2. Авторитет керівника організації та його види

Авторитет керівника є одним з найважливіших аспектів про­блеми авторитету особистості в соціальній організації. Тому доці­льно спочатку визначити психологічну суть авторитету особистос­ті, а потім розглянути специфіку авторитету керівника.

В соціальній психології феномен авторитету особистості розг­лядають у трьох основних аспектах: його суть, психологічні меха­нізми, які обумовлюють вплив авторитетної людини на інших, і той кінцевий ефект, до якого призводить такий вплив.

Сутність авторитету особистості визначається тим значенням, яке має та чи інша людина для інших людей як член соціальної групи й учасник соціально значущої діяльності. З цього випливає, що найважливішим чинником авторитету особистості є об'єктивна цінність її властивостей, яка виявляється в ході сумісної діяльності з іншими людьми. В цьому сенсі усі соціально значущі якості пев­ної людини є атрибутами її авторитету. Однак вирішальним момен­том у кожній конкретній ситуації взаємодії особистості з іншими людьми виявляється суб'єктивна цінність її якостей для цих людей, яка формується під впливом перцептивних образів, ціннісних уста­новок, оціночних суджень. Це дозволяє всі соціально значущі якос­ті особистості вважати базою авторитету.

Авторитет— це інтегральна властивість особистості, яка фо­рмується на базі її професійних, моральних, інтелектуальних якос­тей як результат відображення у свідомості людей соціальної зна­чущості, цінності, корисності таких характеристик, притаманних певній людини як члену соціальної спільноти та як суб'єкту соціаль­но значущої діяльності.

Наведене розуміння сутності авторитету дозволяє пояснити особливості його спонукального впливу на людей, які здійснюється за посередництвом психологічних механізмів уселяння (внушение) та наслідування. У цьому плані авторитет є особливою соціально- психологічної властивістю людини, що володіє вираженим спону­каючим ефектом.

Уселяння та наслідування — форми існування і прояву спонука­ючого ефекту авторитету. На думку О. Г. Ковальова, уселяння — це спосіб впливу людей один на одного. Наслідування — спосіб відо­браження цього впливу у процесі спілкування. При цьому необхідно говорити саме про ненамірене уселяння, яке за словами В. М. Бехтерева, здійснюється непомітно для людини, яка його сприймає. І чим вища ця суб'єктивна непомітність впливу авторите­тної людини, чим природнішим само собою зрозумілим він здається оточуючим, тим більшим є авторитет такої особистості для них.

Наслідування — це форма відображення спонукального впливу авторитету особистості.

Найтиповіша форма дії авторитету особистості— мимовільне наслідування авторитетній людині. Воно майже не усвідомлюється тією особою, яка це здійснює. За своєю природою — це вторинна форма наслідування авторитетній особі, якій передує довільне на­слідування, в межах якого люди цілком свідомо імітують її поведі­нку, розділяють погляди та смаки, слідують вчинкам.

Важлива роль в активності авторитетної особистості належить переконанню. На відміну від уселяння цій психологічний феномен не є формою прояву авторитету особистості. Переконання — це за­сіб зміцнення та підтримання авторитету, яке реалізується в мов­леннєвій діяльності авторитетної людини.

Результатом дії наведених механізмів та засобів впливу є зміна поглядів, установок, особливостей поведінки людей, які потрапля­ють у соціально-психологічне поле впливу авторитетної особи, на­буття ними характеристик, притаманних думкам, поглядам, уста­новкам авторитетної особи. Цей перехід забезпечується завдяки такому механізму зміни установок як інтерналізація. На відміну від більш поверхових механізмів ідентифікації та зовнішнього підпо­рядкування, інтерналізація— це такий спосіб зміни установок, коли думка авторитетної людини включається в ціннісну структуру особистості, стаючи її особистісною думкою.

Види авторитету. В залежності від змістової бази психологіч­ного наповнення розрізняють три форми авторитету особистості: моральний, функціональний та формальний.

Основою морального авторитету, яка є ядром авторитету осо­бистості, являються світогляд людини та її моральні якості. Ця фо­рма обумовлена системою суспільних відносин і соціально-полі­тичною структурою суспільства. Окрім того особистісно-організа- ційними підвалинами морального авторитету є властивості носія, які виражають його ставлення до людей, вихованість, розуміння нужд підлеглих, доброзичливість і стриманість.

Функціональний авторитет формується на основі професійної компетентності людини, її різноманітних ділових якостей, ставлен­ня до своєї професійної діяльності. В сукупності з моральним авто­ритетом вони утворюють єдиний особистісний авторитет людини. Останній у певній мірі протистоїть тому різновиду авторитету, яку називають «формальним авторитетом» або авторитетом статусу. Його психологічною основою є те соціальне положення, яке люди­на займає в суспільній структурі. Найбільш значущім різновидом формального авторитету є посадовий авторитет керівника, харак­терною основою якого виступають владні повноваження.

і Посадовий авторитет — це санкціоноване державною владою та юридично закріплене право керівника здійснювати власні повнова- I ження у відношенні до членів довіреної йому організації.

Основною причиною його необхідності є колективний характер праці на сучасному виробництві. Окрім того, його наявність ніве­лює ризики та наслідки неспівпадання мотивації трудової діяльнос­ті та виробничої взаємодії окремих співробітників з суспільними інтересами та потребами. Саме в таких випадках посадовий автори­тет керівника є необхідним.

Важливо, що будь-яка соціальна організація не може стати ефе­ктивною та стабільною, допоки авторитет особистості її членів у необхідній мірі не формалізований. Якщо організація побудована так, що моральним та функціональним авторитетом володіють всі її члени і ніхто з них не має формального авторитету, то така органі­зація не зможе нормально функціонувати, оскільки особистісні пе­реваги її членів завжди будуть стояти на перепоні її спільної діяль­ності. Однак провідним в авторитеті керівника слід визнати його особистісну складову, оскільки сутність діяльності керівника поля­гає в організації сумісної діяльності людей, а не у здійсненні влас­них повноважень.

Цікавою також є роль формального авторитету як форми фікса­ції авторитету особистісного на певному соціальному рівні. Фор­мальний та особистісний авторитети можуть доповнюватися, а мо­жуть і контрастувати один з одним. Значне та тривале розходження цих форм може призвести до втрати авторитету формального, тоб­то до зміни соціального положення, яке займала людина. В ідеалі: формальний авторитет керівника має постійно підкріплюватись йо­го особистісним (моральним та функціональним) авторитетом. Ін­теграція всіх трьох форм авторитету особистості досягається в рам­ках конкретних соціальних ролей, які виконує людина, що веде до утворення сукупного авторитету особистості як суб'єкта соціальної ролі. Це і є реально існуючий авторитет особистості, притаманний кожній людині як члену соціальної організації.

Діалектика співвідношення посадового та особистісного авто­ритету керівника наочно проявляється у стилях керівництва, які є поєднанням різноманітних форм керівних впливів. Якщо керівник надає перевагу впливу на підлеглих з опорою на свій посадовий ав­торитет, —- це можуть бути директивні (спрямовуючи) форми, такі як зауваження, наказ, догана та інші різновиди примусу. Якщо ж

він прагне використовувати як важіль впливу свій особистісний ав­торитет, він частіше застосовує прохання, переконання, пораду, схвалення...

Спеціальний аналіз наведених форм авторитету показує, що ке­рівник не може завоювати особистісний авторитет у підлеглих, спираючись лише на директивні форми керівних впливів. «Вольо­вий» стиль керівництва дозволяє в деяких випадках досягати висо­ких виробничих результатів, але не забезпечує керівнику необхід­ного особистісного авторитету. Оптимальний стиль керівництва, що забезпечує авторитет керівнику, поєднує обидві групи наведе­них форм керівних впливів. Найбільш типовими засобами впливу на підлеглих у цьому випадку зазвичай можуть бути порада та пе­реконання, прохання та схвалення. Формою покарання найчастіше виступає зауваження, дуже рідко — догана. При цьому підкреслю­ється обов'язковість керівника враховувати думку підлеглих. Такий стиль керівництва породжує задоволеність людей працею та сприя­тливо відбивається на соціально-психологічному кліматі організації.

Таким чином, кожен конкретний керівник — це працівник з пе­вним рівнем посадового (формального) морального та функ­ціонального авторитету серед підлеглих, завдяки якому він здійснює більш-менш продуктивний психологічний вплив на співробітників, організовуючи їх на виконання певних виробни­чих завдань.

Важливу роль у набутті керівником високого авторитету серед підлеглих відіграє його психологічна компетентність як здат­ність тонко розуміти та адекватно враховувати значущі для побудови конструктивних взаємин в організації сигнали соціа­льного оточення.