Літопис руський. За Іпатським списком / Переклад л. Махновця. – к.: Дніпро, 1989. – с. 416-422. Уривок з Галицько-Волинського літопису про коронацію Данила Галицького

[1253 р.] У той же час прислав папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: “Сину! Прийми од нас вінець королівства”. Він бо перед цим прислав [був] до нього біскупа веронського і каменецького [Якова Браганца], кажучи йому: “Прийми вінець королівства”. Але він, [Данило], у той час не прийняв був [вінця], сказавши: “Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. То як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?”.

Тим часом Опізо, [посол папський], прийшов⁴, несучи вінець [і] обіцяючи: “Ти матимеш поміч од папи”. Але він, [Данило], все одно не хотів, та умовила його мати його [Анна], і [князі лядські] Болеслав [Стидливий] та Сомовит, [син Кондрата], і бояри лядські, кажучи: “Прийняв би ти вінець, а ми [готові] єсмо на підмогу проти поганих”.

Він, отож, прийняв вінець од бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи [Ін]нокентія, і від усіх єпископів своїх. [Ін]нокентій же проклинав тих, що хулили віру грецьку православну, і збирався він собор учинити про істинну віру [і] про возз’єднання церкви.

Прийняв же Данило од бога вінець у городі Дорогочині, коли він ішов на війну [проти ятвягів] із сином Львом і з Сомовитом, князем лядським.

Літопис руський. За Іпатським списком / Переклад л. Махновця. – к.: Дніпро, 1989. – с. 412-413.

Лев Данилович у Львові

По смерті батька Лев правив виділеними йому землями і жив у Галичі. Якось він сказав братам – Мстиславові і Шварну, що сиділи на тронах в інших містах Галицько-Волинського князівства: “Львів мені миліший, перенесу столицю з Галича до Львова”.

І молоде місто, засноване його батьком, стало рости і розбудовуватися. Багато гарних і величних споруд з’вилося тоді в ньому. І татари не перечили цьому – Лев умів підтримувати з ними мирні стосунки. Тай не були вже вони тією страшною силою, що раніше, оскільки в них безперервно точилися ханські міжусобиці за владу.

1270 року занедужав і помер Левів дядько Василько Романович. Тепер головним князем усієї Галицько-Волинської держави став Лев Данилович, а столицею – місто, наречене його ім’ям.

На вулицях Львова вже чути було і німецьку, й польську, й угорську мови. А потім залунала й вірменська – з дозволу Лева тут оселилася ціла вірменська колонія… Місто Лева швидко стало знаним на всю Європу. Це була столиця все ще сильної держави і важливий культурний центр… [У державі] процвітали всякі ремесла й науки, виростали церкви й монастирі – свідчення заможності краю...

Слабошпицький М. З голосу нашої Кліо: (Події і люди української історії). – К.: Фірма “Довіра”, 1993. – С. 52-53).

Уривок з “Хроніки Львова” Варфоломія Зиморовича про будівництво князем Львом Даниловичем Високого та Низького замків у Львові та заселення території міста

(70-ті рр. ХІІІ ст.)

Лев ... дбаючи ретельно про власну безпеку і долю простого люду, що опинився між польським молотом і татарським ковадлом, завжди і літом і зимою у супроводі численних дружинників був готовим до бою. Оскільки жадібні до багатої здобичі татари щороку спустошували нападами Руську землю, чимало знатних панів будували на стрімких кручах або серед непрохідних болот сховища і укріплення для безборонного люду, розуміючи, що ворожі наскоки стримуються не лише військовими загонами, але й мурами укріплень. За їх прикладом і наш Лев також вирішив побудувати фортецю. 1270 року споруджено львівський замок. Побачивши на самому кордоні своїх володінь вигідну у військовому відношенні гору, захищену знизу немовби кільцем вкритих лісом долин, і самою крутістю, яка... може стримати ворога, він негайно наказав побудувати на вершині нашвидкоруч фортецю зі зрубаних на тому ж місці дерев і оточити її загородами і міцним частоколом. Він наказав також розмістити у внутрішніх спорудах регалії княжої влади, замкову скарбницю, військову здобич і арсенал і вирішив перенести свою княжу резиденцію на цю гору, з вершини якої відкривався широкий краєвид...

Але, перезимувавши одну зиму у своєму замку серед лютого завивання невщухаючого північного вітру і відчувши незручність житла на крутому схилі, по якому ледве піднімалась, задихаючись, тяглова худоба, князь був дуже незадоволений цим місцем. Поблизу, у заболоченій місцевості, він побудував інший замок – нижній, пристосований більше для життя, ніж для оборони, а верхній замок доручив охороняти численним вартовим і охоронцям, щоб заховані там скарби, призначені на випадок війни, були надійно захищені від приїжджих чужинців. А тоді княжа свита, домашня челядь, дружинники і всі придворні, щоб завжди бути готовими до виконання волі володаря, заселили у шатрах і наспіх збитих халупах місцевість між обома замками, по якій між ними був постійний рух. Так без попереднього задуму вони створили першу подобу підзамчанського поселення – проїжджий гостинець, пересічене вуличками. Відтоді майже аж до наших часів це підзамче густо заселене здебільшого русинами, а також вірменами і євреями. Тут найбільше їхніх храмів, оскільки за часів панування Льва їхні предки першими зайняли своїми будовами цю частину гірських схилів. В ті часи... татари не припиняли руйнувати до кінця вже не раз спустошену ними Руську землю, плюндруючи поля і забираючи худобу. Тому селяни, втративши рідні оселі, з дня на день зтікалися юрбами до фортеці Льва, так що для їх оселення вже не було достатньо ні схилів гори, ані вибалків біля її підніжжя. Довідавшись про напливи різнорідної людності, щоб звільнити від такого великого скупчення прилеглу до замку землю, Лев виділив для майбутнього міста найближчу долину під мурами обох замків, густо порослу лісом... Це скупчення біженців, що прагнуло лише врятуватись від пазурів скіфських гарпій і не задумувалось про майбутні небезпеки, вважаючи, що будь-яка гавань краща за розбитий корабель, тим не менше негайно стала за наказом князя до роботи, перш за все у густих лісах і недоторканих гаях, надзвичайно багатих на дерево, придатне до будівництва.

Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 10-11.