Питання: Міжнародні конференції 1920-х рр.. (Генуезька, Лозанська, Гаазька).

Генуе́зька конфере́нція — міжнародна зустріч з економічних і фінансових питань в Генуї (Італія), проходила з 10 квітня по 19 травня 1922 року. В ній брали участь 29 держав. Перша представницька міжнародна конференція, де брали участь країни Четверного союзу та Росія (СССР). Головною проблемою обговорення була проблема економічних зв'язків та проблема повернення російських боргів.

Конференція мала важливе значення для уряду РРФСР, що не мав тоді міжнародного визнання. Головою делегації РРФСР був призначений Ульянов (Ленін); заступником — Георгій Чічєрін, який у Генуї, куди Ленін не виїжджав, користувався всіма правами голови. У склад делегації Росії також входили: Леонід Красін, Максім Літвінов, Вацлав Воровський, Ян Рудзутак, Адольф Йоффе, Християн Раковський, Наріман Наріманов, Олександр Шляпніков, Борис Штейн та інші.

США не брали участі в цій конференції, пояснюючи це тим, що конференція має не суто економічний характер, а скоріше політичний. США були представлені спостерігачем — послом в Італії Р. Чайлдом. З делегатів західних держав найактивнішу роль грали Девід Ллойд Джордж, Джордж Керзон (Великобританія), К.Вірт, Вальтер Ратенау (Німеччина), Л.Факта (Італія), Ж.Барту, К.Баррер (Франція).

Приводом для скликання Конференції було дослідження заходів «до економічного відновлення Центральної і Східної Європи». Фактично основним питанням було прагнення європейських країн до акомодації з комуністичним режимом в Москві.

На конференції було створено 4 комісії:

• політична

• фінансова

• економічна

• транспортна

Російська (радянська) делегація була включена лише в політичну комісію.

В ході цієї конференції радянською стороною було висунуто пропозицію рівноправного економічного співробітництва всіх держав, загального скорочення озброєнь та збройних сил, скликання всесвітнього конгресу для встановлення загального миру.

Але західні делегації різко виступили проти радянських пропозицій, обґрунтовуючи це тим, що не треба перевантажувати роботу конференції і в першу чергу треба обговорити проблему боргів. Згодом, рада Антанти висунула вимоги радянській Росії щодо повернення боргів, але радянська сторона рішуче відхилила їх і висунула свої претензії про відшкодування збитків, яких завдали радянській Росії іноземні держави під час воєнної інтервенції. Пізніше радянська сторона висловила готовність компенсувати збитки іноземців в Росії, якщо будуть відшкодовані радянські втрати від іноземної інтервенції. Разом з тим вона погоджувався сплатити довоєнні борги за умови відстрочення їх на 3О років і надання радянській державі кредитів.

Незабаром радянській стороні було висунуто нові кабальні умови, які вона знов відхилила. Таким чином конференція зайшла в глухий кут і в принципі не принесла нічого позитивного.

Але радянська Росія в принципі винесла деякий позитив з цієї конференції, під час якої вона уклала Рапалльський договір з Німеччиною 16 квітня 1922 року, який передбачав відновлення дипломатичних стосунків, скасування взаємних відшкодувань, розвиток торгівлі та інше.

Гаазька конференція — міжнародна фінансово-економічна конференція, що проходила з 15 червня по 29 липня 1922 року за участю делегацій 28 країн, (без Німеччини) тих самих, що на Генуезької конференції, і була скликана за її рішенням. Остання, не вирішивши російського питання, прийняла на засіданні 17 травня 1922 року резолюцію про необхідність призначення комісії, яка повинна була ще раз розглянути розбіжності, що існували між радянським російським урядом та іншими урядами. В резолюції йшла мова про те, що розгляду комісії підлягають питання про борги, приватну власність і кредити, і що члени комісій повинні з'явитися в Гаагу до 26 червня 1922.

Ця резолюція була прийнята підкомісією політичної комісії в складі італійської, британської, японської, польської, румунської, шведської, швейцарської і радянської делегацій і затверджена пленумом конференції на засіданні 19 травня. Ініціатива доручити особливій комісії подальшу розробку невирішених Генуезькою конференцією питань належала радянської делегації.

Комісія зібралася в Гаазі 15 червня 1922 року й засідала без участі радянської делегації до 26 червня 1922. Засідання були секретними. Протягом одинадцяти днів комісія займалася відновленням єдиного фронту щодо питання про приватну власність іноземців.

На відміну від Генуезької конференції, країни представляли не повноважні представники чи керівники урядів, а головним чином представники ділових кіл, промислові та банківські магнати, в минулому власники націоналізованих російських підприємств і банків.

Були створені «неросійська» і «російська» комісії. В останній було створено три підкомісії: перша — приватної власності, на чолі з Ллойд-Грімом (Велика Британія), друга — боргів, на чолі з Альфаном (Франція) і третя — кредитна, на чолі з бароном Авеццано (Італія).

Радянська делегація на чолі з М. М. Литвиновим брала участь у засіданнях усіх підкомісій у повному складі.

Перше спільне засідання відбулося 27 червня 1922. Основну роль грала підкомісія приватної власності.

Радянська делегація 7 липня передала конференції список підприємств із колишньої власності іноземців, які радянський уряд міг би здати в оренду або концесію. Вона прагнула отримати кредит від союзних держав, скасування воєнних боргів ціною відмови від відшкодування втрат часів воєнної інтервенції.

Дискусія зі спірних питань не привела до угоди. Коли деякі делегації виявили зацікавленість у радянських пропозиціях, було вирішено припинити роботу конференції.

У той же час конференція свідчила про бажання ряду країн установити з Радянською Росією економічні відносини. Участь Радянської Росії в цій конференції означала фактичне визнання її з боку західних держав.

Лозаннська конференція 1922—1923 — міжнародна конференція, скликана, ініціативою Великобританії, Франції та Італії для врегулювання становища на Близькому Сході після грецько-турецької війни та перемоги Кемалістської революції. Відбувалася в Лозанні (Швейцарія) з 20 листопада 1922 р. по 24 липня 1923 р.

У роботі конференції брали участь Великобританія, Франція, Італія, Греція, Румунія, Югославія, Японія, США (представлені спостерігачем), Туреччина. Держави Антанти обмежили участь радянської делегації, а також Болгарії лише обговоренням питання про режим Чорноморських проток. При розгляді низки окремих питань, головним чином економічних, на Лозаннській конференції були допущені делегати Албанії, Бельгії, Іспанії, Португалії,Нідерландів, Норвегії та Швеції.

Основними завданнями Лозаннської конференції були підготовка мирного договору з Туреччиною і визначення режиму Чорноморських проток. Проект радянської делегації з питання по протоках, основні положення якого були сформульовані В. І. Леніном, передбачав задоволення національних прагнень Туреччини, закриття проток для всіх військових кораблів у мирний і воєнний час і повну свободу торговельного мореплавства.

Англійська позиція в питанні про протоках, з якою були солідарними інші держави Антанти, передбачала вільний прохід через протоки військових суден всіх країн в мирний, а також у воєнний час у випадку, якщо Туреччина залишиться нейтральною. У випадку участі останньої у війні передбачався вільний прохід військових суден нейтральних країн. Англійська делегація вимагала також демілітаризації Чорноморських проток і встановлення за ними міжнародного контролю за участю не тільки чорноморських країн, але й держав Антанти.

Туреччина погодилася з англійським проектом, розраховуючи на підтримку Великобританії в економічному, територіальному та ін. питаннях. Однак англійська делегація в ультимативній формі зажадала від турецької делегації підписання виробленого державами Антанти проекту мирного договору на невигідних для Туреччини умовах. Турецька делегація не погодилася, і 4 лютого 1923 переговори були перервано. Вони відновилися лише 23 квітня 1923 р.

На другому етапі Лозаннської конференції обговорювалися, головним чином, питання мирного договору з Туреччиною. В результаті ряду поступок як з боку держав Антанти, так і з боку Туреччини конференція завершилася підписанням 17 документів, серед яких найважливішими є Лозаннський мирний договір 1923 і конвенція про режим проток.

Конвенція була підписана 24 липня 1923 Великою Британією, Францією, Італією, Японією, Грецією, Румунією, Болгарією, Югославією, Туреччиною. Конвенція, передбачаючи демілітаризацію зони проток, у той же час допускала вільний прохід через Босфор і Дарданелли не тільки торговельних, але і військових суден (з незначними обмеженнями) будь-якої країни світу, що створювало ненормальні умови для чорноморських країн. Решта 15 документів, підписані на конференції, стосувалися наступних питань: про повернення полонених, про взаємний обмін грецького і турецького населення тощо.