Тема 2. Психологічні питання розвитку особистості керівника

1. Керівництво та лідерство

2. Авторитет керівника організації та його види

3. Психологічна компетентність керівника

4. Організаторський потенціал керівника

5. Шляхи удосконалювання особистості керівника

1. Керівництво та лідерство

Поруч із керівництвом, у життєдіяльності організації функціо­нує ще один важливий процес групової динаміки, розуміння особ­ливостей якого дозволяє чіткіше усвідомити соціально-психоло­гічну специфіку діяльності керівника, потенціал його органі­заційного впливу на підлеглих і межі його розповсюдження. Це процес лідерства, який нерідко плутають або ототожнюють з керів­ництвом.

Керівництво та лідерство — складні соціально-психологічні процеси групової динаміки та розвитку організації, в результаті яких відбувається виникнення і диференціація групової структури підприємства, її оптимізація і постійне удосконалювання.

Помилково як ототожнювати керівництво і лідерство в групі, так і протиставляти їх. Як відзначають сучасні дослідники, керів­ництво і лідерство — це персоніфіковані форми соціальної взаємо­дії й інтеграції всіх механізмів і способів соціально-психологічного впливу людей для досягнення максимального ефекту в груповій ді­яльності.

І Керівництво— процес управління трудовою діяльністю групи, І здійснюваний керівником шляхом соціального контролю і влади на основі адміністративно-правових повноважень.

Лідерство — це процес внутрішньої соціально-психологічної само­організації і самоврядування взаємин і діяльності членів групи за ра­хунок індивідуальної ініціативи учасників.

Керівництво є носієм функцій і засобом регулювання формаль­них (офіційних, оформлених) відносин у рамках соціальної органі­зації. Феномен лідерства по своїй природі пов'язаний насамперед з регулюванням міжособистісних відносин, що носять неоформлений характер. Тому за своєю суттю керівництво — це соціальний фе­номен, який виникає на основі адміністративно-правових повнова­жень, а лідерство — по-суті, феномен психологічний. Окрім того, між ними наявні відмінності у джерелах стосунків (керівництво завжди має в якості джерела владу, а лідерство породжується сис­темою неформальних відносин). Як правило, керівника признача­ють вищі інстанції, від них він отримує повноваження і право на застосування позитивних і негативних санкцій. Лідер же висуваєть­ся стихійно. У штатних розклавдах організації така посада не пе­редбачена. Він визнається насамперед своїм оточенням і має право на певні санкції, але вони неформальні. Основні особливості керів­ництва й лідерства узагальнені в таблиці 5.2.

Таблиця 2

ОСОБЛИВОСТІ КЕРІВНИЦТВА Й ЛІДЕРСТВА

Соціально- психологічні феномени групового розвитку	Керівництво	Лідерство
Джерело стосунків	Завжди пов'язане з владою (формальні сто­сунки)	Породжено системою неформальних неофі­ційних стосунків
Джерело влади	Як правило, керівника призначають вищі ін­станції, від них він отримує повноваження і право на застосування позитивних і негатив­них санкцій	Висувається стихійно, у штатних списках йо­го не передбачено. Він визнається своїм ото­ченням і має право на певні санкції, які є не­формальні
Джерело сутності	За своєю суттю керівни­цтво соціальний фено­мен, який виникає на основі адміністративно- правових повноважень	За своєю суттю лідерс­тво — психологічний феномен

Лідерство — один зі способів диференціації групи в результаті діяльності, спілкування і взаємодії її членів. Виникнувши як ре­зультат спілкування і взаємодії індивідів у складі групи, лідерство стає соціально-психологічним феноменом, у якому певним чином фокусируются і виявляються найважливіші характеристики групо­вого розвитку, що мають не лише емоційно-психологічну, але й со­ціальну природу і сутність. Кожен член групи займає визначене по­ложення в системі групової організації, тобто в її структурі, у відповідності зі своїми діловими й особистісними якостями, внес­ком у загальну справу, розвиненістю почуття обов'язку і відповіда­льності, завдяки визнанню групою його заслуг і здатності психоло­гічно впливати на оточуючих.

Групова структура являє собою своєрідну ієрархію статусів її членів. Одна з важливих особливостей структури — її гнучкість і динамічність. Це означає, що в процесі спільної діяльності для ко­жного члена групи завжди відкрита можливість змінити свій статус у кращу сторону, здобути пошану, авторитет і визнання товаришів. З позиції аналізу психологічних механізмів, лідер як особистість добровільно бере на себе значно більшу міру відповідальності, чим того вимагає від нього формальне дотримання службових розпоря­джень або загальноприйнятих норм. Керівник же несе певну адмі­ністративну відповідальність за хід та результати діяльності органі­зації відповідно до своїх службових обов'язків.

Поруч із констатацією відмінностей між керівництвом та лідер­ством з метою досягнення об'єктивності аналізу корисно усвідоми­ти і спільне між ними. Р. Л. Кричевський звертає увагу на три зага­льні характеристики керівника і лідера:

керівник і лідер виконує роль координатора, організатора членів соціальної групи;

і керівник і лідер здійснюють соціальний вплив на співробіт­ників, щоправда різними засобами;

керівник і лідер реалізують відносини субординації; у пер­шому випадку (керівник) вони чітко регламентовані, а у другому (лідер) — заздалегідь не передбачені.

У соціально-психологічній літературі найчастіше відзначається також, що керівник, соціальна роль якого пов'язана з офіційною організаційною структурою групи, може справитися з управлінням тільки в тому випадку, якщо члени групи будуть сприймати його і як лідера. В цьому випадку лідерство служить важливим чинником процесу групової динаміки, що доповнює керівництво. Більше то­го, з огляду на те, що діяльність керівника ширше й охоплює такі області, які знаходяться поза компетенцією лідерів, ефективність керівництва залежить від того, наскільки керівник у своїй роботі спирається на лідерів, а вони підтримують його. Мистецтво керів­ництва, у певному сенсі, — це й уміння координувати роботу ліде­рів, спиратись у своїй діяльності на них, тобто зміцнювати стій­кість і життєвість офіційної організації, використовуючи і напра­вляючи в потрібне русло міжособистісні зв'язки і відносини її учасників.

Для більш глибоко соціально-психологічного усвідомлення за­кономірностей керівництва організацією доцільно використовувати досвід теоретичної думки світової соціальної психології, де про­блема керівництва традиційно розроблялася в рамках різних кон­цепцій лідерства і групової динаміки.

Соціально-психологічні теорії лідерства. Узагальнений аналіз відповідної літератури дозволяє виокремити чотири концептуаль­них підходи до розгляду соціально-психологічної проблематики природи лідерства: психоаналітичний, персонологічний, ситуатив­ний і синтетичний.

Психоаналітичний підхід. Лідерство розглядається психоана- літиками як явище емоційного підпорядкування однієї людини ін­шій в результаті ідентифікації її «я-ідеалу» з об'єктом симпатій, любові, страху і т. ін. Лідер, на їхню думку, — це центральна осо­бистість, яка управляє груповими емоціями. В основі цього проце­су лежить здатність лідерів вабити до себе, викликати почуття за­милування, обожнювання, преклоніння, любові. Поклоніння сотней людей певній особистості робить цю особистість їх лідером. Поява лідера викликає процес «кристалізації» групи, тобто оформлення її чіткої структури. Лідер як центральна особистість стає фокусом емоційних взаємин групи, своєрідною віссю, навкруги якої виникає групова структура та обертається життя групи.

Персонологічний підхід. Перша концептуальна спроба пояс­нення феномену лідерства у межах цього наукового напряму має назву «теорії орієнтації на великих особистостей». У статті «Ге­рої та юрба», опублікованій 1882 року, Н. К. Михайловський стве­рджував, що лідер у групі (за його термінологією — герой) тому і є лідером, що володіє універсальними, загальними для всіх героїв рисами. Такі риси він надбав, наслідуючи «велику особистість». Усі лідери мають загальні особистісні риси, властиві тільки ім. Ці риси формуються в людини завдяки дії механізмів наслідування, об'єктом якого є великі або історичні постаті.

«Теорія рис особистості лідера» (інакше харизматична) визна­вала унікальність і вродженість якостей лідера. Вона, обґрунтову­вала феномен лідерства в групі особистісними характеристиками самого лідера. Відповідно до цієї теорії, лідером людину робить певний набір характеристик, рис характеру (сила волі, розум, енер­гійність, почуття гумору), які необхідні для виконання функцій управління будь-якою групою в різних умовах.

Насправді ж, наявність певної комбінації рис ще не визначає особистість лідером. Вочевидь, лідерство має більш складну сут­ність і залежить не лише від властивостей особистості, а й від її мі­сця й позиції у структурі внутрішньогрупових стосунків. Амери­канський учений Б. Берд у роботі «Соціальна психологія», узагальнивши усі наявні на той час дослідження в області «теорії рис». Він прийшов до висновку, що ця теорія не може пояснити природу лідерства. Її пов'язана з двома основними речами. По- перше, з тим, що груповий по своїй природі феномен— лідерст­во — виводився в аналізованій теорії із особистісного (тобто у від­риві від групи). По-друге, чисто емпірично виявилося неможливим скласти відносно короткий і однозначний перелік характеристик, які робили б людину лідером. У більшості досліджень характерис­тики, необхідні для лідерства, виявилися тісним чином пов'язані з тією груповою діяльністю, для реалізації якої створювалась певна група. Така закономірність дала поштовх до виникнення іншого, ситуативного підходу.

Ситуативний підхід. Цей підхід пояснює появу лідера в групі через найбільш повне співпадання особливостей людини і вимог конкретної ситуації. У рамках цього підходу виникло кілька теорій лідерства.

Теорія лідерства як функції групи, виходила з того, що феномен лідерства є результатом внутрішньогрупового розвитку. Всі члени групи-учасники цього процесу, де лідер виступає як член групи з найвищим статусом, який послідовно підтримує норми й цінності групи. Засновником даної теорії є Дж. Хоманс. Він визначав лідера як людину, яка найбільш повно відбиває групові цінності, і вважав, що кожна соціальна група — це група людей, яка потребує керів­ництва. Саме тому вони прагнуть лідера, тобто того, хто поведе їх за собою. Така група вибирає лідера, здатного задовольнити її пот­реби, поставити перед нею ціль, вирішити задачі.

А. Бевелас у книзі «Лідерство: людина і функція» здійснивши порівняльний аналіз «теорії рис» і «теорії лідерства як функції гру­пи», відзначає, що перша теорія посилається на специфічну комбі­націю особистісних характеристик, а друга — на поширення влади . Для того щоб зрозуміти процес лідерства, робить висновок цей до­слідник, важливо знати умови, при яких обидві ідеї поєднуються разом.

Теорія ситуативного лідерства— це підхід до особистості з точки зору ролей, які індивід приймає на себе. Лідер — це той, хто у певній ситуації бере на себе більшу відповідальність за виконан­ня групових задач, ніж всі інші. Засновником цієї теорії є Р. Стог- ділл. Проаналізувавши 124 дослідження представників «теорії рис», він знайшов, що особистість стає лідером не в силу своїх осо­бливих рис і потреб членів групи, а в силу вимог ситуації. Експе­риментально він установив, що одна й та сама особистість в одній і тій же групі стає лідером в одній ситуації і не стає — в іншій.

Р. Бейлз, експериментально виявив, що у кожній малій групі, як правило, є два типи лідерів: емоційний і інструментальний. Ін­струментальний лідер — це той член групи, який бере на себе іні­ціативу у специфічних видах діяльності, дякуючи своїй компетент­ності, й координує загальні зусилля задля досягнення меті. Функція емоційного лідера -— психологічний клімат у групі, турбота про оп­тимальне регулювання міжособистісних стосунків, у яких він, як правило, виступає в ролі арбітра, радника.

В основі ситуативної теорії лежить припущення, що лідерство виникає як відповідь на вимоги ситуації. Однак, спроби застосува­ти ситуаційний підхід у практиці управління кадрами виявили його неадекватність щодо реальних ситуацій. По-перше, часто зустріча­ються люди, які володіють професійними знаннями, та абсолютно нездатні до управлінської діяльності. По-друге — групові цілі на практиці рідко бувають і в просторі, і в часі ізольованими одна від іншої. Відповідно ж до цієї концепції для кожної нової ситуації має з'являтися новий лідер, що в реальності не відбувається. Позиція лідера в групі достатньо стійка, і зміна одного лідера іншим — це психологічно складний і часто конфліктний процес.

Отже, ситуативний підхід не дає вичерпних пояснень феномену лідерства. Разом із тим, він містить раціональне зерно, дозволяючи сформулювати наступне правило: при рівних умова кращим є той лідер, чиї знання та досвід діяльності найбільше відповідатимуть потребам групи.

Синтетичний підхід з'явився як результат критики й об'єднання названих вище теорій. Синтетична теорія розглядає лі­дерство як функцію групи, реалізація якої пов'язана і з особистіс- ними характеристиками членів групи, і з параметрами ситуації.

Теорія взаємозалежних чинників є спробою синтезу переваг наве­дених концепцій лідерства. В останні роки американські вчені нама­гаються створити інтегральний підхід до лідерства, узагальнити всі фактори, що впливають на процеси лідерства у групі. Наприклад, ві­домий американський соціолог і психолог Д. Мак-Грегор вважає, що лідерство залежить від чотирьох взаємозалежних факторів:

а) характеристик особистості лідера;

б) відносин, потреб, інтересів, особистісних характеристик під­леглих;

в) особливостей організації: її структури, природи задач, які во­на вирішує;

г) специфіки політичного, економічного, соціального середовища.

Як усякий «синтезуючий» підхід, даний напрямок у дослідженні

лідерства в групі дає занадто загальну відповідь на питання про природу феномена лідерства.

В даний час багато авторів підходять до явища лідерства як до найбільш значної позиції в системі групової динаміки. Лідер розг­лядається як член групи, який володіє найбільшим впливом. Міжо- собистісний вплив, у свою чергу, пов'язується з тією конкретною діяльністю, для якої створювалася група. Іншими словами, з позиції синтетичного підходу, можна сказати, що лідер у групі — це такий її член, який найповніше втілює у своїй активності групові ціннос­ті, одержуючи натомість найвищій статус і можливість максималь­ного впливу на життєдіяльність групи.

Типології та функції лідерства. На сьогодні існує декілька ти­пологій лідерства. Більшість прикладів такої науково-псхологічної продукції демонструє, що основними критеріями соціально- психологічного виокремлення типів лідерства виступають особли­вості розуміння дослідниками структурно-функціональної будови групи та характеру групової динаміки, особливо в частині розв'я­зання групових задач.

Дж. Морено класифікує типи лідерів на формальні, неформальні й соціометричні. Формальні лідери — це керівники, ті, яких члени групи обирають на формальну посаду, тобто такі лідери пов'язані з офіційної організацією й мають можливість представляти всю гру­пу захищаючи її інтереси перед адміністрацією. Неформальні ліде­ри — це особи авторитетні у сфері психологічних взаємовідносин членів групи. Соціометричний лідер — це конвергенція, сходження в одній особі формального й неформального лідера, що дозволяє йому впливати не лише на взаємовідносини людей, а й приймати рішення відносно формальних задач групи.

X. Дженінгс, учениця Дж. Морено, запропонувала такі типи лі­дерства як соціолідер і психолідер. Соціолідер зорієнтований на ви­рішення задач, зацікавлений у благополуччі всієї групи, зменшую­чи ступінь ізоляції деяких членів групи, і стимулюючи інших до участі у груповій діяльності. Психолідер зорієнтований на людські, особистісні взаємостосунки, члени групи в таких лідерах бачать джерело емоційної підтримки.

Ф.Селзнік виокремлює інституціональний та міжособистісний тип лідерства. Інституціональний лідер — є спеціалістом по вису­ненню й захисту цінностей, норм, правил групи, він відповідає за розв'язання офіційних задач, поставлених перед групою адмініст­рацією. Міжособистісний лідер — це той, хто намагається налаго­дити людські стосунки, формуючи відчуття лояльності членів гру­пи один до одного, знизити емоційну напругу, тривожність і агре­сію учасників, вирішуючи міжособистісні конфлікти.

Р. Бейлз виділяє ділового й популярного лідерів. Діловий лі­дер — організовує групу для вирішення конкретної задачі, популяр­ний лідер — впливає на характер і направленість особистісних вза­ємостосунків членів групи. Посилаючись на цю думку німецький соціолог М. Гофштеттер сформулював теорему «дивергенції» — все більш разючого розходження «ділового» й «популярного» ліде­рів, які паралельно керують організацією не допомагаючи один од­ному, а, скоріше, заважаючи.

Ю. Хемфіл, підходить до проблематики лідерства в контексті групової діяльності як процесу. Він розмежовує в ньому пробне, успішне й ефективне лідерство. Пробний лідер з'являється на поча­тку діяльності групи, коли задача поставлена, а функціональні ролі ще не розподілені, тому різні члени групи намагаються взяти на се­бе роль лідера, пропонуючи правила організації, процедуру, режим роботи. Успішний лідер— це співробітник, за яким пішли член групи, обравши новий курс у своїй діяльності. Ефективний лідер — це лідер, якому вдалося вирішити групову задачу: він організував і довів членів групи до кінцевого результату, тобто такого стану, ко­ли групова задача вирішена. Отже, Ю. Хемфіл класифікує лідерст­во процесуально, розглядаючи його від початку діяльності (пробне лідерство) до спроби вирішити задачу (успішне лідерство) і, наре­шті, до результату групової діяльності (ефективне лідерство).

Р. Кетгел інакше бачить типологію лідерів, пропонуючи розріз­няти лідерство сфокусоване і розсіяне. Сфокусоване лідерство ная­вне там, де усі члени групи об'єднались навколо однієї особи. Ли­ше сфокусований лідер направляє діяльність групи на вирішення задач, концентруючи всі пропозиції членів групи, їх взаємовідно­сини й конфлікти. Він організовує їхню організаційну діяльність і дозвілля. Про розсіяне лідерство є сенс говорити тоді, коли у виро­бничій групі немає чіткої організаційної ієрархії взаємовідносин і лідерські функції виконують різні люди. Р. Кеттел вказує, що розсі­яне лідерство ефективне у структурованих, давно працюючих гру­пах, а сфокусоване лідерство — в щойно організованих групах, які лише починають свою роботу.

У вітчизняній психології лідерство вивчається, — по-перше, в не­розривному зв'язку з керівництвом (і те, й інше розглядається як два пов'язаних між собою взаємодоповнюючі процеси); — по-друге, не заперечуючи впливу психологічних чинників спілкування і взаємодії на висунення лідера, вітчизняна наукова психологія однозначно

пов язує сощально-психологічну сутність лідерства і керівництва, в першу чергу, з характером соціальних відносин у суспільстві.

Дослідник типології лідерства, Б. Д. Паригін, будує її визначаючи ре­ально існуючі основи цього явища групової динаміки, які пов'язані зі змі­стом, стилем і характером діяльності лідера. На цій підставі він виділяє:

За змістом діяльності: а) лідера — ініціатора, який пропонує програму поведінки; б) лідера — виконавця, тобто організатор ви­конання вже заданої програми; в) лідера, який є одночасно і на­тхненником (ініціатором) і виконавцем.

За стилем керівництва лідер може бути: а) авторитарний; б) демократичний; в) лідер, який суміщає в собі елементи й першого й другого.

За характером діяльності лідер стає: а) універсальним, тоб­то таким, який постійно проявляє свої лідерські здібності; б) ситуа­тивним, який займає лідерську позицію в залежності від ситуації.

На підставі аналізу змісту діяльності лідера в контексті процесів групової динаміки, участі автори Я. П. Волков, Ю. Н. Ємельянов, Є. С. Кузьмін, виділяють такі функції лідера як:

адміністративна;

стратегічна;

експертно-консультаційна;

комунікативно-регулююча;

дисциплінарна;

виховна;

психотерапевтична;

представницька.

Для нас очевидно, що переважна більшість їх входить передусім до повноважень керівника. Як прерогатива лідера залишається хіба що психотерапевтична функція. Спільними для керівника та лідера мисляться функції виховна й дисциплінарна, експертно-косульта- ційна та комунікативно-регулююча.

Більш перспективною з позиції сучасного соціально-психоло­гічного розмежування функцій керівника та лідера в організації ви­дається точка зору дослідників Л. І. Уманського, Б. Д. Паригіна, які акцентують увагу на основних функціях лідера, таких як забезпе­чення єдності діяльності групи (інтегративна функція), а також ви­ховання та навчання членів групи (освітня функція).

П Зазначимо, що продуктивна реалізація окреслених функцій по силах лідеру лише при наявності його авторитету серед колег, ХУ співробітників. Важливою соціально-психологічною складовою успішної управлінської діяльності виступає авторитет і для ефективного керівника.