Місце України в планах фашистів

Ще задовго до початку Другої світової війни Україна входила в орбіту колоніальних планів кайзерівської Ні­меччини. Брестський мир 1918 р. став серйозним кроком на шляху практичної реалізації цих експансивних пла­нів. І хоча поразка в Першій світовій війні позбавила Німеччину всіх її завоювань, думка про реванш, про сві­тове панування ніколи не вмирала в реакційних колах у міжвоєнний період. Ця тенденція особливо посилюється з появою на німецькій політичній сцені Гітлера і фашис­тської партії. Для розробки зовнішньополітичної страте­гії націонал-соціалізму 1934 р. з різницею в декілька мі­сяців було створено зовнішньополітичне бюро НСДАП під керівництвом Розенберга і бюро спеціального уповнова­женого з питань роззброєння Ріббентропа.

Українська проблематика займала одне з перших місць у роботі цих установ. Розроблені співробітниками бюро Розенберга основні ідеї і підходи до вирішення «україн­ського питання» певний час мали значний, якщо не виз­начальний, вплив на офіційний курс третього рейху щодо українських земель. Висунута командою Розенберга кон­цепція «свідомого європеїзму» особливо акцентувала увагу на проблемах Східної Європи. Принципова ідея цієї кон­цепції полягала в тому, щоб роздробити народи регіону за національними ознаками, нацькувати їх один на одно­го, а потім легко підкорити всю територію Східної Євро­пи. Ось чому Розенберг з самого початку пропагував ідею утворення формально самостійних, але фактично залеж­них від нацистського рейху держав в Україні та Кавказі, що могли бути створені для протидії ослабленій російсь­кій державі з центром у Москві. Ця концепція, очевид­но, відповідала поглядам Гітлера в даний період, адже, уявляючи модель майбутнього світового порядку, він на­голошував: «У центрі я поставлю Велику Німеччину...

(Разом з нею) Австрія, Богемія і Моравія, польський За­хід. Блок з сотні мільйонів — неподільний, без жодної тріщини і без чужих націй... Далі — Східний союз: Поль­ща, Балтійські держави, Угорщина, Балканські держа­ви, Україна, Волгаланд, Грузія... Можливо, союз, але не рівноправних партнерів, звичайно, союз допоміжних на­родів, без армій, без власної політики, без власної еконо­міки» .

Очевидно, саме бюро Розенберга відіграло основну роль у постановці та розробці питання про створення «Вели­кої України» як найближчої мети націонал-соціалізму. Проте в другій половині 30-х років відбувається певна еволюція поглядів Гітлера. У цей період він відходить від ідеї створення на тривалий час бодай маріонеткової держави на українських землях, намагаючись викорис­тати «українську карту» тільки як зручний козир у склад­ній дипломатичній грі напередодні Другої світової війни. «Якщо я був би пов'язаний з українцями та їхніми полі­тичними планами, — зазначав Гітлер у березні 1939 р., — то у Відні не проголошували б арбітражного рішення, яке зробило Закарпатську Україну нежиттєздатною». Ко­ли ж йому піднесли карту, на якій були позначені кордо­ни майбутньої «Великої України», він відклав її вбік і сказав: «У даний момент усе це ще тільки мрія».

Незважаючи на таку позицію Гітлера, ідея створення під протекторатом Німеччини «Великої України» постій­но обговорюється і досліджується в бюро Розенберга. По­дібне державне утворення могло стати не тільки ґрунтов­ною матеріальною базою, а й ефективним засобом тиску, зручним плацдармом для розгортання агресії.

Початок війни проти Радянського Союзу означав, що німецькі плани щодо українських земель вступили у ви­рішальну фазу свого практичного здійснення. І ось саме на цьому етапі економічні інтереси третього рейху поча­ли різко домінувати над політичними розрахунками. Про це свідчать документи. 21 червня 1941 р. Гітлер писав у листі до Мусоліні: «Що стосується боротьби на Сході, ду- че, то вона, напевне, буде важкою. Проте я ні на секунду не сумніваюся в значному успіху. Передусім я сподіваю­ся, що нам пощастить забезпечити на тривалий час на Україні загальну продовольчу базу. Вона послужить для нас постачальником тих ресурсів, які, можливо, знадоб­ляться нам у майбутньому». Ще чіткіше домінування еко­номічних інтересів над політичними міркуваннями прос­тежується в матеріалах наради Гітлера з керівниками рей­ху, що відбулася 16 липня 1941 р. У відповідь на пропо­зицію Розенберга дозволити в Україні певний культур­ний розвиток, деякий потяг до незалежності, відкрити в Києві університет, Герінг різко відповів: «...ми повинні спочатку думати, як забезпечити себе продовольством, а до всього іншого справа дійде набагато пізніше».

Те, що опонентом Розенберга став Герінг, — не випад­ковий збіг обставин, адже саме Герінг відповідав за вико­нання економічної частини плану «Барбаросса», для реа­лізації якої було створено економічний штаб особливого призначення «Ольденбург», чи «Економічний штаб Ост». За декілька днів до війни штаб «Ольденбург» завершив розробку директив щодо керівництва економікою на те­риторії СРСР після його завоювання — так звану Зелену папку Герінга. Центральна ідея директив сформульована досить відверто: «Першим завданням є якнайшвидше здій­снення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей». Безумовно, що одним із головних об'єктів пограбування була Україна. Про це відверто говорив Герінг, виступаючи в Берліні: «Ми зайняли найродючіші землі України. Там, на Укра­їні, є все: яйця, масло, пшениця, сало і в такій кількості, яку важко собі уявити. Ми маємо зрозуміти, що все це відтепер і навіки — наше, німецьке». «Зелена папка Ге- рінга» — це, так би мовити, тактичний план економічно­го грабунку на окупованих територіях, розрахований, го­ловним чином, на період війни, але ще в січні 1940 р. за наказом Гімлера було розпочато роботу над довгостроко­вим, стратегічним «Генеральним планом Ост». Цей про­ект мав на меті дати рекомендації щодо вирішення проб­лем германізації та колонізації районів Сходу на довго­часну перспективу. Він складався з програми-мінімум, розрахованої на період війни, та програми-максимум — на повоєнний час. Програма-мінімум мала на меті макси­мальне використання для успішного ведення війни еко­номічних та трудових ресурсів завойованих на Сході те­риторій, насамперед продовольства України та нафти Кав­казу. Знищенню підлягали радянські керівні політичні кадри, комуністи, євреї, цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського режиму, могло існувати, пра­цюючи на завойовників.

Програма-максимум забезпечувала домінування ні­мецької нації на окупованих територіях. Для цього пла­нувалося: фізичне знищення слов'янських народів; част­кове онімечення «нордичних груп населення», що є у скла­ді СРСР; підрив біологічної сили слов'янських народів («Метою німецької політики щодо населення російської території, — писав у своїх зауваженнях до «плану Ост» доктор Ветцель, — є доведення народжуваності росіян до значно нижчого рівня, ніж у німців... Поки ми зацікав­лені в тому, щоб збільшити чисельність українського на­селення на противагу росіянам. Проте це не повинно при­звести до того, що місце росіян займуть з часом україн­ці»); масові депортації населення (планом передбачалося переселення 65% українців Західної України до Сибі­ру); переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, без­посередньо підпорядкованих СС. Цілком очевидно, що «Ге­неральний план Ост» створювався для того, щоб в інтере­сах завойовників послідовно, планово, поетапно провес­ти знищення, депортацію, перетасовку мільйонів людей.

Отже, на початку війни проти СРСР у німецьких пла­нах щодо України відбулося не просто зміщення акцен­тів з політичних на економічні, а фактично трансформу­валася сама модель майбутнього розвитку українських земель. Якщо в довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави — «Великої України», то вже на початку агресії проти Радянського Союзу україн­ські землі розглядалися як бездержавний сировинний при­даток, джерело продовольства і робочої сили, з перспек­тивою після знищення значної частини населення, оні­мечення та колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці зем­лі — козир у дипломатичній грі; у воєнний — матеріаль­на база і зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний — одне з кращих місць для розгортання ні­мецької колонізації.