Скорботній матері

Прийми, матусенько моя, наші земні низькі поклони

Прости за те, що полягли твоїх синочків мільйони.

Ті мільйони — твоя плоть, ті мільйони — твої діти.

Вони сьогодні не прийшли на постаменті тебе стріти...

Вони у битвах полягли під Курськом і під Сталінградом,

Бо в серці в кожного із них стояли Київ і Полтава,

І наше ріднеє село, де ти на вічну вахту стала.

Зібравши в себе у грудях вдовині сльози лихолітні,

Ти стала грізно на шляху новій трагедії всесвітній...

Я Бога Господа молю, піднявши руки ці до неба.

Щоб ставить вас на площах сіл не виникала більш потреба

Ветеранам

З кожним днем нас все менше і менше...

Я із пісні взяв ці слова

Скоро нас не залишиться зовсім -

Лиш останеться пам'ять жива.

Про святий у віках сорок п'ятий,

Про тяжкі переможні бої,

Де від кулі лягали у землю

Друзі вірні відважні мої...

Над якими не плакала ненька,

Над якими дружин не було,

Щоб в прощальну хвилину послати

Поцілунок в холодне чоло.

Ховали героїв ми скромно.

Чи то батько там був, чи то син,

В плащ-палатку святу загорнувши

В землю клали їх без домовин.

І сьогодні на цім обеліску

Наші рідні батьки і сини -

Знов воскресли в шеренгах прізвищ

На перевірну з'явились вони...

Що прізвище - свіжа могила,

Що прізвище — то море сліз,

Що прізвище - то похоронка,

Що поштар вам із пошти приніс.

Поклонімося ж їхньому праху

Що безсмертним зробивсь у віка,

Що живе у нас в кожного в серці,

Що літає над нами, мов птах.

Ми не вічні всі теж на землі,

Але завжди тут буде стояти

На сторожі полеглих синів

Ця заплакана вічная мати.

Живий салют

Я красуню - Волгу бачив,

І байкальський священний край.

Я побачив, як хвилі котить

І Амур, і Дніпро, й Дунай.

А коли війна закінчилась

(Не забуть тих священних хвилин)

В Будапешті над містом побачив

Я справжній живий салют!

Із гармати вогонь виривався,

Як з вулкана, і з шумом ввись,

Посилав ракет феєрверки,

Що летіли додолу вниз.

Ми раділи, втираючи сльози,

І згадали полеглих в бою,

Що не встигли салют цей зустріти

І добавити радість свою.

4 учень У роки війни був і другий фронт - трудовий. Сьогодні у нашому селі проживає вісімдесят односельчан, що пам'ятають, якою ціною була здобута перемога.

Тарабан Марія Герасимівна працювала у рідному селі. На роки була серед дівчат найстарша, а тому працювала поруч із дорослими жінками. Де яка була найтяжча робота - то все її. Трудилися у полі зранку до вечора - волочили, сіяли, орали, жали коровами. Найгірше було, коли корови були запряжені в сіялку чи жатку. І до цього часу болять у жінок пальці на ногах, бо їх пообтоптували корови. Руками косили жито, пшеницю. Одна жінка косить, інша -в'яже. На ніч снопи зносили руками у скирту, складали в ожереди. Вдень молотили зібраний урожай, а вночі возили коровами зерно аж у Карлівку. Було, накладуть повні підводи мішків, попереду лозунг напишуть: «Все для фронту» - і везуть хліб солдатам. Повертаються пізно. Втомлені, полягають на воза, корови вже самі знають дорогу, бредуть додому серед ночі.

А ще пам'ятає Марія Герасимівна і роки окупації. Тоді вона проживала на вулиці Степовій. Взимку 1942 року радянські війська прорвали фронт у селах Бердичі та Вільховатці. На мотоциклі заскочили радянські воїни і в наше село. Німці розлютувались. Заходили із хати в хату із словами: «Партизан!», - вбивали батьків, синів, дідів, старих жінок. Було розстріляно двадцять один мирний житель і двох поранено. Попереду йшли два вороги, розстрілювали, а за ними - фашисти із факелом у руці й підпалювали хати. Люди переховувались у погребах.

5 учень. Гнатенко Лідія Євгеніївна згадує, що білухівці рятували радянських воїнів під час боїв взимку 1942 року. У їхню оселю прибігла із лугу напівроздягнена молода жінка. Надворі був лютий місяць. Сім'я Лідії Євгеніївни дала теплі речі, а жінка - боєць залишила адресу батьків і просила повідомити після війни батьків, що вона воювала у нашому селу та селі Вільховатці, бо не знала чи зостанеться в живих. Після війни Лідія Євгеніївна написала листа в Житомир. Виявилось, що дівчина залишилась живою, але у бою в лузі їй відірвало руку, вона довго лікувалась.

6 учень. У війни не жіноче обличчя. Скільки матерів, сестер, коханих чекали і не дочекалися своїх синів, братів, чоловіків. У народі недаремно

кажуть, що час не владний над материнським горем. І скільки б не минуло років і десятиліть від того часу, вони ніколи не принесуть спокою жінкам, діти, чоловіки, брати яких віддали найдорожче -- життя -- у боротьбі з фашистськими загарбниками.

7 учень. У пам'яті наших односельчан і досі живуть жахливі картини, коли молодих дівчат і хлопців вивозили у Німеччину. Плакали матері, проводжаючи своїх дітей. Доля до цих людей була немилосердною. Багато хто втік по дорозі, по п'ять - шість місяців добиралися пішки до рідної домівки. Коли на Заході були визволені міста, то молодь з радістю летіла до рідного гнізда - більшість поспішали пішки, їхали у товарних вагонах, зверху на машинах. І коли я слухала спогади цих людей, то разом з ними переживала і думала: "Як такі молоді хлопці та дівчата змогли витримати нелюдські муки?"

8 учень. Софія Семенівна Оріх потрапила до Німеччини у 16 років. Працювала на заводі за станком. Два рази на день їм давали їсти: 200 грамів хліба та якоїсь баланди. За роботу платили тридцять марок. На ці гроші можна було купити лише пляшку лимонаду. Одягу не мали за що купити. У неділю та на різдвяні свята дівчат випускали на прогулянку. У Софії Семенівни була подруга Суровець Віра Андріївна, яка спочатку працювала на фабриці, а потім у хазяїв. Дівчата разом поверталися додому із неволі. Декілька днів йшли до рідної домівки через степ, а під вечір третього дня натрапили на поле, де росла картопля. Вони набрали її в торби і пішли далі. По дорозі побачили старий сарай, де було сіно. Біля сараю протікав потічок. Дівчата набрали води, поїли картоплі і відпочили. По дорозі трапився чоловік, що їхав на підводі. Взяв їх підвезти. Так добралися до залізничної станції, а потім чіплялися на товарні вагони та й доїхали до Волині, а потім і до Карлівки.

Багатьом невільникам пропонували вибрати місце проживання - чи то Америку, чи Канаду. Але молоді люди повернулися до своїх рідних осель, бо наймиліша для кожного рідна сторона, де вони народилися, зросли.

9 учень. У передвоєнні роки у кожну білухівську хату лелеки принесли діток. І маленьких, і старшеньких - їх було багатенько у селі. Зараз це уже поважні дідусі та бабусі, але у їхній пам'яті закарбувались ті страшні дні, коли німці жили у них у хатах, відбирали курей, молоко, яйця. У дитячих голівках залишилася пам'ять про дні, коли малеча разом із матерями, сусідами, родичами покидали село і втікали у балку, на гору, бо при визволенні села точилися запеклі бої. Літаки літали над головами людей, кидали бомби.

Кучеренко Володимир Олексійович (тоді йому було вісім років) згадує той час, коли прийшли німці у село Знаменку. їх хату запалили, а вся сім'я заховалася у погребі. Погріб був під соломою, то загорівся і він. Тоді люди кидали у вогонь квашену капусту, щоб затушити вогонь. А німець зайшов і кинув гранату. Володимира Олексійовича, його брата, бабусю було поранено, а маму не зачепило. І досі живе той осколок - страшний спогад про війну - у нозі Володимира Олексійовича, тепер уже прадідуся.

10 учень. А Гнатенко Діані Савівні ішов десятий рік. їй прийшлось втікати від німців, бо хотіли і її вивезти у Німеччину. Врятували наші літаки, що

бомбили німецькі війська і скидали листівки. Канівець Катерина Дмитрівна пам'ятає, як її сім'я допомагала нашим військам. Була у них конячка, так вони віддали її радянському воїнові, що їхав на худенькому коні. Хто чим міг, так і допомагав перемогти ворога.

А ще в дитячій пам'яті живуть картини, коли вбитих закопували в яму на кладовищі у Знаменці. Серед полеглих були і мирні жителі, і воїни. Загиблих було більше двохсот чоловік.

11 учень. Війна залишила після себе пам'ятники, обеліски. На цій могилі встановлено обеліск, завжди пломеніють квіти як символ пам'яті про ті страшні роки. Посеред нашого села схилила низько голову Скорботна Мати на гранітному постаменті. Вона чекає своїх синочків, батьків, братиків. Та не повернуться вони з далеких боїв. Тільки Вічний вогонь нагадує про ті страшні дні.

Сьогодні всім , хто пережив війну, хочеться зібрати квіти землі і покласти до ніг. Вічна шана і дяка ветеранам Великої Вітчизняної від нас, підростаючого покоління.

12 учень. Шановні односельчани!

Хай на вашу долю поле щедро родить,

Лихо та невдача хай вас не знаходять.

Будьте на здоров'я і добро багаті,

Хай радість і щастя живуть з вами в хаті.

Хай стелиться всюди вам сонячна путь,

Хай щедро зозулі сто літ накують.

Учасники свята вручають квіти ветеранам Великої Вітчизняної війни.

Сільський голова вручає ювілейні медалі.

Учні дарують ветеранам та всім односельчанам великий святковий концерт.