Питання: Агресивні дії Німеччини, срср, Італії та їх вплив на міжнародні відносини 1931 – 1941 рр.

Німеччина.

Італо-німецька агресія проти Іспанії, політика «невтручання» західних країн, закон 1935 р. про нейтралітет, ухвалений у США, безкарність з боку Ліги Націй остаточно розв’язали руки нацистам. Німеччина перетворилася на найсильнішу європейську державу Разом із приєднаними територіями вона забезпечувала 15% світового промислового виробництва, випереджаючи Велику Британію та Францію. На початку 1939 р. Німеччина мала найсильнішу армію в Європі чисельністю 2, 75 млн вояків із 10 тис. гармат, 3, 2 тис. танків і понад 4 тис. літаків. Гітлерівська Німеччина була готова до початку нового світового конфлікту.

Після оформлення блоку агресивних держав розпочався новий етап агресії нацистської Німеччини. Гітлер вдався до перегляду кордонів з метою доручення до складу Німеччини всіх населених німцями регіонів. Першою жертвою відкритої агресії стала Австрія. У листопаді 1937 р. гітлерівське керінвицтво ухвалило рішення про форсоване підготування до її загарбання, ще у вересні 1937 р. Гітлер отримав згоду від Муссоліні на аншлюс Австрії. 11 березня 1938 р. за вказівкою Гітлера було підготовлено директиву про вторгнення німецьких військ до Австрії. Тоді ж було висунуто ультиматум Відню скасувати всенародне голосування та передати владу «фюрерові» австрійських фашистів Зейс-Інкварту. Відень умови виконав, тоді Зейс-Інкварт звернувся до Берліна з проханням про допомогу для встановлення в країні порядку та спокою. На наступний день, 12 березня 1938 р., 200 тис. німецьких військ вступили на територію Австрії. Австрія була включена до складу Третього Рейху. Наступною жертвою Німеччини стала Чехо-Словаччина. Використавши як привід «судетську проблему», А. Гітлер поставив перед чехословацьким президентом Е. Бенешом та державами - гарантами Чехо-Словаччини - Великою Британією й Францією категоричну вимогу передати Німеччині Судетську область. Вкотре він заявляв, що це - «остання» його територіальна претензія в Європі. Чехо-Словаччина, маючи боєздатну армію, готова була воювати, але Лондон і Париж змусили Прагу погодитися на німецькі умови, щоб «врятувати мир». 19 вересня англійський і французький посли вручили Е. Бенешу ультиматум з вимогою поступитися на користь Німеччини районами, де німці становили понад 50 % населення.

Не зважившися звернутися по допомогу до СРСР, президент Е. Бенеш під тиском Англії та Франції прийняв німецькі умови. У разі відмови, погрожували чехам і словакам з Лондона і Парижа, ЧСР буде ізольовано на міжнародній арені як призвідницю війни.

СРСР

У нових міжнародних умовах керівництво СРСР розпочало реалізацію радянсько-німецьких домовленостей серпня 1939 р. 17 вересня, після розгрому німцями польської армії й падіння польського уряду, Червона Армія початку Визвольний похід на Польщу, вступив у Західну Білорусь і Україну. В багатьох випадках місцеві жителі зустрічали червоноармійців хлібом-сіллю. Німецьке уряд і Уряд встановило демаркаційної лінії, що відбулася через польську столицю, залишаючи західні райони Варшави на німецькій стороні, а варшавське передмісті Прагу — на радянської. Після вступу Червоною Армією завезеними на територію Західної України та Західної Білорусі , німці, відповідно до секретним протоколом від 23 серпня, відвели свої війська захід з територій Західної України та Західної Білорусі. Напередодні переходу їх у Бресті, Гродно, Пінську й інших містах було проведено спільні радянсько-німецькі паради. Влітку 1940 р. внаслідок політичного тиску Румунія поступилася Радянському Союзі Бессарабію і Північну Буковину. 2 серпня 1940 р. було проголошено створення Молдавської ССР, до якої ввійшли Бессарабія і виділена зі складу України Радянська Молдова. Північну Буковину стала Чернівецькій областю Українською РСР.

Стосунки між Фінляндією, що отримала незалежність результаті розпаду Російської імперії, та Радянським Союзом розвивалися непросто. 1932-го р. СРСР і Фінляндія уклали пакт про ненапад, подовжений в 1934 р. на 10 років. Гельсінкі не дуже переймалися депортацією карелів в 1935 р, закриттямфинноязичних видань і шкіл у Радянської Карелії. Натомість націоналістичні угруповання Фінляндії висували претензії на територію. У 1938 р. СРСР з секретним каналам запропонував фінам переговори з метою зміцнення взаємну безпеку, але переговори закінчилися безрезультатно.

У кордону Фінляндією почалося зосередження радянських військ. 26 листопада 1939 р. у районі селища Майніла у навчальних стрільбах загинули було поранено кілька радянських воїнів. Радянська сторона, використовуючи цей інцидент, звинуватила Фінляндію в агресії і зажадала відвести війська на 20-25 км від Ленінграда. Відмова фінського уряду послужив приводом СРСР в односторонньому порядку денонсувати 28 листопада 1939 р. договір Фінляндією про ненапад від 1932 р. Вранці 30 листопада війська Ленінградського військового округу вторглися територію Фінляндії. Наступного дня в селищіТериоки було сформовано «народне уряд» Фінляндської Демократичної Республіки (ФДР) на чолі з Про. У.Куусиненом. Попри те що, що радянські військ у початку грудня 1939 р. зуміли вийти до сильно укріпленої «лінії Маннергейма», прорвати її вони не змогли. Тільки після майже двомісячної ретельної підготовки військ Північно-Західного фронту під керівництвом командарма 1 рангу С.К. Тимошенко вони зломили завзяте опір фінської армії й вийшли підступитися доВиборгу. 12 березня 1940 р. було підписано радянсько-фінський мирний договір, яким кордон на Карельському перешийку була відсунута від Ленінграда на 120- 130 кілометрів. До СРСР відійшли кілька островів в Фінській затоці, фінська частина півострова Середній і Рибачий у Баренцовому море, а оренду терміном на 30 років передавався півострів Ханко.

Ця війна була популярна серед совєтського люду, оскільки носила яскраво виражений загарбницький характер. Відомий поет О.Т. Твардовський назвав її «війною незнаменитої». Втрати радянських Збройних сил становлять майже 126,9 тис. вбитими, зниклими безвісти, мертвими від ран й хвороб, і навіть 248 тис. пораненими,контуженими і обмороженими. Фінляндія втратила 48,2 тис. вояків убитими

Італія

Б. Муссоліні обіцяв італійцям, що під його керівництвом Італія посяде гідне її величної історії місце в Європі, стане великою й шанованою країною, якою разом з тим й остерігалися б інші країни. Перші десять років фашистського правління Італія не виявляла експансіоністських намірів. Перший серйозний інцидент стався наприкінці серпня 1923 р. з Грецією, коли на грецько-албанському кордоні невідомими греками було вбито чотирьох високопоставлених італійських вояків. Італія пред'явила Греції ультиматум з вимогою виплатити компенсацію в розмірі 50 млн лір, і коли Греція відхилила італійські домагання, Б. Муссоліні захопив грецький острів Корфу. Питання розглядалося в Лізі Націй, завдяки чому вдалося досягти компромісу: Греція виплатила суму, на якій наполягала Італія, а Італія вивела свої війська з Корфу. У загальних рисах засади фашистської зовнішньої політики були сформульовані до 1925 р. й полягали у створенні могутньої Італійської імперії й перетворенні всього континенту на потужний фашистський блок.

Зоною своїх виняткових інтересів Італія проголосила ряд регіонів світу. У 1924 р. Італія підписала з Югославією договір, за яким остаточно приєднала до себе о. Ф'юме; наступного року було проголошено про приєднання до Італії Албанії. Колоніальна політика Італії включала в себе, з одного боку, постійні вимоги до Ліги Націй визнати за Римом права на колоніальні мандати, а з іншого - активне освоєння африканських колоній (Сомалі, Ефіопія, Лівія, Еритрея) заселенням їх італійцями. В інших колоніях, на які Італія не могла реально претендувати, наприклад у Ємені та Марокко, вона постійно перешкоджала Великій Британії й Франції. У Східному Середземномор'ї Б. Муссоліні підтримував антидемократичні сили в Єгипті й антифранцузьких повстанців у Сирії та в Лівані.

Італія одночасно успішно діяла на дипломатичному фронті. Б. Муссоліні співчутливо ставився до країн, обділених Версальським договором, зокрема до Німеччини. Проте Італія, зберігаючи вірність Великій Британії й Франції, до пори до часу займала досить незалежну позицію, претендуючи на роль третейського судці між західними демократіями і Німеччиною. Б. Муссоліні не міг вибачити французам того, що свого часу вони торпедували італійські домагання рівноправності у військових флотах із великими державами. Важливим дипломатичним успіхом Б. Муссоліні було встановлення в 1924 р. дипломатичних відносин з Радянським Союзом. Щоправда, він був розлючений тим, що Італії не вдалося стати першою країною західного світу, яка визнала СРСР -на кілька днів її випередила Велика Британія.

У 1933 р. Італія запропонувала Великій Британії, Франції та Німеччині підписати «пакт 4-х», який передбачав за посередництва Італії та Англії примирення Франції і Німеччини. Проте з посиленням намагання А. Гітлера розрубати «версальський вузол», Італія стала займати щодо Німеччини більш насторожену позицію, остерігаючись, що німецькі апетити можуть бути настільки великими, що Італії взагалі нічого не дістанеться. Б. Муссоліні розглядав плани створення міцної антинімецької коаліції з Лондоном і Парижем та невдовзі віддав перевагу союзу з Німеччиною та Японією.

З 1934 р. Італія розпочала приготування до агресії проти Абіссінії (Ефіопії) - єдиної на континенті незалежної держави. Публічно перелічивши «91 приклад ефіопської агресії проти Італії» й зосередивши у Східній Африці найчисленнішу в історії колоніальних воєн 500-тисячну армію, Б. Муссоліні 2 жовтня 1935 р. розпочав війну проти Ефіопії. До Ліги Націй він направив повідомлення, що Італія стала жертвою ефіопської агресії, але в це ніхто не повірив - усі 56 країн - членів Ліги проголосували за визнання агресором Італії. Європейці були шоковані, а Ліга Націй наклала заборону на поставки до Італії військових матеріалів і озброєння. Щоправда, через невключення до переліку нафти, такі заходи Ліги не могли спинити війни. Крім того, для Англії та Франції дружба з Італією була важливішою і за долю Ефіопії, і за саму Лігу Націй. Поведінка під час війни міністрів закордонних справ, відповідно британського - Самуеля Ґора і французького - П'єра Лаваля, була свідченням тому.

Війна виявила слабкість італійської армії. Зустрівши рішучий опір місцевих племен, вона застосувала заборонений міжнародним правом отруйний газ, але ціною великих втрат спромоглася лише на початку травня наступного року здобути столицю країни Аддис-Абебу. Ефіопія капітулювала, а її імператор Гайле Селласіє подався у вигнання. При цьому більшість території Ефіопії залишалася незавойованою.