Питання: «Празька весна» 1968 р. «Доктрина Брежнєва».

У липні 1960 р. Національні збори республіки прийняли нову конституцію, в якій було закріплено курс КПЧ "на перехід до комунізму". Чехословаччина характеризувалась як соціалістична держава, відповідно, змінювалася її назва: Чехословацька Соціалістична Республіка (ЧССР). В Основному законі наголошувалася керівна роль Комуністичної партії, прихильність союзові з СРСР та іншими соціалістичними країнами. Чехословаччина проголошувалася державою двох рівноправних народів — чехів і словаків, хоча конституція закріплювала обмеження повноважень словацьких органів влади й управління.

Країна стала втрачати своє обличчя на світовому ринкові, її продукція виявилася неякісною і надто дорогою. Постала проблема прискорення господарського розвитку. З цією метою в середині 60-х років почала здійснюватися економічна реформа, що передбачала часткове введення ринкових відносин за умов збереження центральних органів управління, розширення прав підприємств, стимулювання ініціативи робітників, удосконалення механізму господарювання тощо. Ідеї празьких реформаторів були викладені у "Програмі дій", прийнятій на квітневому пленумі ЦК КПЧ. Щоб зупинити деградацію виробництва, було вирішено рухатися до ринку та демократії, відмовитися від командно-адміністративних методів керівництва країною. Звільнена від цензури, чехословацька преса в численних публікаціях почала розвивати ці ідеї. Водночас обґрунтовувалася необхідність відкриття тисяч дрібних підприємств, планувалася передача середніх підприємств у приватну власність. Такі заходи пропагувалися як вимоги "демократичного соціалізму", "чехословацької моделі соціалізму". "Низи" і "верхи" вірили, що це й буде той самий бажаний "соціалізм з людським обличчям". Прагнення лідерів "празької весни" надати соціалізмові ринкового змісту, повернути в русло свободи й демократії бачаться сьогодні як ілюзії. Чехословацьке суспільство на той час ще не усвідомлювало того, що соціалізм не реформується, а тому на вулицях Праги майоріли гасла "хай живе соціалізм", "хай живе КПЧ". Поряд з критикою марксистсько-ленінської ідеології широко пропагувалися "ринковий соціалізм", економічна свобода, партійно-політичний плюралізм, звучали вимоги приватної власності та ін.

Свобода заполонила вулиці чехословацьких міст. Виникли десятки політичних організацій та клубів: "Клуб — 231", "Коло незалежних письменників", "Організація на захист прав людини", "Клуб активних непартійних". Чехословацька спілка молоді розкололася майже на двадцять молодіжних об'єднань. У Словаччині активізувався національний рух. Жорсткій критиці піддавалися стосунки з СРСР.

Якщо на Заході "празьку весну" розглядали як початок краху комуністичних режимів Східної Європи, то партійно-державне керівництво Радянського Союзу та інших соціалістичних країн убачало в ній загрозу власному існуванню. Після того як усі мирні методи придушення "празької весни" були вичерпані, політичні керівники країн ОВД вирішили здійснити військове втручання у внутрішні справи Чехословаччини.

Сценарій імперського придушення народного повстання в Угорщині в 1956 р. майже без змін був розіграний у Чехословаччині. У ніч з 20 на 21 серпня 1968 р. одночасно з усіх сторін у Чехословаччину вторгнулися війська п'яти держав ОВД — СРСР, Польщі, Угорщини, Болгарії та НДР. Контингенти чотирьох останніх були незначними, а деяких суто символічними. Радянський Союз направив на Чехословаччину угруповання, що налічувало до півмільйона солдат і офіцерів, на озброєнні яких було 5 тис. танків та БТР. Бойових дій, як таких, не було. Чехословацька армія отримала наказ свого міністра оборони Дзура не чинити опір. Проте в локальних сутичках між населенням і військами ОВД загинуло 72 й поранено 269 чехословацьких громадян. У Празі були захоплені всі урядові установи. Заарештовані та вивезені до Москви Дубчек, Чернік, Смрковський та лідер Національного фронту Ф. Крігель. Противники реформ Індра, Ленарт, Кольдер, Біляк, які співробітничали з радянським посольством та командуванням, пропонували президентові Л. Свободі створити "революційний робітничо-селянський уряд", ідею якого підтримувало вище московське керівництво. Однак президент Чехословаччини відмовився.

Результатом переговорів у Москві радянського керівництва з насильно вивезеними чехословацькими лідерами стало підписання Московського протоколу, пункти якого містили програму виходу Чехословаччини з кризи. У цьому документі, між іншим, соромливо не йшлося ані про "контрреволюційну ситуацію" в Чехословаччині, ані про правочинність військового втручання. Головне завдання, шо його ставило керівництво СРСР — захистити соціалізм від чехословацького народу та усунути реформаторів "празької весни", — було досягнуте. Події 1968 р. засвідчили, що шлях народів до демократії лежить через ліквідацію тоталітарної комуністичної системи, а Радянський Союз може впливати на своїх союзників переважно погрозою застосування військової сили. Окупація ЧССР військами ОВД мала негативний резонанс в усьому світі. На знак протесту в багатьох країнах спостерігався масовий вихід з компартій, особливо молоді. Навіть у Радянському Союзі 25 серпня 1968 р. шестеро дисидентів провели демонстрацію протесту на Красній площі, за що були жорстоко покарані владою.

Поразка "празької весни" була поразкою всіх антитоталітарних сил у Східній Європі. Вона на цілих 20 років відстрочила розвал тоталітарних режимів.

Доктрина обмеженого суверенітету («доктрина Брежнєва») — сформульоване західними політиками і громадськими діячами опис зовнішньої політики СРСР епохи правління Брежнєва. Суть доктрини полягала в тому, що жодна соціалістична країна ніколи не буде «загублена» на користь Заходу.

На практиці це означало, що СРСР міг втручатися у внутрішні справи країн Варшавського Договору для того, щоб запобігти виходу країни з нього. Поняття з'явилося після виступу Леоніда Брежнєва на п'ятому з'їзді Об'єднаної польської робочої партії в листопаді 1968 р. (Варшава). Саме цей підхід став ідеологічним обґрунтуванням військового втручання військ країн Варшавського договору на чолі з СРСР в Чехословаччину в серпні 1968.