Релікти давнього військового поховального обряду в українських козаків

В культурному комплексі козацтва України поховальні обряди займають важливе місце, оскільки на війні, у військовому поході, у двобої з ворогом смерть - непозбутній супутник козака. Пріоритетом для воїна, поза сумнівом, була перемога над ворогом, проте іноді вона діставалася ціною власного життя, щодо цього максимально ємко висловився герой нартського епосу Болатбарзай:

Смерть для героя - подвиг неминучий. Хай буде мир душі його бентежній!1

Саме поховальний ритуал і мав на меті віддати загиблому воїну-героєві останні пошанування за його військові доблесті і перемоги та скорботно провести його в останню путь, звідки немає вороття, заспо­коївши навік його бійцівську душу!

Для козацьких поховальних обрядів, за свідченням археологічних, фольклорних та історичних джерел, було характерне супроводження козацького поховання червоним кольором (червона тканина-китайка, червоні ягоди калини тощо). Ця барва уособила ознаку належності полеглих козаків-лицарів до військової верстви. За усними народними переказами, над уславленим героєм-козаком насипали високу могилу,

174

захоронювали полеглих козаків зі своєю зброєю, влаштовували помин-ки-тризну тощо.

Розкопки ж численних козацьких могил XVII-XVIII ст. україн­ськими археологами свідчать, що ані зброю, ані коня з померлим не клали, а невеликий курган насипали тільки над померлими отаманами (І.Сірко, К.Гордієнко). Чи випадкові ті легендарні подробиці, що збереглися в українських фольклорних оповідях про поховання козаків? Вони перегукуються з поховальними традиціями багатьох ста­родавніх індоєвропейських народів: арійців, скіфів, греків, персів і багатьох інших. Ці елементи козацького поховального ритуалу не є суто легендарними, а свої витоки беруть у давніх часах, починаючи з індоєвропейської спільноти й у багатьох аспектах є спільними.

Як уже зазначалося, традиція ритуального використання черво­ного кольору започатковує свій відлік ще у мідному віці; археологічно ж він фіксується в українських степах з IV—III тис. до н. е. у похован­нях воїнів-скотарів середньостогівської культури2.

У поховальних обрядах воїнів-індоаріїв (середина II—І тис. до н. е.) червоний колір як ознака військової верстви кшатріїв і символ жертов­ного і всеочищаючого вогню бога Агні займав домінуюче місце. В поемі «Махабхарата» наведено докладний опис військового поховального ритуалу після великої битви на полі Курукшетрі між двома ворогуючи­ми родами індоаріїв Пандавами і Кауравами:

Великочтимые, они сухие дрова собрали,

Разное оружие, разбитне колесницы.

На костры уложив усердно главньїх.

Их сожгли согласно посмертним обрядам3. Загиблим приносили жертви, після чого на велетенському черво­ному вогнищі. У такий спосіб живі справляли тризну - урочисте про­щання з померлими; військові ж співці - ріші - оспівували подвиги ге­роїв, і впродовж усієї ночі на полі бойовища Куру під звуки гімнів і ри­дання жінок палахкотіли поховальні вогні. А спалені воїни-герої, ті, що віддали життя в останньому двобої з ворогом, відважні, сміливі та мужні, відійшли в світ Індри - бога війни та блискавки - і вознеслися на небо, оскільки чесна смерть у битві відчиняє для героїв-воїнів розкішні ворота небес4.

Стародавній індоарійський обряд спалення померлого воїна ніби очищає його за допомогою вогню - Агні, в результаті чого всі частини

107

тіла загиблого воїна зливаються зі стихіями, які беруть свій початок від відповідних частин міфічної першолюдини Пуруші5. А за уявлення­ми індоаріїв, саме з рук Пуруші й виникли воїни-кшатрії6, і тільки після цілковитого злиття із всесвітом душа воїна отримає спокій і задо­волення:

С солнцем пусть сольется глаз, с ветром - душа! Слейся с небом и с землей, как положено!7

Для найбільш визначних воєначальників-кшатріїв споруджували окремі ритуальні вогнища. На самий верх такого вогнища клали тіло загиблого героя, загорненого у тканину. Потім убивали жертовну тварину, котрою для кшатрія був бойовий кінь, що мав везти його на колісниці у царство померлих.

У священно-естетизованих гімнах «Рігведи», зокрема у похо­вальному гімні кото, співається:

Тм - скакун по силе побеждать на скачках...

В прекрасном движении мчись к ... небу, в [своем] полете9.

Оскільки ж у гімні згадано про возз'єднання з тілом, - коня очіку­вало спалення разом із своїм господарем-кшатрієм.

На поховальне вогнище загиблого кшатрія могла добровільно зійти його дружина, сакралізуючи цим свою тугу і бажаючи відроди­тись у наступному житті водночас з коханим1".

Таким чином, поховальному ритуалу загиблих воїнів-кшатріїв були притаманні такі риси: панування червоного жалобного кольору (символу військової верстви воїнів-професіоналів і ознаки ритуального всеочищаючого вогню бога Агні, який миттєво переносить воїна на не­беса); обов'язковий супровід загиблого кшатрія його бойовим конем з військовою колісницею (для здійснення далекого шляху з землі на небо); різноманітна особиста зброя й військове спорядження, а ткакож, можливо, добровільне самоспалення жінки-дружини воїна (обряд саті у сучасній Індії).

Серед грецьких племен в XV-XIII ст. до н. е., у так званий ахей­ський час, існував схожий на індоарійський поховальний ритуал для загиблих воїнів. У системі вірувань греків побутувала думка, що душі непохованих загиблих воїнів засуджені на вічне блукання, не маючи змоги ніде знайти собі спокій. Тому незахоронення померлого вважалося стародавніми греками великою наругою над трупом".

107

Військовий поховальний обряд ахейських греків можна реконст­руювати за поемою Гомера «Іліада», де змальовані сцени поховання Патрокла, Гектора та інших воїнів-героїв. Приміром, для поховання Патрокла було споруджене величезне поховальне вогнище, принесені людські й тваринні жертви, а його самого спалено із власною зброєю й військовим спорядженням. Кінь як супутник воїна теж був обов'язко­вим атрибутом військового поховального ритуалу (Ахілл, наприклад, виводив бойових коней на ритуальне вогнище, щоб вони були при­сутніми). Після спалення героя над ним насипався високий могильний курган (греки вважали, що він свідчив про велику славу похованих під ним героїв) та улаштовувалась тризна з поминальним бенкетом і військовими змаганнями на честь загиблого воїна, що мали символізу­вати перемогу життя над смертю12.

Серед грецьких жінок, до речі, теж існував звичай самоспалення, як і в поховальних обрядах індоаріїв13.

Окрім кремації (спалення) загиблих героїв, стародавні греки здійснювали також і інгумацію (поховання в землі) полеглих воїнів. Всесвітньовідомі так звані царські поховання воєначальників у Міке-нах, де археологами знайдена значна кількість зброї і військового спорядження.

Скіфські військові поховальні обряди військової аристократії відзначалися особливо складним ритуалом і пишністю, а також загалом великою насиченістю зброєю та військовим спорядженням (для усіх скіфських професійних воїнів).

Геродот, подаючи опис поховання скіфського царя, зазначав, що разом з покійником хоронили його слуг, жінок-наложниць, коней, зброю та військове спорядження, потім насипали землю і споруджува­ли великий курган, намагаючись зробити його найвищим".

Вчений Б.Граков вважав, що поховальний ритуал скіфів однаковий і у царів, і у військової аристократії, і у рядових воїнів-професіоналів. Хоча в перших він, безперечно, був розкішнішим, їх супроводжували жінки, слуги-раби, бойові коні. Іноді на вершину поховального кургану ставили озброєну статую, можливо, скульптурне зображення померлого. Рядові скіфські воїни йшли в могилу з усією своєю зброєю і власними прикрасами (сережка в одному вусі; дуже рідко - шийна гривна). їхні ж бойові коні слугували здебільшого для поминок живим і супутною їжею померлому15.

177

Численні археологічні розкопки поховань скіфських воїнів-дружин-ників V ст. до н. е. підтверджують цю думку. Так, у скіфському кургані поблизу міста Орджонікідзе виявлено залишки розграбованого похован­ня воїна, серед них - велику кількість предметів озброєння, у тому числі залишки двох панцирів, меч, бойовий пояс, щит, сагайдачний набір16.

Схожі військові поховання віднайдені археологами і на Дніпро­петровщині, неподалік с. Олександрівна17, поблизу м. Жданова18, біля с. Новорозанівка19.

Тому, як зазначав археолог Є.Черненко, «царські поховання» не дуже відрізнялися за асортиментом знайденої в них зброї від могил воїнів-дружинників. їх лише розрізняли пишнота й оздоблення зброї та наявність озброєння, виготовленого в майстернях грецьких полісів Північного Причорномор'я20.

У віддалених родичів скіфів - савроматів - у поховальному обряді широкого застосування набула червона речовина - реальгар, як символ животворної крові і кривавих жертвоприношень на могилах загиблих воїнів21. За свідченнями ж українських скіфологів Ю.Болтрика і Б.Мозо-левського, на скіфській зброї і військовому спорядженні зафіксовані залишки червоної фарби. Отже, й у скіфів червоний колів поставав озна­кою військової верстви і ритуальним поховальним кольором.

У героїчному нартському епосі осетинів - нащадків аланів (алани -один з народів сарматської спільноти), яскраво відобразилися залишки індоіранського військового поховального обряду. Наприклад, захороню­ючи знаменитого воїна Болатбарзая, нарти суворо дотримувались усіх поховальних ритуалів. Його кохана, розпустивши свої золоті коси, зріза­ла і поклала пасмо свого волосся за пазуху загиблому (це своєрідний залишок давнього індоєвропейського звичаю, заміна самоспалення жінки). В його ж головах розміщувались різні напої, а біля ніг - зброя: И в знак того, что нарт был с битвой дружен, У ног сложили все его оружье22.

Після поховання обов'язково справлявся хист (тризна, поминки): И хист тотчас же справили на славу, И посвятили павшему коня, Обычай древний благостно храня2'.

Загиблий герой повинен був неодмінно мати коня у потойбічному світі, щоб доїхати до місця, призначеного богами'1.

178

Поховальний обряд стародавніх германців для воїнів-дружинників теж має чимало спільного з індоєвропейськими військовими поховальни­ми ритуалами. Так, К.Тацит (І ст. н. е.), описуючи побут стародавніх германців, зазначав, що похорони здійснюються в них без пишності, найвагоміше - не порушити ранг померлого. У полум'я багаття разом із загиблим укидали не лише його зброю, а іноді і його коня23.

Проте з середини III ст. н. е., після появи у Європі готів, у похо­вальному військовому ритуалі стародавніх германців відбуваються очевидні зміни. Готи, перебуваючи в тісному контакті з сарматським світом, перейняли у скіфо-сарматів не лише зброю, військове споря­дження і коня, а ще й духовні цінності, у тому числі військово-похо­вальний обряд скіфо-сарматської культури. Саме з цього часу могили германської військової аристократії усе більш нагадували гробниці героїв гомерівських часів чи поховання скіфських царів, описані Геродотом. Унаслідок цього й бойовому коню у поховальних обрядах відво­дилось все більш почесне місце. Хоча після прийняття готами та інши­ми германськими племенами християнства коні у могилах фіксувалися рідко, проте у поховальних обрядах довгий час з великою терпимістю ставляться до кінської збруї і зброї воїна-вершника; вочевидь, кінська збруя і є тим символом, який замінює саму тварину26.

У Старшій Едді подано гарний опис церемонії поховання воїна-героя Сігурда. Так, ритуальне багаття було прикрашене килимами, яскравими тканинами, щитами. Разом із загиблим були спалені його раби, зброя і військове спорядження, а також його жінка Брюнхільда, котра не захотіла жити без коханого й сама наклала на себе руки27.

З утвердженням і поширенням християнства кремація трансфор­мувалися в інгумацію. Так, багаті поховання військової аристократії у Північній Європі (VII—VIII ст.) символізують факт продовження індоєвропейських військово-поховальних традицій. Вони дуже насичені гарною зброєю і військовим спорядженням, а іноді в захороненнях зустрічається і кінська збруя (як релікт древнього індоєвропейського військового поховального ритуалу), хоча проти цих залишків язич­ництва церква й провадила боротьбу28.

В епоху середньовіччя, під час великих битв, наслідком яких була велика кількість убитих воїнів, часто робили одну спільну братську могилу, де здійснювали поховання загиблих. Все це супроводжувалося і освячувалося християнською релігією, зокрема, священики правили

109

заупокійну месу, відпускали полеглим героям усі гріхи, обкурювали їх фіміамом29. Для загиблих представників військової аристократії, як правило, робили виняток, перевозячи їх на батьківщину, для похован­ня у родинних могильних склепах. Саме так вчинив король Карл Вели­кий, не поховавши на місці битви разом з усіма полеглими трьох лицарів-героїв: Роланда, Олів'є і Турлена, - а наказавши везти їх додому в мармурових саркофагах30.

Специфічний військовий поховальний обряд існував також і в наших предків - стародавніх слов'ян. Скажімо, кремація у слов'ян та їхніх пращурів здійснювалась близько двох з половиною тисяч років (з короткочасною перервою в окремих місцях) і була заборонена христи­янством. У Х-ХП ст. літописець Нестор у Повісті минулих літ повідомляє про спалення покійників і збереження їхнього праху в урнах. Кремація з'явилася ще у праслов'ян Тшинецької культури і значно поширилася серед людності Зарубинецької культури. Після поховання слов'яни обов'язково справляли тризну31.

Ці традиції були продовжені і в часи Київської Русі-України. Так, арабський мандрівник Ібн-Фадлан спостерігав у 922 р. кремацію на Волзі знатного русича і подав детальний опис цього обряду, а також діалог арабського перекладача з руським купцем, в якому пояснюється підґрунтя звичаю спалення покійників: ...ми спалюємо [покійника] в одну мить і він зараз же увіходить до раю. Тож померлого було спале­но з власною жінкою, а на місці вогнища насипано могилу32.

Воїнів-дружинників і князів, полеглих у бою, військо ховало зазви­чай особливо урочисто і з великими почестями. Для дохристиянських часів обов'язковою складовою військового поховального обряду було насипання великих могил - високих курганів. Величезний курган X ст. у Чернігові - так звана Чорна могила - у дечому подібний на курган гомерівського героя-воїна Патрокла, описаний в Іліаді. Археологи знайшли у Чернігові кінські залишки, велику кількість зброї і військо­вого спорядження. Цікаво, що сам насип у Чернігові було зроблено у два прийоми, так, як і під Троєю, але, на відміну від гомерівських греків, стародавні українці насипали кургани не збоку від поховального вогни­ща, а над ним33.

Такі великі кургани мали перші князі-завойовники Аскольд і Дір у Києві, Олег - десь під Києвом, Ігор - неподалік від Коростеня, де його вбили древляни, Олег Святославич - під Овручем34.

110

На цих могилах після поховання неодмінно здійснювалися тризни-поминки, під час яких відбувалися військові змагання, що демонстру­вали повагу до загиблого воїна-лицаря і проголошували невмирущість лицарства і військової слави. Вони розпочиналися після встановлення захисного панциря полеглого героя на напівнасипаному кургані35.

У часи ж цілковитого панування християнства князів почали ховати по церквах, причому літописи детально описують подібні похо­рони. Так, у бою з половцями під Києвом 26 травня 1093 р. утопився в річці Стугні важкопоранений молодий князь Ростислав Всеволодович. Тіло його знайшли у річці й принесли до Києва: І плакала за ним мати його, і всі люди плакали за ним сильно, юності його заради. І зібрали­ся єпископи і попи, і чорноризці, і, співи належні співавши, положи­ли його в церкві святої Софії коло отця його36.

Полеглих князів ховали у їхніх власних столицях або ж у містах, звідки вони були родом. Так, тіло Ярополка Ізяславича, що поліг у Галичині 1086 р., спочатку перевезли до Володимира, а згодом до Києва, де й поховали у церкві, ним же самим збудованій. А Романа Мстиславича (творця Галицько-Волинського князівства), який загинув у бою з поляками під Завихостом над Віслою, вірними боярами було пере­везено до Галича, до княжих гробниць у катедрі на Крилосі37.

Головна ідея поховального обряду воїнів-професіоналів - вшану­вання пам'яті полеглих героїв, як представників військової аристо­кратії, так і рядових загиблих воїнів. Тому дружинники шанували місця, де склали свої голови в бою рядові вояки. Приміром, на полі бойовища на Сухій Дорозі на Холмщині (1219 р.) було споруджено хрест на пошану загиблим воїнам. З великим жалем літописи згадують тих лицарів, яким не судилося знайти спокій у могилі, наприклад, Святослава Хороброго (над тілом якого знущався печенізький хан), Романа Святославича, що загинув у степу і кістки його досі лежать там, - енна Святослава й внука Ярослава38.

Отже, характерними рисами військового поховального обряду за часів Київської Русі-України були: велика шана до загиблих воїнів з боку живих, насипання могил-курганів, справляння тризни, велика кількість у похованнях зброї та військового спорядження.

Поховальні обряди українських козаків увібрали в себе як дружинні традиції Київської Русі-Україні, так і величезні надбання індоєвропейських військових поховальних звичаїв, що знайшло особли­

181

вий вияв у червоному жалобному кольорі, похованні полеглих із своєю зброєю, насипанні високих могил, влаштуванні поминок.

Ось як розповідав про козацькі поховальні звичаї стошістнадцятилітній дід, син запорожця Іван Гнатович Россолода: Як умирав козак на Січі, то там було особе кладовище, там і хоронили його, а як умирав на зимовнику, то його хоронили або серед степу, або на берегу річки, або де в бальці, чи вибальці: де жив, там і хоронили. А хоронили при всім козацькім убранстві: у каптані, черкесці, у сап'янах, у шапці, ще й при оружії. Гроби робили із соснини, із дубини, із вербини; у гроб ставляли іноді і пляшку з горілкою, а іноді ще череп'яну люльку. Оце вмер козак. А нумо, товариші, поставимо йому пляшку горілки у голови, бо покійний любив її! Та й поставлють. То з розкоші! Зверху насипали високу могилу, а поверх могили ставили кам'яний хрест, зроблений самим покійником ще за живота. Ото ж і співають пісню: Що взяв козак за жіночку Високую могилочку, зеленую долиночку39.

Українські козаки-лицарі ніколи не забували про своїх побра­тимів, що полягли в бою, оскільки вшанування пам'яті загиблих вважалося святим обов'язком живих козаків. Вони розшукували тіла полеглих і з великою шанобою ховали їх у землю. Скажімо, в одній з українських народних пісень співається, як козаки вирушають на пошуки загиблих товаришів, щоб з честю поховати їх40.

Козацькі поховальні обряди завжди супроводжувалися червоним кольором: померлого козаки вкривали червоною китайкою, а у головах встановлювали бойовий червоний прапор. Таким чином, у козацькі часи червона барва стала традиційним жалобним кольором, що набуло загалом поглибленого сенсу, оскільки червоний колір, окрім того, вважався ще й символом-барвою військової верстви воїнів-професіоналів.

Крім того, в усіх слов'ян на знак жалоби в давнину було прийня­то вдягати біле вбрання, а за часів християнства серед цивільного насе­лення панував уже чорний жалобний колір (колір смутку, аскетизму)41.

Залишки поховального покриву - червону китайку - археологічно зафіксовано в могилі славетного кошового отамана Івана Сірка, котрий помер у 1680 р.42 Під червоною китайкою захоронювали в Україні ще у XVIII ст., але тільки професійних воїнів - українських козаків. Цей

182

обряд не поширювався на мирні верстви населення України - селян, міщан, духовенство43.

У численних творах українського фольклору розповідається, що козаки тіла своїх загиблих побратимів обмивали й укладали на червону китайку, щоб потім поховати їх з великими почестями44.

Однією з характерних рис козацького поховального обряду було на­сипання над полеглими високих могил, що є дуже давнім атрибутом військового поховального комплексу воїнів-професіоналів (як індоєвро­пейців, так і індоіранців). Висока могила становила свого роду коза­цький меморіал не тільки конкретному похованому воїнові, але й символом вшанування багатьох безіменних козаків-сіроманців, кістки яких біліли безкрайнім українським степом. Могили робили якомога вищі, щоб примітно було, де спочивають українські богатирі-лицарі45.

Цей елемент козацького поховального обряду знайшов широке відображення в українській народній творчості. Скажімо, в піснях про смерть полковників Морозенка і Нечая розповідається, як козаки-побратими розкопували загиблим героям глибокі ями та висипали і нагортали високі могили46.

В народній думі так змальовується козацький поховальний обряд над полеглим воїном Івасем Удовиченком:

- Тоді козаки саблями да наділками суходіл копали,

Шапками та приполами персть носили,

Високу могилу висипали,

Славу козацькую учинили,

У головоньках червоний прапор постановили,

Із семип'ядних пищалей продзвонили47. А ось так описує поховання кошового Івана Сірка козацький літописець Самійло Величко: ...Поховали його... з великою жалобою, знатну над ним могилу насипали і на ній камінний хрест поставили з належним написом імені та його діянь48.

Слід зауважити, що хоча козацький намогильний хрест - явище недавнє (XVII-XVIII ст.) і християнське, але витоки його, на нашу думку, - як надгробного символічного поховального монумента над загиблим воїном, - сягають тих прадавніх часів, коли скіфо-сармати встановлювали на могилах визначних представників військової аристо­кратії (еліти) скульптурне зображення озброєного воїна.

112

Д.Яворницький, подорожуючи наприкінці XIX ст. територією колишнього Війська Запорозького, зробив описи багатьох запорозьких хрестів, але, на жаль, ані час, ані люди не пожаліли козацьких хрестів, і їх залишилося обмаль49.

Після віддавання останньої шани загиблому козаку-лицарю по ньому здійснювались иоминки-тризна - урочисте прощання з помер­лим. Після похорону козаки споживали їжу, пили з поминальної чаші, виливаючи при цьому частину напою на могилу. Проте під час військо­вих походів і кривавих змагань з ворогом, коли козаки відчували нестачу в харчах, тризна була дуже бідною, але все ж таки була. Так, у думі Про Хведора Безрідного розповідається, як козаки поминали Хведора тим, що у себе мали: цвіленькими сухенькими військовими сухарцями50.

Козаків, як правило, хоронили зі своєю зброєю і військовим спо­рядженням, хоча траплялися й винятки51. Д.Яворницький писав, що коли взяти в руки лопату і розпочати копати правий берег річки Чортомлик, на місці колишнього козацького кладовища, неважко знай­ти і цілі людські кістяки, і шматки різноманітного одягу, і давні козацькі чуби-оселедці, і олов'яні кулі, і уламки свинцю, і великі кружала дроту, і навіть козацьку зброю52.

Коли у XIX ст. з річки Підпільної утворилася ріка Орлова, що зато­пила козацький цвинтар і почала вимивати з землі й виносити в Дніпро цілі запорозькі труни, то місцеві нащадки запорожців вважали, що у такий спосіб наші лицарі-богатирі, почувши про знущання турків над християнами, вирішили стати на їх захист, і ось попливли ці мертві козаки, немов живі, при повному озброєнні, до них на допомогу53. Подібна бувальщина недвозначно свідчить, що слава про козаків як вірних захисників християнства не загинула в пам'яті народу.

Одним з елементів козацького поховального обряду в українсько­му фольклорі зостається козацький бойовий кінь, що споглядав останні хвилини помираючого козака, сумуючи й плачучи:

Ой на горі вогонь горить,

А в долині козак лежить.

Укрив личко китайкою,

А ніженьки нагайкою.

У головках ворон кряче,

А в ніженьках коник плаче54.

113

Це дуже віддалений залишок індоєвропейських військових похо­вальних обрядів і прояв культу коня, за яким бойовий кінь був не тільки вірним товаришем воїна на полі бою, а й супроводжував свого загиблого господаря на шляху в потойбічний світ. Хоча за часів хрис­тиянства цей елемент поступово зійшов нанівець, але згадки про нього збереглися в українському фольклорі. Саме коню помираючий козак виливає всю свою тугу, саме коня він просить бути сумним вісником найтяжчої звістки:

Та не хвались, коню,

Що я з турком бився.

Та похвались, коню,

Що я оженився.

Узяв собі жінку-паняночку

. В чистім полі земляночку.

Узяв жінку-дружиноньку

Отже, козацький військовий легендарний поховальний обряд був одним з важливих елементів індоєвропейського культурного комплексу воїнів-професіоналів. Його найбільш характерними рисами поставали: червоний поховальний колір - колір військової верстви воїнів-професіоналів; насипання високих могил над найбільш визначними козацькими ватажками - символ величі і слави загиблих воїнів-героїв; велика кількість в похованнях зброї і військового спорядження - й у потойбічному світі воїн зоставався воїном і зброя йому була конче необхідна; бойовий кінь як вірний супутник полеглого воїна не тільки в реальному, але й у підземному світі; влаштування тризни - урочис­того прощання з покійним, якому присвячуються бойові ігри та змаган­ня, поминки, які символізували невмирущість вояцько-лицарського духу. Проте слід зазначити великий вплив християнства на козацький поховальний ритуал, що ліквідував чимало язичницьких елементів індоєвропейської традиції і пристосував їх до сучасних вимог.

Таким чином, поховальний обряд індоєвропейських воїнів-професіоналів зберіг властиві йому характерні риси впродовж тисячолітньої історії розвитку мілітарної індоєвропейської культури і був успадкований та збережений (тією чи іншою мірою, стосовно хрис­тиянських традицій) українським козацьким лицарством, істинними професійними воїнами середньовічної України.

Розділ III.

Культура українського козацтва

як прояв мілітарної традиції індоєвропейців

Тюркські впливи у традиційній козацькій культурі

Досліджуючи архаїчні елементи в культурному комплексі українського козацтва як своєрідний прояв індоєвропейської мілітарної культури, слід розглянути східні, переважно тюркські, впливи на військово-побутову культуру українських козаків. Серед науковців по­бутує думка, що феномен українського козацтва почав зароджуватися і формувався під інтенсивним впливом з боку своїх південних кочових сусідів (татар). А прототипом запорожців було тюркське козацтво, яке існувало вже в XII ст.1

Як уже зазначалося, українське козацтво було типовим виявом індоєвропейської військової культури і певною мірою - специфічним проявом на українському ґрунті культури західноєвропейського лицар­ства. Хоча козацтво сформувалося і остаточно постало на історичній сцені наприкінці XV - в першій половині XVI ст., його архаїчні скла­дові елементи являли собою відголоски дуже віддалених у часі загальноіндоєвропейських військових традицій. Без сумніву, мілітарна традиція впродовж усього свого існування зазнавала змін і підпадала під чужі впливи, проте стрижень її залишався незмінним.

Щоб визначити рівень і вагу тюркських впливів на традиційну козацьку культуру, доречно нагадати деякі важливі аспекти генези індоєвропейців та їхнього культурного комплексу.

186

Використовуючи метод лінгвістичної палеонтології, вчені реконст­руюють головні етапи формування індоєвропейської прамови. Так, російський вчений Микола Андреєв, спираючись на праці Ф.Сосюра та А.Мейє, висловив припущення про існування трьох послідовних стадій формування індоєвропейської прамови: бореальної, ранньоіндоєвро-пейської та пізньоіндоєвропейської2.

Для нас істотно те, що, за М.Андреєвим, бореальна прамова була генетичною основою індоєвропейської, алтайської та уральської мовних сімей. А це значить, що на цій стадії відбувалося активне взаємозбага­чення і взаємовплив між пращурами індоєвропейських, угро-фінських (уральських) і тюрко-монгольських (алтайських) народів.

Бореальну прабатьківщину М.Андреєв розміщує в широкій зоні Євразії, що простягається вздовж 50-ї паралелі від Рейну на заході до Алтаю на сході. Через певний час на бореальному ґрунті між Рейном і Дніпром сформувалися індоєвропейці, поміж Дніпром та Уралом -народи уральської мовної сім'ї (угро-фінські і самодійські народності), між Уралом і Алтаєм - алтайська мовна сім'я (тюрки, монголи і тунгусо-маньчжури). Бореальну спільноту він датує пізнім палеолітом3.

Окремі вчені не погоджуються з подібним датуванням бореальної спільноти, вважаючи, що ці природно-кліматичні і культурно-господарські реалії цілком відповідають мезоліту (VIII—VI тис. до н. е.). Носії бореальної прамови були мисливцями, полювали на тварин методами колективного загону та індивідуального вистежування, крім того, займалися рибальством та збиральництвом. Що ж стосується носіїв ранньоіндоєвропейської прамови, то в них вже чітко простежу­ються ранні форми землеробства і скотарства. Вони жили осіло, знали човен і глиняний посуд. Це дає їм підстави датувати цю епоху неолітом (VI-V тис. до н. е.) на противагу М.Андреєву, що відносив її до більш раннього мезолітичного часу4.

Що ж стосується пізньоіндоєвропейської прамови на етапі, що передував її розпаду у IV тис до н. е. на окремі мовні групи, - її рекон­струювали на базі аналізу спільної індоєвропейської пралексики Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іванов (1984). На момент розпаду економіка праіндоєвропейців була скотарсько-землеробською. Але відстежуючи значний розвиток скотарської термінології, можна зробити висновок про безумовне панування саме скотарства. Про це свідчить також існу­вання у праіндоєвропейців культу коня та бика5.

115

Найдавнішими скотарями півдня України були середньостогівські племена, що мешкали у IV тис. до н. е. між Дніпром та Доном. Саме вони уперше в Європі приручили коня 6, й саме від них походить ямна археологічна культура XXVII-XIX ст. до н. е., носії якої у НІ тис. до н. е. просунулися з Північного Причорномор'я степовою зоною на захід у Подунав'я, на південь - у Передкавказзя та на схід - у Поволжя і Північний Казахстан, дійшовши до Алтаю. Таке активне розселення носіїв ямної культури євразійськими степами від Дунаю до Алтаю пояснюється насамперед їх рухливою скотарською економікою, широ­ким застосуванням колісного транспорту, тяглових тварин (коня, бика), вершництва, мілітаризацією суспільства7.

Як вважають дослідники, ямна культура загалом є прообразом майбутньої культури індоіранців, тоді як східна частина ямників з плином часу трансформувалася в інші степові культури. Поступово просуваючись на південний схід, вони зайняли Середню Азію, а під іменем аріїв вдерлися у середині II тис. до н. е. в Індію та Іран, або Айріан, що означає країна аріїв. Саме тут їхні священні гімни було записано у найдавніших у світі книгах Рігведі та Авесті8.

Отже, відокремлення скотарства в окрему галузь первісної економіки відбулося наприкінці V-IV тис. до н. е. у лісостеповій зоні України. Саме в цей час відбувається трансформація праіндоєвропейців у ранньоскотарське мобільне мілітаризоване суспільство і поступовий розпад єдиної праіндоєвропейської мови на інші індоєвропейські мови.

Рухливі скотарі-праіндоєвропейці розпочинають активно просуватися як на захід - на Балкани, так і на схід - в Азію. Цьому сприяла прогресуюча аридизація (засушення) клімату, що призводила до кризи землеробства і водночас створювала сприятливі умови для рухливих скотарів-номадів. Заглиблюючись все далі на схід, активно контактуючи з іншими народами, які перебували на нижчому щаблі розвитку (займалися мисливством, збиральництвом, рибальством), а саме з народами уральської мовної сім'ї (угро-фіни, самодійці) і алтайської мовної групи (тюрки, монголи, тунгусоманьчжури), вони не тільки поширювали відповідну праіндоєвропейську лексику, а й увесь ранньоскотарський культурний комплекс і його базисні елементи - відгінний тип скотарського господарства м'ясомолочного напрямку, колісний транспорт, тяглових тварин (бик, кінь), вершництво, патрилінійний мілітаризований суспільний устрій, військову еліту,

116

надбудовні чинники (різноманітні сакральні скотарські культи, в тому числі і культ коня, степовий поховальний обряд тощо).

Підсумовуючи сказане вище, можна припустити, що саме на цій стадії (III—І тис. до н. е.) пратюрки запозичили від індоєвропейців як скотарство і різноманітні атрибути, тісно з ним пов'язані (наприклад, юрту)9, так і інші компоненти індоєвропейського культурного комплек­су (численні культи, поховальний обряд тощо). З часом номад-тюрок не міг себе уявити в іншому ракурсі, аніж скотарем, воїном-кочовиком. Головним його багатством стали коні та худоба.

Як уже згадувалося, особливо прикметну роль відіграли північно-причорноморські індоєвропейські номади IV—III тис. до н. е. у форму­ванні та становленні східної гілки індоєвропейців - індоіранців. Саме на їхній базі відбулося становлення таких іраномовних номадів, як кіммерійці, скіфи, сармати10.

Таким чином, першими кочовиками Євразійського степу були власне індоарійські номади, починаючи з III тис. до н. е. і до IV ст. н. е., аж до початку просування зі східних околиць Євразії гунів, які започат­кували другу, вже тюркомовну, хвилю кочовиків (перша, як відомо, була індоєвропейською)11.

Однією із характерних рис гунських поховань, окрім наявності зброї, кінського спорядження і коштовних прикрас, є знаходження в них кінських черепів та кісток ніг, залишків шкури, котру знімали з туші коня разом з головою та ногами. Цей звичай доводить наявність культу коня у гунів IV ст., запозиченого пратюрками, ймовірно, у індоєвропейських кочовиків першої хвилі, ще у III—І тис. до н. е.12

Як естетизовано-оригінальний атрибут поховань кочовиків VI-VIII ст. (аварів, болгарів, хозарів) вирізняється срібна гарнітура поясів та взуттєвих ремінців. Стиль її виконання названо геральдичним. Більшість бляшок відлито у формі лицарських щитів із загостреним нижнім краєм (можливо, це зумовлювалось впливом європейського військового мистецтва?). Хоча подібні поясні набори відомі на Сході, в алтайських і мінусинських степах (що й вказує на історичну батьківщину носіїв цього стилю). Самі ж набірні пояси, на думку дослідників, являли собою відзнаку воїна, свого роду погони, оскільки їх знаходять здебільшого у воїнських 3 Але Ж, як відомо, бойові пояси - характерна ознака антропоморфних монументальних кам'яних скульптур, на яких зображалися саме

189

індоєвропейські воїни нижньомихайлівсько-кеміобинської культури (початок III - середина II тис. до н. е.). Вірогідно, згодом ямники занес­ли традицію бойових поясів як ознаки воїна і поширили її серед народів алтайської та уральської мовних сімей14.

Разом з тим, не можна стверджувати, що на тюркомовних кочівників мали місце лише індоєвропейські впливи, а зворотного куль­турного впливу не спостерігалось. Східний вплив існував і досить- таки активний. Наприкінці І тис. н. е. у Середньому Подніпров'ї склалася так звана дружинна культура, пам'ятки якої засвідчують розвиток східнослов'янського етносу у тісних контактах із Візантійською імперією, Арабським Сходом, Волзькою Булгарією, скандинавськими сусідами та іншими народами. Запозичення фіксуються, насамперед, у речових наборах представників привілейованих прошарків суспільства. Яскравим прикладом цього є знайдена на київському Подолі шиферна формочка з арабським написом, призначена для відливки улюблених дружинниками поясних металевих накладок (бляшок). Це типовий східний вплив: згадаймо паремійну гарнітуру гунів, аварів15.

За часів Київської Русі-України населення південноруських земель активно контактувало з тюркомовними кочовиками причор­номорських степів - печенігами, торками, берендеями, половцями. Давньоруські літописи згадують не менше восьми шлюбів відомих князів із дочками половецьких ханів.

Стосунки між Степом і Київською Руссю мали різноманітні і неоднозначні прояви. Яскравий приклад цьому - доля двох історичних осіб, героїв Слова о полку Ігоревім - князя Ігоря Святославича й хана Кончака, які впродовж досить короткого проміжку часу то ряту­валися втечею від спільного ворога разом в одному човні, то на смерть протистояли один одному на полі бою, то родичалися через шлюби своїх дітей. Але частіше Київська Русь-Україна перебувала у стані війни зі Степом, використовуючи при цьому для охорони своїх півден­них межкордонів самих же кочовиків - чорних клобуків, які у середині XII ст. створили свій союз у Пороссі15.

Природжені вершники та воїни, тюркомовні кочовики виробили (чи запозичили в інших, проте не в індоєвропейських народів) такий бойовий обладунок, який ідеально відповідав умовам війни у безлісій місцевості, насамперед у степу. Тому цілком природно, що стародавні українці у своїй боротьбі проти степових номадів запозичили чимало

190

з аксесуарів їхнього військового спорядження. На думку А.М.Кирпичникова та інших дослідників, давньоруська кольчуга, гос­троверхий шолом і шабля походять від прототипів, поширених у тюр­комовних кочовиків Європи та Азії17.

Як відомо, перші згадки про козаків з'являються вже з кінця XV ст. Як стверджував Є.Маланюк, саме слово козак походження, правдоподібно, тюркського і дуже давнього, сенс якого приблизно відповідає слову вартовий; і в початках своїх козацтво мало характер виключно мілітарний, як форма прикордонної самооборони і охорони народу на рубежах національної території, яким загрожували татарський Крим і Туреччина18. А О.Рігельман писав, що татарською мовою козак - це легкоозброєний воїн, який перемагає ворога наїздом, а не регулярним нападом, й, крім того, це ще той, хто наймається на війну і голить голову19.

Не виключено, саму назву український воїн-прикордонник отри­мав від ворога. Чи українські уходники самі розпочали себе іменувати тим словом, що наймісткіш відображало рід їхньої діяльності? Як би там не було, але перед нами - типовий східний вплив, оскільки спочат­ку з'явились тюркські (татарські) козаки і лише згодом - українські. Однак, коли українські козаки встали на ноги у XVII-XVIII ст., слово козак асоціювалося лише з українськими козаками.

Немає нічого дивного, що козаки як воїни-професіонали формува­лися під впливом татар і турків. Постійні військові та побутові контак­ти сприяли тому, що козаки переймали найбільш вартісні цінності у свого споконвічного ворога - татаро-турецьких нападників20. Це стосується як зброї - шаблі (хоча слід зазначити, що головною ударною силою у козаків стала вогнепальна зброя - мушкет, рушниця, а шабля як різновид холодної зброї перейняла на себе культову сакральність меча - священної зброї воїнів-індоєвропейців), так і військового споря­дження (аркан, канчук, кобур, сагайдак), військової термінології, побутової лексики, зачіски (оселедець), одягу.

Запорожці носили широкі шаровари із золотим галуном замість опушки (шаровари - типовий татарський винахід), як додаток же найпо­ширенішими в запорожців поставали турецькі широкі пояси з матерії. Останні стали невід'ємною деталлю костюма вищого козацтва України, а також і польського панства у XVII—XVIII ст. Яворницький вважав, що звичай зберігання предметів у поясі запозичений запорожцями у татар.

117

Хоча запорозький костюм не був вільним від багатьох іноземних (зокрема татаро-турецьких) запозичень, проте він мав під собою тривку етнічну основу, що й зумовило трактування його як одного з най-ефектніших виявів національної самобутності21.

Типова козацька зачіска - оселедець - поставала, ймовірно, дуже давньою формою індоєвропейської зачіски. Щось подібне носили на своїх головах хети, стародавні вірмени, осетини, вікінги, князь Святослав, кельти Західної Європи. Однак оселедець був поширений і в східних сусідів-індоєвропейців - народів алтайської мовної сім'ї. Так, оселедець (хухоль) як зачіску практикували монголи XIII ст. Донедав­на казахські хлопчики виокремлювали на своїй голові пасмо волосся, що символізувало поєднання дитини з богом. Імовірно, що зачіска ця була запозичена народностями уральської мовної сім'ї у процесі форму­вання в II тис. до н. е. від індоєвропейців казахських степів. Адже у індоєвропейців-хетів оселедець був відомий задовго до появи його у тюрків22 (див. мал. 6).

Мал. 6. Зображення хетського воїна

зj оселедцями на стіні гробниці фараона Хоремхеба.

Близько 3400 р. тому.

Козаки запозичили у своїх південних сусідів широкий спектр військово-побутової термінології. Такими є, наприклад, слова паланка (турецькою - фортеця, у козаків - адміністративна одиниця), каюк (турецькою - човен, від нього утворилося слово чайка - типовий козацький корабель), кош, кіш (татарською - корзина, кибитка, курінь, у козаків - стан, військо; кошовий - козацький військовий керівник), бурдюг (татарською бурдюк - шкіряна посудина для

118

рідини, у козаків - землянка), люлька-бурунька (турецькою бурун - ніс, у козаків - люлька-носогрійка)23. Отже, козаки не тільки запозичу­вали тюркські слова, але й часто видозмінювали їх значення. Інтенсивно використовували козаки тюркську лексику для позначення рангової термінології Війська Запорозького: джура, осавула, отаман, товариш; для позначення атрибутів влади, військових регалій та символіки: барабан, буздиган, киндяк, китайка, кобза, сурма, тулумбас та інші2'.

Отже, можна підсумувати, що такі архаїчні елементи козацького культурного комплексу, як співці військової слави, вишкіл молоді, червоний колір у якості ознаки військової верстви, ставлення воїна до жінки, сакральні культи меча, коня, воїна-звіра, зв'язок битви з бен­кетом, за своїм походженням належать до архаїчного індоєвропейсько­го культурного комплексу. Ці елементи динамічно розвивалися в народів індоєвропейської мовної сім'ї у III—І тис. до н. е., а окремі з них зародились ще в період V-IV тис. до н. е., під час існування і початку розпаду праіндоєвропейської мовної спільноти.

Що ж стосується народів алтайської мовної сім'ї, а саме тюркомонголів, то в їхніх буттєвих структурах більшість цих архаїчних атрибутів, схоже, з'явилася пізніше, ніж у індоєвропейських народів. У тюрків вони мали вторинний характер і були запозичені ними у стародавніх скотарів-індоєвропейців у III—І тис. до н. е. під час першої хвилі кочовиків-індоєвропейців, які пересувалися степом Євразії на схід і принесли в алтайські степи скотарство, вершництво та пов'язаний з ним культ коня, воїна-звіра, сакральний зв'язок битви й бенкету тощо.

Не виключено, що деякі елементи зароджувалися і формувалися на власному ґрунті чи були спільним надбанням народів як індоєвро­пейської, так і алтайської, й уральської мовних сімей, оскільки, як уже зазначалося вище, всі вони у VIII—VI тис. до н. е. складали одну спільну бореальну прамову.

Тюркські хвилі кочовиків-монголоїдів накочувалися з алтайських степів на захід з IV по XVIII ст. Саме на цих етапах тюркська культура почала впливати на індоєвропейців східноєвропейського степу (слов'ян, сарматів, готів), часто повертаючи їм у трансформованому вигляді ста­родавні індоєвропейські культурні артефакти (культ коня, шаблі, воїна-вовка, червоної китайки, оселедця тощо).

193

Українське козацтво, мов губка, всотувало в організм свого устрою і зброю, і манеру ведення бою, вбирали в себе і військово-побутову термінологію, і засоби для прославлення героїв (тюркський кобиз, козацька кобза), і безліч інших фактів культури. Уся ця атрибу­тивність, безперечно, сприяла успішній боротьбі козацтва з татаро-турецькими нападниками.

Отже, можна стверджувати, чимало елементів, запозичених ук­раїнськими козаками у своїх тюркомовних сусідів, мали індоєвро­пейську серцевину, хоча були зодягнені в барвисті східні шати, проте зазначимо, що проблема індоєвропейсько-алтайських взаємовпливів складна і багатопланова. Вона потребує наукових зусиль різних фахівців і ще очікує свого дослідника.