Літопис руський. За Іпатським списком / Переклад л. Махновця. – к.: Дніпро, 1989. – с. 379-381. Уривок з “Історії монголів” Плано Карпіні посланця римського папи Інокентія IV у Золотій Орді (1246 р.)

Татари…пішли проти Русі і зробили велике винищення в землі Руській, зруйнували міста і кріпості, повбивали людей, обложили Київ, що був столицею Русі, і після довгої облоги вони взяли його і повбивали жителів міста; звідси, коли ми їхали через їхню землю, ми знаходили безліч голів і кісток мертвих людей, що лежали в полі; бо це місто було дуже велике і дуже багатолюдне,а тепер воно зведене майже наніщо; ледве існує там двісті домів, а людей тих держать вони в самому найтяжчому рабстві. Просуваючись сюди, вони своїми боями спустошили ссю Русь.

Вони [золотоординці] ні з ким не укладають миру, виключаючи тих, які підкоряються їм, бо …мають від Чінгісхана наказ підкорити собі всі народи… І ось чого вони від них вимагають: ходити з ними, коли їм завгодно, на війну проти всіх і давати десятину від усього – як з людей, так і з речей… Чоловіків, що не мали дружин, забирали з собою; це саме робили і з жінками, в яких не було законних чоловіків… Решті ж, за їх звичаєм, переписавши, наказували, щоб кожний, як малий, так і великий, навіть немовля одноденне, бідний і багатий, давав данину… Хто не заплатить ціїє данини… лишається в рабстві. Так само посилають вони за володільцями земель, наказуючи їм з’явитись до себе негайно; коли жті приїжджають, то їм не віддають ніякої належної шани, а поводяться з ними, наче з підлими людьми; вони змушені давати великі подарунки воєводам, їх жінкам, чиновникам, тисячникам і сотникам; усі татари взагалі, і навіть слуги їх, з великою надокучливістю просять у них подарунків, і не тільки в них, а й у послів, від них присланих. Інших же шукають нагоди вбити… З іншими поводяться ласкаво і дозволяють їм від’їжджати додому, а інших страчують напоями чи отрутою. Наміри ж їх полягають у тому, щоб самим володіти землею, а тому вишукують засобів винищувати благородних людей. Від тих же, кому дозволяють від’їжджати, вимагають синів чи братів, яких уже ніколи від себе не випускають… А коли помре батько чи брат або спадкоємець, то сина чи брата ніколи не відпускають, а, навпаки, усю маєтьність забирають собі… В землях тих володільців, яким дозволяють повертатись, ставлять своїх баскаків (збирачів данини), волі яких провинні коритись як герцоги, так і взагалі всі. Якщо ж жителі якогось міста чи землі не роблять того, що вони хочуть, то баскаки ці оповіщають, що вони невірні татарам, і так руйнують це місто або цю землю і вбивають жителів сильною рукою татар, які за наказом правителя цієї землі приходять несподіванно і раптом на них кидаються…

Иоанн де Плано Карпини. История монголов. – СПб., 1911. – С 33-34.

Уривок з Галицько-Волинського літопису про боротьбу галицько-волинських князів з татарами та першу письмову згадку про Львів

[Зима 1254-1255 рр.]. Після крем’янецької ж війни [хана] Куремси Данило здійняв війну проти татар. Порадившись з братом [Васильком] і з сином [Львом], послав він [воєводу] Діонісія Павловича [і] взяв [город] Межибоже. А потім Данилові-таки люди і Василькові пустошили Болохів [Болохівську землю], а Львові – Побожжя і людей татарських³.

Коли ж настала весна, послав [Данило] сина свого Шварна на Городок, і на Сімоць, і на всі [тамтешні] міста. І взяв він Городок, і Сімоць і всі городи, що піддались татарам, Городеськ і [городи] по [ріці] Тетереву до Жедечева. …і Шварно прийшов [назад], узявши городи всі. А вслід за ним прийшли білобережці, і чернятинці, і всі болохівці [з покорою] до Данила…

[1257 р.]. А потім [хан] Куремса рушив на Данила і на Василька; несподівано він приїхав. Василько тоді збирався [на війну] у Володимирі, а Данило – в Холмі, [і] вони послали [гінців] до Льва, щоби він поїхав до них.

Куремса ж, не перейшовши ж [ріку] Стиру, послав людей до [города] Володимира. А коли в’їхало військо противників до города, вийшли на них піші городяни і билися з ними кріпко, і вибігли вони з города, прибули до Куремси і розповіли, що городяни кріпко борються з ними.

Данило ж і Василько все одно збиралися удвох, маючи намір битися з татарами. Але прилучилось отоза гріхи [наші] загорітися Холмові… Навіть і зо Львова дивлячись, було видно [заграву] по белзьких полях од палахкотіння сильного полум’я. І люди, бачачи [це, думали], що город був запалений татарами, і повтікалив лісові місця, і тому вони не могли зібратися. Данило тоді зустрівся з братом і втішав його… Потім же поїхали вони обидва у Володимир і, зібравши трохи дружини, молилися богу, щоби ізбавив їх бог од нашестя татар. Не маючи змоги дружини зібрати, посилали вони обоє [гінців] сюди й туди. І коли прилучилося Васильковим людям виїхати [в поле], то, знайшовши татар, вони били їх і колодників захопили…

[Літо 1258 р.] Коли ж минув час, то прийшов [воєвода] Бурондай, безбожний, лютий, з безліччю полків татарських, з великою силою, і став на місцях Куремсиних [татар]. Данило ж воював із Куремсою і ніколи-таки не боявся Куремси: Куремса бо не міг йому був ніколи вчинити лиха, допоки [не] прийшов Бурондай із силою великою. Послав він тоді послів до Данила, кажучи: “Я іду на Литву. Якщо ти спільник єси, піди зо мною”.

Данило, отож, сів із братом [Васильком] і з сином [Львом думати]. Печальними бувши, радились вони, бо знали, що як Данило поїде, то не буде він назад із добром. Коли порадилися вони всі, то поїхав Василько замість брата…

[1259 р.] А потім сказав Бурондай Василькові: “Якщо ви єсте мої спільники – розмечіте ж городи свої всі”.

[І] Лев розкидав [городи] Данилів і Стіжок, а, звідти пославши [воїв], Львів розметав. Василько ж, пославши [воїв], Крем’янець розметав і Луцьк.

І тоді рушив Бурондай до [города] Володимира, а Василько-князь – із ним… Бурондай же став мовити про Володимир: “Васильку! Розмечи город!” І князь Василько почав думати в собі про город, тому, що не можна було розкидати його скоро через [його] величину. [І] повелів він запалити його, і так за ніч він згорів увесь… А після цього рушив Бурондай до Холма, і Василько-князь [пішов] із ним… Бурондай тоді, роздивишись укріплення города, [побачив], що не може взяти його, і тому став він мовити Василькові-князю: “Васильку! Се город брата твойого. Їдь скажи городянам, щоб вони здалися”. І послав він з Васильком трьох татаринів…, [аби знати], що мовитиме Василько, приїхавши під город.

Василько ж, ідучи під город, узяв собі в руку каміння [і], прийшовши під город, став мовити городянам, а татари, прислані з ним, – слухати: “Констянтине-холопе, і ти, другий холопе, Луко Іванковичу! Се город брата мойого і мій, здайтеся!” Сказавши, та й кине камінь додолу, даючи їм знак хитрістю, щоб вони билися, а не здавалися. Так ці слова мовивши і тричі кидаючи каменем додолу, сей же великий князь Василько ніби богом посланий був на поміч городянам: він подав їм хитрістю знак. І [посадник] Констянтин [Положишило], стоячи на заборолах городських стін, збагнув умом знак, поданий йому Васильком, і сказав князю Василькові: “Поїдь звідси, а то буде тобі каменем в лоб. Ти вже не брат єси брату своєму, а ворог єсь йому”.

І татари, послані з князем під город, чувши [це], поїхали до Бурондая, і повідали річ Василькову, як він мовив городянам і що тоді городяни сказали Василькові.

І після цього пішов Бурондай уборзі до Любліна…