Питання: Особливості міжнародних відносин країн Східної Європи в 70-ті роки.

Здійснення Радянським Союзом нагляду над | зовнішньою політикою країн Східної Європи, керівництво нею у своїх інтересах не могло припинити розвиток їхніх зв'язків з іншими країнами, особливо в Європі, а також із країнами Африки, Ази, ^ Латинської Америки. У 70-х роках найрозвинутіші країни | Східної Європи мали розгалужені економічні відносини з країнами, що розвиваються. З ними підписували двосто­ронні угоди, а також співпрацювали по лінії Ради еконо­мічної взаємодопомоги, яка в 70-х роках включала Кубу, В'єтнам, Монголію. РЕВ підписала угоди про співробіт­ництво з Фінляндією (1973), Іраком і Мексикою (1975), одержала статус спостерігача при Генеральній Асамблеї ООН (1974). В роботі окремих органів РЕВ як спостерігачі почали брати участь Лаос, Ангола, КНДР, Ефіопія.

В ці ж роки були поновлені двосторонні договори, підписані країнами Східної та Центральної Європи на­прикінці війни і в перші повоєнні роки.

В Москві відчували, що відсутність дипломатичних ініціатив з боку країн Східної Європи занадто відверто демонструє у світі їхній залежний статус. На цю залеж­ність постійно звертали увагу основні супротивники СРСР на міжнародній арені, преса у західних країнах.

Отже, в керівництві СРСР час від часу вважали за необхідне чи доручати «братнім країнам» внесення пи­тань на порядок денний міжнародних переговорів, чи погоджуватись з розробленими ними пропозиціями, які вносилися на розгляд Москви. Аналогічною логікою, до речі, керувалися в Москві і в питаннях діяльності Ук­раїни в ООН.

Так, ще в 1957 р. Польща внесла в ООН пропозицію про створення в центрі Європи безатомної зони («план Рапацького» — за прізвищем тодішнього польського мі­ністра закордонних справ), в 1962—1963 pp. Польща пов­торила свою пропозицію в модифікованому варіанті. Іні­ціативу Польщі не було здійснено, але польська дипло­матія вважала, що проголошення безатомної зони в Ла­тинській Америці в 1967 р. (договір Тлателолко), інших безатомних зон було «підштовхнуто» Польщею. Новим явищем для міжнародних відносин країн Східної Європи в 70-х роках була також участь підрозділів Війська Польського в миротворчих операціях ООН на Близькому Сході.

Як уже зазначалося, країни ОВД спільно вели під­готовку до загальноєвропейської наради з питань безпеки та співробітництва. На самій нараді СРСР та країни блоку розподілили між собою обов'язки й зосереджували свої зусилля у відповідних напрямах: СРСР — проект Генеральної декларації про основи європейської безпеки і принципи відносин між державами в Європі; НДР і УНР — проект спільної заяви про розвиток співробіт­ництва в галузі економіки, торгівлі, науки й техніки, за­хисту середовища; НРБ і ПНР — проект документа відносно основних напрямів розвитку культурного спів­робітництва, контактів та обміну інформацією; ЧССР — проект створення Консультативного комітету з питань безпеки й співробітництва в Європі.

За таким же зразком, під пильним наглядом Москви, складалася зовнішньополітична співпраця країн регіону в ООН, в інших міжнародних організаціях, з тією різни- 1 цею, що там у склад групи «країн Східної Європи» вхо­дили УРСР та БРСР. Дипломати України, зокрема, разом з польськими в 70-х роках працювали на сесіях Генераль­ної Асамблеї ООН, в Комітеті з роззброєння над узгод­женням проектів резолюцій, присвячених забороні хіміч­ної зброї.

Особливістю міжнародних відносин країн Східної Європи в 70-х роках було їх залучення до політико- _:j ідеологічної конфронтації СРСР з Китаєм. Хоча напри­кінці 60-х років після кількох кривавих сутичок на кор­доні СРСР і КНР домовились не доводити справу до збройних конфліктів, політична боротьба між ними три­вала.

У 1971 р. в ООН були відновлені законні права КНР, за що незмінно виступали СРСР та інші союзні країни. Для Китаю в той час трибуна ООН стала платформою для боротьби проти радянського «гегемонізму» і «велико­державного шовінізму», для висловлення незгоди з «не­рівноправними» договорами про кордони, які були під­писані ще царською Росією. Виходячи зі своїх зобо­в'язань, країни Східної й Центральної Європи засуджу­вали курс Китаю.

Особливі відносини з Китаєм, проте, встановили Румунія й Албанія. Між цими країнами і КНР регулярно відбувалися обміни державними й партійними візитами, вони не брали участі в полеміці з Китаєм у пресі, на конференціях комуністичного руху. Але в 1978 р. Албанія по-своєму зреагувала на розпочатий у 70-х роках процес нормалізації відносин між США й КНР. Займаючи непримиренні антиамериканські позиції, керівництво Албанії звинуватило Китай у «втраті революційності», у «проведенні великодержавної політики» щодо Албанії в «союзі з американським імперіалізмом». Албанія, таким чином, наприкінці 70-х років протиставила себе як СРСР, так і КНР і СІЛА. Претендуючи на роль «єдиної у світі марксистсько-ленінської держави», вона навіть про­тегувала створенню «справжніх комуністичних партій» в окремих країнах світу.

Нерівноправність відносин у «соціалістичному блоці», командні позиції СРСР і водночас продовження прак­тики ставлення з підозрою в СРСР до іноземців, у тому числі й до громадян «братніх» країн, не могли при­пинити розвитку дружніх відносин між людьми в блоці. Туристичні поїздки, запрошення на навчання, на від­починок, на фестивалі культури тощо — все це зближу­вало народи ЦСЄ з народами СРСР, незважаючи на «важку руку» радянських силових органів, яку кожний з них відчував у своєму житті. Зі сполучення усіх цих факторів і зв'язків створювалися відносини в регіоні, які офіційна пропаганда СРСР та країн блоку називала з досить завищеними претензіями «міжнародними відноси­нами нового типу».