Основи трансплантаційного імунітету. Імунологія репродукції. Iмунозалежнi форми безпліддя.

Трансплантаційна імунологія

Трансплантація органів справедливо вважається одним з найбільших досягнень не тільки імунології, але і загалом медицини та біології у ХХ столітті. З іншого боку, саме трансплантологія започаткувала новий напрямок в імунології – неінфекційної імунології – і протягом останніх десятиріч дає чи не найбільше можливостей на практиці перевіряти основні імунологічні припущення. На сьогодні вона дала змогу народитися мільйонам немовлят, продовжити життя тисячам безнадійно хворих людей.

Сучасна медицина пересадки органів і тканин починається з відкриття Ландштейнером і Янським груп крові майже століття тому. А існування головного комплексу сумісності тканин (системи HLA) вперше виявили ще у 1936 р. Горер і Шел. Першою у світі успішно виконаною трансплантацією органа була пересадка нирки, проведена Юрієм Вороним у 1935 р. в Харкові. З того часу розроблені хірургічні методики, які дозволяють трансплантувати більшість тканин і органів людського організму.

Згідно з даними Національного інституту здоров’я США, станом на 1990 р. більше 18 тис. американців потребували тансплантації органів або тканин. А ось статистика Міжнародної групи з трансплантації серця і легенів, яка почала функціонувати у 1983 р:

-     з 1983 по 1995 рр. у світі проведено більше 29 тис. кардіотрансплантацій. Протягом 1 року після операції виживало 78 % пацієнтів, протягом 5 років – 67 %, протягом 10 – 53 %;

-     протягом того ж періоду виконано 1212 тансплантацій комплексу «серце-легені». Протягом 1 року після операції виживало 59 % пацієнтів, протягом 5 років – 42 %;

-  з 1983 по 1995 рр. у світі проведено більше 2800 пульмотранс-плантацій. Протягом 1 року після операції виживало 67 % пацієнтів, протягом 2 років – 59 %.

Але, незважаючи на зростаючу частоту трансплантацій у світі, лише у США в 1987 році близько 158 тис. пацієнтів мали термінальну ниркову недостатність і потребували ренотрансплантації. З кожним роком зростає перелік захворювань, при яких пересаджують кістковий мозок і, відповідно,  кількість пацієнтів, які потребують мієлотрансплантації.

 

 

 

 

Але найсуттєвішим моментом алло- і ксенотранслантації пересадки є подолання несумісності тканин, обумовленої взаємодією генетично чужих клітин. Залежно від ступеня генетичної спорідненості організму, який віддає органчи тканину (донора), і  приймаючого (реципієнта) виділяють такі типи  трансплантатів:

-  автотрансплантат (автографт) – пересаджувана тканина чи орган, за умови, коли донор і реципієнт – одна і та ж особа;

-  синтрансплантат або ізотрансплантат (синграфт) – донор і реципієнт є однояйцевими близнюками або тваринами однієї (інбредної) лінії;

-  аллотрансплантат або гомотрансплантат (аллографт) – донор і реципієнт належать до одного виду;

-  ксенотрансплантат або гетеротрансплантат (гетерографт) – донор і реципієнт є представниками різних видів.

Окремо виділяють імплантацію синтетичних матеріалів та протезування – вини проводяться матеріалами небіологічного походження, наприклад:

-  Iмплантация штучних клапанiв, анулопластика і т. д.

 

 

 

ХВОРОБИ, У ЛІКУВАННІ ЯКИХ ЗАСТОСОВУЮТЬ МІЄЛОТРАНСПЛАНТАЦІЮ

(за R. Hyde, 1995)

Генетичні захворювання	Набуті патології, в тому числі неоплазії
Серповидноклітинна анемія Велика таласемія Синдром Віскота-Олдріча Синдром Чедіака-Хігаші Атаксія-телеангіектазія (Луї-Барр) Важкий комбінований імунодефіцит Хронічний грануломатоз Кадидоз шкіри і слизових оболонок Хвороба Фанконі Хвороба Гаучера	Гостра променева хвороба Гострий лімфобластний лейкоз Гострий мієлобластний лейкоз Хронічний мієлобластний лейкоз Лімфома Мієлома Солідний рак: -  легенів -  яйників -  яєчок -  молочної залози

Авто- і синтрансплантат приживають на місці пересадки і можуть функціонувати невизначено тривалий час, не відторгуючись. У першому випадку це обумовлено повною генетичною, а отже, й антигенною тотожністю. Удругому (синтрансплантат) – приживлення забезпечується наявністю толерантності, обумовленої спільністю кровообігу між плодами у внутрішньоутробному періоді.

Алло- і, у більшій мірі, ксенотансплантація призводять до реакції відторгнення трансплантата, яку можна попередити чи усунути за допомогою імуносупресивної терапії.

 

Подовжити тривалість функціонування трансплантата можна двома шляхами – передтрансплантаційною селекцією і післятрансплантаційною імуносупресією.

Селекцією у трансплантації називається відбір максимально подібної в антигенному плані пари «донор-реципієнт». Оскільки імунна відповідь спрямована проти антигенів донора,  то у нього повинна бути якнайменша кількість таких  антигенів гістосумісності, яких немає у реципієнта.

Антигени гістосумісності або трансплантаційні антигени – це специфічні білкові комплекси на поверхні клітин органа, які визначають його видові та індивідуальні особливості і відповідають за сумісність чи несумісність тканин. Найважливішими такими антигенами є:

-  антигени, які є продуктами генів головного комплексу гістосумісності (МНС) і в людей об’єднані під назвою людських лейкоцитарних антигенів (HLA), хоч представлені на всіх клітинах людського організму, а не лише на лейкоцитах;

-  еритроцитарні антигени, у першу чергу А і В (АВ0-системи). Їх сумісність у донора і реципієнта обов’язкова. Гемотрансфузія – це найпростіший і найчастіший варіант трансплантації тканини. Підбір донора і реципієнта на сумісність проводиться за антигенами АВ0-системи і резус-фактором (CDE-антигени);

-  малі антигени гістосумісності, наприклад ті, що кодуються генами Y-хромосоми. Їх несумісність, проте, досить рідко призводить до відторгнення трансплантата.

Потенційний реципієнт повинен бути обстежений клінічно (наявність незворотних змін у життєво важливих органах, які ведуть до критичного зниження їх функції), гематологічно та імунологічно. Обов’язковим є антигенне типування HLA-сироватками, об’єднаними у стандартні комерційні набори (панелі). Продуцентами HLA-сироваток є багатодітні матері, сенсибілізовані антигенами чоловіка через плід. Сумарна інформація про реципієнтів у Західній Європі і Північній Америці потрапляє у так звані «комп’ютерні листи очікування». Після появи потенційного донора (найчастіше це – жертви нещасних випадків) і їх HLA-типування інформація передається комп’ютерними мережами у центральний банк даних. Тут відбувається автоматичний пошук оптимальної пари «донор-реципієнт» з урахуванням як HLA-сумісності, так і терміновості пересадки, обумовленої клінічною тяжкістю стану реципієнта.