Питання: Криза зовнішньої політики срср першої половини 1980-х років.

У грудні 1979 p. радянські війська вторгнулися до Афганістану. Лише загроза ядерного знищення планети втримала Захід від лобового воєнного зіткнення з СРСР. Проте засоби "холодної війни" були включені на повні оберти. Масова гонка озброєнь, що знову розгорнулася, була не на користь СРСР. Навіть применшене радянською статистикою співвідношення економічних потенціалів країн НАТО і ОВД становило 2,5:1. Проти Радянського Союзу та Його брежнєвського керівництва об'єдналися матеріальні й ідеологічні ресурси всього капіталістичного світу. Навіть дехто із лідерів соціалістичних країн (Й. Броз Тіто, Н. Чаушеску) відкрито заявили про свою незгоду з політикою радянського керівництва. СРСР опинився фактично в зовнішньополітичній ізоляції.

Вступ до Афганістану радянських військ, які мали захищати "здобутки" Квітневої революції, Заходом був сприйнятий вкрай негативно, тим більше, що тривалий час Середній Схід розглядався обома сторонами як район "хисткої рівноваги", порушувати яку ніхто не наважувався. На Заході заговорили про можливість використання ядерної зброї на випадок прориву радянських військ до теплих вод Перської затоки. Парадоксально, але стратегічні плани СРСР на Близькому та Середньому Сході переплелися з банальними суб'єктивними мотивами, що не мали нічого спільного з великою політикою. Брежнєв прагнув помститися новому прем'єр-міністрові Афганістану X. Аміну за вбивство його попередника Н. М. Та-ракі, якого радянський лідер добре знав і підтримував, а міністрові оборони Д. Устинову кортіло спробувати в дії досягнення воєнно-стратегічного паритету. Агресія СРСР в Афганістані всіляко замовчувалася радянськими органами масової інформації, а якщо й подавалася, то у вигляді "гуманної акції-протидії американському та світовому імперіалізмові". Водночас розгорнулася нова грандіозна кампанія пропаганди миролюбної політики СРСР. У Європі відбувалася мобілізація прихильників антиракетного руху, щоб не допустити розміщення там американських ракет, націлених на СРСР. У котрий раз уже виникла своєрідна невідповідність між декларативними заявами про мир і безпеку та конкретними діями, які руйнували цей мир та безпеку. Знову уже в котрий раз класові інтереси взяли гору над здоровим глуздом.

Посилилось і військове протистояння. Після того як Радянський Союз розмістив у європейській частині своєї території ракети СС-20 (РСМД-10), НАТО 12 грудня 1979 р. прийняло "подвійне" рішення: або Радянський Союз прийме "нульовий варіант", тобто демонтує свої ракети середнього радіуса дії, націлені на Західну Європу, або там будуть розміщені американські ракети такого ж класу, націлені на СРСР. Та радянське керівництво не прислухалося до цих пропозицій. А міністр закордонних справ СРСР А. Громико навіть звинуватив Захід у нагнітанні міжнародної напруженості. Нормалізації радянсько-американських стосунків завадила та ж сама політика проштовхування соціалізму і відповідно протидія цій політиці з боку Заходу.

Возначений період продовжувалося закріплення принципів, що використовувалися в міждержавних відносинах країн "соціалістичної співдружності". Була узаконена і піднесена до рангу "закономірності" соціалістичної революції та будівництва соціалізму "доктрина Брежнєва". Досягнення згуртованості та одностайності східноєвропейських соціалістичних країн і надалі залишалося основною турботою СРСР. Проте слухняність "молодших братів" та їхня орієнтація на "старшого брата" ставали дедалі проблематичнішими. Це засвідчили, зокрема, глибока криза в польському суспільстві, що розпочалася в 1980 р. масовим виступом проти тоталітаризму, і пов'язане з нею перетасування партійно-державних кадрів у вищому ешелоні влади, а також незгода керівництва деяких соціалістичних країн з ракетною політикою та афганською війною СРСР.

Соціалістична система продовжувала працювати за старою схемою економічного співробітництва. Спільні гігантські будови мали символізувати дружбу "братніх" країн. Спільними зусиллями у 1978 р. введено в дію газопровід "Союз", зводилися Усть-Ілімський целюлозний комбінат, гірничозбагачуваль-ний комбінат Ерденет у Монголії, нікелеві підприємства на Кубі, атомні електростанції в Болгарії, НДР, Чехословаччині. Здебільшого це були сировинні або енергетичні підприємства. В економічному співробітництві країн РЕВ продовжували панувати розподільчі принципи й особливо ідеологія. Так, кубинський цукор країни РЕВ купляли утричі дорожче, аніж він коштував на світовому ринкові, а Радянський Союз продавав Кубі нафту набагато дешевше світових цін. Виробництво в більшості випадків характеризувалося випуском неякісної, неконкурентоспроможної за світовими стандартами продукції.

Готова продукція реалізувалася майже виключно на ринках РЕВ. На Захід ішла в основному сировина, що оберталося великими матеріальними втратами для країн РЕВ. Як наслідок розрив в економічному розвитку між соціалістичними і капіталістичними країнами Європи збільшувався.

У першій половині 80-х років економічне становище східноєвропейських країн погіршилося, що було закономірним наслідком відставання, спричиненого відсутністю надійних господарських контактів зі світом, системою екстенсивного розвитку, неспроможністю соціалістичного економічного укладу, основаного на примусі, використати досягнення НТР.

У сфері зовнішньої політики соціалістична співдружність продовжувала висувати популістські плани безпеки та миру. Так, 28 червня 1983 р. Політичний консультативний комітет ОВД оприлюднив проект договору про незастосування сили між НАТО і ОВД. Однак за умов ажіотажу навколо націлень та перенацілень бойових ракет це, крім гіркої іронії, нічого більше викликати не могло. Висувалися й інші декларативні документи, знову ж таки розраховані на закріплення у психології радянських людей іміджу миролюбця за Радянським Союзом. Але чи можна було реалізувати такі декларації за тих умов? Адже гонка озброєнь продовжувалася, по обидва боки берлінської стіни розміщувалися ракети, війна в Афганістані не припинялася.