Напад Німеччини на срср, невдачі Червоної армії в боях на території України 1941 — 1942 рр.

22 червня 1941 р. після сигналу «Дортмунд» фашист­ська Німеччина раптово напала на СРСР. Сконцентрова­ні в мобільні угруповання «Північ», «Центр» і «Південь» німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Моск­ву та Київ. До середини червня фронт стратегічного нас­тупу гітлерівських військ досяг 3000 км, глибина вторг­нення на головних напрямках — 400 — 600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розг­ромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу — це 3/5 військ, що перебували в західних окру­гах. Уже 16 липня Гітлер ставив питання про приєднан­ня до третього рейху радянських територій — України, Білорусії, Прибалтики та інших районів.

Основними причинами поразок Червоної армії на по­чатку війни були раптовість фашистського нападу; ма­теріальна непідготовленість до війни, незавершеність про­цесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзни­ків, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпоро­шення сил Червоної армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівниц­тва тощо.Український напрямок для Гітлера був одним із го­ловних, і це виявлялося в процесі експансії проти СРСР. Уже 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Ки­їв, наголошуючи, що наступ на столицю України — «без­посереднє стратегічне завдання».

Така зміна акцентів була зумовлена багатьма чинниками: економічними — захоплення України суттє­во підривало військово-промисловий потенціал СРСР і за­безпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (на­передодні війни частка УРСР в Радянському Союзі ста­новила у видобутку вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6, у виплавленні чавуну — 64,7, сталі — 48,9%); воєнни­ми — окупація України не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу «ней­тралізувати» Крим, який Гітлер називав «радянським аві­аносцем для нанесення ударів по румунських нафтороз­робках»; морально-політичними — взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, все­лити впевненість у фашистські війська і зневіру в пере­могу в Червоній армії.

На території України групі німецьких армій «Пів­день», якою командував генерал-фельдмаршал фон Рун- дштедт, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці мали незначну кількісну перевагу в живій силі 1:1,4, але знач­но поступалися у техніці: у радянських частинах було в 1,3 раза більше гармат і мінометів, у 4,9 раза — танків і в 2,4 раза літаків. Проте навіть за таких сприятливих для Червоної армії обставин втримати німців на радянсь­кому кордоні не вдалося. У середині липня 1941 р. на житомирсько-київському, уманському і одеському нап­рямках точилися вирішальні бої.

Більше двох місяців (липень—вересень) тривала обо­рона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецьки­ми військами Південно-Західного фронту захисники Ки­єва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше усклад­нювалася, переростаючи у велику трагедію. Ліквідував­ши під Уманню дві оточені радянські армії, німецькі бро­ньовані «кліщі» замкнулися в кільце під Полтавою. Внас­лідок цього в полон потрапило майже 660 тис. осіб, з них 60 тис. командирів. З оточення змогли вийти лише окре­мі загони. Командуючий фронтом М. Кирпонос, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистенко та група генералів загинули при спробі вирватися із ворожого кільця.

Гітлер тріумфував, розцінюючи київську операцію, як «найбільшу битву в світовій історії». Проте деякі з ні­мецьких генералів досить скептично оцінювали її страте­гічне значення, вважаючи, що концентрація сил на півд­ні змусила фактично аж до осінніх дощів «топтатися на місці» війська фон Бока на центральному напрямку.

Велике стратегічне і політичне значення мала оборо­на Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій про­тивника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести обо­ронні бої на Кримському півострові.

Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій зірвав плани «Бліцкригу», створивши умови для контрнаступу радянських військ. У березні наступного року Генеральний штаб запропонував план операції на весну і початок літа 1942 р. Головна ідея цього докумен­та — активна стратегічна оборона, накопичення резер­вів, а потім — рішучий наступ. Сталін же наполягав на серії наступальних операцій на окремих напрямках під­креслюючи: «Не сидіти ж нам в обороні склавши руки і чекати, доки німці вдарять першими». Операції наміти­ли в Криму, під Харковом, під Ленінградом і ще на де­кількох напрямках. «Те, що наступальні дії мали розгор­нутися на великій кількості ділянок, — писав у своїх спогадах начальник оперативного відділу Генерального штабу С. Штеменко, — загрожувало бідою: наші війська опинилися втягнутими в операції з сумнівним наслідком, подрібнювалися сили, котрих і так було обмаль».

Неприємності почалися з того, що після трьох невда­лих спроб (у лютому — квітні 1942 р.) прорвати оборону німців, Кримський фронт змушений був перейти до оборо­ни. Уже 18 травня перейшло у наступ ударне угруповання гітлерівців. Внаслідок невмілої організації оборони коман­дуючим Кримським фронтом генерал-лейтенантом Д. Коз­ловим, некомпетентних втручань у воєнні справи предс­тавника Ставки ВГК Л. Мехліса, битва закінчилася цілко­витою катастрофою для радянських військ і втратою Кер­ченського півострова. Це значно ускладнило становище за­хисників Севастополя) За час його понад 8-місячної оборо­ни ворог втратив майже 300 тис. осіб, що більше, ніж втра­ти вермахту у всій Європі, Північній Африці та Атлантиці від 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. 4 липня 1942 р. місто було захоплене фашистами.

Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку. По­гана організація, недостатнє матеріальне забезпечення, тактичні помилки призвели до трагедії (у полон потрапи­ло 240 тис. червоноармійців).

Поразки радянських військ в Україні та Криму змі­нили ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегіч­ною ініціативою, вони 28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 р., після за­хоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія Української РСР була оста­точно окупована.

Отже, некомпетентність воєнно-стратегічного керів­ництва, незавершеність процесу переозброєння, мобіліза­ційна неготовність армії, багато тактичних прорахунків та інші фактори стали основними причинами трагічних поразок та катастроф на початковому етапі війни) Незва­жаючи на те що Червона армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, все ж поразки під Ки­євом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів та офіцерів; окупації України; звуження військово-промис­лового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигід­ного стратегічного плацдарму для подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.