УДК 340.6(075) ББК 58я73 Л63

Допущено Центральним методичним кабінетом з вищої медичної освіти МОЗ України як підручник для студентів медичних вузів

Рецензентці

Филипчук О. В- завідувач відділу судово-медично-криміналістичних дослі­джень Головного бюро судмедекспертизи МОЗ України, доктор медичних наук;

Червяк П. !.% Головний патологоанатом МОЗ України, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, академік У АН.

Авторський колектив:

Лісовий Анатолій Семенович - академік Української академії наук - розділи: І, II, VIII, IX, XX; III, IV, V, VII - у співавторстві із Голубовичем Л. JI.; XIX - у співавторстві з БілкуномВ. В.; XXI-у співавторстві з Лісовим K. A.; XXV - у співавторстві з Голубовичем П. Л.;

Голубович Леонід Львович --доктор мед. наук, професор кафедри патологічної анатомії та судової медицшш з основами права Запорізького державного медичного університету - розділи: V!, XV, XVI, XVIII; III, IV, V, VII - у співавторстві з Лісовим A. C.; XVII, XXVI - у спів­авторстві з Лісовим К. А.;

Голубович Петро Леонідович - канд. мед. наук, доцент кафедри кримінального про­цесу та криміналістики Запорізького гуманітарного університету - розділи: X, XI, XII, XIII, XIV, XXII, XXIII, XXIV; XXV-у співавторстві з Лісовим A. C.;

Білкун Володимир Васильович - канд. мед. наук, доцент кафедри кримінального права та правосуддя Запорізького державного університету - розділ XIX - у співавторстві з Лісовим A. C.;

Лісовий Костянтин Анатолійович - канд. мед. наук, заступник директора Київсько­го міського центру сприяння психотерапії «Софія Оранта» з експертної та консультатив­ної роботи - розділи: XVII, XXVI - у співавторстві з Голубовичем Л. Л.; XXI - у співавтор­стві з Лісовим A.C.

Лісовий А. С., Голубович Л. Лі Г©лубович II. Л. та їн.

Л63 Судова медицина: Підручник - Вид. 3-тє, дон. та перероб. / За заг. ред. Лісового А. С., Голубовича Л. Л.- К.: Атіка, 2008- 484 с. [4-32 іл.]

І8ВК 978-966-326-306-9 (3-тє видання)

ІЗВК 966-8074-81-5 (2-ге видання)

У підручнику розглянуто основні положення теорії та практики судо­вої медицини, знання яких необхідні кожному правникові та лікареві. Ос­новне місце відведено судово-медичній характеристиці різних ушкоджень. Даються методичні рекомендації з проведення експертних досліджень ос­новних судово-медичних об’єктів: живих людей, трупів та речових доказів.

Розраховано на студентів медичних та юридичних вузів, науковців, працівників медичних і правоохоронних органів.

УДК 340.6(075) ББК 58я73

© Лісовий А. С., Лісовий К. А., Голубович Л. Л., Голубович П. Л. та ін., 2008 топы то с\сс і о .< тпг п ^: © Дизайн логотипа - Лісовий К. А.

ІЬШЧ У /8-У60-326-іиЬ-У © Видавництво «Атіка», 2008

Передмова

Значні зміни, що відбулися в Україні останнім часомі у багатьох сфе­рах життя, торкнулися і судово-медичної служби. Зокрема, суттєво зміни­лася законодавча база, яка регулює діяльність експертних установ. З’явилися нові методи і методики досліджень, що розширило експертні можливості у вивченні різноманітних об’єктів. Результати наукових роз­робок активно застосовуються у повсякденній практиці. Все це підпоряд­ковано головному завданню - захисту прав людини на життя, здоров’я, недоторканність, охорону гідності, честі та свободи, запобіганню скоєнню злочинів проти особи.

Одними з найтяжчих злочинів є ті, що спрямовані проти життя та здо­ров’я людини. Боротьба з цим злом вимагає від відповідних служб вміння максимально використовувати новітні надбання різних наук, до яких на­лежить і судова медицина. Знання в цій галузі необхідні не тільки ліка­рям, насамперед фахівцям із судової медицини, хірургам, травматологам, а й представникам різних юридичних фахів.

У підручнику подано історію виникнення та розвитку судової меди­цини, розкрито поняття цієї самостійної медичної науки, якій належить одне з чільних місць серед інших медичних дисциплін, розглянуто осно­ви окремих розділів судової медицини. Підкреслюється, що вивчення судової медицини конче потрібне не тільки тому, що воно входить до програми навчання, а й для того, щоб її можливості були повноцінно та ефективно використані для потреб охорони життя та здоров’я людини, а також і у розслідуванні злочинів, спрямованих проти особи.

У виявленні та розкритті таких протиправних дій особливого зна­чення набувають дані, що стосуються оцінки нанесених травм, завданої шкоди для здоров’я, механізму їх виникнення і віддалених наслідків. Такі знання допомагають встановленню способу вчинення злочину, виявленню та оцінці слідів його. У повсякденній слідчій і судовій прак­тиці проблеми об’єктивізації стану здоров’я після отримання ушкоджень є нагальними, тому знання в цій галузі медицини конче потрібні право­знавцям.

Чинне в Україні процесуальне законодавство визначає ряд випадків, коли проведення експертизи є необхідним та передбачає можливість за­лучення лікаря будь-якого фаху до виконання обов’язків судово- медичного експерта. Водночас законодавець покладає на представників судово-слідчих органів обов’язок оцінювати всі види доказів і серед них - висновки експертиз, а це неможливо без знань основ цієї важли­вої галузі медицини.

Викладання судової медицини на кафедрах і курсах медичних вузів України здійснюється на високому науковому рівні, відповідно до Закону «Про освіту» (1991, 1996). Воно підпорядковане головному завданню - забезпечити засвоєння студентами теоретичних засад і практичних нави­чок виконання судово-медичних досліджень основних суб’єктів експер­тизи, що необхідно лікареві будь-якого фаху.

З

Важливими чинниками, що сприяють цьому, є наукові праці (підруч­ники, посібники, методичні розробки, статті, монографії тощо з окремих питань судової медицини). Певну роль у розвитку судової медицини в Україні відіграє «Український судово-медичний вісник», що регулярно виходить з 1995 року.

За післявоєнні роки відбулося шість всеукраїнських конференцій та один з’їзд судових медиків України, що є безумовним доказом високого наукового потенціалу вітчизняних судових медиків.

Минуло п’ять років з часу виходу в світ другого накладу цього під­ручника. За цей час прийнято новий Цивільний кодекс України (2004), внесені зміни до Закону України «Про судову експертизу» (2004). По­ступово змінюється програма й обсяг викладання судової медицини у ви­щих медичних навчальних закладах, що пов’язано з реорганізацією освіти в країні та узгодженням її з Болонським процесом.

У 2007 р. видано навчальний посібник «Судова медицина у схемах, таблицях і рисунках», який, за задумом авторів, призначено для поза- аудиторної підготовки студентів.

Для кращої орієнтації у складній фаховій термінології додано стис­лий російсько-український тлумачний словник судово-медичних термінів, найбільш вживаних у судовій медицині.

Автори будуть вдячні всім, хто знайде можливість висловити свою думку щодо підручника, запропонує шляхи його вдосконалення.

Розділ і ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ

І ЗНАЧЕННЯ СУДОВОЇ МЕДИЦИНИ. ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ

Уже сама назва науки - судова медицина - до вивчення якої ви приступаєте, свідчить про те, що вона має відношення до двох га­лузей знань - медицини та правознавства. За своїм змістом - це медична наука, яка пов’язана майже з усіма лікарськими фахами, а розвиток її відбувається з прогресом медичної думки та зростанням професійних знань. Суттєвою особливістю судової медицини як спеціальності є те, що вона досліджує не один якийсь вид розладів чи патологію однієї системи людського організму, а об’єктом ви­вчення є вся людина в її фізіологічному та патологічному стані. Але обсяг судової медицини визначається потребами правосуддя: до судової медицини входять лише вибрані розділи лікарських спеці- ‘ апьностей та біології, зміст яких найбільше придатний для вирішення питань судових; цим саме пояснюється наявність у судовій меди­цині розділів, котрих нема в жодній іншій лікарській професії.

Отже, судова медицина, у нинішньому розумінні,- це важлива галузь медицини з власними методами дослідження, яка слугує розв’язанню складних медико-біологічних питань, що постають перед органами правопорядку, а також вирішує окремі проблеми охорони здоров’я та сучасної екології.

Судова медицина як самостійна медична дисципліна сформу­валася після тривалого періоду практичного застосування лікар­ських знань у розслідуванні кримінальних справ у разі вчинення злочинів проти гідності, честі, здоров’я, життя людини.

Витоки судової медицини - у сивій давнині. У манускриптах індусів (Айюрведа, 600 р. до н. е.), працях Гіппократа (460-370 рр. до н. е.), книгах Мойсея, в Талмуді (І ст. до н. е.) розглядаються питання судово-медичного характеру, із вчиненням злочинів про­ти особи, в першу чергу з оцінкою тілесних ушкоджень, строками зачаття, походження дитини від конкретного чоловіка.

5

В історії Греції, Єгипту, Китаю, Месопотамії, Риму, інших країн Стародавнього світу були випадки застосування лікарських знань для потреб розгляду судових справ. Та все-таки у часи, коли зізнання підозрюваного було царицею доказів, а здобувалося воно, за традицією та обрядами, нерідко шляхом катувань, потреби в судово-медичних знаннях не було.

Власне, необхідність у використанні їх у процесі судочинства з’явилася при розвої перших паростків демократії. 1 з того часу су­довій медицині притаманний постійний процес розвитку, спільно з правом охороняти закон та здоров’я людини. Законодавче ж ре­гулювання порядку залучення лікарів як обізнаних людей до ви­рішення питань, які є важливими для слідства, бере свій відлік від Кримінального кодексу Карла V (німецького імператора) - 1532 p., відомого під назвою Lex Carolina. В ньому чітко регламентувалися випадки, коли судді мали залучати до досліджень лікарів. Перш за все, це був огляд мертвих тіл при вбивствах, дітовбивствах, підозрі на отруєння, у справах про лікарські помилки, при заподіянні тілес­них ушкоджень та застосуванні тортур до поранених і хворих. І це - не лише перелік випадків, коли суддя запрошує лікаря, а й детальні вказівки щодо самих дій лікаря.

М. І. Райський (1953) виділяє три етапи становлення судової медицини в Європі. Перший етап - це поодинокі, а в XI—ХІТІ ст. частіші залучення лікарів судовими владами до вирішення питань, які потребували медичних знань. Другим і важливим етапом була фіксація у Кодексі «Кароліна» (XVI ст.) положення щодо обо­в’язкової участі лікарів, за необхідності, у процесі судочинства. Третій етап - це подальше набуття знань і досвіду, вироблення практичних навичок із узагальненням та систематизацією їх в окрему дисципліну - судову медицину. Ця градація етапів - най­більш чітка.

Саме словосполучення «судова медицина» вперше з’явилося у праці професора із Лейпцига Й. Бона «Основи судової медици­ни» (1690).

Якщо сягнемо глибин вітчизняної історії, дізнаємось: перші згадки про використання судово-медичних знань для потреб судо­чинства з’явилися у правових документах ще за часів князя Олега. При укладенні договорів русів з греками (911 р. та 945 p.- за кня­зювання Ігоря) передбачалась відповідальність за нанесення по­боїв та ран. У пізніші часи (Х-ХІ ст.) правові положення завбачали покарання й за статеві злочини: «насильство», «поругання», «роз­

6

тління» тощо. Найбільш чітко юридичні позиції визначені в «Руській правді» (XI—XIII ст.), збірнику законів часів Київської держави. Тут уже наявні первинні елементи судової експертизи, підкреслю­ється значення крові як речового доказу. Передбачається відпові­дальність за каліцтво та образу діями. Вперше зроблена спроба поді­лити спричинені тілесні ушкодження за ступенем тяжкості залежно від загрози для здоров’я. Так, до тяжких віднесені ушкодження, по­єднані з втратою рук, ніг, ока тощо, а до легких - синці, крововиливи, нанесені тупими предметами, та невеликі рани внаслідок дії гострих предметів.

Слід зазначити, що норми «Руської правди» лягли в основу правових актів ряду суміжних країн - Білорусії, Литви, Польщі, Росії (Новгородська, Псковська судові грамоти), вони діяли частково на теренах нашої держави аж до Переяславської ради 1654 р.

Безумовно, з плином часу до законодавчих документів вносилися доповнення та уточнення, які чіткіше регламентували порядок ви­конання обстежень потерпілих та трупів убитих. Так, «Двінська статутна грамота» (1397) свідчить, що для огляду трупа щотижня мусять виділятися певні люди. На жаль, не визначено вміння та повсякденне становище цих осіб, зате акцентується, що на період виконання обов’язків вони називаються «тижденниками» (щось на зразок коронерів, які й нині передбачені англосанксонською право­вою системою у Великобританії, Австралії, Канаді, СІЛА та ін.).

Розвиток державного устрою зумовлює подальше унормування права та пов’язаних з ним наук. Це стосується й судової медицини.

У зв’язку з входженням України до складу Московської держа­ви подальший розвиток судової медицини відбувався одночасно з аналогічним процесом у Росії, де, за даними архівних матеріалів, давно проводились окремі обстеження судово-медичного характеру. У царських статутах і грамотах (XVI ст.) уже регламентувалися випадки, коли необхідно було залучати лікарів, які надавали суду свої медичні висновки. І хоч це були поодинокі епізоди, але з ро­ками досвід медиків у цій галузі зростав.

Дослідження трупів було узаконено у 1714 р. 154-м артикулом Військового статуту Петра І. Обов’язковому розтину підлягали трупи при раптовій і насильній смерті. Лікарів запрошували у ви­падках неякісного лікування, при нанесенні ушкоджень, статевих злочинах, дітовбивстві. Вони здійснювали також і дослідження різних речовин, особливо отрут.

7

Можна стверджувати, що саме за часів Петра І і була створена судово-медична служба Росії, спочатку у Санкт-Петербурзі, Моск­ві, а згодом - у 30-ті роки XVIII ст.- і в інших губернських містах виникли лікарські управи, а в Положенні про них окремими пун­ктами викладено «Генеральні правила, лікарсько-судної науки стосовні» (1798).

Статут судової медицини прийнято у 1828 р.

Медичною радою Міністерства внутрішніх справ у 1829 р. за­тверджено «Правила для лікарів при судово-медичному огляді і роз­тині мертвих тіл». їх основою послужила праця проф. І. В. Буяль- ського (1789-1866) на ту саму тему, написана ним ще у 1824 р.

Статут судової медицини перероблено у 1842 р., коли були ос­таточно зафіксовані: структура судово-медичної служби Росії, фор­ми роботи та її зміст. Цей Статут проіснував практично без змін до 1917 року.

Судова реформа 1864 р. і прийняття нових судових статутів пе­ретворюють судочинство з таємного на гласне. У судовому процесі беруть участь як сторона обвинувачення, так і захисту. Зросла у процесі роль адвоката та судового медика, підготовку яких на цьому етапі потрібно було значно поліпшити. Все це сприяло бурхливому розвитку судово-медичної науки та експертної практики.

Треба зазначити, що судова медицина в Україні у той час була складовою частиною судової медицини Російської імперії. Вели­кий внесок у розвиток цієї науки зробили вчені київської та хар­ківської наукових шкіл.

Київський професор М. О. Оболонський (1856-1913) видав у 1894 р. посібник з судово-медичного дослідження трупа та речо­вих доказів, який став не тільки підручником з судової медицини для київських студентів, а й украй необхідною книгою для всіх судових лікарів того часу.

Харківський професор М. С. Бокаріус (1869-1931) у 1911 р. видав підручник «Краткий курс судебной медицины», а в 1915 р. вийшов перший том його нового підручника «Судебная медицина в изложении для юристов», за яким вивчали судову медицину на всіх юридичних та медичних факультетах.

Після 1917 р. у судово-медичній службі відбулися структурні зміни, внаслідок яких вона стала незалежною від Міністерства внутрішніх справ, до складу якого входила у Російській імперії. Із створенням у 1918 р. Народного комісаріату охорони здоров’я РРФСР судово-медична служба як підвідділ медичної експертизи

увійшла до системи охорони здоров’я. Через два роки прийнято «Положення про судово-медичних експертів», а у 1924 р. затвер­джено посаду Головного судово-медичного експерта при НКОЗ РРФСР. Декілька років цю посаду обіймав відомий учений Я. Л. Лейбович - автор низки судово-медичних посібників, пере­кладач і редактор книг Е. Гофмана.

У цей же час судово-медичну службу в Україні очолює на по­саді Головного державного судово-медичного інспектора УРСР професор М. С. Бокаріус.

Судово-медична справа у НКОЗ УРСР упродовж існування за­знавала деяких змін. У 1920-1922 рр. в НКОЗ був відділ судової медицини, котрий у 1922 р. закрили і організували «судово-медич­ний стіл» при лікувальному відділі. Подібна перестановка не за­безпечила задовільних умов роботи, тому у 1923 р. заснована Го­ловна судово-медична інспектура при організаційному відділі, яка згодом була відокремлена у самостійний підрозділ з підпорядку­ванням безпосередньо Наркомові НКОЗ. При губернських відділах охорони здоров’я було запроваджено посади губернських судово- медичних інспекторів, а поточну судово-медичну роботу викону­вали районні судові лікарі.

На Першому Всеукраїнському судово-медичному з’їзді, який від­бувався у Харкові (14—17 травня 1925 р.), Головний судово- медичний інспектор проф. М. С. Бокаріус у своєму виступі зазначив, що Циркуляр НКОЗ наказує у разі судово-медичного дослідження трупа неодмінно проводити розтин, не обмежуючись зовнішнім оглядом. Тому за звітний 1924 рік відсоток розтинів трупів у містах сягав 95-99, а у районах дещо менше - 78. І це - у важкі 20-ті роки, за наявності в Україні лише 80 штатних судових лікарів.

Великою подією не лише для України стало створення у 1923 р. під безпосереднім керівництвом проф. М. С. Бокаріуса Харківсько­го інституту науково-судової експертизи, який нині названий його ім’ям. У складі інституту, окрім чотирьох криміналістичних секцій, була секція «Судово-медичне дослідження тіла людини».

Правила виконання судово-медичного дослідження трупа, су­дово-медичної кваліфікації тілесних ушкоджень і низка методич- иих матеріалів були підготовлені М. С. Бокаріусом і видані по лінії НКОЗ у 1924 р. А через рік він проводить спеціальні 6-тижневі курси з підготовки лікарів-експертів для губерній України. Протя­гом 1926-1927 рр. проф. М. С. Бокаріус видає журнал «Архів кримінології і судової медицини», в якому друкуються не лише

9

українські, російські автори, а й спеціалісти з європейських країн, США, Бразилії, Алжиру.

Велике значення для судових медиків та слідчих не лише України, а й усього колишнього Союзу PCP мав вихід у світ книги М. С. Бокаріуса «Первоначальный наружный осмотр трупа при милицейском и розыскном дознании» (1925). Через чотири роки виходить ще одна його праця з цього питання - «Наружный ос­мотр трупа на месте происшествия или обнаружения его». Цими роботами багато років користувались судово-медичні експерти, слідчі та оперативні працівники.

Розвитку судової медицини сприяло відкриття у 1932 р. у Моск­ві Науково-дослідного інституту судової медицини. Ця установа стала важливим науково-методичним центром для всього колиш­нього Союзу PCP. Її першим директором призначено проф. М. В. Попова. Він же у 1937 p., після затвердження посади Головно­го судово-медичного експерта при НКОЗ Союзу, став найвищою посадовою особою у судовій медицині. З 1939 по 1979 pp. Головним судмедекспертом був В. І. Прозоровський, а з 1979 по 1991 pp.-

о. П. Громов. Водночас проф. О. П. Громов обіймав посаду дирек­тора НДІ судової медицини.

Говорячи про історію розвитку судової медицини, слід згадати і про військову судово-медичну експертизу. Саме вона зробила великий внесок у розвиток судової балістики, вивчення механізму утворення вогнепальних ушкоджень, наслідків вибухової травми, токсикології та багатьох інших питань, пов’язаних з бойовими діями, авіакатастрофами тощо.

Військової експертизи до війни не існувало, і всі дослідження для судово-слідчих органів армії проводили цивільні експерти. У діючій армії функціонували армійські та фронтові патолого- анатомічні лабораторії (ПАЛ). У складі їх було по одному судово- медичному експерту. Вони фізично не могли справитися із завдан­нями, що ставили перед ними військові юристи. Виникла нагальна потреба у створенні самостійної судово-медичної експертизи Армії та Флоту. Центральну судово-медичну лабораторію (ЦСМЛ) збройних сил створено у березні 1943 р. проф. Ю. С. Сапожниковим. Її начальником і водночас Головним судово-медичним експертом Армії став проф. М. І. Авдеев. Військовими судовими медиками за роки війни проведена величезна робота, в тому числі і в розсліду­ванні фашистських злочинів на тимчасово окупованих територіях, у таборах смерті, таких, як «Гросс Лазарет», Освенцім та ін.

10

У травні 1945 р. у передмісті Берліна-Бух Головний судово- медичний експерт 1 Білоруського фронту Ф. Й. Шкаравський та очо­лювана ним комісія експертів провели дослідження залишків Гіт- лера, Браун, Гебельса, його дружини і дітей, а також генерала Крепса та двох собак. У процесі експертизи були ідентифіковані трупи, а також встановлено причини смерті, майже в усіх випадках це було отруєння ціанистим калієм.

Нині в системі Міністерства оборони України діє центр судових експертиз, співробітники якого виконують судово-медичні дослі­дження.

На теренах України у довоєнні та повоєнні роки відкрито бага­то медичних вузів і кілька інститутів удосконалення лікарів. Сьо­годні в Україні студенти 15 медичних вузів, медичних факультетів Ужгородського, Сумського університетів та слухачі закладів удо­сконалення лікарів вивчають судову медицину на 7 кафедрах та 12 курсах. Викладають також курс судової медицини на юридич­них факультетах університетів та інститутів, у вищих навчальних закладах системи МВС, СБУ та МО.

Розпад Радянського Союзу та проголошення у 1991 р. незалеж­ності України зумовили істотні зміни у структурі судово-медичної служби. Вищою судово-медичною інстанцією в Україні є Головне бюро судово-медичної експертизи МОЗ України. Свою роботу су­дові медики України регламентують «Основами законодавства України про охорону здоров’я» (1992), Законом України «Про су­дову експертизу» (1994) із змінами до Закону від 9 вересня 2004 р., а також Кримінальним, Кримінально-процесуальним та Цивільним кодексами з відповідними доповненнями. Очолює судово-медичну службу України доц. В. Г. Бурчинський.

Немає жодної судово-медичної проблеми чи питання, які не розроблялись би судовими медиками України. І не лише на кафед­рах, а й у Бюро судово-медичної експертизи. Щодо кафедр і курсів, де сконцентровано найпотужніший науковий потенціал, то визна­ними лідерами є Київська, Харківська та Донецька наукові школи.

До відомих вітчизняних вчених належать професори М. О. Обо- лонський, Ю. С. Сапожников, А. М. Гамбург, І. О. Концевич, Ю. П. Шупик, О. В. Филипчук, Б. В. Михайличенко, А. С. Лісовий, В. Д. Мішапов, В. Г. Бурчинський (Київ), М. С. Бокаріус, М. М. Бо- каріус, М. П. Марченко, В. І. Кононенко, В. О. Татаренко, В. О. Оль- ховський (Харків), Б. М. Зорін, О. І. Герасименко (Донецьк), В. П. Ципковський (Вінниця), М. І. Райський, Г. Ф. Кривда (Одеса),

11

М. М. Стрілець, Л. Л. Голубович (Запоріжжя), А. Ф. Рубежанський,

О. М. Юрченко (Дніпропетровськ), І. В. Крижанівська (Чернівці), П. Г. Арешев, А. А. Бабанін (Сімферополь), В. 1. Костилєв (Лу­ганськ), О. І. Туровцев, С. П. Федорчук-Незнакомцева (Івано-Фран­ківськ), А. X. Завальнюк (Тернопіль) та ін. Вони працювали та працюють на кафедрах і курсах 17 вищих навчальних закладів та двох академій післядипломної освіти.

Студентам юридичних вищих навчальних закладів та факуль­тетів судову медицину викладають працівники кафедр медичних вузів або ж штатні співробітники - С. П. Дідківська, П. 1. Червяк, Б. В. Западнюк (Київ), М. М. Тагаєв (Харків), П. Л. Голубович, В. В. Білкун (Запоріжжя), І. Ф. Соколова (Сімферополь) та ін.

Судова медицина з метою аргументованого вирішення конкрет­них питань - запитів юридичної практики у своїй повсякденній діяльності спирається на знання фундаментальних та прикладних медичних дисциплін. Вони є джерелом даних про закони функціо­нування організму в нормі та при різноманітних патологіях (за­хворюваннях чи травмах), що негативно впливають на стан здо­ров’я і можуть призвести до смерті.

Досить плідним є зв’язок судової медицини з патологічною анатомією, адже предметом їх досліджень часто є однорідні об’єкти. І нині у ряді країн світу ці дві науки становлять одне ціле. В Україні ж уже протягом більш як сто років визначилася чітка межа між близькими, але не тотожними гілками медицини. Це відображено у відповідних законодавчих актах - статтях 71, 72 «Ос­нов законодавства України про охорону здоров’я» (Закон України від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII). Вказаний документ регулює порядок проведення дослідження трупів у патологоанатомічних та судово-медичних установах. Зокрема зазначено, що патолого- анатомічні дослідження трупів проводять у випадках смерті хво­рого в лікувальному закладі, при встановленому діагнозі й відсут­ності ознак травм, з метою уточнення процесу перебігу хвороби та визначення відповідності проведеного лікування.

Коли підозрюють, що причиною хвороби та смерті могла стати травма (фізична, хімічна, біологічна), то дослідження тіла здійс­нює судово-медичний експерт. Крім того, слідчими органами мо­же бути призначено проведення судово-медичної експертизи трупа людини, померлої в стаціонарі, якщо з’явилася скарга, що медична допомога була надана неякісно, не в повному обсязі тощо. В таких випадках зазвичай експертизу проводять комісійно.

12

Виконання професійних обов’язків судово-медичним експер­том вимагає не тільки глибоких знань свого фаху, а й уміння взяти корисне із суміжних дисциплін, особливо у вирішенні питань, які потребують тлумачення спеціалістів різного профілю. У такому разі проведення експертизи доручається комісії, до складу якої належать фахівці вузького профілю. (Наприклад, у галузі психіатрії, зокрема того її розділу, «який вивчає різні пси­хічні розлади стосовно питань кримінального і цивільного права, кримінального і цивільного процесу» (А. І. Марчук).

Тривалий час судово-медична і судово-психіатрична експерти­зи виконувалися одними й тими самими лікарями. Та й донині Кримінально-процесуальний кодекс України регламентує прове­дення судово-медичної та судово-психіатричної експертиз як обов’язкових, однією статтею - 76. Власне, розділення понять про види медичної експертизи в Україні вперше чітко подано у ст. 71 «Основ законодавства України про охорону здоров’я», що потім було відображено у ст. 21 Закону України «Про психіатричну допомогу» від 22.02.2000 р. № 1489-111 та «Інструкції про прове­дення судово-психіатричної експертизи в Україні», затвердженій МОЗ України (наказ від 08.10.2001 р. № 397).

Водночас судова медицина контактує з рядом природничих та юридичних наук. Найтіснішим є цей зв’язок з криміналістикою - дисципліною, що вивчає науково-технічні проблеми виявлення, збирання й дослідження судових доказів при розкритті злочинів.

Первісно судова медицина та криміналістика були однією нау­кою й лише з плином часу, завдяки накопиченню знань, а також роз’єднанню напрямів роботи, вони стали самостійними. Але й те­пер фахівці з цих спеціальностей спільно працюють, збагачують загальні теоретичні та практичні знання, що сприяє встановленню істини.

Окрім вищих медичних навчальних закладів, судову медицину, як було зазначено, вивчають на юридичних факультетах та в спеціа­лізованих навчальних закладах. І це цілком зрозуміло та виправдано, бо процесуальне законодавство надання оцінки висновків судово- медичного експерта як одного з видів доказів покладає на суд, прокурора, слідчого чи особу, що проводить дізнання (ст. 67 КПК України).

Вивчення судової медицини юристами слугує поліпшенню діяль­ності правничих установ, дає змогу чіткіше визначити суть вчи­неної протиправної дії, а отже, допомагає правильному вирішенню

13

питання та запобігає можливості судової помилки. Постійна спів­дружність у роботі слідчого та судового медика, на основі постій­ного розвитку медичної та юридичної науки й кодифікації права, є запорукою об’єктивності закону та поваги до людини.

В Україні система предмета судової медицини включає такі розділи:

1. Процесуальні та організаційні положення судово-медичної експертизи - зміст та тлумачення законів і відомчих розпоряд­жень, права

й обов’язки, межа компетентності та відповідальності судово-медичної служби, її установи, зв’язок з органами охорони здоров’я.

Розлад здоров’я та смерть людини внаслідок дії різноманіт­них факторів зовнішнього середовища. Етіологія, патогенез та діаг­ностика травм, заподіяних фізичними, хімічними, біологічними та психоемоційними чинниками.

Судово-медична експертиза:

а) живих осіб - приводи, порядок, особливості проведення не­смертельних травм, статевих злочинів, визначення віку, статевих станів, стану здоров’я тощо;

б) трупа - вчення про смерть, трупні явища, судово-медичне дослідження трупів у випадках насильної та раптової смерті і тру­пів новонароджених;

в) речових доказів біологічного походження (кров, волосся, піт, сперма, слина тощо);

г) матеріалів та документів, що стосуються справ, пов’язаних з нанесенням шкоди здоров’ю людини.

Вирішення цих питань вимагає використання загальнонауко- вих методів: вимірювання, спостереження, експеримента, моделю­вання, узагальнення'тощо! Крім' того, в судовій медицині розроб­лені й спеціаЖЙчлет<ЗДй7 притаманні лише цій медичній науці, але тісно пов’язані з криміналістичною та слідчою практикою. Голов­ними з них є:

а) метод судово-медичної ідентифікації травмуючого предмета та механізму “його ушкоджувальної дії;

б) метод судово-медичного ототожнення невідомої особи.

Концепція судової медицини в Україні на порозі III тисячоліття

може бути викладена так:

1. Негайне і глибоке вивчення судово-медичних аспектів еколо­гії в Україні, розробка судово-медичних методик на випадки вели­ких катастроф (уроки Чорнобиля).

14

2. Більш активна допомога органам правопорядку в боротьбі з організованою злочинністю, наркобізнесом, викраденням людей.

3. Вирішення правових питань медицини в Україні (особливо трансплантології)

з використанням світового досвіду.

Конструювання, виготовлення та використання діагностичних приладів, інструментів, складання методик і програм, доступних міжрайонним судово-медичним експертам.

Комп’ютеризація експертної роботи та наукових пошуків, забезпечення комп’ютерною технікою кафедр і курсів судової ме­дицини. Широкий вихід на Інтернет.

Поліпшення процесу викладання судової медицини у медич­них та юридичних вузах.

Надання можливості спеціалізуватися за кордоном та, у свою чергу, інформувати зарубіжних фахівців про наші досягнення.

Всебічна підтримка Асоціації судових медиків України. Спіл­кування з асоціаціями судових медиків різних країн і регіонів.

Соціальний захист тих, хто творить судову медицину III ти­сячоліття,- викладачів судової медицини в усіх вузах України.

Розділ II ПРОЦЕСУАЛЬНІ ОСНОВИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ СУДОВО-МЕДИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ В УКРАЇНІ

Процесуальні основи призначення та проведення судово-медичної експертизи

У процесі розслідування кримінальних і цивільних справ, а та­кож під час судового розгляду широко використовуються знання людей, досвідчених у науці, мистецтві, ремеслі, техніці тощо. Фахівці, які беруть участь у цих правових діях, іменуються екс­пертами, а виконані ними дослідження доказів з відповідями на питання, що інтересують правоохоронні органи,- експертизами. Коли йдеться про вчинення злочинів проти здоров’я, життя, честі та гідності людини, судово-слідчі органи звертаються до лікарів - спеціалістів у галузі судової медицини, які проводять судово- медичну експертизу, тобто застосовують знання з галузі медичних і біологічних наук для вирішення питань, що виникають у процесі розслідування таких злочинів.

Висновки експерта є одним з видів доказів у процесі поперед­нього та судового слідства. Згідно з чинним кримінально- процесуальним законодавством України, призначення основних видів судово-медичної експертизи є обов’язковим. Так, відповідно до ст. 76 Кримінально-процесуального кодексу України обов’язково призначається експертиза для встановлення причини смерті, тяж­кості та характеру тілесних ушкоджень; визначення психічного стану підозрюваного чи обвинуваченого за наявності у справі да­них, що викликають сумнів щодо його осудності; встановлення ... . ... стштт, зрілості потерпілої у справах про злочини, передбачені

ст. 155 Кримінального кодексу України, та для встановлення, віку підозрюваного чи обвинуваченого, якщо це має значення для ви­рішення питання про кримінальну відповідальність, а достовірні дані щодо його віку відсутні. Будь-яка інша судова експертиза при-

16

значається на розсуд осіб, які проводять слідство, чи суду і не є обов’язковою.

Правом призначення судової експертизи наділені слідчі прокура­тури, органів внутрішніх справ, Служби безпеки, прокурори та суди.

Судово-слідчі органи використовують дані експертизи, бо вис­новки експерта є одним з найсуттєвіших об’єктивних доказів (ст. 65 КПК України). Оцінка висновків належить особі, яка прово­дить дізнання чи слідство, або суду.

У випадках, коли слідчий чи суд незгодні з висновками експер­та, вони повинні письмово мотивувати свою незгоду, а вже потім призначати повторну судово-медичну експертизу, доручаючи її проведення вищій судово-медичній інстанції.

Підставою для проведення судово-медичної експертизи Є 110- станова особи, що здійснює розслідування кримінальної чи ци- вільної справи, або ж ухвала суду. Діяльність судово-медичних експертних установ, як і кожного окремого їх працівника, регла­ментується процесуальним, кримінальним, цивільним та адміні­стративним законодавством, а також Законом України «Про судову експертизу» (1994) та змінами до Закону від 09.09.2004 р., «Осно­вами законодавства України про охорону здоров’я» (1992), методич­ними документами Міністерства охорони здоров’я України, яким у 1995 р. наказом № 6 затверджено положення «Про розвиток та вдосконалення судово-медичної служби в Україні», що значною мірою вплинуло на подальше підвищення якості цієї роботи.

Відповідно до чинного законодавства (ст. 12 Закону України «Про судову експертизу») судово-медичний експерт зобов’язаний-.

1. провести повне дослідження і дати обґрунтований та

-—'О - .₀ - '■ ■ • • ' -

об єктивнии письмовий” висновок;

2. на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора, судді, суду дати роз’яснення щодо даного ним висновку;

3. заявляти самовідвід

гл наявності передбачених законодав- ством Підстав, які виключають його участь у справі.

Крім того, судово-медичний експерт повинен повідомити у письмовій формі особу або органи, які призначили експертизу, про неможливість її проведення, коли поставлене питання вихо­дить за межі компетенції експерта або надані йому матеріали недо­статні для вирішення даного завдання, а витребувані додаткові ма­теріали не були отримані. Така процедура передбачена Інструк­цією про призначення та проведення судових експертиз (наказ МЮ від 08 10.98 р. № 53/5).

17

Експерт має право згідно зі ст. 13 Закону України «Про судову експертизу»:

1. ознайомлюватися з матеріадами^хправи. що стосуються предмета судової експертизи, і подавати клопотання про надання додаткових матеріалів;^

" 2) вказувати в акті судової експертизи на виявлені в ході її про­

ведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання;

3. Гз Дозволу особи або органу,'які призначили судову експерти­зу, бути присутнім під час проведення слідчих чи судових дій і заявляти клопотання, що стосуються предмета судової експертизи;

4. подавати скарги на дії особи, у провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта;

одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням.

’^У”§йпадках комісійних та комплексних експертиз при незгоді з іншими членами експертної комісії - складати окремий висновок експертизи.

Гарантії незалежності судово-медичного експерта та пра­вильності його висновку забезпечуються (згідно зі ст. 4 Закону України «Про судову експертизу»):

1. процесуальним порядком призначення судового експерта;

2. забороною (під загрозою передбаченої законом відповідаль­ності) втручатися будь-кому в проведення судової експертизи;

3. існуванням установ судових експертиз, незалежних від орга­нів дізнання та попереднього слідства;

4. створенням необхідних умов для діяльності судового експер­та, його матеріальним і соціальним забезпеченням;

5. кримінальною відповідальністю судового експерта за давання свідомо неправдивого висновку та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків;

6. можливістю призначення повторної судової експертизи;

7. присутністю учасників процесу, в передбачених законом ви­падках, під час проведення судової експертизи.

Судово-медичний експерт може бути притягнутий до дисцип­лінарної, матеріальної, адміністративної чи кримінальної відпові­дальності за свідомо неправдивий висновок (ст. 384 КК України), відмову від виконання обов’язків (ст. 385 КК України) та розго­лошення без дозволу прокурора або слідчого даних досудового слідства чи дізнання (ст. 387 КК України). Крім того, судово-медич­

18

ний експерт повинен пам’ятати про вимоги ст. 145 КК України, що передбачає покарання за розголошення лікарської таємниці.

Експертові забороняється (згідно зі ст. 11 Інструкції про при­значення та проведення судових експертиз - наказ МЮ України від 08.10.1998 р. №53/5):

1. проводити експертизу без письмової вказівки керівника екс­пертної установи (її структурного підрозділу), за винятком експер­тиз, доручених йому безпосередньо після слідчого огляду,

в якому він брав участь як спеціаліст, а також експертиз, які провадяться під час судового розгляду;

самостійно збирати матеріали, які підлягають дослідженню, а також вибирати вихідні дані для проведення експертизи, якщо вони, у наданих йому матеріалах справи, можуть трактуватись не­однозначно;

розголошувати без дозволу прокурора, слідчого, особи, яка провадить дізнання, дані попереднього слідства чи дізнання;

вступати в контакти, не передбачені порядком проведення експертизи, з будь-якими особами, якщо такі особи мають пряме чи побічне відношення до експертизи;

зберігати кримінальні та цивільні справи, а також речові до­кази і документи, що є об’єктами експертизи, поза службовим приміщенням.

Експерт складає висновок експертизи від свого імені і несе особисту відповідальність за його правдивість. За надання свідомо неправдивого висновку, за відмову, без поважних причин, від ви­конання покладених на нього обов’язків, розголошення без дозво­лу прокурора, слідчого або особи, яка провадить дізнання, даних попереднього слідства чи дізнання, а також за злісне ухилення від явки до органів дізнання та попереднього слідства або суду експерт несе кримінальну відповідальність за відповідними статтями КК України.

Приводи для відводу експерта (згідно зі статтями 45, 62 КПК України та Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз - наказ МЮ України від 08.10.1998 р. № 53/5):

1. якщо він є потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або родичем кого-небудь із зацікавлених осіб, а та­кож родичем слідчого, особи, яка проводила дізнання, судді, обви­нувача або обвинуваченого;

2. якщо він брав участь у даній справі як свідок, перекладач, особа, яка проводила дізнання, слідчий, обвинувач, захисник, або

19

представник інтересів потерпілого, цивільного позивача або ци­вільного відповідача;

3. якщо він особисто або його родичі зацікавлені у результатах справи;

за наявності інших обставин, які викликають сумнів в об’єктивності експерта.

Права підозрюваного (обвинуваченого) при призначенні та проведенні експертизи (згідно зі ст. 197 КПК України):

1. заявляти відвід експертові;

2. просити про призначення експерта з числа вказаних ним осіб;

3. просити про постанову перед експертизою додаткових питань;

4. давати пояснення експертові;

5. пред’являти додаткові документи;

6. ознайомлюватися з матеріалами експертизи і висновком експерта після закінчення експертизи;

7. заявляти клопотання про призначення нової або додаткової експертизи;

8. заявляти клопотання про дозвіл бути присутнім під час про­ведення експертом окремих досліджень і давати пояснення.

Об’єкти судово-медичної експертизи та місце проведення експертизи

У своїй повсякденній роботі судово-медичні експерти прово­дять експертизу живих людей/трупів, речових доказій>та матеріа_: лів слідчих і судових спра&і

'и, Найбільш значну частину роботи експерта становить експерти­за живих людей (близько 75%). Такі експертизи здійснюються з метою встановлення наявності, характеру та ступеня тяжкості ті­лесних ушкоджень; виявлення ознак статевих злочинів чи визна­чення статевих станів; симуляції; ознак самопоранень тощо.

У меншій кількості (15-20%) проводяться експертизи трупів у випадках насильної та раптової смерті, за підозрою на насильство. Останнім часом значно зросла цінність експертиз речових доказів та їх питома вага, в першу чергу - для встановлення ідентифіка­ційних ознак особи.

Судово-медична експертиза може проводитися за матеріалами попереднього та судового слідства, такі експертизи, як правило, виконуються самостійно.

20

Експертиза будь-якого з вказаних об’єктів може бути проведе­на в експертній установі або поза її межами.

До експертних судово-медичних установ належать: Голов­не бюро судово-медичної експертизи МОЗ України, республі­канське - МОЗ Автономної Республіки Крим-, обласні, міські в Києві та Севастополі бюро судово-медичної експертизи, кафе­дри і курси медичних вузів та академій післядипломної освіти лікарів.

Окрім зазначених установ, судово-медична експертиза може бути проведена у медичних установах, в судах тощо.

Види судово-медичних експертиз

Законодавством України передбачено проведення первинної (виконується вперше), додаткової та повторної експертиз.

Залежно від складності та характеру питань, запропонованих для вирішення слідством чи судом, експертиза може бути комі­сійною або комплексною. Комісійної© вважається експертиза, до складу якої включено лише представники ^гз ієї галузі науки - медицини. Окрім судових медиків, до експертних комісій можуть входити фахівці інших медичних та немедичних спеціальностей, і тоді експертиза називається комплексною.

Якщо після проведення експертизи слідство отримає щодо до­сліджуваних доказів додаткові відомості, які можуть вплинути на

остаточні результати'“™ призначається ІШШШШШ судова експер-

. ■ ■ - .

тиза. Виконання її доручається тому чи тим самим експертам, які проводили первинну експертизу.

Якщо у слідства виникають сумніви щодо правильності, пов­ноти та об’єктивності висновків експерта чи експертів, признана-*

»і»

іиддотми .... а х х

ється Тпбвторна експертиза, здійснення якої доручається іншим експертам.

Документація судово-медичних експертиз

Основним документом судово-медичної експертизи є «Висно­вок експерта». Він оформлюється тоді, коли підставою для прове­дення експертизи є постанова слідства чи ухвала суду. Зазначений документ складається з трьох розділів: а) вступу; б) дослідницької частини; в) підсумків.

21

У вступі подаються відомості про те: коли, де, ким (із зазна­ченням посади, місця роботи, спеціальності, стажу експертної ро­боти, лікарської категорії, вченого ступеня та звання, відомостей про кваліфікаційний клас і ранг експерта (якщо він є державним службовцем), його прізвище, ім’я та по батькові), на якій підставі (за чиєї постанови чи ухвали) і в якій справі проведена експертиза, що направлено на експертизу, які питання поставлено на вирішен­ня та якою вона є (комісійна, додаткова чи повторна), її номер. На­прикінці вступу зазначається, що судово-медичному експерту (експертам) було роз’яснено права, обов’язки та відповідальність згідно з чинним законодавством (ст. 77 КПК України та статті 384, 385 КК України).

Дослідницька частина містить відомості про обставини справи, відомості на початок проведення (це можуть бути витяги з прото­колів огляду місця події, медичних документів тощо). Потім де­тально, мовою, зрозумілою і не для фахівця, викладаються дані про все, що було виявлено у процесі експертизи об’єктів (трупа, речових доказів тощо), з переліком методів і ходу проведення до­сліджень.

Вступна і дослідницька частини підписуються експертом.

У підсумках містяться мотивовані відповіді на поставлені запи­тання. Вони мають базуватися на даних, отриманих у процесі ви­конання досліджень.

«Висновок експерта» підписується та завіряється печаткою установи. До нього як ілюстративний та доповнюючий матеріал можуть бути додані фотознімки, схеми, малюнки, результати досліджень, проведених у лабораторіях. «Висновок» складається не менш як у двох екземплярах - перший передається до органів слідства, а другий зберігається в архіві судово-медичної уста­нови.

На практиці досить часто дослідження трупа чи живої особи проводиться не на підставі постанови чи ухвали про призначен­ня судово-медичної експертизи, а за направленням судово- слідчих органів. Як правило, це має місце, коли кримінальну справу ще не порушено і від висновків судмедекспертів зале­жить - буде чи не буде її порушено. У таких випадках склада­ється «Акт судово-медичного дослідження трупа» чи «Акт су­дово-медичного обстеження» (живої особи). Він також оформ­люється за певною схемою: а) вступ; б) дослідницька частина і

в) заключна частина.

22

Окрім вказаних, експерт може складати й інші документи, передбачені чинним законодавством, наприклад «Лікарське сві­доцтво про смерть», відповідні довідки для установ технічної інс­пекції щодо охорони праці тощо.

Необхідно зазначити, що у деяких випадках експерт може да­вати відповіді на запитання суду в процесі розгляду справи, тоді він складає «Висновки», де є лише один пункт - «Підсумки». Судо­во-медичний експерт може бути допитаний слідчим чи судом для уточнення певних питань. Ці дії документуються, як це передба­чено процесуальним законодавством.

Структура судово-медичної служби в Україні

Система судово-медичної служби України побудована на заса­дах інстанційності та складається з:

• Головного бюро судово-медичної експертизи МОЗ України;

Республіканського бюро судово-медичної експертизи (Авто­номна Республіка Крим);

Бюро судово-медичної експертизи управлінь охорони здо­ров’я державних обласних адміністрацій.

Основним структурним підрозділом судово-медичної експер­тизи є бюро судово-медичної експертизи обласних (а в м. Києві та м. Севастополі - міських) управлінь охорони здоров’я та республі­канське бюро Автономної Республіки Крим. Згідно з Положенням про бюро судово-медичної експертизи - це «є державна спеціалі­зована установа, що входить до структури закладів охорони здоро­в’я України». У складі бюро мають бути такі структурні підрозділи:

1. відділ судово-медичної експертизи трупів;

2. відділ судоЖ-медичної експертизи потерпілих, обвинуваче­них та інших осіб; ——

....... •¹ ■ - ,

•'3) ваддш чергових судово-медичних експертів;

4. відділ судово-медичної експертизи речових доказів, (судово-

_ <— . ^ ■ ■

медична лабораторія), якии складається з:

а) відділення судово-медичної гістології;

б) відділення судово-медичної імунології;

в) відділення судово-медичної криміналістики;

г) відділення судово-медичної токсикології:

д) відділення судово-медичної цитології;

5. відділ комісійних судово-медичних експертиз;

23

6)

,*ЯЯВа*в«Я№в2в!Жв^«и»®<««~Т™^,~” ——і— . .

7. міські (міст обласного підпорядкування) та районні (міжра- йонні)'відділення судово-медичної експертизи;

8. адміністративно-господарча частина з канцелярією та архівом. Судово-медичними експертами можуть працювати ос^Ш^які

мають вищу медичну освіту та спеціальну підготовку в

галузі су-

дової медицини.

' ' • . -- - • _ ,

Законодавство України передбачає, що до проведення судово- медичної експертизи можуть бути залучені фахівці медичних установ МОЗ України; на період проведення експертних дослі­джень вони іменуються «експертами», мають всі права, передба­чені законодавством, і несуть всю повноту відповідальності за виконану роботу.

Саме тому судова медицина є обов’язковою дисципліною в переліку медичних наук, які вивчаються у вищих медичних на­вчальних закладах. Цей предмет вивчається і в юридичних вузах, щоб правоохоронці могли зрозуміти та об’єктивно оцінити вказа­не у «Висновках експерта».

РОЗДІЛ 111 СУДОВО-МЕДИЧНА ТРАВМАТОЛОГІЯ (ВЧЕННЯ ПРО УШКОДЖЕННЯ)

Судова медицина — одна з небагатьох наук, яка вивчає питан­ня, пов ’язані з оцінкою ушкоджень, механізмом їх виникнення, ви­значає морфологічні ознаки, які дають змогу ототожнити знаряд­дя травми, визначити причину смерті, її зв’язок із нанесеними ушкодженнями тощо.

Вивчення характеру та особливостей різноманітних ушкоджень є найважливішою частиною праці судово-медичних експертів.

Ушкодженням вважається порушення анатомічної цілості тканин органів та їх функцій, що виникає як наслідок дії одно­го чи кількох зовнішніх ушкоджувальних факторів - фізич­них, хімічних, біологічних, психічних.

Таке визначення охоплює практично всі багатогранні сторони цієї вкрай важливої проблеми.

Травми (ушкодження, бо слово «trauma» з латині переклада­ється ^ушкодження) можна класифікувати залежно від:

і£наслідків)(смертельні та несмертельнії;

2. морфологічних і фізіологічних проявів дії на організм,(по- діляють на анатомічні - крововиливи, садна, рани, переломи та трі­щини кісток, вивихи, ушкодження внутрішніх органів з порушен­ням їх цілості чи без неї, розділення тіла на частини, розміжчення тіла чи окремих його частин та функціональні біль, струс окремих органів чи всього організму, шок);

3. Чинників зовнішнього середовища.,

які діяли на організм, поділяються на:

• фізичні - ушкодження, спричинені тупими та гострими пред- MeTaStfff вогнепальною зброєю, дією крайніх (високих чи низьких) температур, всі види механічної асфіксії, ураження електричним струмом, ті, що виникли внаслідок перепаду атмосферного тиску, дії іонізуючого та лазерного випромінювання;

• хімічні - отруєння та хімічні опіки;

25

• біологічні

- розлад здоров’я внаслідок дії інфекційних фак- торів Т оактеріальних токсинів, коли їх введено примусово (насиль-

Г. . »_ Г - Зйшй⁷ '• 4 -• ••*'• ⁴

но) або таємно від потерпілого;

• психічні стрес, переляк, дії або бездіяльність, що спричи- нили сильне душевне хвилювання й справили негативний вплив на здоров’я.

Сукупність ушкоджень, що виникають за схожих умов праці і побуту в певних груп населення, має назву - травматизм.

Травматизм можна поділити на декілька видів:

Виробничий:

а) промисловий;

б) сільськогосподарський.

Невиробничий:

а) побутовий;

б) дорожній (окрім транспортного);

в)спортивний;

г) шкільний.

Транспортний:

а) автомобільний;

б) залізничний;

в) водний;

г) повітряний;

ґ) гужовий.

Військовий:

а) бойовий;

б) небойовий, зокрема військовий травматизм мирного часу.

Всі ушкодження поділяють на ізольовані, множинні, сукупні та

комбіновані.

Ізольовані ушкодження - ушкодження однієї анатомічної зони чи одного сегмента опорно-рухового апарату.

Множинні ушкодження - травма двох або більше органів однієїторожштчи^етШїчної зони, або кількох сегментів опор­но-рухового апарату.

Сукупні ушкодження поєднують у собі ушкодження двох або більше “брганів різних порожнин або одночасне ушкодження орга­нів внутрішніх порожнин та ізольовані чи множинні ушкодження опорно-рухового апарату під дією однієї причини.

Комбіновані ушкодження^ - поєднання механічних „ушко­джень внутрішніх органів чи кісток скелета з дією інших видів ..... .... .. . ^ енергії (термічної, хімічної, радіаційної).

26

У повсякденній практиці судово-медичних експертів найваго­мішу частку становлять ушкодження, отримані в побуті та дорож­ньо-транспортні. На жаль, останнім часом зросла частота виробни­чих травм, особливо у вугільній та гірничій промисловостях.

До завдань судового медика належать:

• визначення наявності ушкоджень;

встановлення механізму та часу виникнення ушкоджень;

можливості утворення ушкоджень за певних умов;

оцінка за ступенем тяжкості тощо.

Найчастіше фізичні ушкодження спричинюються внаслідок механічної дії різноманітних предметів, знарядь, виробів тощо. їх переважну більшість становлять травми, спричинені тупими пред­метами, тобто такими, що наносять ушкодження, діючи виключно своєю поверхнею. Вони можуть бути твердими і м’якими.

Причини смерті при механічній травмі

Оскільки тяжкі механічні ушкодження не завжди викликають смерть одразу, причини смерті доцільно поділити на пепвмші і вторинні. До первинних належать причини смерті, яка настає без­посередньо після травми в короткий проміжок часу. Вторинні причини смерті - х^е жс&тдашвя, які виникають через деякий час після травми і безпосередньо пов’язані з нею причинно-наслідко- вими зв’язками.

До первинних причин смерті належать:

1. Грубі, несумісні з життям, порушення анатомічної ціло­сті тіла чи окремих життєво важливих органів. Наприклад, численні переломи кісток скелета з ушкодженням внутрішніх ор­ганів при падінні з висоти, залізничній травмі; відділення голови чи розчленування тулуба при рейковій травмі; розміжчення голо­ви, печінки або розрив серця, спинного мозку в шийному відділі та ін.

2. Кровотеча. Механічні ушкодження завжди супроводжують­ся ушкодженням великих, середніх чи дрібних судин, що призво­дить до крововтрати. Якщо крововтрата гостра або масивна, то во­на може стати причиною смерті. Відомо, що в організмі дорослої людини маса крові становить приблизно 1/13 маси тіла (у дітей 1/18). При внутрішній кровотечі в порожнинах виявляють від 2000 мл до 3000 мл крові, що дорівнює 1/3—1/2 її загальної маси.

27

Це свідчить про те, що втрата вказаного об’єму може викликати смерть.

Масивна крововтрата характеризується трьома основними ознаками:

• наявністю травматичного ураження серцево-судинної си­стеми;

великою кількістю втраченої крові;