бо всі ми звемося Людьми.

Учениця:

Горнімось до земної вроди,

Бо заздрість дика і сліпа.

Хай нами лють не верховодить,

Неправда зла не підсипа.

Добродію, схились до мене.

Порадником для мене стань -

І буде світ благословенним

Од світла щирих поривань.

Вчитель: Колись ці мами, дізнавшись про свою вагітність і повідомивши своїм чоловікам, також були щасливими. Вони чекали, що коли народиться малюк, він буде здоровий, як усі діти. Він вчасно почне посміхатися, сидіти, ходити. Своєчасно проріжуться зубки, з'явиться свідомий погляд. Він піде до школи, буде бити нові рекорди на фізкультурі. Потім - навчання в університеті, одруження, діти... І вони будуть щасливі.

Але сталося інакше. Ще в пологовій кімнаті жінка зрозуміла, що щось іде не так, коли лікарі шушукалися, або коли малюк несвоєчасно підняв голівку, і в його тільці відчувалося напруження, ніби невидимі стріли не давали розслабитися, А потім пролунало, як вирок: дитина - інвалід. В житті цих сімей вирок поступово приніс усвідомлення, що життя змінилося, що все тепер буде інакше. Добре, якщо за таких обставин батько не покинув матір, не пішов до іншої жінки для продовження роду й через бажання завести здорове потомство. Однак частіше жінка залишається сама зі своєю бідою. Вона, немов загнаний звір, не хоче приймати факт, що її малюк - особливий. Жінка не готова до таких змін у своєму житті. Можливо, в неї була кар'єра, робота, чоловік, подруги, і ось вона розуміє, що на роботу вона не вийде, чоловік покинув, грошей немає, друзів не цікавлять її проблеми. А їй так потрібна допомога й підтримка...

Учень:

Не говори про доброту, коли ти сам нею не сяєш,

Коли у радощах витаєш, забувши про чужу біду.

Бо доброта не тільки те, що обіймає тепле слово,

В цім почутті така основа, яка з глибин душі росте.

Коли її не маєш ти, тираниш людяне в людині,

Немає вищої святиш, як чисте сяйво доброти.

(О. Довгий)

Учениця:

Нам би про душу хоч не забути,

Нам би хоч трохи добрішими бути,

Ми лише раз, так уже повелося,

Живемо на цій грішній землі...

Хай прокинуться сплячі душі,

Що, як квіти у квітнику.

Що потребують дощу і суші

На довгім життєвім шляху.

Хай романтика Віри й Любові,

Слова людського тепла й доброти

Нам порожнини в душах заповнить,

Куди вже війнули ранкові вітри.

(І. Тулундай)

Вчитель: Кожен із нас може допомогти людям з особливими вадами бути щасливими. Достатньо тільки побачити в цих людях - людей, в цих дітях - дітей, трішечки особливих дорослих і дітей.

Кожен із вас, мабуть, зараз ставить собі питання: «А що можу зробити я, щоб допомогти їм бути щасливими?» Я відповім - Любити! Не відвертати свого погляду від малюка, що виглядає не так, як здорові діти. Він особливий. Чому? Не знаю. Але він живе, і Бог також привів його на цей світ. Для чого? Можливо, щоб зробити нас добрішими, людянішими... І вони будуть щасливі!

Учень:

Спасіння —у добрі, спасіння —у любові,

І це стосується, напевно, нас усіх.

Чого ж ми носимо у серці та у слові

Отруту заздрості та злості вічний гріх?

Нехай не топче нас неправди битий чобіт...

Зустрівши ближнього, хай відчуття твоє

Душі признається, що у людській подобі

Це сам Господь правицю подає.

Учениця:

Возлюбімо ближнього, як самих себе,

Хай це усвідомить той, що з людей гребе.

Возлюбімо ближнього - тихо, без прикрас :

І любов Всевишнього також гріє нас.

Возлюбімо ближнього з відчуттям тепла, -

Й певен, що поменшає в цьому світі зла,

І засвітить радістю небо голубе...

Возлюбімо ближнього, як самих себе.

Учень:

У битві давнішній безчесності та правди,

В куточку заховавшись, ти не стій,

Бо люди просять помочі й поради,

Для них потрібний щирий відгук твій.

Увік жорстокості та перебитих істин

Господню заповіть нам треба повторить,

І написать її на найвиднішім місці,

Як вищу мудрість двадцяти століть.

Вчитель: Найвища наука життя - мудрість. А найвища мудрість - бути добрим. Доброта і чуйність, співпереживання, щиросердність, уміння розділити чужий біль, вчасно підтримати у важку хвилину, розрадити в горі й біді - це завжди було в характері нашого українського народу. У наших традиціях споконвіку зберігалася звичка наділити того, хто просить, прихилити подорожнього.

Інколи в нас закрадається думка і постає запитання: яка вулиця веде до храму? Де той шлях до правди і добра, яким треба йти кожному? На це запитання публіцист Ігор Золотухін відповів так: «Ця вулиця проходить через душу кожного з нас, і той храм, храм добра, правди і любові, кожен повинен будувати в собі, вимітаючи зі своєї душі зло і брехню, які вгніздились в ній, і руйнують її.»

Якби кожна зла людина зробила на одну злу справу менше, а кожна добра на одну добру справу більше, наскільки б світлішим стало наше життя. Якби кожен, хто може, допоміг би хоча б одній конкретній людині, світ став би набагато кращий.

Учениця:

Лікуймо наші зболені серця, лікуймо наші душі зачерствілі,

Несімо правди непогасний стяг, і кривда в нашу душу не поцілить.

Учень:

Є ще спасіння від недуг людських,

Джерела віднайдімо лиш цілющі…

Мов подорожником торкнімося до них,

Й добром розквітнуть, просвітліють душі.

Учениця:

Окропімо серце щире, не черстве, людського милосердя еліксиром,

Воно, хоч кволе, знову оживе, у справедливість й людяність повірить.

Учень:

Не забудь ні старця, ні дитини, поділись останнім сухарем,

Тільки раз ми на землі живемо, у могилу не бери провинну.

Зло нічого не дає крім зла, вмій прощати, як прощає мати,

За добро добром спіши воздати - мудрість завше доброю була.

Витри піт солоний із чола і трудись, забувши про утому,

Бо людина ціниться по тому, чи вона зробила, що могла.

Скільки сил у неї вистачало, щоб на світі більше щастя стало.

(М.Луків)

Вчитель: Час невпинно біжить вперед. Збігають хвилини, години, пливуть роки. Хочеться вірити, що у вас все буде гаразд, хочеться, щоб слова доброти почуті сьогодні, ви пронесли крізь усе життя. Пам'ятайте, людина на цім світі не вічна, життя коротке і гріх розтринькувати його на погані справи.

Будьте добрими, людяними, милосердними, терпеливими, нехай не черствіють ваші душі у щоденних клопотах, бережіть своє серце від усього злого. Всім нам нелегко у сьогоднішній скрутний час, але пам’ятаймо, що поруч є люди, яким набагато гірше. А ми можемо хоч на крихту покращити їхнє життя своїм відношенням, посмішкою, теплим поглядом...

Закінчити годину спілкування я хочу віршем Василя Симоненка:

Найогидніші очі - порожні,

Найгрізніше мовчить гроза,

Найнікчемніші душі - вельможні,

Найпідліша - брехлива сльоза,

Найпрекрасніша мати - щаслива,

Найсолодші вуста - кохані,

Найчистіша душа - незрадлива,

Найскладніша людина — проста,

Але правди в брехні не розміщуй,

Не ганьби все підряд без пуття,

Бо на світі той наймудріший,

Хто найдужче любить людей і життя.

Р озробка виховного заходу для учнів середнього шкільного віку вчителя середньої загальноосвітньої школи № 6, м. Орджонікідзе

Дубинець Алли Іванівни

Мета: Виховувати в учнів почуття чуйності, доброти, милосердя, поваги до старших. Виховувати учнів на кращих традиціях української ментальності.

На дошці. «Добре бачить тільки серце, найголовнішого очам не видно»

(Екзюпері)

Епіграф.

«Найвища наука життя – мудрість. А найвища мудрість – бути добрим»

Ведучий 1: Добрий день, шановні гості!

Ведучий 2: Добрий день, дорогі друзі!

Ведучий 1: А день сьогодні добрий тому, що людським теплом і добротою зігріваються серця.

Хай живе, хай живе надія!

Хай земля, хай земля радіє!

Хай печаль серце обминає,

І добро всіх людей єднає!

Ведучий 2:

І в житті, як на полі мінному,

Я просила б у цьому сторіччі.

Хоч би той магазинний мінімум:

Люди, будьте взаємно ввічливі!

І якби на те моя воля,

Написала б я скрізь курсивами:

Так, на світі багато горя.

Люди, будьте взаємно красивими!

Вчитель: Кажуть, про зрілість суспільства можна судити з того, як воно ставиться до дітей і людей похилого віку. Можливо, так воно і є, бо старі люди – наше минуле, а діти – майбутнє. І ми, що живемо нині, не можемо існувати повноцінно без цієї спорідненості.

На Україні проживає майже 2 мільйони одиноких людей. Така вже їхня доля залишатися у чотирьох стінах сам на сам із своїми проблемами, хворобами. Знали б ви, як вони чекають, щоб хто-небудь з нас завітав до них.

Ми часто не помічаємо їх - згорблених, зморщених. А вони завжди поруч. В автобусі молодий чоловік несамовито штовхає дідуся, який хоче примоститися на краєчку сидіння. Як виявилося, це місце він зайняв для свого товариша. І дідусь ніяково виходить, схиливши голову.

Стара бабця гірко нарікає на свою долю: маю дітей та онуків, а вони відцуралися від мене, кричать, ненавидять, обзивають. І таких випадків – безліч! Постає запитання: що це? Невихованість? Дефіцит совісті? А може, ми думаємо, що старість обмине нас?

Ні! Старість – уперта бестія, що покриває обличчя і руки зморшками, чіпляє на плечі горб і дає кожному костур. Старість більш за все потребує уваги, любові, турботи та ласки. Але часто так і залишається без цього.

Щодня ми бачимо сумні очі тих, кого в одне ціле об’єднало слово «старість», бачимо безнадію, розпач. І з самого серця виринають слова «Зазирни у вічі старості…» Молодість.

Учень:

Живе одинока людина,

Чому ми проходимо мимо?

Живе одинока людина,

Ніким у житті нелюбима.

Учениця:

І серце у неї відкрите

Для ласки людської й привіту,

Печальним льодком оповите

Віддалене горем від світу.

Учень:

Чому ж ми прийдемо в хату,

Її не покличем з собою?

Бо буде одна вікувати

Людина з своєю журбою.

Учениця:

Нам легше, бо ми не самотні

Ходімо ж до неї в світлицю,

І серце людини з безодні

Полине над нами, як птиця.

Вчитель: Дивлячись на нас, молодих, вони радіють, що ми їхнє продовження, і водночас сумують, через те що ми часто забуваємо про них, обминаємо їх. Вони не просять у нас чогось незвичайного, вони хочуть тільки нашої уваги, а інколи допомоги.

Найвища наука життя – мудрість. А найвища мудрість – бути добрим. Доброта й чуйність, співпереживання і щиросердність, уміння розділити чужий біль, вчасно підтримати у важку хвилину, розрадити в горі й біді – це завжди було у характері українського народу. У наших традиціях споконвіку зберігалася звичка наділити того, хто просить, прихилити подорожнього, надати допомогу немічному, заступитися за беззахисного і скривдженого.

Але що потрібно зробити для того, щоб ці згадані добрі звички і традиції, оте всенародне милосердя, що здавна було властиве нашому народові, зберегти навіки?

Напевне треба менше говорити про добро, а просто проявляти милосердя для тих, хто бажає підтримки.

Ведучий 1:

Не говори про доброту,

Коли ти сам нею не сяєш,

Коли у радощах витаєш,

Забувши про чужу біду.

Ведучий 2:

Бо доброта не тільки те,

Що обіймає тепле слово,

В цім почутті така основа,

Яка з глибин душі росте.

Ведучий 1:

Коли її не маєш ти, то раниш людяне в людині,

Немає вищої святині, як чисте сяйво доброти.

Сценка

Учень: Прибіг щодуху син додому й до тата голосно гука.

Син:

А я провідав у лікарні свого товариша-дружка.

То ж, правда, тату, я чутливий і маю серце золоте.

Учень: Замисливсь тато на хвилинку і так йому сказав на те:

Тато:

Коли тебе в тяжку хвилину людина виручить з біди,

Про це добро, аж поки віку, ти, синку, пам’ятай завжди.

Коли ж людині ненароком ти зробиш сам добро колись,

Про це забудь, аж поки віку, мовчи й нікому не хвались.

Ведучий 1:

Нам би про душу хоч не забути,

Нам би хоч трохи добрішими бути,

Ми лише раз, так уже повелося,

Живемо на цій грішній землі…

Хай прокинуться сплячі душі,

Що як квіти у квітнику.

Що потребують дощу і суші

На довгім життєвім шляху.

Хай романтика Віри й Любові,

Слова людського тепла й доброти

Нам порожнини в душах заповнить,

Куди вже війнули ринкові вітри.

Учень: Цю історію зовсім недавно мені розповіла знайома бабуся. Ось вона.

- Терміново треба було поїхати до райцентру, а автобуси не ходять. Тож вийшла за село, і ловлю попутку. Мчать машини, але ніхто не звертає уваги на стару. Вирішила повертатись додому. Аж тут зупинилась машина.

- Сідайте, - запросив водій. – Тільки я до автовокзалу.

- Дякую, синку, я далі автобусом дістанусь.

Доїхали, даю гроші, а він не бере, покликав іншого водія і щось йому каже. Іду до зупинки, аж чую, хтось гука: «Бабусю, йдіть сюди. Сідайте, відвезу, куди вам треба». Я відмовлятись, а хлопці взяли мене попід руки, посадили в машину – і знову я їду.

Питає водій:

- То онук ваш такий дбайливий?

- Так, мій, а скільки ж він заплатив за мене? - питаю.

- 15 гривень.

- Так дорого?!

- Для хорошої бабусі не шкода.

…А я його, гарного онука, вперше бачила. От і хочу подякувати добрій дитині, а ще його батькам, які виховали таку чуйну людину.

Вчитель: А цю історію запам’ятайте добре і надовго.

Якось прийшов старець до багатих господарів із проханням допомогти харчами, одягом. Одна жінка, скупа, жадібна, дала трішки, щоб відчепився, інша - без жалю всього виділила, грошей дала.

Сталося так, що спопелив вогонь обидва будинки. Вернув прохач обом те, що одержав від них, а сам зник.

Тож вирішуйте самі: бути добрими, чи ні?

Ведучий 1: Нема просто слова. Воно або прокляття, або поздоровлення, або краса, або біль, або бруд, або квітка, або брехня, або правда, або світ, або пітьма. (Р.Гамзатов)

Добрими словами гоїли рани. Малюків уже в рік вчили «давати чолом» тобто, вітаючись із старшими, цілувати їх у руку. Діти, виростаючи, до кожного члена родини ставилися ласкаво-шанобливо. А коли погане слово все ж зривалося з язика, то одразу ж говорили: «Дух святий при хаті, при кочерзі, при лопаті».

А ще вражає те, що люди називали один одного: матінко, батечку, сестронько, Марічко, синочку… і користувалися словами: «Добридень», «Добрий вечір», «Будь ласка», «Дякую», «Вибачте»…

Учень:

Нам так усім в житті потрібно

Слова хороші, ніби цвіт,

Щоб йшли у гості весни срібні,

Щоб помудрішав дивний світ.

Нам так усім в житті потрібні

Краса любові й душі тепло,

Щоб радість літ несли добридні

У рідне місто і село.

Нам так усім в житті потрібні

Слова хороші, мамин спів,

Щоб щедрістю були подібні

Ми до врожайних житніх нив.